Україна під владою Російської імперії

На початку XIX ст. Російська імперія була однією з найбільших у світі. Переважна частина українських земель (Лівобережна, Слобідська, Правобережна та Південна Україна) входила до її складу. З ліквідацією політичної автономії України наприкінці XVIII ст. царський уряд посилив колоніальний наступ на її землях, запровадив загальноімперську державно-політичну систему з її уніфікаційними методами управління.

 

Рис. 5.2 Україна у складі Російської імперії (XIX ст.)

Уся українська територія яка входила до складу Росії, була поділена на три генерал-губернаторства і дев'ять губерній: Київську, Подільську, Волинську, Чернігівську, Полтавську. Катеринославську, Таврійську, Херсонську та Харківську. У губерніях державну владу Російської імперії представляли губернатори, яких призначав і звільняв цар. Губернії складалися з повітів, де керували справники. Повіти поділялися на стани, очолювані поліцейськими приставами. Важливою державною установою була Казенна плата. Вона відала збиранням з населення різноманітних державних податків. Увесь цей адміністративно-управлінський апарат повинен був забезпечити владу царизму на місцях. Щодо найбільшої маси населення - кріпосних селян, то вся влада над ними належала поміщикам. Знищення російським царизмом наприкінці XVIII ст. української державності на Лівобережжі та Слобожанщині супроводжувалось русифікацією корінного населення. Цю колонізаторську політику стосовно українського народу російська влада здійснювала переважно ідеологічно-адміністративним шляхом. Царські адміністратори витісняли українську мову з імперських установ і навчальних закладів усіх ланок освіти. Переважна більшість українського панства мала статус російських дворян (такими імперські власті визнали майже 25 тис. шляхетських родин колишньої Гетьманщини). Отримавши підтвердження прав на володіння маєтками і кріпаками, вони пішли прислуговувати царським властям у губерніях і повітах, більшість з них навіть у родині спілкувалась російською мовою.

Економічний розвиток України в першій половині XIX ст. характеризувався розкладом феодально-кріпосницької системи. У цей період сільське господарство було головним сектором економіки, а стан аграрних відносин значною мірою визначав динаміку всього суспільного розвитку.

У першій половині XIX ст. в аграрній сфері домінувало поміщицьке землеволодіння. На українських землях, що належали Російській імперії, воно становило майже 75% усієї землі. Незважаючи на таку значну концентрацію земельних угідь в руках поміщиків, їхні господарства занепадали. Для задоволення своїх потреб у грошах, які весь час зростали, поміщики посилювали панщину та скорочували селянські наділи, що призводило до розорення селянства і деградації поміщицьких господарств. Прогресуючий їх занепад виявився у зростанні заборгованості поміщиків державі, що становила у першій половині XIX ст. понад 83 млн. крб. Тому наприкінці 50-х років поміщиками було оформлено під заставу майже кожен четвертий маєток в Україні.

Процес розорення охопив не лише середні і дрібні поміщицькі господарства, а й латифундії земельних магнатів, у тому числі нащадків козацької старшини. Так, що полтавський поміщик С. Кочубей заборгував кредитним установам майже І млн. крб. Селяни в той період поділялися на поміщицькі та державні. О. Бойко зазначає, що заданими 1833 р., кількість поміщицьких селян становила 2.5 млн. осіб, або 63,8% всієї кількості селян Східної України, державних- 1,5 млн., або 36,2%. Поміщицькі селяни переважали у Східній Україні. Правобережжі, а державні - на Лівобережжі та Півдні України.

Відробіткова, грошова і натуральна ренти були основними формами експлуатації селян. Незважаючи на те, що закон 1797 р. офіційно встановлював триденну панщину, реально вона досягала 4-6 днів на тиждень. До того ж селяни відробляли й додаткові повинності та сплачували натуральні та грошові оброки. Страждали селяни також і від прогресуючого процесу обезземелення.

Важким тягарем на плечі селян лягали державні повинності, насамперед рекрутчина. Погіршувалося їхнє правове становите.

Становите державних селян, які вважалися вільними і сплачували державі феодальну грошову ренту за користування землею, було значно кращим.

Сільськогосподарське виробництво було малоефективним через рутинний стан техніки та технологічно відсталу традиційну систему землеробства. У середині XIX ст. землю обробляли тими ж знаряддями праці, що й століття тому - плугом, сохою, серпом, косою. Незмінними залишались і системи обробітку землі: класичне трипілля на Правобережжі, архаїчна перелогова система - на Півдні та комбінація цих двох систем - на Лівобережжі.

