Державний лад, суд, збройні сили

В усі періоди історії Стародавнього Єгипту вся влада зосереджувалась у руках фараона (30 династій – близько 200 фараонів).

Релігія, яка була в Стародавньому Єгипті державною, тобто загальнообов’язковою, відносила його до богів. Як ке-рівник культу, “син бога” фараон вважався посередником між землею і небесами: жерці виконували свої обов’язки за його дорученням.

Успадкування престолу відбувалось у межах однієї і тієї ж правлячої династії (від батька до старшого сина).

Законним вважався тільки той фараон, який народився від шлюбу між принцом і принцесою правлячої династії. Тому цариці майже завжди були рідними сестрами своїх чоловіків.

Влада фараона була необмеженою і здійснювалась через чиновників.

Центральне управління країною здійснював візир (араб-ська назва, стародавньоєгипетська – джаті). Один із візирів Стародавнього царства визначав свої обов’язки: “видавати закони, розмежовувати земельні наділи, вершити суд і здійс-нювати вищі поліцейські функції”. Особливо наголошується на тому, що візир був головою шести судових палат.

Отже, в руках візира зосереджувалась уся повнота влади.

Крім візира, джерела називають головним скарбником (“завідуючий всім, що дає небо, земля і повітря”); начальника робіт, обов’язком якого був нагляд за зрошувальними систе-мами, завідуючого “будинком зброї”.

Головному скарбникові підкорялись два скарбники царя, які завідували каменоломнями та мідними рудниками. Вони виконували також функції військового і морського міністрів.

Існував розгалужений бюрократичний чиновницький апарат, що вів облік усього державного господарства, стягу-вав податі, управляв царськими угіддями і складами, завіду-вав поліцією та судом.

В Єгипті була встановлена чітка ієрархія чиновників та порядок проходження служби, позачергове проходження сту-пенів, присвоєння звань і титулів, пов’язане з нагородженням землею та селянами, прийоми і доповіді, спеціальний одяг (форма). Особливі інструкції встановлювали правила корис-тування секретними документами, правила прикладання пе-чатки, встановлювали відповідальність за розголошення дер-жавної таємниці, визначали строки розгляду скарг.

Особливе місце в системі державного механізму займали жерці. Їх функції не обмежувались релігійними справами. Вони проповідували святість, вічність влади фараона. Будь-який протест проти деспотизму влади розцінювався як тяж-кий проступок проти релігії.

Крім того, значення жерців збільшувалось у зв’язку з тим, що вони вміли лікувати, будувати складні архітектурні споруди, розраховувати площі земельних наділів.

Жерці були опорою царської влади, але це не заважало їм при нагоді фактично відтісняти фараона від влади.

Підготовка чиновників здійснювалась у навчальних за-кладах. Приймалися туди діти аристократів, вищої знаті, чи-новництва.

Учні проходили випробувальний термін, прийняті на навчання знаходились на утриманні держави. Такі навчальні центри були в Геліополі, Мемфісі.

За Рамзеса ІІ найпрестижніший навчальний заклад – Бу-динок Сеті – знаходився у Фівах. Тут навчали майбутніх жерців, суддів, писарів. Обліковців і бухгалтерів готували в шко-лі при царській скарбниці. В інших навчальних закладах ви-кладали астрологію, математику, філологію, хірургію, зці-лення. Стародавньоєгипетські студенти залучались до науко-вих досліджень. Доступ до наукових знань носив кастовий характер. Вони були надбанням жерців.

Чиновники і жерці належали до касти знаті. Вони звіль-нялися від державних повинностей.

Як бачимо, діяльність жерців була тісно пов’язана з ін-шими частинами державного механізму. Тісний союз релігії і держави в Стародавньому Єгипті був обумовлений самою природою рабовласницької тиранії.

Місцеве управління зосереджувалося в руках номарха і його чиновників. Становище номів у різний час було різним. У деякі періоди, як, наприклад, у період Середнього царства, кожен із номів був державою в мініатюрі на чолі з номархом, який зосереджував у своїх руках адміністративну і судову владу, а також верховне керівництво справами місцевого культу. Кожен ном мав свого особливого бога – покровителя, власне провінційне чиновництво, громадські роботи, податки, військо.

Головою судової влади (як і всього державного апарату) був фараон. Вищою судовою установою держави з часів Ста-родавнього царства були шість палат, головою яких був візир. У надзвичайних ситуаціях фараони призначали особливі су-дові колегії.

У період Нового царства судова влада здійснюється особливими колегіями - кенбетами: центральною, що складалась з 30 членів, окружними, міськими. Крім державних, були храмові суди.

Судочинство у цивільних і кримінальних справах було однаковим. Кримінальні, як і цивільні справи, порушувались за скаргою потерпілого, якому дозволялось підтримувати звинувачення. Він же мав вказувати і міру покарання.

Судочинство велось у письмовій формі. Своє рішення суддя не вмотивовував. Він просто мовчки прикладав до лоба особи, що виграла процес, зображення істини, яке він носив на шиї. Суддя вважався жерцем богині Істини, але це не за-важало суддям брати взятки, що було звичайним явищем не тільки в суді, а й в інших державних установах.

Доказами у судовому процесі були: свідчення і клятва свідків, скаржника, огляд місця подій, тортури.

