Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь FAQ Написать работу КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Формування нової системи права.Содержание книги
Поиск на нашем сайте
Головним джерелом права в період становлення абсолютної монархії залишалось Соборне Уложення 1649р., правова сила якого неодноразово підтверджувалась указами. В першій чверті XVIII ст. коло джерел суттєво змінюється: поповнюється маніфестами, указами, статутами, регламентами і іншими формами актів. Законодавство в цей період стає більш чітким по формі і менш казуальним. Письмове оформлення законів і їх публікація стають обов’язковими. Вперше з’являється вказівка на те, що закон не має зворотньої сили. Публікація і тлумачення законів покладались на Сенат, який пропонував своє тлумачення імператору. Імператор приймав остаточне рішення. Велика кількість прийнятих актів вимагала проведення систематизації і кодифікації. З 1649 р. по 1696 р. було прийнято більш як півтори тисячі актів, що мали силу закону. За період правління Петра І було прийнято більш як три тисячі правових актів. Виникали серйозні ускладнення в узагальненні і тлумаченні цих розрізнених і часто взаємовиключающих норм. Перша спроба (після Соборного Уложення 1649 р.) систематизації правових норм була зроблена створеною в 1700 р. Палатою про уложення. Головним завданням палати стало приведення у відповідність з Судебниками і Соборним Уложенням всієї маси прийнятих в останній час нормативних актів. Друге завдання заключалось в оновленні судової і управлінської практики шляхом включення в неї нових норм права. Робота Палати продовжувалась до 1703 р. коли був складений проект Новоуложенної книги. Проект зберігав структуру Соборного Уложення (двадцять п’ять глав), але його норми суттєво обновились. Ця робота Палати була першим досвідом по систематизації права. Кодифікаційна робота розпочалась пізніше. В 1714 р. готується перегляд Соборного Уложення. Судді зобов’язані були вирішувати справи тільки на підставі норм Уложення і не протирічащих йому указів. Спеціальній комісії доручалось звести всі послідуючі (після 1649 р.) укази і приговори в звідні збірники. В 1718 р. В доповіді Юстиць – колегії було запропоновано прийняти як джерело нових правових норм шведські закони, включивши в єдиний звід Соборне Уложення, нові укази і шведський кодекс. Головним напрямком кодифікаційної роботи в цей час було виділення норм, спрямованих на укріплення і захист державного інтересу. Цьому завданню були присвячені і підбір нових норм, і зміна принципів тлумачення і застосування закону. В 1725 р. проект нового Уложення був закінчений. Він складався з чотирьох книг (120 глав, 2000 статей). Слухання проекту намічалося провести в Верховній таємній раді, але після смерті Петра І дворянська реакція змінила відношення до кодифікаційної роботи і її мети: іноземному впливу була протиставлена ідея правової вітчизняної традиції. В плані юридичної техніки намітився поворот від кодифікації (обновлення) законодавства до його систематизації. Досвід кодифікаційної роботи першої половини XVIII ст. показав, що розвиток права спрямовувався на створення галузевого ділення, для чого і створювались окремі зводи норм. Зводи будувались на систематизації, рецепції і узагальненні практики правозастосування. Сфера дії правового акту залежала від його форми. Статути видавались для певного відомства (Військовий, Морський) або для регулювання певної галузі права (статут про векселі, коротке зображення процесів чи судових тяжб). Регламенти визначали склад, організацію, компетенцію і порядок діловодства органів управління (Генеральний регламент 1720 р., Духовний регламент 1721р.). Указами оформлялось введення нових державних органів і посад, введення в дію актів галузевого законодавства, призначення на посади. Для законотворчої діяльності абсолютизму характерна детальна регламентація всіх сторін громадського і приватного життя. Тому особлива увага приділялась формам правових актів і правового регулювання. Найбільш розповсюдженими формами в першій чверті XVIII ст. були: Регламенти – акти, що визначали загальну структуру, статус і напрямок діяльності окремих державних установ.