Все це призвело до появи надлишків робочої сили в аграрному секторі. Всі безробітні, шукаючи виходу із скрутного становища, переселялися у Новоросійський край. Саратовську та Астраханську губернії, на Кавказ. У 1838- 1852 рр. з Лівобережжя переселилося у ці райони 58,5 тис. осіб.

Перша половина XIX ст. характеризується ще й тим, що почалися суттєві зрушення в аграрному секторі: поступова руйнація натурального господарства та еволюційний перехід господарської діяльності на засади товарності та підприємництва.

З проникненням капіталізму в сільське господарство поглиблювалась соціальна диференціація українського селянства. Так, у 1836 р. у Лівобережній Україні та Слобожанщині лише 54,3% козацьких родин володіли землею, решта належала до бідноти або мала лише садиби. На Правобережжі 35% селян були неспроможні обробляти свої наділи, 15% не мали ніякого господарства.

У перенаселених районах зростала кількість сільських жебраків, позбавлених будь-яких засобів існування, які в пошуках заробітків йшли у степові райони, формуючи ринок робочої сили. З іншого боку, створювалась заможна сільська верхівка, яка, накопичивши певний капітал, вкладала його в промислові підприємства, торгівлю, купувала й орендувала землю. Такі соціальні прошарки виникали насамперед серед державних селян, особливо нащадків колишніх козаків, однак були вони й серед кріпаків. Наприклад, колишні селяни-кріпаки Симиренки та Яхненки започаткували династію українських промисловців-мільйонерів. У 1861 р. їм належало нерухомого майна на суму майже 4 млн. крб. Інший мільйонер Артем Терешенко - родоначальник династії відомих цукрозаводчиків - виходець із козацького роду. Терешенки- українські промисловці, землевласники та меценати середини XIX - початку XX ст. Походили з козаків м. Глухова (нині Сумської обл.). Відомі глава родини Артем Якович (? -1873) та його сини Микола (1819-1903) та Федір (1832-1893). Родина Терешенків посідала провідні місця у торгівлі хлібом, цукром та худобою, у цукровому, туральному, суконному виробництві, лісообробці, інших галузях. їй належало понад 200 тис. десятин землі (з них 70 тис. на Київщині). У1872 р. Терешенкам було надано дворянське звання. Вони стали одними з фундаторів цукрового (1887), рафінадного (1903) синдикатів та Всеросійського товариства цукрозаводчиків (1897). Один із нащадків Терешенків - Михайло Іванович (1886-1956) обирався до IV Державної думи (1912), після Лютневої революції 1917 р. був міністром фінансів, а згодом міністром закордонних справ. Емігрував за кордон. Родина Терешенків відома багатьма добродійними справами, на які вони витратили майже 5 млн. крб. Колекція художніх творів, яку все життя збирала родина Терешенків, стала основою Київського музею російського мистецтва.

Розвиток промисловості 30-х років XIX ст. характеризується також глибокими змінами. Це початок промислового перевороту. Суть його полягала у поступовому переході від феодальної мануфактури до капіталістичної фабрики.

Утвердження фабрично-заводського (машинного) виробництва починає переважати в таких галузях, як металообробна, текстильна, тютюнова, склодувна та ін. Мануфактури ще довго зберігалися у цукровій і горілчаній промисловості. Проте вже у 1856 р. налічувалось 218 цукрозаводів. Вони виробляли близько 80% загальноросійського цукру. Стрімкого розвитку набуває виробництво сукна, прискорюється розвиток металургійної промисловості, видобуток вугілля та інших галузей промисловості. Кількість підприємств в Україні за другу чверть XIX ст. збільшилась з 649 до 2473. Особливо швидкими темпами розвивався Південний регіон.

Швидко зростала кількість суконних підприємств: із 12 суконних мануфактур у 1797 р. до 160 у 1859 р. У40-50-х роках в Україні почало розвиватись сільськогосподарське машинобудування. Зростання попиту на метал зумовило виникнення нових чавуноливарних та залізоробних підприємств, які будуватись на Луганщині, Київщині, Одещині. Розвивалися й інші галузі промисловості - салотопна, шкіряна, свічкова, миловарна.

