Утворення Німецької імперії. Конституція 1871 року.

Буржуазна революція 1848 року в Німеччині зазнала поразки. Завдання, які стояли перед революцією, – соціально-економічне (ліквідація феодальних відносин) і політичне (об'єднання країни) не були вирішені. Об'єднання Німеччини залишалося невідкладним завданням. Політична роздробленість гальмувала подальший економічний розвиток. Вона була основою реакційних політичних режимів.

Різні соціальні групи боролися за об'єднання країни. В цьому були зацікавлені буржуазія, частина юнкерства, робітничий клас, селянство.

Вирішення такого загальнонімецького питання можливе було двома шляхами: революційним — через великонімецьку республіку, і реакційним — через об'єднання країни під владою одного із німецьких монархів за допомогою насильницьких, грабіжницьких воєн. І слід визнати, що об'єктивно обидва варіанти були можливими.

Серйозною спробою реалізувати революційний варіант була революція 1848 року. Однак утворити великонімецьку республіку не пощастило.

Залишався реакційний варіант, а саме — об'єднання силою, під зверхністю наймогутнішої німецької держави.

Гегемоном серед німецьких держав спочатку вважалася Австрія. Але поступово на перше місце виходить Пруссія. У 1861 році королем Пруссії стає Вільгельм, який з метою посилення Пруссії вносить у ландтаг проект рішення про створення чотирьохсоттисячної армії. Ландтаг був проти цього, але Вільгельм витрачає необхідні суми без згоди ландтагу. В 1862 році він призначає міністром-президентом представника прусського юнкерства Отто фон Бісмарка, переконаного монархіста, прихильника рішучих дій.

Бісмарк відразу перейшов у наступ. Він роз'яснював парламентській опозиції, що її «паперова конституція і парламентське голосування не варті мідного гроша», що він буде до кінця «боротися з лібералізмом» і не допустить «хазяйнування парламенту». Бісмарк розпускає палати, провадить військову реформу, значно збільшуючи чисельність армії. «Не промовами і не голосуванням вирішуються найважливіші питання часу, — казав Бісмарк, — а залізом і кров'ю».

Посилившись, Пруссія починає загарбницькі війни, боротьбу за насильницьке приєднання сусідніх держав. У 1861 році відбулася війна проти Данії, внаслідок якої в Данії були відібрані Шлезвіг і Гольштинія. В 1866 році в битві при Садовій було розгромлено австрійську армію. Після цього Австрію виключили з Німецького союзу.

Перемога над своїм основним супротивником дозволила Пруссії створити об'єднання частини німецьких держав під власним керівництвом. У 1866 році було утворено Північнонімецький союз, що об'єднав двадцять одну німецьку державу, а 1867 року — прийнято Конституцію Союзу. Президентом Північнонімецького союзу Конституція визначила прусського короля. Він отримав всю повноту виконавчої влади, яку він доручав союзному канцлеру, що відповідав тільки перед президентом. Створювалися також дві палати: рейхстаг, який обирався населенням, і союзна рада з представників окремих держав. Так під гегемонією Пруссії було об'єднано частину Німеччини.

За межами утвореного Союзу залишалися південнонімецькі держави, їх приєднанню до Союзу заважала Франція. Конфлікт між Пруссією і Францією знайшов своє завершення у франко-прусській війні 1870 року. Перемога була на боці Пруссії, яка отримала контрибуцію з Франції і приєднала ряд південнонімецьких територій. Вісімнадцятого січня 1871 року в Версалі Вільгельм І був проголошений німецьким імператором. Так виникла нова (друга) Німецька імперія.

Шістнадцятого квітня 1871 року установчий рейхстаг прийняв Конституцію Німеччини. Союзна територія складалася з двадцяти двох монархій і трьох вільних міст. Конституція передавала всю повноту суверенних прав Німецькій імперії в цілому. «Імперія користується правом законодавства в межах союзної території на підставі змісту даної конституції і притому так, — було сказано в статті 2,— що імперські закони вважаються вищими від законів кожної держави». Імперському законодавству підлягали такі важливі справи, як зовнішні відносини, військо і військовий флот імперії, митне і торгове законодавство, законодавство про податки, які йдуть на потребу імперії, визначення системи мір і ваг, законодавство про цивільне, карне право і судочинство і т.д.

Окремі держави, що входили до складу імперії, зберігали свої конституції, ландтаги, уряди, але їх автономія була дуже обмеженою.

