Виникнення і розвиток феодальної держави в Польщі

З давніх-давен вздовж південного берега Балтійського моря, між Лабою (Ельбою) і Віслою, проживали багаточисе-льні слов’янські племена. Вони заснували нинішній Щецин і Колобжег, Любек і Магдебург (Девин). Від їх “Помор’я” ви-никла німецька назва всього району – Померанія. Слов’янські поселення розміщувались і там, де тепер Берлін: тут колись до свого знищення жили стодоряни.

Історія застає прибалтійських слов’ян на стадії розпаду первіснообщинних відносин і формування держави.

Суспільний лад

Основну масу населення складали вільні люди – смарди. Свої обов’язки і свої права вони бачили в тому, щоб брати участь у народних зборах (віче), воювати, мстити за кровну образу. На збори вони з’являються озброєними.

Вище смарда стоїть знатна людина – князь, старійшина, княжий дружинник, а в містах Помор’я – купець, землевлас-ник і старійшина одночасно, що розбагатіли на торгівлі. Нижче смарда – напіввільний “десятник”, жертва “подачі” (так називалась у слов’янському Помор’ї боргова кабала) і раб. Ці обидві групи, близькі за своїм юридичним положенням, скла-дали ядро залежного населення.

Політичний устрій прибалтійських слов’ян був неодна-ковим у різних племен.

У Помор’ї раніше, ніж в інших районах цієї країни, встановлюється панування майнової знаті. Вічові збори місь-кого люду стають знаряддям правлячої аристократії.

У бодричів перемагає сильна князівська влада, здійсню-ється територіальний поділ населення, укріплюється система оподаткування, розповсюджується князівська адміністрація.

Виникають ранньофеодальні держави, але лютичі біль-ше за інші племена затримались на стадії додержавного роз-витку. Починаючи з Х ст. у них зникає княжа влада, керівни-цтво справами зосереджується в руках народних зборів і ста-рійшин.

“Усіма цими племенами, – пише німецький хроніст Тит-мар, – які разом називаються лютичі, управляє не один окре-мий володар. Обговорюючи на віче певні питання, вони од-ностайно вирішують, що треба зробити, а тих, хто протирі-чить прийнятому рішенню, б’ють палками…”

Виникнення держави на польських землях належить до VІІ – ІХ ст. Першим безумовним свідченням цього є княжіння Мешко І (960 – 992рр.), якому вдалося об’єднати майже всі польські землі. При Мешко І Польща приймає християнство за католицьким обрядом. У склад панівного класу вливається новий елемент – духовенство.

У цей і наступний періоди завершується феодалізація польського суспільства. За рахунок селянських общинних зе-мель виникають княжий домен і велике землеволодіння вза-галі. Основна маса вільних селян стає залежною.

Серед них розрізняються “закупи”, які потрапили в ка-балу за невиплату боргу; “ратаї” – ті, хто одержував від гос-подаря не тільки землю, але і необхідний інвентар, худобу; “гості” – селяни-втікачі і ті, хто втратив зв’язок зі своєю об-щиною.

Як і в інших ранньофеодальних державах, у Польщі процес закріпачення селянства розтягнувся на три-чотири століття. Завершився він не раніше ХІІ ст. У Х- ХІ ст. вини-кають перші польські міста Краків, Гнєзно, Вроцлав та інші.

Історія прибалтійського слов’янства завершується у ХІІ ст. У 1160 р. саксонський герцог Лев, скориставшись боротьбою між слов’янськими племенами та підготувавши собі союзників серед слов’янської знаті, яка намагалась встановити феодальні порядки, розпочинає завоювання бодричів. Після цього були захоплені інші райони, включаючи Помор’я.

Разом з завоюванням розпочалось фізичне знищення слов’ян і колонізація їх земель німецькими поселенцями.

Державний лад

Мешко І та його наступники опирались на військову дружину. При Мешко І вона нараховувала три тисячі досвід-чених воїнів. Відносини між князем і дружиною будуються на основі васалітету, але без лену: одяг, зброю і продовольство дружині дає князь, а дружина за це служить.

Дружина значно посилюється при знаменитому сині Мешко І – Болеславі Хороброму. При ньому завершується об’єднання польських земель в єдину державу. Він першим з династії П’ястів прийняв королівський титул.

Польща зазнавала нападів німецьких феодалів і татар. Її західні землі потрапили в залежність від Тевтонського орде-ну. Тому боротьба за подолання феодальної роздробленості за централізацію держави відповідала життєвим інтересам країни. На об’єднання країни була спрямована політика коро-лів Пшемислава ІІ, Владислава Локетка, Казимира ІІІ.

