Становлення абсолютної монархії і її особливості

На кінець XVІІ ст. у Росії розпочинає складатись абсо-лютна монархія.

Для абсолютної монархії характерна наявність сильного, розгалуженого професійного бюрократичного апарату, силь-ної постійної армії, ліквідація всіх станово-представницьких органів і установ. Усі ці ознаки були характерні і для російсь-кого абсолютизму. Але у російського абсолютизму були свої суттєві особливості:

– якщо абсолютна монархія в Європі складалась за умов розвитку капіталістичних відносин і відміни старих феодаль-них інститутів (особливо кріпосного права), то абсолютизм у Росії співпав з розвитком кріпосництва;

– якщо соціальною базою західноєвропейського абсолю-тизму був союз дворянства з містами (вільними, імперськи-ми), то російський абсолютизм опирався, в основному, на кріпосницьке дворянство, службовий стан.

Встановлення абсолютної монархії в Росії супроводжу-валось широкою експансією держави, її вторгненням в усі сфери суспільного, корпоративного і приватного життя. Екс-пансіоністські прагнення виразились, перш за все, у прагненні до розширення своєї території і виходу до моря. Наступним напрямом стала політика подальшого закріпачення, яка прийняла найбільш жорстокі форми у XVІІ ст. Посилення ролі держави виявилось також у детальній регламентації прав і обов’язків окремих станів та соціальних груп. Поряд з цим відбувалась юридична консолідація правлячого класу, із різ-них феодальних прошарків склався стан дворянства.

Державу, яка виникла на початку XVІІІ ст. називають “поліцейською” не тільки тому, що в цей період була створе-на професійна поліція, але й тому, що держава прагнула втру-чатися навіть у життєві дрібниці, регламентуючи їх. Так, укази першої чверті XVІІІ ст. наказували населенню, коли га-сити світло, які танці танцювати на асамблеях, брити чи не брити бороди тощо.

Місцем зародження капіталістичних елементів (без яких неможливе встановлення абсолютизму) у Росії стали: ману-фактурне виробництво (державне і приватне), поміщицьке виробництво, селянська і купецька торгівля.

Мануфактурне виробництво стимулювало ріст торгового обороту. Основними формами торгової діяльності були ярмарки і торжки. Проникнення до складу купецтва селян, що роз-багатіли, відступ від протекціоністської потенціальної полі-тики викликали нестабільність положення старого традицій-ного купецтва.

Правлячим класом залишалось дворянство. У період формування абсолютної монархії відбувалась консолідація цього стану. Особливе положення феодальної аристократії (боярст-ва) вже в кінці XVІІ ст. різко обмежується, а потім і ліквіду-ється. Важливим кроком у цьому напрямі був акт про відміну місництва 1682 р. Аристократичне походження втрачає свої позиції при призначенні на керівні державні посади. Його за-мінюють вислуга, кваліфікація і особиста відданість госуда-рю і системі. Пізніше ці принципи будуть оформлені в Табелі про ранги 1722 р. Економічну консолідацію завершив Указ про єдиноспадковість (1714 р.), який ліквідував правову різни-цю між вотчиною і помістям, об’єднавши їх в єдине юридичне поняття “нерухоме майно”. Дворянство стає єдиним служилим станом. Служба для дворянина була обов’язком і продовжувалась до кінця його життя. З 1736 р. строк державної слу-жби був обмежений 25 роками, а з 1762 року обов’язковість дворянської служби була відмінена.

Оформлення нових соціальних груп відбувалося на фоні знищення старих станово-представницьких установ. Останній Земський собор відбувся у середині XVІІ ст. Після цього з 60 до 80 рр. XVІІ ст. скликались станові збори. Ліквідація станово-представницьких органів була обумовлена позицією центральної адміністрації, реформою фінансової системи і збройних сил.

Централізація влади, формування професійної бюрокра-тії, з одного боку, і посилення кріпосницької системи (тобто ліквідації залишків селянського самоуправління) з другого – руйнували систему земського представництва. Дворянство ставало єдиним правлячим станом, захопивши в центрі майже всі місця в державному апараті і армії, а на місцях – ставши повноправним господарем над селянами. Майже такі ж сильні позиції дворянство мало і в містах.

Суттєві зміни в соціальній структурі суспільства кінця XVІІ початку XVІІІ ст. виявились під час військових реформ. У кінці XVІІ ст. основу війська все ще складала дворянська кіннота. Все сильніше вона доповнюється, а потім відтісня-ється новими формуваннями: стрілецькими частинами і пол-ками “іноземного строю”.

Якщо стрільці ще були напіврегулярним військом і були прив’язані до своїх дворів і посадів, то полки “іноземного строю” були зародженням професійної армії. Офіцерський корпус вже в кінці XVІІ ст. швидко поповнювався іноземни-ми спеціалістами. Цей шлях військових реформ дозволяв центральній владі стати незалежною від дворянства у справі формування збройних сил, одночасно використовуючи дво-рянство при створенні офіцерських кадрів.