Розвиток товарно-грошових відносин відбився і на сільському господарстві. Зростала його товарність. Поглиблювалася спеціалізація окремих регіонів України. Так, Південь спеціалізувався на вирощуванні пшениці, тонкорунного вівчарства, а Правобережжя - на вирощуванні цукрових буряків. Товаризація сільського господарства вела до розшарування поміщицьких господарств. Водночас дрібні і середні поміщицькі господарства значною мірою зберігали натуральний характер. Невміння господарювати у нових умовах примушувало поміщиків закладати за борги свої маєтки. Інтенсивно відбувалося руйнування і селянських господарств. Скорочувалися їх наділи, збільшувалася панщина, часто селян позбавляли наділів.

Отже, дореформений період економічного розвитку характеризувався досить швидким зростанням промисловості. Якщо у 1825 р. в Україні існувало 674 більш-менш значних підприємств з 15,2 тис. робітників, то у 1860- відповідно 2709 і 85319, причому у 1861 р. вільнонаймані робітники становили майже 74% від загальної кількості.

Розвиток ринкових відносин спонукав пожвавлення торгівлі. У першій половині XIX ст. значна частина населення України уже була тісно пов'язана з ринковим обігом. У нього втягувалося і селянство. Розвитку торгівлі сприяла наявність сухопутних шляхів і судноплавних рік, будівництво портів в Одесі, Херсоні та інших містах, які з'єднували губернії України з Центральною Росією і зарубіжжям. Важливу роль відігравала ярмаркова торгівля, насамперед у Харкові, Ромнах, а потім у Полтаві, Києві. На знаменитий Київський контрактовий ярмарок, який був переведений з Дубна у 1797 р., приїздили поміщики з інших місць імперії, а також з Австрії, Пруссії, Франції, Англії. Тут укладалися контракти на купівлю-продаж різноманітної продукції панських маєтків, передусім сільськогосподарської. Ярмаркова торгівля сприяла економічному об'єднанню різних регіонів України, підтриманню зв'язків з промисловими районами Росії, зарубіжними країнами.

Вихід до Чорного моря дав Україні нові шляхи для зовнішньої торгівлі. Я кию раніше основна маса товарів вивозилась через Петербург, Ригу, Гданськ, що істотно гальмувало експорт з України, то в першій половині XIX ст. він здійснювався через азовсько-чорноморські порти. Вагоме місце в українському експорті зайняв хліб, насамперед пшениця, яка становила 90% всього хлібного експорту. Український хліб споживали Туреччина, Греція, Італія, Франція, а також Англія, Австрія, Пруссія. Крім хліба, Україна експортувала лляне насіння, конопляне прядиво, тютюн, вовну, шкіру, смушки, топлене сало, олію, худобу, мед, віск, рибу тощо. Зростання промислового й сільськогосподарського виробництва, розвиток торгівлі сприяли розвитку міст України. Швидко зростали Харків, Одеса, Херсон, Миколаїв. Протягом 1811 - 1858 рр. кількість міського населення України зросла з 512,5 тис. до 1456,8 тис. осіб, тобто майже втричі.

Отже, у першій половині XIX ст. домінуючою залишалася феодально-кріпосницька система господарювання, заснована на власності поміщиків на землю, прикріпленні селян та їх особистої залежності від пана.

З економічної структури феодального суспільства поступово формувалися капіталістичні відносини. Це було зумовлено посиленням товарно-грошових відносин та іншими факторами буржуазної модернізації.

Кріпосницькі відносини підривалися й розвитком промисловості. Поступово відбувався перехід від мануфактури до фабрики з найманою працею. Розвиваються нові галузі промисловості - металургійна, видобуток корисних копалин, у 20 -х. рр. збудовано перші цукроварні.

Основна ознака цього періоду - поглиблення кризи феодально-кріпосницької системи і зародження капіталістичних відносин.

У другій половині XIX ст. феодально-кріпосницька система в обох імперіях зазнала глибокої кризи. Вийти з неї можна було шляхом ліквідації кріпосного права і проведення реформ, що сприяло б розвитку ринкових відносин. 19 лютого 1861 року Олександр II видав маніфест про скасування кріпосного права. Проте шлях капіталістичного розвитку був визначений царськими реформами, які проводилися згори, в інтересах поміщиків, лише щоб заспокоїти селянство. За царським маніфестом селяни ставали особисто вільними, незалежними від поміщиків. Однак право власності на землю залишалося за поміщиками. Селяни були зобов'язані викуповувати свої наділи. Однак вони не мали на це коштів. Тому уряд виплачував поміщикам 80% вартості селянських наділів у формі казенних облігацій, а селяни зобов'язувалися виплачувати урядові цю суму з відсотками протягом 49 років. Після реформи 220 тис. селян Наддніпрянської України залишилися безземельними, а усього близько 94% селян мали наділи до 5 десятин, що було недостатньо для ведення господарства.

