Організація держави і влади. Суд



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Організація держави і влади. Суд



Арабський халіфат як рання феодальна держава виник у VІІ ст. Його історія поділяється на періоди, які за назвами відповідають правлячій династії або місцю розташування столиці. Меккський період (622 – 661 рр.) – це час правління Мухаммеда і його близьких сподвижників; Дамаський (661 – 750 рр.) – династії Омейядів; Багдадський (750 – 1055 рр.) – Абасидів.

Після перенесення столиці у Дамаск халіфат за формою правління був теократичною монархією. Державний апарат халіфату був достатньо централізованим. Цьому сприяла концентрація в руках глави держави значної частини земельного фонду країни. Вища влада: духовна (імамат) і світська (емірат) – знаходились у руках халіфа. Перші халіфи обира-лись мусульманською знаттю із свого середовища. Але доволі швидко влада халіфа ставала спадковою. Він повинен був рахуватись із найбільшими феодалами країнами, які часто орга-нізовували перевороти, скидаючи правителів, які їх не влаштовували. Фактично майже необмежену владу мали лише деякі халіфи з династії Омейядів і перші з Абасидів. У роки їхнього правління намісники провінцій і воєначальники підпорядковувались тільки халіфу.

З авторитетом халіфа в питаннях релігії змушені були рахуватись навіть найбільш відомі незалежні еміри, оскільки він міг накласти інтердикт, тобто заборонити богослужіння й відправлення інших релігійних дій. Халіф для віруючих му-сульман був тим самим, що й папа римський для католиків, але, на відміну від останнього, він мав значну військову, законодавчу й адміністративну владу. З його званням верховного імама рахувались навіть турки сельджуки. Ватажок тюркських племен Торгул-бек став законним государем лише піс-ля того, як одержав титул султана від багдадського халіфа.

Феодал, що захопив якусь територію, вимагав санкції халіфа на володіння. Грамота на правління, яку видавав халіф, робила владу будь-якого узурпатора законною, а виступ проти нього – державним і релігійним злочином.

Центральними органами державного управління були наступні відомства (дивани):

1. Диван – ал-Джунд відав оснащенням і озброєнням війська, під його контролем працювали чиновники, які складали списки ополченців і найманців, а також визначали роз-мір оплати і земельних пожалувань за службу.

Армія одержувала 4/5 військової здобичі. Воєначальники мали великі доходи від продажу рабів і пограбування підкореного населення.

2. Диван – ал-Харадж контролював діяльність центральних фінансових органів, які займались обліком податків та інших платежів у казну.

За час правління Омейядів тих, хто не платив податків, кидали до в’язниці або ставили до ганебного стовпа, годинами тримали під пекучими променями сонця, поливали їх голови киплячою олією.

3. Диван – ал-Барид управляв поштою, будівництвом доріг, колодязів. Це відомство було фактично єдиною організацією, здатною найшвидше забезпечити передачу інформації, тому воно здійснювало і таємний нагляд за діяльністю та по-літичними настроями місцевої влади і населення. Це визначало його значимість. Чиновники пошти не підкорялись посадовим особам у провінціях.

Вищі посадові особи відомств призначались халіфом і звітували безпосередньо перед ним. Найближчим помічником халіфа і другою особою у країні був візир. Влада візира могла бути двох родів: візир з досить широкою владою і владою обмеженою. Візири першого роду самостійно керували дер-жавою від імені халіфа, лише звітуючи перед ним за свої дії. Другого – виконували лише накази халіфа. Посада візира з’явилась за династії Абасидів.

Місцеві органи державного управління

Спочатку були залишені майже без змін місцеві адміністративно-фінансові установи завойованих візантійських та іранських провінцій. Знать, захопивши землі й іншу військову здобич, обмежувалась встановленням вищого управління, яке включало військове управління та нагляд за збором різ-них платежів.