Імперське законодавство здійснювалося рейхстагом і союзною радою (бундесратом). Рейхстаг обирався спочатку на три, а потім на п'ять років. Збирався щорічно. Ніякого контролю над міністерствами рейхстаг не мав. Союзна рада складалася з представників союзних держав, призначених їх урядами. Всього було п'ятдесят вісім депутатів. Кожна держава отримувала певну кількість голосів — від одного до шести. Але Пруссії було надано сімнадцять голосів. Поряд з рейхстагом союзна рада брала участь у законодавстві, утворювала постійні комітети. Вона могла засідати самостійно, рейхстаг такої можливості не мав, Бундесрат мав право передавати імператору своє рішення щодо розпуску рейхстагу.

Главою імперії був Німецький імператор (кайзер) — король Пруссії. «Головування в союзі належить королю Пруссії, — було сказано в статті 11 Конституції, — який має титул Німецького імператора». Йому належало право скликати і закривати рейхстаг і союзну раду. Він призначав чиновників, а в разі необхідності давав розпорядження про їх відставку.

Особливе місце займав єдиний імперський міністр з величезними повноваженнями — імперський канцлер. Він призначався імператором і відповідав лише перед ним. Головував у бундесраті, керував постійними комітетами, підписував закони після імператора. За поданням канцлера імператор призначав і звільняв статс-секретарів закордонних справ, внутрішніх справ, адміралтейства, скарбниці і колоній.

Спеціальний розділ Конституції був присвячений імперській армії. Кожен німець повинен був служити в армії сім років, витрати на армію несли усі держави. Але і в мирний, і в воєнний час армія перебувала під командуванням імператора.

Конституція забезпечувала панування Пруссії в Німецькій імперії. Основний закон досить чітко відбивав гегемонію Пруссії в Союзі. Про це свідчили такі факти: головування в Союзі належало королю Пруссії, тобто імператору (ст. 11), в бундесраті Пруссія мала сімнадцять голосів, а зміни в Конституції вважалися недійсними, якщо чотирнадцять голосів будуть подані проти (статті 6 і 78), головував в союзній раді канцлер, який призначався королем Пруссії (ст. 15), армія була підпорядкована імператору — прусському королю (ст. 63), в армії було введено «в повному обсязі прусське військове законодавство» (ст. 61), імператор мав право оголосити на воєнному стані кожну частину імперії (ст. 68), було в нього і право екзекуції — покарання члена Союзу, який не хотів визнавати рішення імперії (ст. 19).

Особлива увага приділялася в Німецькій імперії поліції. Поліцейський корпус був підпорядкований статс-секретарю внутрішніх справ, що забезпечувало централізацію і давало можливість встановити найсуворіший поліцейський режим.

Судова система Німеччини визначалася Законом про судові установи 1877 року. В окремих державах Союзу існували три судові інстанції. Першою з них був дільничний суд. Тут усі цивільні справи розглядалися одноосібно суддею, а кримінальні — або одноосібно, або за участю двох шефенів (засідателів). Компетенцією земських судів був розгляд цивільних, комерційних і кримінальних справ, а також розгляд апеляційних скарг на вироки і рішення дільничних судів. Вищі земські суди розглядали скарги на рішення і вироки судових установ і в апеляційному, і в касаційному порядку.

Загальнонімецьким був імперський суд. Його члени призначалися імператором. У складі суду були цивільний і кримінальний сенати (відділення).

При всіх судах перебувала прокуратура, яка була реорганізована 1877 року на зразок французької. Прокуратурі була підпорядкована поліція, яка під її керівництвом провадила дізнання в кримінальних справах.

Адвокатура була організована на основі Положення 1878 року як самоврядна корпорація.

В цілому ж система вищих органів влади і управління Німецької імперії являла собою єдиний, в значній мірі централізований державний механізм з особливим привілегірованим становищем в ньому ряду прусських державних органів.

Об’єднання Німеччини навколо Прусії з її особливо сильними традиціями правлячої монархії і здійснене військовим шляхом доволі швидко привело до росту значення в урядовій політиці єдиної імперії військового мілітаризму, до прагнення підвищити державне значення Німеччини за рахунок інших сусідніх країн. Це стало передумовою агресивної зовнішньої політики Німеччини в Європі, яка в підсумку призвела до початку Першої світової війни. В ході цієї війни Друга Німецька імперія зазнала поразки і розпалась.

Характерні риси права.

Розвиток буржуазного цивільного права в Німеччині був досить своєрідним. В умовах збереження в ХІХ столітті економічної, політичної правової роздробленості питання про загальне для всієї Німеччини законодавство, про розробку єдиного для країни права, яке б могло врахувати і відобразити інтереси буржуазії, стояло дуже гостро. Це повною мірою стосувалося цивільного права Німеччини.