У 1331 р. Владислав Локетка відбив напад могутнього тоді Тевтонського ордену. Особливо багато зробив для централізації влади Казимир ІІІ. За часів його правління почалося будівництво укріплених замків, що мали важливе значення для оборони країни. Їх очолювали королівські чиновники – каштеляни. Дворян зобов’язували служити в королівському ополченні. Знать виступала в самостійних загонах. До військової служби залучали селян і міщан. Певну кількість воїнів мало постачати духовенство. Король став карбувати єдину монету – краківський грош. Заохочувалася зовнішня торгівля, за рахунок мита зросли прибутки скарбниці.

Але знать постійно намагалась обмежити королівську владу, що виявилось у обмеженні права короля у виборі спадкоємця престолу. За Будзинським договором 1355 р. польський престол міг переходити тільки по чоловічій лінії (за Салічним законом). Значні поступки знаті зробив Людовік Угорський, підписавши в 1374 р. Кошицький привілей, згідно з яким феодали звільнялись від сплати податків на користь корони, крім двох грошей з ділянки землі або будинку. Дво-рянство призивали в ополчення лише у разі “нападу ворогів”. Можновладці і шляхта офіційно були визнані привілейова-ним військовим станом.

Згідно з Кошицьким привілеєм, на посаду воєводи, каш-теляна, судді, старости король міг призначати довічно осіб лише із місцевих панів і дворян. Під їхній контроль перехо-дило 23 найбільших міста, внаслідок чого король втрачав чергову можливість впливати на місцеве управління.

Кошицький привілей свідчить про слабкість королівсь-кої влади. За Владислава ІІ Ягайла в 1430 р. положення Ко-шицького привілею поширилось і на духовенство. Відтоді кандидата на польський престол обирали світські й духовні феодали.

У середині XV ст. посилився політичний вплив шляхти. Згідно з Нешавськими статутами, виданими Казимиром ІV, дворянство домоглось розширення прав своїх сеймів (місце-вих з’їздів шляхти). Без згоди генерального з’їзду шляхтичів король не міг приймати важливі державні рішення. Це прави-ло було закріплене Мельницьким і Радомським привілеями. На місцях утверджувались шляхетські суди. Нешавські стату-ти вилучили з юрисдикції королівського суду розгляд деяких категорій кримінальних злочинів, вчинених дворянами.

Широкі верстви селянства, громадян, частина польсько-го духовенства і дрібне рицарство, що страждало від можно-владців, були зацікавлені в посиленні королівської влади. Проте сейм Польщі тривалий час переживав політичний за-непад. Формально він був станово-представницькою устано-вою, але у ньому не були представлені міщани. Лише Радом-ська конституція 1505 р. дещо піднесла значення сейму, де переважав вплив шляхти. Дедалі більшу роль стала відігравати посольська зборня, делегати якої обирались на шляхетських сеймах.

На становищі держави негативно позначалась незавер-шеність процесу централізації. Буржуазія розвивалась пові-льно, міста обкладались непомірними поборами.

У 1569 р. на Люблінському сеймі Польща об’єдналась з Литовським князівством, утворивши Річ Посполиту.

У точному перекладі ця нова назва польської держави означала не що інше, як “республіка”, “загальна справа”. Вона й насправді була республікою, але на чолі з монархом.

До Речі Посполитої входили більша частина України, Білорусія та інші землі, захоплені у Русі. Главою Речі Посполитої вважався король.

За Генріховими артикулами 1573 р. виборний король зо-бов’язувався збирати сейм через кожні два роки. Без згоди сейму заборонялось приймати закони, оголошувати війну або укладати мир. Контроль за діями короля здійснювала постійно діюча рада сенаторів. Якщо король не дотримувався Генріхового артикула, шляхта могла скинути його і обрати нового короля. За таких умов влада короля мала номінальний харак-тер.

У польському вільному (загальному) сеймі, який складався із сенату й польської зборні, у ХV ст. було введено правило: жодне рішення не вважалось прийнятим, якщо проти нього голосував хоч би один депутат. Право депутата накладати лі-берум вето (вільне вето) вважалося наріжним каменем кон-ституції Речі Посполитої.

Без згоди знаті король не міг призначати чиновників, видавати закони, збирати податки й витрачати кошти, втруча-тись у роботу місцевих сеймів.

У Польщі не склались ні станова, ні абсолютна монархія в тому вигляді, в якому вона існувала в країнах Західної Єв-ропи, ні абсолютизм. У представницьких установах засідали лише дворяни. Міщан туди не допускали. Виборна королівсь-ка влада не мала реальної сили. Ще Радомська конституція позбавила короля права видавати закони й розпоряджатись коронними землями.

Польща XV – ХVІ ст. фактично була дворянською рес-публікою.

Особливістю польської держави був період феодальної роздробленості, який затягнувся, і як наслідок – слабкість ко-ролівської влади. Іноді королі Речі Посполитої не мали сил і повноважень для проведення заходів загальнодержавного ха-рактеру. Слабка буржуазія не могла надати ефективної допо-моги королю. Багато сил забирала боротьба з іноземними за-гарбниками.

У другій половині XVІІ ст. стала очевидною потреба у проведенні державних реформ.