Окрім аграрної у 1862 - 1874 pp. були проведені фінансова, судова, земська, міська, військова та освітня реформи. Реформи мали значні недоліки, однак усе ж сприяли соціально-економічному поступу, становленню правоздатності станів, відкривши шлях до модернізації та індустріалізації господарства.

Швидкими темпами почали розвиватися в Україні насамперед такі галузі важкої промисловості, як вугільна, залізорудна, металургійна, машинобудівна. Головною вугільною базою України став Донецький басейн, що на початок XX ст. давав майже 70 % усього вугілля імперії, тут діяло 1200 шахт, на яких працювало 1684 тис. осіб. У розвитку металургійної промисловості України переломними стали 80-90-ті роки XIX ст. Було побудовано 17 великих металургійних заводів, Україна виплавляла у 1913 році 69 % загальноімперського виробництва чавуну, 57 % сталі, 58 % прокату. Швидкими темпами розвивалися в Східній Україні харчова, лісопильна, швейна та інші галузі промисловості. Розвиток промислового виробництва України супроводжувався швидким зростанням залізничного транспорту. У 70-ті роки залізницею було сполучено всі головні українські міста, а також з'єднано чорноморські порти з портами Балтійського моря. Це сприяло розширенню як внутрішнього ринку, так і зовнішньої торгівлі.

Значну роль у розвитку української промисловості належала іноземному капіталу. Ключові позиції в кам'яновугільній, залізорудній і металургійній промисловості в Східній Україні зайняли французький, бельгійський, англійський і німецький капітали. На початку XX ст. іноземцям в Україні належало близько 90 % акціонерного капіталу монополістичних об'єднань. Розвиток індустрії України відбувався однобічно. Швидкими темпами розвивалися базові, видобувні галузі, які поставляли сировину. Інші, окрім сільськогосподарського машинобудування, тупцювали на місці. Це. зокрема, стосувалося виробництва готової продукції, від якої Україна залежала від Росії. До першої світової війни на українську промисловість припадало 70% усього видобутку сировини імперії і лише 15% готових товарів. Це - результат колоніальної економічної політики Росії щодо українських земель, нещадної експлуатації царизмом їхніх природних і людських ресурсів.

Отже, головним чинником розвитку України другої половини XIX ст. стала реформа 1861 року. Саме вона створила умови для розвитку капіталістичних відносин в Україні. Значного розвитку набуває промисловість. В Україні сформувалося два промислові райони: центром важкої промисловості була Катеринославська губернія, а також міста Харків, Миколаїв, Одеса; центром цукрово-гуральної промисловості була Правобережна Україна (Київська, Подільська та Волинська губернії). В цей час бурхливо будуються залізниці: у 1866 - 1879 рр. прокладено 5 тис. км., а з 11-ї половини 90-х рр. їх уже прокладено понад 20 тис. км. Проте, якщо у Східній Україні йшов процес індустріалізації, то розвиток промислового виробництва у Західній Україні відбувався значно повільніше. Значно відставало від промисловості і сільське господарство.

 

1. Визначте основні напрямки національно-визвольного руху в Україні в період першої буржуазної демократичної революції в Росії.

 

1. Розкрийте суть української проблеми напередодні і під час І світової війни.

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ НАПЕРЕДОДНІ ВІЙНИ Згадай: 1. Внаслідок яких історичних подій і коли Україна втратила державну незалежність? 2. До складу яких держав входили українські землі в XIX ст? Головне завдання українського народу в XX ст. У новітню епоху світової історії український народ увійшов із тягарем складних проблем, що гальмували його просування шляхом загальнолюдського прогресу і тому потребували негайного розв'язання. Українці декілька століть були позбавлені власної державності і територіальної цілісності — цих найважливіших передумов успішного соціально-політичного і національно-культурного розвитку будь-якої нації. На початку XX ст. Україна все ще була поділена між двома могутніми сусідніми імперіями - Російською і Австро-Угорською. Її територію, населення, природні багатства обидві імперії використовували у власних інтересах. Не маючи свого уряду, армії, суду, поліції, чиновників і дипломатів, українці змушені були утримувати імперських. Не маючи власної держави, в усіх війнах, які вели Росія і Австро-Угорщина, вони зобов'язані були проливати кров за інтереси імперій. Тимчасом Росія і Австро-Угорщина, керуючись передусім загальноімперськими інтересами, не переймалися запитами українців, проблемами їхнього національного та культурного економічного розвитку. Отже, створення єдиної, незалежної, соборної України було головним завданням її народу в XX ст. Завдання це було надзвичайно складним, але на початку XX ст. складався комплекс необхідних передумов для його вирішення. Географія розселення українців