Територія Халіфату поділялась на провінції, які, як пра-вило, створювались у межах підкорених держав чи регіонів. Ними керували військові намісники – еміри, які відали збройними силами і відповідали лише перед халіфом. Емірів призначав халіф, але поступово їх влада стала спадковою. Спеціальні загони найманців під керівництвом мутасибів несли поліцейську службу. Емірам підкорявся місцевий апарат, адміністративно-фінансове управління. Крім того, вони мали помічників – наїбів. Містами і селами керували шейхи.

Суд

Спочатку Мухаммед, а потім і правителі окремих областей особисто розглядали судові справи. Судова влада стала вважатись важливою прерогативою правителя будь-якого рангу. Пізніше право вершити суд делегувалось знавцям шаріату, які склали впливову групу професійних суддів – кадіїв. Вони формально підпорядковувались тільки халіфу. Найчастіше це була заможна людина, яка виконувала свої обов’язки безкош-товно. Як правило, вирок судді вважався остаточним, його міг скасувати тільки він сам або халіф. Кадій також мав інші обов’язки: контролював, як виконуються заповіти, стежив за розподілом майна, встановлював опікування, спостерігав за станом громадських будівель, доріг і в’язниць, видавав заміж самотніх жінок, які не мали піклувальників і т. д.

Кадій не був обмежений якимось певним порядком су-дочинства. Прокурора і адвоката мусульманський процес теж не знає. Судочинство у цивільних і кримінальних справах бу-ло однаковим. Процес розпочинався за скаргою потерпілого або його родичів. Судовими доказами були власне визнання, показання свідків, клятва. “Невірні” не могли свідчити проти мусульманина. Кадій не був обмежений в оцінці доказів, він міг припинити справу на будь-якій стадії. Чітко визначеного діловодства не існувало, так як і судових строків, за винятком одного: якою б складною не була справа, кадій повинен був розглянути її за один день. Він міг винести рішення про по-карання недобросовісного позивача канчуками.

Джерела права

Найсуттєвішою відмінністю мусульманського права від романо-германського та англосаксонського є нерозривний зв’язок з релігією ісламу. Власне кажучи, мусульманське право виступає як одна з форм проявів цієї релігії, що виникла на початку VІІ ст. серед арабів-кочівників Аравійського півострова і стала пізніше однією із світових релігій. Засновник ісламу Мухаммед не ставив за мету створення права у прямому значенні цього слова. За необхідне вважав навчити людей, як треба поводитись у життєвих ситуаціях, як сприймати ті чи інші явища, події. Тому мусульманське право не надає великого значення юридичним тонкощам (за винятком детального регулювання окремих видів відносин, наприклад, спадкування), вирішення яких покладалось на розсуд право-вірних. Основним його напрямом стало визначення загальних орієнтирів поведінки.

Іслам, на відміну від християнства або іудаїзму, ніколи не зазнавав переслідувань з боку держави. Більше того, іслам став основою створення арабської держави, чим і пояснюється швидкість, з якою набув авторитету і пануючого становища в суспільстві.

Невід’ємною частиною ісламу є шаріат (“шлях правед-ного життя”) – сукупність норм мусульманського права, релі-гійних та обрядових настанов і правил, що покликані регла-ментувати не тільки поведінку мусульманина в усіх сферах суспільного й особистого життя, а також його думки і почуття.

Першим і найголовнішим джерелом мусульманського права є Коран (з арабської – “читання”) – вічна і незмінна книга мусульман, у якій містяться проповіді Мухаммеда, що були навіяні йому безпосередньо Аллахом, древні легенди і навчання, подані у переказах, низка полемічних виступів про-ти християнства та іудейства. Коран виник як усний твір. Основна частина тексту передавалась по пам’яті. Ще за життя Мухаммеда багато з текстів, створених ним, були об’єднані в спеціальні розділи – сури (окремі одкровення Мухаммеда чи їх частина). Таким чином, Коран складається із 114 сур, кожна з яких має свою назву. Сура дослівно означає “ряд каменів, ряд цеглин у стіні”. Сури розбиті на дрібніші фрагменти – айяти (в одній сурі 6204 айятів), кожен з яких складається із 77934 слів.

