Країнські землі у складі російської імперії наприкінці хvііі — першої половини хіх ст.

Включення українських земель до складу Російської імперії

Наприкінці XVIII — у першій половині ХІХ ст. переважна більшість українських земель — Лівобережжя, Слобожанщина, Правобережжя, Південь — входили до складу Російської держави. Західноукраїнські землі — Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття — перебували під владою Австрійської монархії.

У 60-х — 80-х роках XVIII ст. царський уряд ліквідував залишки Української козацької держави. Було ліквідовано гетьманство, скасовано поділ на козацькі полки та впроваджено новий адміністративний устрій за російським зразком, козацькі полки перетворені на регулярні полки російської армії. На Лівобережжі і Слобожанщині колишня козацька старшина перетворилася на дворянство (шляхту). У 1796 р., як і в Росії, замість намісництв були створені губернії: Малоросійська (Лівобережжя), Слобідсько-Українська (Слобожанщина), Новоросійська (Південь і Крим), Київська, Подільська і Волинська (Правобережжя). У першій половині ХІХ ст. утвердився такий адміністративний поділ Східної України: Чернігівська, Полтавська, Харківська, Київська, Подільська, Волинська, Катеринославська, Херсонська і Таврійська губернії. Царський уряд систему управління будував за військовим зразком. Були утворені генерал-губернаторства: Малоросійське (1802 р.), з 1835 р. — Харківське й Чернігівське з губерніями Харківською, Полтавською і Чернігівською, Новоросійсько-Бессарабське з губерніями Херсонською, Катеринославською, Таврійською і Бессарабською областю, Київське з губерніями Київською, Волинською й Подільською. На чолі генерал-губернаторств стояли військові генерал-губернатори, які користувалися майже необмеженою владою. Під владою Австро-Угорщини перебували Північна Буковина, Східна Галичина й Закарпаття.

Протягом першої половини ХІХ ст., унаслідок природного приросту й швидкої колонізації малозаселених районів Півдня, зростало населення України. Особливо швидко кількісно збільшувалося населення степової України. Напередодні реформи 1861 р. лише у двох південних губерніях — Херсонській і Катеринославській — налічувалося понад 2 млн. чол. Усього ж із 1787 р. по 1862 р. населення трьох степових губерній — Катеринославської, Херсонської й Таврійської — збільшилося в чотири рази.

У Південній Україні виникли компактні поселення народів різних національностей. Велику групу іноземних колоністів складали так звані «чорноморські німці». У містах Півдня проживали італійці, вірмени та євреї.

На Правобережній Україні проживало багато поляків, а також німців, євреїв, татар, болгар. У Західній Галичині українці і поляки складали по 40 %, євреї — приблизно 10 % населення, а у Східній Галичині українці становили близько 65 %, поляки — майже 20 %, євреї — 10 %.

Наддніпрянська Україна в системі міжнародних відносин першої половини ХІХ ст.

Україна в російсько-турецькій війні 1806–1812 рр.

Ця війна була викликана намаганням Туреччини взяти реванш над Росією, відволікти її сили, які були задіяні у війнах із Францією (1805–1807 рр.) й Іраном (1804–1813 рр.). У цій війні Україна була найближчим тилом російської армії. У губерніях України було проведено набір земського ополчення. Селяни мусили постачати армію великою кількістю волів, коней, возів, погоничів, фуражем, провіантом. Лише з Лівобережної України до армії було відправлено 6 тисяч возів, 7 тисяч пар волів, понад тисячу коней, майже 4 тисячі погоничів.

Російські війська, якими командував М. Кутузов, здобули на Дунаї кілька перемог. Унаслідок цього 16 травня 1812 р. у Бухаресті між Росією і Туреччиною був укладений мирний договір,за яким до Росії відійшла частина Молдови (між Дністром і Прутом), яка стала називатися Бессарабією. Поряд із територіями, населеними в основному молдаванами, були землі, де переважало українське й російське населення (Ізмаїльський, Хотинський й Аккерманський повіти).

Україна в російсько-французькій війні 1812 р.