Україна розташована в центрі Європейського континенту і напередодні Першої світової війни була однією з найбільших європейських країн. Площею вона поступалася лише Росії, перевищуючи Німеччину, Велику Британію, Францію і решту країн Європи. Що ж до кількості населення, то за цим показником Україну випереджали лише Росія, Німеччина та Велика Британія.
Загальна площа українських земель становила понад 850 тис. кв. км. Ці землі були досить щільно заселені, а загальна кількість населення в них перевищувала 48 млн чол.
Географію розселення українців напередодні Першої світової війни ілюструє карта «Українські землі на початку XX ст.», складена на підставі офіційної статистики царської Росії. Більшість земель, населених українцями, перебувала у складі Російської імперії. Це насамперед територія 9 губерній: Волинської, Катеринославської, Київської, Подільської, Полтавської, Таврійської, Харківської, Херсонської і Чернігівської. Цю територію називають Наддніпрянською Україною, або Наддніпрянщиною.
Наведена в підручнику карта свідчить також, що український етнічний кордон на початку XX ст. виходив за межі 9 названих губерній (як, до речі, й за межі сучасного державного кордону України) і проходив відповідно по Чорноморській губернії, Кубані, Області Війська Донського, по Воронезькій, Курській, Могилівській, Мінській, Гродненській, Сідлецькій, Люблінській губерніях і Бессарабії. Частина цих адміністративно-територіальних одиниць Російської імперії була компактно заселена українцями. Однак для царського імперського уряду вигіднішою' була асиміляція українців, ніж збереження їх як окремого народу.
Решта українських земель, розташованих на захід від річки Збруч, належала Австро-Угорщині. Ці землі входили до окремих адміністративних одиниць Австрії — Галичини й Буковини, які мали елементи територіального самоврядування з крайовими сеймами. Українське населення протягом багатьох десятиліть домагалося поділу Галичини на східну, населену переважно українцями, і західну, польську. Це мало послабити вплив поляків у Східній Галичині і створити кращі умови для національно-культурного розвитку української більшості. Але австрійська влада не була в цьому зацікавлена.
Закарпаття — найзахідніша історична українська територія — входило до складу Угорщини і ніякого самоуправління не мало.