У сфері цивільного права політична роздробленість, що тривала аж до 1871 року, зумовлювала правову роз'єднаність, бо в німецьких державах діяли різні джерела права, різні правові системи. Своє право мали не тільки окремі держави, але навіть землі, провінції, міста, села. Крім того, місцеве «партикулярне» право окремих німецьких держав, у свою чергу, було роз'єднаним, суперечливим, феодальним у своїй основі. Наприклад у Саксонії до середини XIX століття продовжували діяти середньовічні збірники права, такі як «Саксонське зерцало», «Магдебурзький збірник» і т.ін.

Єдиними для всієї Німеччини були норми римського права. З розвитком капіталізму його намагаються пристосувати до нових потреб. Але використовувалося воно досить рідко, лише в тих випадках, коли повністю був відсутній відповідний цивільний закон. Загальним для Німеччини було і канонічне право, однак на його основі вирішувалися окремі питання, зв'язані з майновими відносинами.

У деяких німецьких державах робилися спроби кодифікації цивільного права — у Баварії, Саксонії, Пруссії, Австрії. Однак прийняті тут кодекси дуже різко відрізнялися від Кодексу Наполеона. Вони захищали кріпосництво, зберігали феодальну залежність селянства, цеховий устрій, закріплювали відверто феодальні положення про «підвладних сільських обивателів», «панів і слуг» і т.ін.

Яскравим прикладом такого поєднання феодальних і буржуазних підходів може бути Австрійське цивільне уложення 1811 року. Воно містило в собі численні норми, які носили, по суті, буржуазний характер. Але одночасно тут передбачався суто феодальний поділ права власності на повний і неповний, а власників — на верховного і підлеглого, йшлося про спадкову оренду, про спадкове оброчне утримування, про встановлення невідчужуваного родинного майна і т.д. В цілому ж Австрійське цивільне уложення було кроком уперед в розвитку буржуазного цивільного права в Німеччині.

Значним пам'ятником цивільного права в Німеччині середини XIX століття стало Саксонське цивільне уложення 1863 року. Це була спроба, як пояснювали його укладачі, використати в інтересах німецької буржуазії римське право. Саксонське уложення було побудоване відповідно до пандектної системи, а тому поділялося на п'ять частин. Відкривалося воно загальною частиною, потім йшли розділи, присвячені основним правовим інститутам: речове право, право зобов'язань (право вимагань), сімейне право, спадкове право. Уложення мало значні недоліки, нагадуючи скоріше підручник римського пандектного права, ніж законодавчий акт.

Буржуазія ще до 1871 року вимагала загальнонімецької кодифікації цивільного права. І хоч феодальні сили чинили опір, розвиток йшов саме в цьому напрямі. У 1848 році був запроваджений єдиний для всієї Німеччини вексельний статут, що значно полегшило торговельні і грошові операції. У 1861 році Союзний сейм приймає Торговий кодекс, де дістали втілення окремі буржуазні вимоги щодо регулювання торговельних операцій.

Але лише після 1871 року, коли Бісмарк об'єднав Німеччину «залізом і кров'ю», було розв'язане завдання кодифікації німецького цивільного права виданням так званого Німецького цивільного уложення — Цивільного кодексу Німеччини. Процес створення Уложення був дуже складним і довгим. В 1873 році було прийнято поправку до конституції Німецької імперії, яка віднесла цивільне законодавство до компетенції імперії. Відповідно до цього рейхстагом була призначена комісія у складі юристів-теоретиків для розробки проекту Цивільного кодексу. Перший проект цивільного уложення, який разом з пояснювальною запискою склав п'ять томів, був відхилений. У 1890 році було створено нову комісію. Другий проект був прийнятий і затверджений рейхстагом у 1896 році. Однак Німецьке цивільне уложення набрало чинності тільки 1 січня 1900 року.

Німецьке цивільне уложення — одна з найважливіших кодифікацій XIX століття. Разом з тим Уложення має кілька серйозних особливостей.

По-перше, воно видане в Німеччині, де буржуазія уклала союз з юнкерством, старими феодальними силами. Тому Німецьке цивільне уложення є буржуазним у своїй основі, але зберігає феодальне землеволодіння і деякі пережитки кріпосницьких порядків.

По-друге, Німецьке цивільне уложення становить кодифікацію періоду переходу до імперіалізму. Воно акумулювало нові і характерні для епохи індустріального капіталізму тенденції в розвитку буржуазного цивільного права в цілому. У зв'язку з цим багато питань вирішується вже не так, як у Кодексі Наполеона, коли буржуазія, йдучи до влади, тільки встановлювала своє панування.