У кінці XVІІ ст. змінюється податкова система. Існуючі податки доповнюються додатковими, найважливішими з яких були: митний збір, кабацькі (непрямі податки), данні (прямі податки), оброчні, ямські, стрілецькі, соляний і тютюновий акцизи.

Характерним є те, що вже в кінці XVІІ ст. здійснювалась станова розверстка прямих податків: принцип становості від-роджувався при абсолютизмі в новій якості – для розподілен-ня станових привілей, обов’язків і служби. У 1718 р. був про-ведений подушний перепис, і фінансові служби перейшли до подушного обкладання населення. У результаті цього були виділені групи неподатних станів (дворянство і духовенство), і фактично зрівняні в податному відношенні різні групи се-лянського населення (державні, владельчеські, холопи).

Посилення монархічної влади неминуче зіткнулось з політичними інтересами церкви. Соборне уложення стало юридичною перепоною для концентрації земельної власності церкви і для розширення її юрисдикції. Вже в кінці XVІІ ст. стали обмежуватись деякі фінансово-податкові пільги церковних установ, а пізніше церковні установи повинні були сплачувати все більше і більше видів податків. У 1718 р. Духовний регламент заснував вищий орган церковного управління, який з 1721 р. став називатись Святішим Урядовим Синодом. З 1722 р. контроль за діяльністю Синоду був покладений на світського чиновника.

У 1762 р. створюється спеціальна комісія, яка розпоря-джалась усім церковним майном, відміняються торгові приві-леї духовенства. У 1764 р. на Колегію Економії покладались усі обов’язки з управління церковними помістями та конт-роль за їх прибутками. З 1786 р. управління церковними зем-лями остаточно перейшло до органів, що відали державним майном.

Джерела права

Основними джерелами загальноросійського права в XV – XVІІ ст. були велике княже (царське) законодавство (головні, указні, духовні грамоти, укази), “приговори” Боярської думи, постанови Земських соборів, галузеві розпорядження приказів.

Створюються нові складні форми законодавства – загальноросійські кодекси: Судебники, Соборне Уложення, указні (статутні), в яких систематизувались норми, що ввійшли в основний текст книги Судебників: статутна книга Розбійного приказу, статутні книги Помістного і Земського приказів.

У XV – XVІ ст. цивільно-правові відносини поступово виділяються в особливу сферу, і їх регулювання здійснюється спеціальними нормами, які були включені в різні збірники (грамоти, судебники та ін.). Норми цивільного права одночасно відображали і регламентували процес розвитку товарно-грошових і обмінних відносин, а також відносин феодальної експлуатації, що базувалась на різних формах земельної власності (вотчинної і помістної). Суб’єктами цих відносин були як приватні, так і колективні особи (община, монастирі тощо).

Основними способами набуття речових прав вважались захоплення, давність, знахідка, договір і пожалування.

Договір у XV – XVІ ст. – один із найбільш розповсюджених способів набуття прав на майно. Широке розповсю-дження одержує письмова форма угод, що відтісняє на задній план показання свідків. Договірні грамоти в угодах про неру-хомість набувають законну силу після їх проходження в офі-ційній інстанції, контроль держави за цією процедурою поси-люється після введення писарських книг.

Основними формами земельної власності були вотчина (спадкове землеволодіння) і помістя (умовне землеволодіння). Вотчини поділялись на декілька видів згідно з характером суб’єктів (двірцеві, державні, церковні, приватновласницькі) та способами їх набуття (родові, за вислугою, куповані).

Помістні наділи “жалувались” із княжих (двірцевих) зе-мель особам, безпосередньо зв’язаним з княжим двором і службою князю.

Розмір помістного “окладу”, який перераховувався в грошовій формі, визначався, перш за все, обсягом покладених на поміщика державних обов’язків.

Зобов’язальне право XV – XVІ ст. розвивалось шляхом поступової заміни особистої відповідальності – майновою.

Однією з найважливіших умов при укладанні договору була свобода волевиявлення сторін. Сторона, воля якої була обмежена, могла оскаржити таку угоду протягом певного ко-роткого строку. Закон визнавав недійсною угоду, яка була укладена в стані сп’яніння або внаслідок обману.

До середини XVІ ст. переважною формою укладання до-говорів залишалась усна домовленість. Поступово виникає і кріпосна (нотаріальна) форма угод.

У спадковому праві в XV –XVІ ст. спостерігається тен-денція до поступового розширення кола спадкоємців і прав спадкодавця.