Господарство і соціальний склад населення України

Як і в попередні століття, Україна залишалася переважно землеробським, селянським краєм, з чудовими угіддями, яким не було рівних у Європі, і працьовитим населенням з високим рівнем хліборобської культури.
Разом з тим, у другій половині XIX ст. в Україні сформувалися потужні промислові центри, серед яких виділялися Донбас і Придніпров'я, що стали паливною і металургійною базою Російської імперії.
Загальна частка українців у населенні України становила понад 2/3. За національним складом село було переважно українським, місто - багатонаціональним, здебільшого російським і єврейським, а на західноукраїнських землях — польським і єврейським. У руках представників цих національностей здебільшого перебували міська промисловість, торгівля, ремесло та фінанси. Українці у містах становили меншість — близько третини населення. Між містом і селом утворився мовний бар'єр. Село розмовляло українською мовою, місто — переважно російською, а на заході - польською, німецькою та угорською.
І західноукраїнське, і східноукраїнське населення зазнавало жорстокого соціального та національного гніту. Зокрема, в Західній Україні зберігалося культурне, господарське і політичне домінування поляків. Але в Галичині й на Буковині українці на початок XX ст. мали більше можливостей розвивати власну національну культуру, ніж їхні брати на схід від Збруча, у Російській імперії. Якщо російський уряд здійснював політику перетворення українців на «справжніх росіян», то в Австро-Угорщині про відверту асиміляцію не йшлося.
Таким чином, на початку новітнього часу перед українцями стояло багато складних завдань. Але найважливішим залишалося відновлення державної незалежності й територіальної цілісності. Лише за умови вирішення цього історичного завдання відкривалися перспективи розв'язання всіх інших.
Але здобуття Україною незалежності було можливе лише за умови істотного послаблення чи повного краху імперій, між якими була розділена Україна - Російської і Австро-Угорської, при сприятливій для неї міжнародній ситуації.
«Українське питання» в Першій світовій війні
Першу світову війну розпочали два воєнно-політичні блоки - Антанта (Росія, Франція, Велика Британія), з одного боку, і Троїстий союз (Німеччина, Австро-Угорщина та Італія) - з іншого. Війна велася за перерозподіл уже поділеного світу, за розширення економічних і політичних впливів, за нові ринки збуту. Війна з обох сторін мала несправедливий, грабіжницький, імперіалістичний характер. У цій війні Україна - найбільша серед бездержавних країн Європи, яка мала до того ж величезні матеріальні та людські ресурси, надзвичайно вдале географічне положення, — стала об'єктом зазіхань агресивних держав Європи. Це перетворювало її на зону особливої міжнародної уваги. Суть «українського питання», яке постало в тогочасній міжнародній політиці, полягала у відсутності на населених українцями територіях Європи незалежної української держави, територіальній розчленованості України, незадовільному матеріальному і національно-культурному становищі її населення. «Українське питання» було однією з важливих причин дестабілізації міжнародних відносин в Європі, що підштовхувало два воєнно-політичних блоки до конфлікту. В стратегічних планах Росії, з одного боку, і Австро-Угорщини та Німеччини, з іншого, завоюванню України надавалося першочергового значення. До того часу, поки у складі Російської імперії перебувала Наддніпрянська Україна, царський уряд прагнув захопити й Західну Україну. З іншого боку, доки Австро-Угорщина володіла Західною Україною, її правителі претендували на Наддніпрянську Україну. Про це свідчив досвід XIX ст., так було і напередодні Першої світової війни.
Плани Російської імперії щодо України XX ст
Вступаючи у війну, Російська імперія планувала, зокрема, захопити землі Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття. Це. дозволяло розв'язати дві проблеми: по-перше, розширити кордони російських володінь, послабивши або знищивши противників на Заході; по-друге, ліквідувати організаційні центри українського визвольного руху в Галичині, яку зовсім не випадково називали «українським П'ємонтом», порівнюючи з історичною областю в Італії, що стала центром боротьби за об'єднання і звільнення країни з-під іноземного гніту.
Грабіжницький характер своїх намірів російська пропаганда прикривала заявами про прагнення зібрати воєдино всі російські землі, до яких вона відносила й українські етнічні території.
Україна у воєнних планах Троїстого союзу
Австро-Угорська імперія прагнула в ході війни зміцнити позиції в Західній Україні і приєднати до своїх володінь інші населені українцями території, зокрема Волинь і Поділля. Це дозволило б їй посилити вплив на інші слов'янські народи імперії (поляків, чехів, словаків), претендувати на керівну роль у слов'янському світі. Зі свого боку, Німецька імперія добивалася розширення територій за рахунок українських земель Сходу і Півдня - найбільш розвинутих в економічному відношенні. Загарбання України серед німецьких політиків вважалося найважливішим кроком для розгрому Російської імперії. «Хто володіє Києвом, той має ключ від Росії», - писав ще у 1897 р. німецький публіцист Пауль Рорбах. Крім того, південний схід України розглядався як зручний плацдарм для подальшого наступу на Схід, аж до Індійського океану. Німецьке командування надавало воєнним діям в Україні особливого значення, вважаючи її територію одним із найголовніших театрів світової війни.
У Німеччині не виключали створення на відвойованих від Росії територіях формально самостійної Української держави.
Обман і самообман в політиці воюючих сторін
Усі воюючі сторони обстоювали виключно власні інтереси і були байдужими до національних запитів українського народу. Водночас, усі вони неодноразово заявляли, що війна ведеться заради визволення малих народів, до яких відносили й український. Як показав розвиток подій, це була чиста демагогія, за якою приховувалося прагнення залучити на свій бік українців і використати їхні воєнні традиції, матеріальні та людські ресурси у боротьбі зі своїми противниками. Однак історія має власну логіку, яка не співпадає ні з таємними планами, ні з демагогічними заявами імперських урядів. Досвід історії показує, що найчастіше розпад багатонаціональних імперій спричинювали війни, які різко загострювали всі внутрішні суперечності в державі й призводили до політичних переворотів чи народних революцій. Та правителі імперій, як правило, цих уроків не пам'ятають і саме війни вважають ефективним засобом зміцнення своєї могутності.
Саме так було з головними учасниками Першої світової війни, яка 19 липня 1914 р.* (*Усі дати до 1 лютого 1918 р. подаються за старим стилем) владно увійшла в життя народів Європи, істотно змінивши напрям і темпи розвитку людської цивілізації, відкривши новітній етап всесвітньої історії.