Другим джерелом мусульманського права є сунна – кни-га, де зібрано оповіді про життя і діяння пророка Мухаммеда, які й мають бути взірцем поведінки для віруючих у повсяк-денному житті. Ці оповіді (адати) про поведінку і висловлю-вання Мухаммеда були зафіксовані не самим пророком, який був неписьменним, а його найближчими соратниками і послі-довниками. Сунна складається із 1200 хадісів (оповідей).

Третім за значенням джерелом мусульманського права є іджма, – це збірка одностайних рішень докторів ісламу (му-джатахідів) щодо вирішення питань, не врегульованих Кора-ном та сунною, які запроваджували нові загальнообов’язкові правила поведінки.

Серед джерел мусульманського права певне місце займає кіяс – висновок за аналогією. У деяких випадках у Корані та сунні не сформульоване правило поведінки, на основі якого можна було б вирішити конкретну справу. Тоді таке правило формулюється, виходячи з аналізу і тлумачень випадків із життя пророка, його висловлювань або навчань, які мали від-ношення до ситуацій, більшою чи меншою мірою аналогічних тій, яку треба розв’язати. Такий підхід не тільки дає можливість усунення прогалини у нормативних приписах Корану і сунни, а й тих протиріч, що в них містяться, і яких ісламські правознавці налічують декілька десятків.

Джерелом мусульманського права є також фетва – письмовий висновок вищих релігійних авторитетів за рішенням світських властей відносно окремих питань суспільного жит-тя. Пізніше, із розповсюдженням ісламу, з’явились інші дже-рела права: укази і розпорядження халіфів, місцеві звичаї, що не суперечать ісламу, та деякі інші.

Право власності

Власність є необмеженим правом. Власник є повновладним господарем свого майна. Власність виникає в результаті цивільної угоди, успадкування і захоплення. Існують й інші способи набуття власності: коли річ випадково змішана з ін-шими і їх неможливо розділити, а, отже, виникає нова річ і нова форма власності. Не можуть бути у власності такі речі: повітря, море, пустеля, мечеті, школи, рабиня, що мала дітей від господаря тощо.

Нерухоме майно (земля) може бути у власності приватних осіб і у власності держави. Право на майно може виникати або відмінятися на основі постанови конкретної особи, що має відповідну владу.

Зобов’язальне право

Зобов’язання виникають із договорів і деліктів. Зобов’язання з договорів розподіляються за двома групами. Вирішальним моментом, що відмежовує одну групу від іншої, є наявність чи відсутність обов’язку передати річ, яка є пред-метом угоди. До першої групи договорів, що пов’язані з пе-редачею речі, належать договори міни, позики, найму майна, купівлі-продажу. До другої групи – договори товариства, до-ручення.

Шлюбно-сімейне право

Главою сім’ї є чоловік, який тільки і вважається людиною. На дружин і дочок дивилися як на річ. Шлюбна угода в ісламі більш близька до договору купівлі-продажу, воля жін-ки не має ніякого значення.

За мусульманським правом чоловіки можуть одружуватись з немусульманками, але мусульманкам заборонено од-ружуватися з невірними. Шаріат дозволяє чоловіку мати чо-тирьох законних дружин і будь-яку кількість наложниць. Шлюб розривається за фізичних недоліків одного з подружжя, при зраді, якщо кревна рідня, а чоловік може розірвати шлюб без будь-яких причин.

Дружина може купити право на розірвання шлюбу, може розлучитись, коли чоловік не виконує своїх обов’язків (не утримує її, чинить стосовно неї дискримінацію на користь інших дружин).

Вийшовши заміж, жінка переходила під владу чоловіка і повинна була ухилятися від зустрічі із сторонніми мужчинами, не з’являтись у громадських місцях, носити паранджу.