По-третє, час видання Цивільного уложення належить до періоду загострення соціальних конфліктів, протистояння буржуазії і робітничого класу. Через це автори Уложення не ставили собі за мету зробити цей кодекс доступним для широких народних мас.

Кодекс розраховувався винятково на фахівця-юриста. Викладений він важкою мовою, рясніє спеціальною термінологією, в ньому велика кількість різного роду посилань. Цим пояснюються і невизначеність формулювань, можливості для якнайширшого судового розсуду в тлумаченні і застосуванні параграфів Уложення, наявність положень, які можна було розуміти по-різному, так званих «каучукових» норм.

Німецьке цивільне уложення було побудоване за пандектною системою: загальна частина, право зобов'язань, речове право, сімейне право і спадкове право. Таким чином, Уложення складалося з п'яти книг, розбитих на 2385 параграфів.

Відрізнялося Німецьке цивільне уложення від Кодексу Наполеона і змістом. У ньому (книга 1. Загальна частина) дістає повне визнання юридична особа, якої не знав Французький цивільний кодекс. Шістдесят дев'ять параграфів Уложення докладно регламентували права і обов'язки різних видів юридичної особи.

Відповідно до Уложення товариство, що не має господарської мети, отримує цивільну правоздатність через внесення запису в спеціальний реєстр при суді. Товариства, які ставлять перед собою господарську мету, отримують правоздатність внаслідок урядового дозволу, який надається окремими німецькими державами — членами Союзу. В Уложенні визначалися устрій товариства, роль його статуту, функції правління і т.ін. Передбачалося позбавлення товариства правоздатності, якщо внаслідок протизаконної постанови загальних зборів або протизаконної діяльності правління виникає погроза «громадським інтересам»(§ 43).

Німецьке цивільне уложення визнавало загальну цивільну правоздатність всіх громадян. Загальна правоздатність осіб розпочиналась з моменту їх народження, а цивільна дієздатність з 21 року. За виключенням приписів, що витікали із шлюбно-сімейного права, не передбачалось ніякої суттєвої різниці між правовим статусом чоловіків і жінок.

Приватноправові обмеження дієздатності могли мати місце тільки внаслідок душевної хвороби, марнотратства або у випадку п’янства чи нерозсудливого нехтування своїми сімейними чи громадськими обов’язками.

Друга книга, присвячена праву зобов'язань, найбільше містить так званих каучукових норм, які надавали дуже великі можливості для судового розсуду. Визнавалася, наприклад, недійсною «угода, що порушує добрі звичаї» (§ 138), суддям дозволялося тлумачити договори, як того потребують «сумління» і «звичаї обороту» (§ 157) та ін. Такі невизначені критерії дозволяли максимально враховувати інтереси панівних класів.

Головним видом виникнення зобов’язань був договір. У випадку з нерухомістю його слід було заключати тільки письмово і тільки за участю юридично уповноважених державою осіб. Традиційно вважались недійсними договори (і будь-які інші угоди), які здійснені по відношенню до неможливих речей, ті, що протирічать законам, а також ті, що порушують вимоги громадської моралі.

В конкретні правила про договори були введені нові положення, які посилили захищеність однієї із сторін. Так, в договорі особистого найму закон зобов’язував наймача дотримуватися мінімальних умов безпеки, наскільки це було можливим виходячи з характеру робіт. Заборонялось укладати договори найму на все життя, в будь-якому випадку через 5 років можна було розірвати такий договір. При укладенні певних договорів передбачалась можливість при поважних причинах або обумовлених в законі випадках відмовиться від виконання зобов’язань без ніяких наслідків. Відмова від принципу обов’язковості договору як загального правила була важливою рисою зобов’язального права по уложенню. Боржник не мав права виконувати свій обов’язок частинами. Це ставило його в занадто невигідне становище.

Третя книга Уложення дає дещо інше, ніж у Кодексі Наполеона, визначення права власності. Кодекс намагається задовольнити як інтереси феодальних власників, коли дозволяє збереження ленів, спадкові оренди та інше, так і інтереси капіталістичних монополій, коли обмежує дрібного власника. Так, згідно з Уложенням власник земельної ділянки «не може заборонити проникання до нього з іншої ділянки газу, пару, запаху, диму, тепла, шуму, якщо таке діяння не заважає йому або заважає незначною мірою користуватися своєю ділянкою» (§ 906). Все це змушувало власника землі зазнавати певних незручностей (газ, дим, двигтіння ґрунту, а також подібні до цього явища, пов’язані з роботою промислових підприємств, залізниць і т.д.). Не можна було протестувати проти польотів над земельною ділянкою, проти того, що хтось копає під нею, коли це не заважає нормальному ходові польових робіт. Багато уваги приділяло Уложення сервітутам (правам на чужу річ), докладно розробляло інститут володіння.