Економічне розорення, політична анархія, феодальні міжусобиці, безперервна боротьба між різними політичними групами призвели до послаблення військової могутності Польщі.

Крок за кроком повертає собі свої історичні землі Росія. Позбавляється гніту польських феодалів Україна.

У 1772 р. три держави – Пруссія, Росія і Австрія – про-водять перший розподіл Польщі: значні прикордонні області відійшли до трьох вищеназваних держав.

Тільки після цього польське дворянство вирішило про-вести деякі реформи політичної системи.

3 травня 1791 р. чотирирічний сейм прийняв конститу-цію Польщі. Конституція зберігала недоторканими привілеї і вольності панівного стану. Правове становище селян майже не змінилось.

До структури й компетенції органів влади було внесено зміни. Ліберум вето відмінили. Виборність короля замінюва-лась виборністю династій. Місцеве управління переходило з відання старост до військово-цивільних комісій. На всій тери-торії Польщі було введено єдину структуру державної влади.

Конституція будувалась за принципом поділу влади. За-конодавча влада зосереджувалась у двопалатному сеймі, що складався з палати послів і палати сенаторів. Палата послів одержала перевагу над сенатом. Вона приймала закони біль-шістю голосів. Виконавча влада належала королю і його раді. Королівський трон став передаватись у спадщину. Судову владу представляли виборні чиновники, але обрання їх, як і раніше, здійснювалось на станових засадах.

Незважаючи на суттєві недоліки, і серед них, перш за все, збереження станових привілеїв дворянства, нова консти-туція могла б відіграти важливу прогресивну роль. Але в краї-ні розгорнулась боротьба між різними політичними групами, яка призвела до нового іноземного втручання. У 1793 р. від-бувається другий розподіл Польщі, цього разу між Пруссією і Росією.

До Росії відійшли Центральна Білорусія і Правобережна Україна – території, які були захоплені Литвою і Польщею. Пруссія захопила корінні польські землі: так звану, Велику Польщу, Гданськ, Торунь.

Другий розподіл Польщі тяжко позначився на економіці держави, і в країні склалась революційна ситуація. У 1794 р. у Кракові розпочалося національно-визвольне повстання під керівництвом Тадеуша Костюшко.

Повстання Костюшко дало поштовх для нової російсько- пруссько-австрійської інтервенції. Польща виявилась безза-хисною перед могутньою коаліцією і внаслідок третього пе-реділу припинила самостійне державне існування до 1918 р.

Возз’єднання українського і білоруського народів відпо-відало їх національним інтересам та історичній справедливо-сті, але розподіл Польщі в цілому і ті методи, якими він був здійснений, мали реакційне значення для всієї Європи.

Феодальний характер права Польщі видно із Польської правди – першого писаного зводу правових звичаїв. Ця пам’ятка права, складена в ХІІІ ст., була відкрита у 1867 р. Написана Польська правда німецькою мовою як посібник для німецьких суддів-хрестоносців, які мали певні складності при розгляді суперечок між поляками (із-за незнання місцевих звичаїв).

Це була приватна кодифікація, яких було багато в серед-ні віки. Ніякої певної схеми автор Правди не дотримувався. Але він детально виклав багато важливих правил, які стосу-вались майнових відносин, кримінального права і судочинства.

Феодальне землеволодіння в Польщі було в основному у вигляді аллоду. Кожний, кому належало помістя, був його власником. Дворяни, рівні в правах, були зобов’язані рівною службою королю.

Селяни поділялись на три основні групи:

а) повністю закріпачені, так звані панські люди (кмети);

б) напіввільні селяни-кмети;

в) дрібні лицарі.

Селянин-кріпак, що втікав від пана, мав бути повернений назад. Напіввільні кмети повинні були нести певні повинності.

Польське кримінальне право ще у ХІІ ст. не розрізняє наміру від необережності, але допускає і широко застосовує відповідальність без вини. Сім’я відповідає за зраду одного із своїх членів, село – за труп, знайдений на його території і т.д.

Кваліфікована смертна кара за деякі злочини співіснує зі штрафами, причому застосування тієї чи іншої міри покаран-ня не регламентовано і залежить від рішення князя, короля, суддів. Застосовується обернення в рабство, конфіскація, ви-гнання. За вбивство представників різних станів стягувалась різна сума штрафів.

Багато цікавого містить Польська правда про судовий процес, особливо про ордалії, які застосовувались у вигляді випробувань киплячою водою, розпеченим залізом або у ви-гляді судового поєдинку.

Вирок виносили спочатку в усній формі. Письмова фор-ма вироку з’являється не раніше ХІІІ ст.

У подальшому польський процес переживає ту ж еволю-цію, що і в країнах Західної Європи. Документи і свідки виті-сняють ордалії. Стала допускатись апеляція на вироки і рі-шення, головним чином, у вигляді звинувачення суддів в упередженості.