Військове відомство в Єгипті очолював начальник “бу-динку зброї”. Він підкорявся лише фараону. Армія складалась з ополченців, з часом її замінило постійне військо професіо-налів. Воїни проживали в окремих поселеннях, мали земельні наділи, які під час військових походів обробляли раби. Гвар-дія фараона перебувала в привілейованому становищі, особ-ливо в епоху Нового царства. Крім професіоналів, для війсь-кових експедицій за межами країни набирали ополченців. У період військових походів та експедицій армію очолював сам фараон. Допоміжну роль відігравала поліція, яка комплекту-валася з полонених нубійців та лівійців. Місцеві правителі в особі номархів і головні збирачі податків мали свої поліцей-ські підрозділи. Поліцейські службовці були наглядачами під час громадських робіт, переслідували кримінальних злочин-ців, виконували обов’язки катів. Окрім охорони громадського порядку, військово-поліцейські частини допомагали владі стягувати податки, проводити мобілізацію населення на будівництво іригаційних споруд, пірамід, храмів. Армія була головним каральним органом під час придушення повстань.

Існував спеціальний підрозділ з охорони пірамід.

Основні риси права

Джерелом права в Стародавньому Єгипті спочатку був звичай. З розвитком держави активнішою стає законодавча діяльність фараонів. За легендою, перші закони в Єгипті були написані Меном, засновником першої династії фараонів. Є дані про інших фараонів, які складали зведені законополо-ження з різних галузей управління. Однак ці пам’ятки права не збереглися.

Право власності. В Єгипті існувало декілька видів земельних володінь – державні, храмові, приватні і общинні. Доволі рано виникло велике землеволодіння в особі храмових господарств і царських вельмож. Вони могли здійснювати різні угоди з землею (дарувати, продавати, передавати у спадщи-ну). У селі розвиток приватної власності йшов дуже повільно. Стримуючим фактором тут виступала громада. Але є дані про те, що вже в період Стародавнього царства общинні землі пе-реходять з рук у руки.

Рухоме майно – раби, робоча худоба, знаряддя праці на-багато раніше стали приватною власністю і були предметом різних угод.

Зобов’язальне право. Стародавньоєгипетське право зна-ло ряд договорів, серед яких: договір позики, найму, купівлі-продажу, оренди землі, схову, товариства.

Враховуючи особливу цінність землі, в Єгипті існував особливий порядок її переходу з рук у руки. Він передбачав здійснення трьох актів: перший полягав у досягненні згоди між продавцем та покупцем про предмет договору і прове-денні платежу; другий акт носив релігійний характер і поля-гав у дачі продавцем клятви, що підтверджувала договір; тре-тій акт був введенням покупця у володіння, що вело до пере-ходу права власності на землю. Поступово другий акт пере-став здійснюватись.

Формалізм у розпорядженні нерухомою власністю – ха-рактерна риса юриспруденції багатьох країн Стародавнього Сходу.

Шлюбно-сімейне право. Шлюб оформлявся на підставі договору від імені чоловіка і дружини. Договір визначав пра-вове становище майна, яке принесла дружина як посаг. Воно залишалось її власністю, допускалась і передача дружині всього майна сім’ї. В Єгипті доволі довго існували пережитки матріархату, що призводило до досить високого становища жінки в сім’ї. З часом, зі зміцненням прав чоловіка, він стає главою сім’ї, і жінка, незважаючи на її доволі високе стано-вище, втрачає попередню рівноправність. Розлучення було можливе для обох сторін. Якщо розлучення починалося за ініціативою чоловіка, дружині поверталася частина посагу і частина майна, нажитого спільно. Дружині належала частина посагу й у тому випадку, якщо вона залишала чоловіка із власної волі.

Шлюби між кровними родичами заборонялися. Проте фараони могли одружуватися на своїх сестрах і навіть дочках. Один із суддів того часу сказав: “Жоден закон не дозволяє шлюби із сестрами, але закон дозволяє робити фараону все, що він хоче”.

Рамзес ІІ за 67 років царювання мав 5 головних дружин і багато дружин рангом нижче. У нього було 162 сини.

Невірність чоловіка не каралася, йому дозволялося мати наложниць. Невірність дружини каралася смертю. Дружина, яка обманювала свого чоловіка, спалювалася, зазначається в одному з давніх написів.

Одруження, величина посагу, народження дитини, смерть фіксувалися в “будинку життя” – центрі ділового жит-тя, своєрідному університеті. Під час такого акту були присутні свідки.

Спадкове право. Єгипетське право знало спадкування за законом і заповітом. Спадкоємцями за законом були як сини, так і дочки, які успадковували майно порівну. Заповіт могли скласти як чоловік, так і дружина.

Кримінальне право. Єгипетському праву було відомо доволі широке коло діянь, що визнавались злочинами. Най-більш тяжкими вважалися посягання на державний і суспіль-ний устрій (зрада, змова, повстання проти фараона, розголо-шення державної таємниці). У таких випадках, поряд із зло-чинцем, відповідальність несли і члени його сім’ї. Суворо ка-рались злочини релігійного характеру (вбивство священних тварин, чаклунство).

Злочинами проти особи вважалось вбивство, особливо суворо каралось вбивство батьків, тяжким злочином вважалось відхилення від встановлених правил лікування у випад-ку смерті хворого.

Серед майнових злочинів джерела називають крадіжку, обмірювання, обважування.

До злочинів проти честі і гідності належала подружня невірність, зґвалтування. У випадку шлюбної зради дружині відрізали ніс, а її партнера кастрували. Така ж кара застосовувалась і до ґвалтівника. Дуже розповсюдженим покаранням була смертна кара. Крім того, застосовувались і інші покарання: відрізання носа, побиття палицями, тюремне ув’язнення, обернення в рабство, грошові штрафи. Суворі по-карання мали за мету устрашіння.

Вид покарання залежав від суспільного становища зло-чинця і тяжкості скоєного.

За крадіжку храмового майна штраф стягувався у 100-кратному розмірі від вартості вкраденого. Звичайна крадіжка у жителів компенсувалась у 2-3-кратному розмірі. Потерпілий у місті міг звернутися до ватажка злодійської касти. У цьому випадку за повернення речі власник платив грабіжнику чет-верту частину її вартості.