Власник речі міг застосувати силу для того, щоб відняти її в особи, яку він застав у момент незаконного привласнення або захоплення речі. Цим положенням ще раз підкреслювалась недоторканість приватної власності.

Нові моменти виникли і в сімейному праві. Так, у четвертій книзі закріплювався принцип верховенства чоловіка в родині. Проте Уложення дещо поліпшило становище одруженої жінки: вона дістала дозвіл розпоряджатися своїм майном, займатися своєю професійною діяльністю, з дозволу чоловіка жити окремо. Пояснювалися ці нововведення тим, що жінка почала відігравати тепер велику роль у капіталістичному виробництві, — адже власники підприємств були зацікавлені в дешевій жіночій праці.

Уложення закріплювало громадянську форму одруження. Чоловік міг одружитися по досягненні 21 року, а жінка – 16 років. Закріплювалась моногамність шлюбу і неможливість укласти інший шлюб, не розірвавши попередній.

Розлучення допускалось тільки в судовому порядку і при наявності узаконених причин (перелюбодіяння, споєння злочину, порушення шлюбних обов’язків, в т. ч. жорстоке поводження по відношенню до одного з членів подружжя). Це пояснювалось впливом протестантизму.

В значній мірі умовним став інститут батьківської влади по відношенню до дітей. Мати також була зобов’язана і мала право піклуватися про дітей. Батько міг користуватися майном дітей. Зберігалась можливість батька застосовувати по відношенню до своєї дитини виправні заходи, але вони накладались тільки по рішенню опікунського суду.

Зберігалась різниця в правах законних і позашлюбних дітей. По відношенню до матері позашлюбні діти мали рівні права з її законними, по відношенню до батька – рідство не визнавалось. Але позашлюбні діти могли вимагати від свого батька аліменти до досягнення ними 16 років.

П’ята книга трактувала норми спадкового права. Спадкування за законом відбувалось за ступенем спорідненості. При відкритій спадщині дозволялось відшукувати навіть далеких родичів. Разом з тим закон значно розширив свободу заповіту. Але якщо був заповіт, то залишалась обов’язкова частина для спадкоємців по закону (1/2 частини, яка б належала по закону). Право на обов’язкову частину у спадщині мали тільки законні діти.

Кодифікація цивільного права сприяла оновленню торгового законодавства. В 1897 році було прийнято нове Торгове уложення. Воно включало чотири розділи: про купецький стан, про торгівельні товариства і негласні об’єднання, про торгівельні угоди, про морську торгівлю.

У 1871 році було прийнято загальноімперське Кримінальне уложення.

Найбільше статей у ньому стосувались злочинів проти держави, проти особи і власності. Уложення давало детальну класифікацію державних злочинів, серед яких поряд з “верховною і земською зрадою” вказувались “образа імператора”, “місцевих правителів”, фальшивомонетництво, опір властям, заклики до непокори владі. За ці злочини передбачалась смертна кара або ув’язнення. Злочини проти власності (крадіжка, розбій) карались ув’язненням.

Останній розділ кримінального Уложення був присвячений так званим “поліцейським порушенням”. У цьому розділі перераховувалось те, що було заборонено чинити підданому імперії. Штрафом або ув’язненням карався той, хто порушував поліцейські правила про виїзд за кордон, зберігання зброї, виготовлення печаток. Уложення діяло до кінця другої світової війни.

У 1877 році було видано кримінально-процесуальний кодекс. Він закріплював правила й процедуру змішаного процесу. Кодекс посилив обвинувачувальні засади, роль поліції, особливо на стадії попереднього розслідування. Формально порушення кримінального переслідування і складання обвинувального висновку покладались на прокурора. Фактично підставою для цього були матеріали, одержані поліцією. Адвокат цілком ознайомлювався із справою після завершення попереднього слідства. Кодекс допускав посилення обвинувачення в стадії судового розгляду. Разом з прокурором додатковим обвинувачем міг виступати потерпілий. Такої особливості не знало кримінально-процесуальне право інших країн. Німецький кодекс допускав перегляд не лише обвинувальних, а й виправдних вироків. Проступки та дрібні правопорушення карались одноосібно дільничними суддями через видання каральних наказів.