Києво-Могилянська академія як духовний, навчальний, науково-культурний центр східного та південного слов'янства

Академія була створена в 1632 році на базі Київ­ської братської школи (заснованої 1615 р.) та Лаврської школи (1631 p.). Об'єднана школа називалася Києво-Могилянською колегією на честь її протектора митрополита П. Могили. За своєю суттю, на зразок західноєвропейських колегій, наукових центрів і вищих навчальних закладів, Києво-Могилянська колегія прирівнювалася до академії, що й визнано було офіційно, зокрема й царським указом 1701 року. Вона функціонувала до 1817 року.

Києво-Могилянську академію порівнюють із такими національними святинями й світочами знань, як Оксфорд у англійців, Сорбонна у французів, Карлів університет у чехів, Ягелленський університет у поляків.

Києво-Могилянська академія могла з'явитися лише за певного збігу чинників, породжених прагненнями й не­обхідністю для українського народу знайти оптимальні організаційні структури в царині виховання високих патріо­тичних почуттів і національної самосвідомості, аби проти­стояти чужоземним натискам. Це був перший православний вищий навчальний заклад України. Протягом усієї своєї історії український народ не мав іншої інституції, яка б справила більший вплив на розвиток його освіти, науки, мистецтва, в тому числі малярства, графіки, музики, театру, архітектури, ніж Києво-Могилянська академія.

Навчання в Києво-Могилянському колегіумі (академії) тривало 12 років. Особливе значення надавалося вивченню й читанню лекцій латинською мовою, оскільки остання давала змогу підтримувати духовні й практичні відносини з іншими країнами, мати доступ до багатої літературної класичної спадщини. Знання латинської мови відкривало шлях для навчання у вищій школі Західної Європи: Кра­ківському, Віденському університетах, Замойській академії. Викладалися всі навчальні предмети, за винятком катехізису та слов'янської граматики, латиною. За традиціями брат­ських шкіл, почесне місце посідала старослов'янська мова, якою писалися трактати, художньо-поетичні твори, драми для театру, започаткованого й розвинутого саме в колегіумі. Першоосновою всієї навчальної програми в колегіумі, крім вивчення мов, були так звані сім вільних наук — граматика, риторика, піїтика, філософія, математика, астро­номія й музика. Слід зауважити, що дисципліни розумілися досить широко, охоплюючи собою увесь найважливіший спектр знань, як гуманітарних, так і природничих чи бого­словських. Скажімо, професор Києво-Могилянського коле­гіуму Г.Кониський у своїх курсах лекцій на основі тради­ційного викладання філософії прагнув до всебічного охоп­лення й історичних здобутків, і науки Нового часу.

Водночас із читанням логіки, метафізики, так би мови­ти, чистої філософії, слухачам його курсів були запропоно­вані «Етика» («Моральна філософія, або Етика»), «Філософія природи, або фізика». Характерно, що до «Моральної філософії» віднесено так звані «трактати» під назвами «Основи людських учинків» — «Побуджувальні основи людських дій», «Людські дії взагалі», «Пристрасті». Судячи з докладного розгляду в них різних станів людини, можна зробити висновок, що перед нами не лише «моральна», а й психологічна філософія. На цьому принциповому момен­тові важливо наголосити саме тому, що відбувалися вели­чезні зміни в розумінні призначень наукового пізнання менше в традиційно-класичному, схоластичному дусі, а більше у зверненні до людської особистості, її таланту, розуму, способу мислення і світосприймання. Київські професори приділяли увагу вивченню логіко-раціоналістичних здобутків, але поряд із цим їхні курси пройняті ідеями Відродження, Реформації й раннього Просвітництва. Від­бувається переорієнтація на пізнання людини, природи, історії, розпочинається не лише піднесення, а й притаманна добі Просвітництва абсолютизація людського розуму, освіти, виховання, в яких убачають основний важіль для до­сягнення суспільного добробуту, моральності громадян і законності судочинства.

Наскільки очевидним залишається зв'язок філософії професорів-мислителів Києво-Могилянської колегії (ака­демії) з традицією, осягненням Слова-Логоса в Київській Русі, софійністю світосприймання і його панестетизму, на­стільки ж незаперечне переосмислення цих традицій у дусі новітніх філософських спрямувань.