У XV – XVІ ст. основне коло спадкоємців за законом включало синів разом з вдовою. При цьому в спадкуванні брали участь не всі сини, а лише ті, які залишались на момент смерті батька в його господарстві та будинку. Брати одержували рівні частки спадщини і майна, відповідали за батьківськими зобов’язаннями та розраховувалися за них із загальної спадкової маси.

При наявності синів, доньки усувались від успадкування нерухомості. Вони мали право тільки на посаг. Вдови не до-пускались до успадкування родових вотчин. При відсутності синів вдова користувалась вотчиною, але розпоряджатись нею не могла. Після її смерті вотчину успадковували родичі. У першому загальноросійському (великокняжому) Судебнику 1497 р. знайшли застосування норми Руської Правди, звичайного права, судової практики і литовського законодавства. Головною метою Судебника було розповсюдження юрисдикції великого князя на всю територію централізованої держави, ліквідація правових суверенітетів окремих земель. Фактично Судебник був, перш за все, “інструкцією” для організації судового процесу.

У Судебнику 1550 р. розширюється коло питань, які ре-гулюються центральною владою, проводиться певна вираже-на соціальна направленість покарання, посилюються риси розшукного процесу. Закріплюється становий принцип пока-рань. Значно чіткіше встановлюються в законі суб’єктивні ознаки злочину, розробляються форми вини.

Під злочином судебники розуміють не тільки нанесення матеріальної чи моральної шкоди. Злочин – це, перш за все, порушення встановлених норм, розпоряджень, а також волі государя, яка неподільно пов’язувалась з інтересами держави.

Посилення центральної влади обумовило розвиток форм позасудової, позаправової розправи. Практика виробила таку своєрідну форму судового процесу, як “облиховання”: якщо підозрюваного звинувачували у тому, що він “завідомо лиха людина”, цього було достатньо для застосування до нього ка-тувань. Обвинувачення висували 15 – 20 “кращих людей”: ді-тей боярських, дворян, представників верхівки посаду або се-лянської общини. До “лихих”, тобто особливо небезпечних справ, відносились: розбій, грабіж, підпал, вбивство (душо-губство), особливі види тяжби. З’являється поняття “крамо-ла” – антидержавне діяння. До нього, крім перерахованих ви-дів особливо тяжких злочинів, відносились змови та заколоти.

У групі злочинів проти особи виділяються кваліфіковані види вбивства (“державний вбивця”, “розбійний вбивця”), образа дією і словом. У групі майнових злочинів багато уваги приділяється крадіжці, в якій також виділялись кваліфіковані види: церковна, “головна” (викрадення людей) крадіжка, не-відокремлені один від одного грабіж і розбій (відкрите викра-дення майна).

Система покарань за судебниками ускладнюється, фор-мується нова мета покарання – устрашіння та ізоляція злочинця. Вищою мірою покарання була смертна кара. Тілесні пока-рання застосовувались як основний або додатковий вид пока-рання. Найбільш розповсюдженим видом тілесного покаран-ня була “торгова страта”, тобто биття батогом на торговій площі. Членоушкоджувальні покарання (відрізання вух, язи-ка, таврування) у період судебників лише розпочинали вво-дитись. Крім устрашіння, ці види покарань виконували важ-ливу символічну функцію – виділення злочинця із загальної маси, “позначення” його.

Як додаткові покарання часто застосовувались штрафи і грошові стягнення. Розмір штрафу залежав від тяжкості про-ступку і статусу потерпілого.

У судовому процесі розрізняються дві форми. Змагаль-ний процес застосовується при веденні цивільних і менш тяжких кримінальних справ, де беруться до уваги показання свідків, присяга, ордалії (у формі судового поєдинку). Пошуковий процес застосовується у найбільш важливих кримінальних справах (державні злочини, вбивство, розбій), і коло цих справ поступово розширювалось. Суть розшукного (“інквізи-ційного”) процесу в наступному: справа розпочиналась за ініціативою державного органу або посадової особи; під час розгляду особливу роль відігравали такі докази, як затриман-ня на місці злочину або особисте визнання. Для одержання останнього застосовувалось катування. Іншим новим проце-суальним засобом був “повальний обшук” – масовий допит місцевого населення з метою виявлення очевидців злочину та проведення процедури “облиховання”. За вироком суду “об-лихований” злочинець, який не визнав своєї вини, міг бути підданий тюремному ув’язненню на невизначений строк.

Судова система складалася з таких інстанцій:

а) суд намісників (волостей, воєвод);

б) приказний суд;

в) суд Боярської думи чи великого князя.

Паралельно діяли церковні і вотчинні суди, зберігалась практика “змішаних” судів.

У централізованій державній системі судовий апарат не був відділений від адміністративного апарату.

Державними судовими органами були: цар, Боярська дума, путні бояри, посадові особи, які відали галузевими управліннями, а також прикази. На місцях судова влада на-лежала намісникам, волостелям, пізніше губним, земським органам і воєводам.