 

61. На основі аналізу історичних подій зазначеного періоду охарактеризуйте основні напрямки розвитку української держави за часів Центральної Ради, дайте характеристику найбільш визначним діячам національно-визвольних змагань в Україні 1917-1920 рр.

Питання державного самовизначення України з перших днів Лютневої революції привело до виникнення у березні 1917 р. загальноукраїнського громадсько-політичного центру Української Центральної Ради. До неї ввійшли представники всіх українських партій, а провідну роль у ній відігравали помірковані ліберали з Товариства українських прогресистів та соціал-демократи. Президентом Центральної Ради було обрано Михайла Грушевського добре відомого та авторитетного діяча, котрий повернувся із заслання. В умовах загальнонаціонального піднесення і безпорадності Тимчасового уряду 23 червня Центральна Рада видала Перший Універсал, в якому проголосила закладення основ автономного ладу в Україні та необхідність вироблення владних законів. Незабаром був утворений Генеральний Секретаріат -перший уряд автономної України на чолі з Володимиром Винниченком. Генеральний Секретаріат складався з восьми міністрів: генеральним писарем став П.Христюк, секретарем військових справ С.Петлюра, міжнаціональних справ С.Єфремов, фінансових справ Х.Барановський, земельних справ Б.Мартос, судових справ В.Садовський, харчових справ М.Стасюк, освітніх справ І.Стешенко. Крім безпартійного Барановського, всі секретарі належали до соціалістичної орієнтації.

16 липня Центральна Рада проголосила Другий Універсал, який сповістив, що питання автономії України мають у подальшому вирішити Всеросійські установчі збори. Тимчасовий уряд погоджувався визнати найвищим органом виконавчої влади України Генеральний Секретаріат, влада якого поширювалася на п'ять із дев'яти губерній краю - Київську, Полтавську, Волинську, Подільську та Чернігівську. Уряд мав, як передбачалося, з одного боку звітувати перед Центральною Радою, а з другого затверджуватися Тимчасовим урядом. Таким чином, йдеться поки лише про досить примарну автономію, але аж ніяк про державний суверенітет.

Проте навіть таке несміливе просування до самостійності було "підкоректоване" відхиленням Тимчасовим урядом документу "Основи найвищого управління Україною" та виданням Петроградом "Тимчасової інструкції Генеральному Секретаріатові Тимчасового уряду на Україні" від 17 серпня 1917 року. Вже сама назва підкреслює, а подальші статті стверджують, що Генеральний Секретаріат є органом Тимчасового уряду, а не Центральної Ради - вищого органу народного представництва в Україні. Остання фактично перетворювалася на якийсь дорадчий орган при Генеральному Секретаріатові, позбавлений законодавчих прав.

Досягши угоди з Тимчасовим урядом Центральна Рада могла тепер братися за управління країною. Однак дуже швидко виявилося, що українському уряду гостро бракує волі, уміння управляти державою. Замість швидкого вирішення нагальних проблем, таких як відновлення правопорядку, забезпечення міст продуктами, організація роботи залізниць, ефективного розв'язання земельного питання, київські урядовці гаяли час у безкінечних суперечках про межі своєї влади.

Захоплені власною революційною риторикою, молоді та недосвідчені українські політики намагалися відмежуватися від старого ладу. Особливо промовистим у цьому відношенні було їх ставлення до військових та чиновників. Ідеологи Центральної Ради, відкинувши готовність прекрасно дисциплінованих і споряджених військових формувань заприсягти на вірність Центральній Раді, доводили, що революція усувала необхідність регулярної армії. Аналогічним було їхнє ставлення до державних службовців, які були для них уособленням старої гнобительської буржуазної держави, а голова уряду Винниченко назвав їх "найгіршими і найшкідливішими людьми". Проте вже незабаром стало зрозумілим, що управляти країною без армії та чиновників неможливо. По Україні ширилась анархія й безладдя. Більшовицьке збройне повстання в Петрограді змінило еволюційний хід реформ на кардинально революційний, призвело до швидкого розмежування сил в Україні. Більшовики зосередилися, в основному, в східних промислових районах (Донбас, Харків). Жовтневий переворот привів до влади більшовицьку партію на чолі з Володимиром Леніним, яка