(Регламент Комерц-колегії (про торгівлю – 1719 р.) Маніфести. Видавались тільки монархом і за його підписом і були звернені до всього населення і до всіх установ. В формі маніфестів оголошувалось про вступ монарха на престол, про початок війни або підписання миру, про великі політичні події і акції. Іменні укази. Також видавались і підписувались монархом. В них формулювались рішення, що були адресовані конкретним державним установам чи посадовим особам: Сенату, колегіям, губернаторам. Укази. Могли видаватись монархом або від його імені Сенатом і були націлені на рішення певної справи, введення чи відміну конкретних установ, норм чи принципів діяльності. Адресувались вони певному органу або особі і були обов’язковими тільки для них. В формі указів виносились судові рішення Сенату. Статути. Збірники, що містили норми, які відносились до певної сфери державної діяльності (1716 р. – Військовий статут, 1720 р. – Морський статут). Зміни, що відбулися в політичний і державній системі Росії при її вступі в період абсолютизму, привели до змін в сфері кримінального права. На початку XVIII ст. суди при розгляді кримінальних справ керувались Соборним Уложенням 1649 р. і новоуказними статтями. Перша петровська систематизація кримінально-правових норм була проведена в 1715 р. при створенні “Артикула військового”. Військові артикули складались із 24 глав і 209 статей. Вони були включені як друга частина у Військовий статут. Артикули містили основні принципи кримінальної відповідальності, поняття злочину, вини, мети покарання, необхідної оборони, крайньої необхідності, перелік обставин, що пом’якшують і обтяжують відповідальність. Злочини поділялись на навмисні, необережні і випадкові. Законодавець звертав увагу на ступінь випадковості – різниця між необережним і випадковим злочином була дуже незначною. Відповідальність знімалась чи пом’якшувалась в залежності від об’єктивних обставин. До пом’якшуючих обставин закон відносив стан афекту, малолітство злочинця, а також нерозуміння і давність. Характерно, що до обтяжуючих обставин закон вперше став відносити стан сп’яніння (раніше стан сп’яніння відносився до обставин, що пом’якшували вину). Законодавець вводив поняття крайньої необхідності (наприклад, крадіжка від голоду) і необхідної оборони. Для останньої вимагалось наявність ряду обставин: ступінь відповідальності захисту загрозі, факт наявності нападу і факт загрози життю особи, що захищалась. Відсутність однієї із ознак могло призвести до покарання особи, яка захищалась, але покарання могло бути пом’якшено. Поняття перевищення меж необхідної оборони ще не існувало. Злочин поділявся на стадії: намір, посягання на злочин і завершений злочин. Посягання на злочин могло бути закінченим і незакінченим: закон передбачав можливість добровільної відмови від здійснення злочину (наприклад, відмова від завершення дуелі вже ставшими біля бар’єру дуелянтами). Інститут співучасті в злочині не був достатньо розроблений: ролі співучасників не диференціювались законом. Але по деяких злочинах посібники карались не так суворо як виконавці злочину (наприклад, посібники, що підтримували бунтівників). В законі є фактор повторності. Наприклад, за першу крадіжку карали шпіцрутенами, за другу також шпіцрутенами в подвійному розмірі (дванадцять разів), за третю відрізали ніс, вуха і висилали на каторжні роботи, а за четверту передбачалась смертна кара. Артикули містили такі види злочинів: Проти релігії. В цю групу входили чаклунство, ідолопоклонство, які карались смертною карою (спаленням) при умові, що будуть доказані відносини обвинуваченого з дияволом. При відсутності таких доказів призначалось тюремне ув’язнення і тілесне покарання. Недотримання церковних обрядів і невідвідування богослужінь, знаходження в церкві в п’яному вигляді карались штрафом або тюремним ув’язненням. Державні. Простий намір вбити або взяти в полон царя карався четвертуванням. Так же карався збройний виступ проти влади. Образа словом монарха каралась відрубуванням голови. За зраду також передбачалась смертна кара. До посадових злочинів відносили хабарництво, яке каралось смертною карою, конфіскацією майна і тілесними