Вибудувана ієрархічність теорій пізнання світу в цьому навчальному закладі вимагала синтезу традиційних знань, глибоко укорінених у культурі Русі й стверджуваних Новим часом Європи та світу. Гуманізм і раціоналістичний прин­цип мислення, за всієї схильності надати належне місце ве­ликим мислителям минулого, вносили свої суттєві корективи в читані професорами курси, підносячи дух Просвітництва, звільняючи людський розум від містицизму, пригніченості. Цілком закономірно, що біля джерел створення Ака­демії стояв Київський митрополит Петро Могила (1596— 1647pp.), видатний церковний і культурний діяч, молдо­ванин за походженням, із роду княжої династії, порідненої з аристократичними польськими та українськими родами. В історію української культури він увійшов як визначний теолог (автор праць «Літургіон, або Служебник», «Православ­не ісповідання віри», «Требник»), учений, реформатор, організатор вищого шкільництва. «Поруч гетьмана П. Са­гайдачного, — зазначає М. Симчишин, — це друга най­визначніша постать передхмельниччини». Бачення завдань і покликань колегіуму П. Могилою полягало в розумінні того, що це перший вищий навчальний заклад у православ­ному слов'янському світі, в якому мусять бути зібраними найдосвідченіші інтелектуальні сили. І справді, в Києво-Могилянській академії працювали такі видатні діячі, як Йосип Кононович-Горбацький, Інокентій Гізель, Йоасаф Кроковський, Стефан Яворський, Георгій Кониський, Амвросій Дубневич, Георгій Щербацький. Багато з них — випускники цього закладу, котрі продовжили навчання в закордонних університетах та академіях. Велика притягаль­на сила як осередку духовності і творення культури в Києво-Могилянській колегії сприяла тому, що на її взірець засновувалися колегії в інших містах — Чернігові, Пере­яславі, пізніше на Слобожанщині, де центром культури, літе­ратури, відродженських і державницьких ідей став Харків.

Києво-Могилянська академія майже за двохсотрічний період свого функціонування стала добре відомою в Європі та світі, передусім найтісніші її зв'язки були зі слов'ян­ськими країнами. Посланці Академії плідно працювали в інших слов'янських країнах, зокрема М. Козачинський — у Сербії, Г. Кониський — у Білорусі. Символом взаємо­збагачення української та білоруської культур є ім'я Симе­она Полоцького, білоруса за походженням, випускника й діяча Києво-Могилянської академії.

Значна когорта професорів, учених з Києва працювала в Москві, несучи туди набуті ними знання у сфері педагогіки, церковної діяльності, науки, художньо-літературної творчос­ті, мистецтва. Серед них уже згадуваний Симеон Полоцький, Єпіфаній Славинецький — один із найвідоміших учених того часу, Дмитро Туптало — видатний проповідник, ігумен різних монастирів, а згодом митрополит Ростовський, автор чотиритомного збірника «Четьї Мінеї», п'єс, поетичних тво­рів барочного стилю. Галичанин Стефан Яворський — філософ-поет — після навчання та праці в Києво-Могилянській академії став єпископом у Рязані. Мабуть, найбільш знана постать Феофана Прокоповича, автора філософських праць («Логіка», «Натурфілософія, або Фізика» та ін.), полеміста, викладача поетики в Київській академії; значні його зусилля були пов'язані з реформаторською діяльністю Петра І.

Будучи автором праці з риторики, за якою сам Ф. Прокопович читав власний курс, він добре володів поетикою слова, його твори не позбавлені високого ліризму, зокрема у віршованому описі Бористена (Дніпра), Києва та його околиць, але водночас із патріотизмом, любов'ю до землі й історії свого народу, його слово здатне нести в собі гнівну полемічність, сарказм. Не всім ієрархам подобалася його історична п'єса «Володимир», де в алегоричних персонажах язичницьких жерців поставали тогочасні вельможні особи. Очевидно, лише навіяна стилем критицизму, полемічності й громадянської відваги, великої поваги до справжнього пізнання світу, а не схоластики, могла з'явитися своєрідна відозва поета-мислителя «Про папський вирок Галілеєві».

Українська культура XVII—XVIII століть, як і культури інших слов'янських народів, набула свого особливого за­барвлення. За її образно-пластичною гіперболічністю й традицій, пристрасть до візерунчастих плетених ліній і барвистих кольорів пов'язана з прадавніми язичницькими символами. До того ж, сама земля спонукала до відтворення життя в усій його красі й квітуванні. Людина поклика­на прикрасити дім працею, а особливо той дім, який асоціюється з божественною гармонією. Краса земна мінлива й скороминуща, абсолют же її духовної величі вічний і незаперечний. В українському барокко злилися в одне ціле відродженські ідеї, меланхолійність і смуток, динаміка форм на противагу спокою, велич пишноти й багатого убрання. Так щедро починає квітнути сама природа, надолужуючи втрачене після бур і катаклізмів.

 

1. Поясніть походження та зміст назв “Русь”, Руська земля, “Україна”, Гетьманщина, Малоросія, Новоросія.

За багато десятиліть вивчення етимології слова “Русь” було сформульовано безліч гіпотез. Існують слов'янські, давньоруські, готські, шведські, іранські та інші варіанти походження слова, яке традиційно зв'язується з найдавнішими східнослов'янськими державами, і також з етносом (етносами), що населяли їх.

Вихідною точкою вивчення слова “Русь” служить його словотворча структура. Вона розглядається лінгвістами як показник етнічної і мовної приналежності його носіїв. За словами Ю.А. Карпенко, саме “словотворча структура назви відбиває його історію, оповідає про його походження”.