 

ставила собі за мету перебудову соціально-економічного життя країни на комуністичних засадах. Утвердження радянської влади в Україні почалося відразу після перевороту в Петрограді. У великих містах Донбасу та на короткий час ще майже в десяти містах України більшовики взяли владу без збройної боротьби. В інших регіонах країни соціальна база більшовиків була слабкою, авторитет незначним.

Позбавлена всяких зобов'язань та рятуючи край від анархії, 22 листопада Центральна Рада проголосила Третій Універсал, яким оголошувалося створення Української Народної Республіки (УНР) як автономної державної одиниці, але в складі Російської республіки, яка має стати федерацією вільних і рівних народів. Юрисдикція УНР поширювалася на дев'ять українських губерній: Київську, Подільську, Волинську, Чернігівську, Полтавську, Харківську, Катеринославську, Херсонську, Таврійську (без Криму), а долю Курщини, Холмщини, Вороніжчини й інших територій з українською більшістю мала вирішити організована воля самого народу. Отже, державність України у той період виникла не як безпосередній наслідок широкого національного руху, а як природна реакція на розпад централізованої влади Російської імперії, як засіб запобігти внутрішньому занепаду. У цьому суть і драматизм того історичного моменту, що багато в чому визначило подальший перебіг подій та їх трагічний фінал.

Що ж до діячів, то В. Винниченко і М.Грушевський приклали чимало зусиль аби домогтися успіхів для України. Проте в найкритичніший період Української революції довелося працювати С.Петлюрі. Йому судилося стати на чолі молодої української держави та пройти з нелегкий шлях її становлення.

62. Проаналізуйте зміст І, ІІ, ІІІ Універсалів. Поясніть, яке історичне значення мало проголошення Української Народної Республіки

I Універсал УЦР. 10 червня 1917 р. УЦР на II Всеукраїнському військовому з'їзді проголосила свій I Універсал.
Основні положення I Універсалу:
- вимога надати Україні автономію в рамках демократичної та федеративної Росії;
- обрання на основі загального прямого таємного голосування Українських Установчих зборів;
- УЦР проголошувала себе виразником усенародної волі та брала на себе в цьому зв'язку всю повноту політичної відповідальності;
- Універсал закликав українських громадян до згоди і взаєморозуміння з демократичними силами інших націй;
- в Універсалі містилася вимога усунення на місцях окремих осіб і організацій, що «вороже ставились до ідеї української незалежності», але не насильницькими методами, а шляхом їхнього переобрання;
- проголошувалася необхідність створення української скарбниці за рахунок організації збирання податків з населення;
- містився заклик до населення створювати органи влади на місцях, які б перебували у підпорядкуванні УЦР;
- засуджувалася політика Тимчасового уряду на переговорах із представниками УЦР.
Тимчасовий уряд засудив I Універсал УЦР як документ «злочинний і сепаратистський». Наприкінці червня до Києва прибула з Петрограда делегація Тимчасового уряду. За кілька днів переговорів їй вдалося змусити УЦР піти на компроміс і відмовитися від деяких положень I Універсалу.
II Універсал УЦР. I Універсал став поворотним моментом у стосунках УЦР з Тимчасовим урядом. Якщо до проголошення I Універсалу УЦР послідовно підтримувала урядовий курс і розраховувала на позитивне ставлення уряду до ідеї української автономії, то проголошення Універсалу означало перехід в опозицію до Тимчасового уряду.
Тимчасовий уряд не наважився на розправу з Центральною Радою, a вислав до Києва повноважну делегацію у складі міністрів I. Церетелі, О. Керенського, М. Терещенка. Переговори завершилися компромісом, який був зафіксований у спеціальній урядовій декларації та II Універсалі Центральної Ради. УЦР зобов'язувалася надати представникам неукраїнської революційної демократії місця у Раді, що сприяло б перетворенню її з національного органу у територіально-національний.
ІІ Універсал було оголошено 3 липня 1917 р. Він зафіксував наслідки домовленостей між УЦР і Тимчасовим урядом: останній визнавав УЦР і Генеральний секретаріат як крайовий орган України,