Спадкове право

Успадкування майна проходить за законом і заповітом. Спадкодавець розпоряджається на свій розсуд тільки трети-ною майна. Успадковують майно як чоловіки, так і жінки. (“Заповідає Аллах відносно ваших дітей: сину – частку, подіб-ну частці двох дочок”). Тобто кожен із спадкоємців має право на певну частину спадщини.

Спадкоємець міг призначити особу, яка за його дорученням здійснювала фактичний розподіл спадщини.

Специфічною рисою мусульманського спадкового права є те, що до спадкоємців переходять тільки права, а не зобов’язання спадкодавця, тобто спадкоємці одержують тільки те майно, яке залишалось після виплати всіх зобов’язань померлого.

Кримінальне право

Воно покликане забезпечити захист п’яти основних цінностей ісламу, а саме: релігії, життя, розуму, продовження роду та власності. Ці цінності визначені ісламом, посягання на них є злочином і розглядається як заборонене Аллахом діяння, за яке він, безумовно, карає. Мусульманська правова док-трина виробила класифікацію злочинів, згідно з якою злочи-ни поділяються на три групи: хадд, кісас і тазир.

1. Злочини групи “хадд” визнаються найнебезпечнішими, бо вони посягають на ”права Аллаха” (тобто, на інтереси всієї мусульманської общини), і призводять до покарання, що од-нозначно визначені Кораном, сунною або точно встановлені правозастосовчою практикою ”Праведних халіфів”. Такими злочинами визнаються:

Крадіжка. За цей злочин Коран встановлює точно визначену міру покарання: “Злодію та злодійці відсікайте їх руки у відплату за те, що вони вкрали, як настрахання від Аллаха”. За мусульманською правовою теорією є чіткі вимоги до суб’єктивної та об’єктивної сторін крадіжки, згідно з якими вона вважається злочином категорії “хадд”. Так, відрубування руки злодію можливо тільки за умов, що він є людиною вільною (не рабом), повнолітньою і психічно здоровою. Для застосування цієї санкції має значення і місце, з якого було викрадено майно. Це мусить бути місце його постійного збе-рігання, куди злочинець не має вільного доступу. Тому не на-лежать до злочинів категорії “хадд” і не караються жорстоко крадіжка, скоєна в громадському місці, крадіжка, яку гість вчинив у хазяїна, котрий запросив його до себе, викрадення тварин з відкритого пасовиська, плодів із саду, що не охоронявся.

Крім того, викрадене майно також має відповідати де-яким вимогам. Його вартість повинна бути вищою за певну суму (у різних варіантах від ¼ до 1 динара). Це майно має бути “дозволеним” для мусульман і вільно продаватись на ринку. Тому за крадіжку вина або свинини, які вважаються заборо-неними для мусульман, та продуктів, що швидко псуються і тому не можуть бути реалізовані на ринку, відрубування руки не застосовується.

За наявності всіх необхідних умов злочинець карається відрубуванням правої руки, за другу крадіжку – лівої ноги. За третю крадіжку у більшості випадків відрубувалась голова, а в деяких випадках – друга рука або нога. Доведенням крадіжки визнається свідчення або зізнання злочинця.

Перелюбство (позашлюбні статеві стосунки) розглядається як злочин, що посягає на одну з цінностей, яка охо-роняється ісламом (продовження роду) і одночасно становить загрозу основам моралі та інтересам сім’ї. Тому Коран засу-джує цей гріх: “І не наближайся до перелюбства, адже це – мерзота і поганий шлях”. Кораном передбачено суворе і однозначне покарання за цей злочин: “Перелюбника і перелюбни-цю – побивайте кожного сотнею ударів.” Ця норма доповню-ється сунною: якщо хтось з перелюбників знаходиться у шлюбі, то він не тільки карається сотнею ударів, а й забива-ється камінням до смерті. Доведенням вчинення цього злочину є свідчення не менше чотирьох свідків або зізнання підозрюваного також не менше чотирьох разів.