покараннями. Особливий склад посадових злочинів склало казнокрадство. Несплата податків каралась починаючи з XVIII ст. примусовими роботами. Військові злочини, які були включені в Артикули (зрада, допомога ворогу, листування з ворогом), продовжували діяти до ХІХ ст. Злочини проти порядку управління і суду. До них відносились зривання і знищення указів, які карались смертною карою. Фальшивомонетництво каралось спалюванням. До злочинів проти суду відносились лжеприсяга, яка каралась відрубуванням двох пальців (якими присягали) і висилкою на каторгу, лжесвідчення, яке каралось так же як і лжеприсяга (крім того, призначалось церковне покаяння). Особи, які це зробили більше ніколи не допускались ні до посад, ні в свідки. Злочини проти особи включали злочини проти життя, тілесної недоторканості, честі. В цій групі головне місце займало вбивство. Артикули розрізняли: навмисне (каралось відрубуванням голови), необережне (каралось тюремним ув’язненням, штрафом, шпіцрутенами), випадкове (не каралось). До найбільш тяжких видів вбивств законодавець відносив вбивство по найму, отруєння, вбивство батька, матері, дитини або офіцера. За ці види вбивств призначався особливий вид покарання – колесування. До злочинів проти життя закон відносив і самогубство. Якщо раніше самовбивця вважався таким, що посягнувся на волю Бога, то в епоху абсолютизму він посягав на державний інтерес (особа після невдалої спроби самогубства засуджувалась до смертної кари). Злочини проти тілесної недоторканості поділялись на каліцтво і побої. При нанесенні каліцтва злочинцю відрубували руку (діяв архаїчний принцип “таліона”). Злочини проти честі асоціювались з наклепом. Наклеп міг бути усним або письмовим. Усний наклеп карався тюремним ув’язненням на 6 місяців. Автор письмового наклепу карався таким же покаранням, яке було передбачене за злочин, в якому він звинувачував іншу особу. Навіть якщо факти, наведені в письмовому зверненні і відповідали дійсності, його автор карався тюремним ув’язненням і каторгою таму, що “пішов неістинним шляхом”, так як обвинувачення може пред’являти у встановленому порядку лише компетентний орган держави). До майнових злочинів відносили крадіжку, грабіж, підпал, знищення або пошкодження майна. До кваліфікованих видів крадіжки відносилась крадіжка з церкви, людини з метою її продажу, під час стихійного лиха, державного майна, в четвертий раз, на суму понад 20 крб. Ці злочини карались різними видами смертної кари (відрубуванням голови, повішенням, колесуванням, спаленням). Такі ж покарання встановлювались за грабіж. До злочинів проти моралі відносили зґвалтування (смертна кара, а іноді інші види покарання), мужеложство (смертна кара або висилка на галери), скотоложство (тілесні покарання), “блуд”, кровозмішування або зв’язок між близькими родичами, двожонство, перелюбодіяння (тюремне ув’язнення і каторга). Головною метою покарання по Артикулах було устрашіння (“дабы через то страх подать и оных от таких непристойностей удержать”). Покарання і його застосування характеризувались такими особливостями: 1. Відсутністю індивідуалізації: коли разом із злочинцем або замість нього карались його родичі; 2. Невизначеністю формулювань (“по суду покараний буде”, “по обставинам справи покараний буде”; 3. Відсутністю формальної рівності перед законом: різна відповідальність за один і той же злочин передбачалась для представників різних станів. Смертна кара по Артикулах передбачалась в 122 випадках і поділялась на просту і кваліфіковану. Проста – відрубування голови (згадується 8 разів), повішення (згадується 33 рази), розстріл (згадується 7 разів). Кваліфікована – четвертування (згадується 6 разів), колесування (5разів), закопування в землю заживо, залиття горла металом, спалювання. Тілесні покарання поділялись на членопошкоджувальні, таврування і больові. Позбавлення честі і гідності здійснювалось у вигляді ганьбливих покарань і особливої процедури – шельмування. Ганобливі покарання – повішення за ноги після смерті, удар, нанесений профосом (чиновником) по щоці, прибиття імені на виселиці, роздягання жінок догола. Цивільне право в першій чверті XVIII ст. в значній мірі перейняло багато