Генерал Наполеон Бонапарт, захопивши в 1799 р. у Франції владу і проголосивши себе «імператором усіх французів», підкорив багато народів Європи і поставив за мету завоювати Росію, розчленувати її, перетворити на свою колонію, домогтися світового панування.

Важливе місце у планах Наполеона займала Україна. Він передбачав відірвати українські землі від Росії, щоб цим послабити Російську державу. Після цього Україна мусила стати колонією Франції. Крім того, Наполеон збирався українськими землями розплачуватися зі своїми союзниками за їхню участь у загарбницьких походах: польським магнатам на чолі з Понятовським він обіцяв повернути Правобережну Україну, австрійському імператорові — віддати Волинь і залишити Галичину, а турецький султан, якщо він вестиме війну з Росією, повинен був отримати Крим і Причорномор’я. Ще до початку війни 1812 р. в Україну засилалися наполеонівські агенти, диверсанти із завданням влаштовувати диверсії, знищувати бази російської армії, а також підбурювати й піднімати українське населення на повстання проти Росії. Однак українське населення піднялося на боротьбу проти загарбників. Селяни й міщани не давали їм продовольства й фуражу, створювали дружини самозахисту, які чинили збройний опір окупаційним військам. Організовувалися партизанські загони, які знищували, захоплювали ворожі обози, переривали лінії зв’язку.

Патріотичним піднесенням був охоплений увесь український народ.

В Україні були створені козацькі й селянські ополчення. До кінних козацьких полків, які за своєю структурою були подібними до кавалерійських частин регулярної армії, закликалися люди козацького стану на вільну козацьку службу. Як писав поет І. П. Котляревський, що формував у містечку Горошині Хорольського повіту 5-й Полтавський козацький полк, люди вступали «у козаки із задоволенням, охотністю і без будь-якого смутку», формування козацьких полків відбувалося з великим успіхом. За короткий час улітку 1812 р. в Україні були сформовані 22 козацькі полки загальною чисельністю приблизно 24500 чоловік, Лівобережна Україна дала 15 полків (9 полтавських і 6 чернігівських), які налічували 18 тисяч осіб; Правобережна Україна — 4 полки (3 київських і 1 подільський), які складали 4800 осіб. Крім того, для проведення розвідувальної, конвойної, караульної служби і служби зв’язку з лісових наглядачів і нічних сторожів північних губерній — Київської, Подільської, Волинської — були створені загони «лісової варти», або (як їх стали називати) «лісових козаків». Ці загони налічували понад 1000 осіб.

Одночасно з козацькими полками в Україні було сформовано 20 піших і кінних ополченських полків, які майже повністю складалися із селян. На Чернігівщині в ополчення пішло 26 тисяч, на Полтавщині — 16 тисяч осіб, із них — 6500 кінних. У числі цих ополченців-захисників було приблизно 32 тисячі поміщицьких і 10 тисяч державних селян. Отже, у цілому для боротьби проти наполеонівських загарбників Україна виставила, крім солдатів регулярної армії, 70 тисяч чоловік.

У бойових діях брали активну участь українські полки. Так, у Бородинській битві разом із російськими солдатами героїчно билися з ворогом і воїни-українці (понад 10 тисяч чоловік). Високі зразки мужності показали бійці Охтирського гусарського, Чернігівського та Київського драгунських полків, сотні рядових солдатів, унтер-офіцерів і офіцерів.

Серед видатних організаторів і керівників партизанських загонів є імена й уродженців України. Найбільш відомі серед них Єрмолай Четвертак (Четвертаков), Федір Потапов, який дістав прізвисько Самусь, і Степан Єремієнко. У районі села Семенівки загін Четвертака розгромив батальйон військ Наполеона. За бойові заслуги Четвертак отримав звання унтер-офіцера і був нагороджений відзнакою військового ордена, який йому вручено в Парижі, куди він увійшов у складі російських військ, беручи участь у їхньому закордонному поході.

Наполеон змушений був зі своєю стотисячною армією залишити Москву й почати відступ, який під ударами регулярних російських військ, ополченців і партизанів незабаром перетворився на безладну втечу.