Розбій. За вчинення цього злочину Коран встановлює комплекс жорстоких покарань: смерть, розп’яття, відрубування руки і ноги навхрест, вигнання. Суб’єктом покарання за розбій міг бути лише повнолітній чоловік – мусульманин, психічно здоровий і тільки за умови, що потерпілий, який був власником і законним володарем викраденого майна, також мусульманин.

Вживання спиртного розглядається як тяжкий злочин, тому що воно посягає на розум, який є однією з цінностей іс-ламу. Адже без розуму неможлива віра в Аллаха. Точно визначена міра покарання за цей злочин є у сунні та коментарях докторів ісламу і становить близько 80 ударів або смертну кару, якщо злочин вчинено вчетверте. Покарання застосову-валось лише за добровільний гріх. В інших випадках (вжи-вання спиртного під загрозою насилля, помилково, з метою лікування) винуватий звільнявся від покарання.

Бунт (смута) розуміється як спроба усунення глави дер-жави, непокора владі на всіх її рівнях та інша антидержавна діяльність, що посягає на основи мусульманського політич-ного ладу, підриває освячені шаріатом підвалини способу життя. За бунт Коран і сунна встановили однозначну санкцію – смертну кару.

Зрада ісламу. Поняття цього злочину охоплює такі дії, як віровідступництво, язичество та богохульство. Зрада ісламу загрожує релігії – головній цінності, яку охороняє іслам. Отже, цей злочин становить найбільшу суспільну небезпеку, а тому за його скоєння передбачено одну міру покарання – смертну кару.

Злочини категорії “кісас”. Ця група включає злочини, за скоєння яких призначається визначена санкція, що має назву “кісас” і означає заподіяння злочинцю шкоди, рівної наслідкам цього діяння. Основними злочинами цієї категорії є вбивство і тілесні ушкодження необоротного характеру. Тому корені такого підходу чітко вбачаються у принципі таліону.

Передбачаючи смертну кару за вбивство, мусульманське право допускає можливість застосування за вибором потерпі-лої сторони одного з трьох “кісас” (визначених покарань): смертну кару, прощення злочинця або виплату ним викупу за кров (100 верблюдів або 1 тис. золотих динарів, чи 12 тис. динарів паперовими грошима).

За вчинення тілесних ушкоджень злочинець не притягу-вався до покарання до повного виліковування потерпілого. Це робило можливим визначення всіх наслідків для здоров’я від одержаних ушкоджень і, відповідно, міри покарання зло-чинця за принципом таліону. За згодою потерпілого або, якщо покарання за таліоном було суттєво ускладнено (наприклад, при пошкодженні внутрішніх органів), злочинець виплачував викуп за кров.

Злочини категорії “тазир”. Ця група об’єднує злочини, які посягають на „права Аллаха” (інтереси всієї общини) або на приватні інтереси, але за які в джерелах права визначаєть-ся не конкретна міра покарання, а санкція, що може змінюва-тись з урахуванням об’єктивного чи суб’єктивного боку діян-ня. Отже, “тазир” застосовувався при скоєні злочинів, за які не передбачалось точно визначених санкцій категорій “хадд” або “кісас”. Це стосується, наприклад, невиконання деяких релігійних обов’язків, порушення зобов’язань за угодами, не-виплати викупу за кров, шахрайства, порушення правил по-ведінки у громадських місцях, свавілля щодо підлеглих, чак-лунства.

“Тазир” має багато різновидів. Серед них: усний осуд, водіння напівоголеної людини містом з публічним оголошенням скоєного гріха, розп’яття на три дні без доведення до смерті, але із забороною приймати їжу, позбавлення волі, штраф, тілесні покарання, смертна кара та інше. На відміну від “хадда” і “кісасу”, “тазир” може застосовуватись і до неповнолітніх.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-23; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.215.79.116 (0.022 с.)