західноєвропейських правових традицій і інститутів. Закон як джерело прав і обов’язків стає домінуючим, а традиційні і звичаєві норми відступають на другий план. В області зобов’язального права широке розповсюдження набуває Договір товариства. Організаційні форми підприємницької діяльності (компанії, артілі, товариства) заохочувались державою, яка контролювала їх через Мануфактур і Комерц - колегії. В законі розпочинають формуватися поняття юридичної особи і корпоративної власності. Розвиток договірних відносин стимулював процес перерозподілення майнових цінностей в суспільстві, формування нових соціальних груп, які зосереджували в своїх руках багатство і капітал. Другим засобом для перерозподілення майнових цінностей в суспільстві стали норми спадкового права. Важливі зміни в цю область вніс Указ про єдиноспадковість 1714 р. Розрізнялось спадкування по заповіту і по закону. Спадкодавець міг заповідати нерухоме майно тільки одному сину на вибір. Законодавець, орієнтуючись на західний правовий досвід, намагався ввести принцип майорату, при якому успадковував старший син. Російська традиція стояла на боці молодшого сина. Практика вибрала компромісний шлях – спадкування одного сина на вибір спадкодавця. Інші діти одержували частки рухомого майна в межах заповітного розпорядження. Дочки успадковували нерухомість по заповіту тільки при відсутності синів. При відсутності дітей нерухоме майно по заповіту могло бути передано родичам спадкодателя. Рухоме майно в любих частках могло бути розділене між будь-якими претендентами. При відсутності заповіту в силу вступав законний порядок спадкування. Нерухоме майно за майоратним принципом успадковував старший син, а нерухоме майно ділилось порівну між іншими синами. В 1731 р. основні положення Указу про єдиноспадковість відміняються. З цього часу спадкування по закону регламентується таким чином: нерухомість переходить до всіх синів в рівних долях, дочки отримують одну чотирнадцяту, а вдова – одну восьму. Із рухомого майна дочки отримують одну восьму, а вдова одну четверту. При цьому родове нерухоме майно (майоратне) переходить до спадкоємців по закону. Указ про єдиноспадковість вніс зміни в сімейне право. Був підвищений шлюбний вік для чоловіків – до 20 років, для жінок до 17 років. В шлюб заборонялось вступати близьким родичам і душевно хворим. Для укладення шлюбу вимагалась згода батьків, начальства для військовослужбовців, а також знання арифметики і геометрії – для дворян. По закону вимагалась вільна згода осіб, що беруть шлюб, це було закріплене актом, який забороняв примусові шлюби (1724 р.). Визнавався тільки церковний шлюб. З 1721 р. було дозволено укладати шлюби з християнами інших конфесій (католиками, протестантами), але шлюб з іновірцями заборонявся. Підстави для розірвання шлюбу передбачались слідуючі: заслання на довічну каторгу, безвісна відсутність одного з подружжя на протязі трьох років, перелюбодіяння одного з подружжя (для чоловіків тільки у власному будинку, а для жінок при наявності підстав передбачати факт перелюбодіяння), невиліковна хвороба або імпотенція, замах одного із подружжя не життя іншого. Дружина повинна була скрізь слідувати за чоловіком, який міг застосувати до дружини покарання. В 1753 р. спеціальним актом закріплюється роздільність зобов’язальних прав подружжя, підкреслюється свобода одного з подружжя від боргів і зобов’язань прийнятих іншим. По відношенню до дітей батьки користувались майже такою владою як і раніше: їх могли карати, віддавати в монастир, а також на роботу по найму. В першій чверті XVIII ст. формується принцип законності. Місце звичаю і традиції остаточно займає закон. Монарх як носій і центр державного інтересу, глава законодавчої, виконавчої і судової влади втілює ідею законності. Ігнорування і неповага до закону стали розглядатися як злочини. Додержання державних настанов оголошувалось найважливішим завданням всіх органів влади і управління, посадових і приватних осіб. Принципи законності були сформульовані в Указах від 1722 і 1724 рр.
|
||||
Последнее изменение этой страницы: 2016-04-23; просмотров: 258; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.14.245.172 (0.009 с.) |