Цей шлях приводить до досить цікавих висновків. Уже давно було відзначено, що словотворча структура етноніму “русь”, (якщо, звичайно, це дійсно етнонім) тотожна структурі збірних етнонімів, які закінчуються на зм'якшений кінцевий приголосний (графічно передається кінцевим -Ь): корсь, либь, чудь, весь, пермь, ямь, сумь, і ін. Однак усі ці назви зв'язані з неслов'янськими (балтськими і финно-угорськими) народами, що начебто доводить споконвічно неслов'янське походження русі. Дійсно в “Повісті временних літ” подібні збірні етнічні терміни “є слов'янською передачею самоназв” і “не виходять за межі лісової зони” (Г. А. Хабургаев).

Ще А.А. Шахматов відзначав: “Форма Русь. так відноситься до Ruotsi, як давньоруське Сумь. до фінського Suomi. Мені здається, що елементарні методологічні розуміння не дозволяють відокремити сучасне фінське Ruotsi від імені Русь”.

Отже, можна зробити висновок, що в основі літописного “Русь” повинний лежати финно-угорский корінь. Однак скільки-небудь переконливої финно-угорской етимології слова ruotsi лінгвісти запропонувати так і не змогли.

Насторожує і те, що у власне финно-угорскому мовному середовищу цей термін використовувався для найменування представників різних етносів: шведів, норвежцев, росіян і, нарешті, самих фінів (порівн.: фінськ. - суомі Ruotsi “шведи”, Ruotsalsinen “Швеція”; ест. Roots “шведи”, Rootslane “Швеція”; литовск. Ruoli “Швеція” і т.п.). Деякі мовознавці пропонували компромісні варіанти, що, однак, не знімали проблему власне кажучи.

Приведу типовий приклад. И.П. Шаскольский пише:

“Залишається припустити, що це слово (ruotsi) відноситься до загального первісного словникового складу даної мовної родини, тобто до словникового складу прибалтійсько-фінської прамови, що існувала в II-I тис. до н.е. і що була загальним предком усіх прибалтійсько-фінських мов”.

Незважаючи на нерозв'язаність проблеми походження цікавлячого нас етноніма, вивчення її привело до двох дуже важливих висновків: слово “русь” навряд чи могло бути самоназвою слов'ян; у період формування ранніх державних об'єднань слово “русь” навряд чи могло вживатися як назву якого-небудь з південних союзів східнослов'янських племен.

Проте багато дослідників (найчастіше ті, для кого лінгвістика не є основним заняттям, а питання про походження слова русь має не тільки сугубо наукове значення) продовжують шукати власні слов'янські корені загадкового слова. Більшість “слов'янських” гіпотез походження слова “русь” прив'язують його до відомих топонімів.

Найчастіше його виводять з гідроніма Рось (Рось) - назви правого притоку Дніпра, що впадає в нього південніше Києва. Так, на думку М.Н. Тихомирова: “серед східних слов'ян у VIII-IX ст. стало виділятися плем'я, що живе по середньому плину Дніпра, в області полян, у древній культурній області, де колись була поширена трипільська культура. Але де спочатку знаходилися поселення полян, саме ім'я яких позначає людей, що сиділи “у полях”, тоді як околиці Києва були лісистими і місто було оточено “великим бором”, про що ще пам'ятав літописець. Важко сумніватися в тім, що основна маса полян жила на півдні від Києва до ріки Росі і за течією цієї ріки і її припливу Россави. Тут при впаданні Росі в Дніпро знаходилося літописне місто Родня, залишки якого бачать у Княжой горі, багатої археологічними знахідками. Сюди в град Родню “на устьи Росі” біжить Ярополк із Києва, тікаючи від свого брата Володимира Святого. Рось, Россава, Родня з'єднані в одному місці. Ріка Рось - тільки невеликий приплив Дніпра, що впадає в нього з правої сторони. Однак весь басейн Росі рясно засіяний городищами. Бути може, первісна назва Росі поширилося на весь середній плин Дніпра, а корінь Рос, можливо вже укладений у геродотівській назві Дніпра - Борисфен. В області полян, по якій протікала ріка Рось знаходимо в IX-XIII ст. Русь, згідно літопису. Не варяги назвали країну полян Руссю, а осілі в Києві “словени і варязи варязи и прочие прозвашася Русью”.

Приведемо ще один, більш “свіжий” приклад. Як вважає Б. А. Рибаков, “.древности V-VII вв., обнаруженные по р. Рось, несколько севернее ее (до Киева) и южнее ее (до начала луговой степи), следует связать с конкретным славянским племенем - русами или росами.

Поширення імені росов-русов на сусіднє антське плем'я жителів півночі відбулося, мабуть, у VI в. у зв'язку зі спільною боротьбою проти авар і Візантії, коли анти Посемья, верхів'їв Сули, Псла, Ворскли і Дінця ввійшли в союз с могутніми і багатими росами-русами Середньої Наддніпрянщини. Найдавнішою формою самоназви росіян було, мабуть, “рос”, засвідчене і Псевдо-Захарием Ритором для VI в., і топонімікою, і візантійськими авторами. Зміна “о” на “у” могла відбутися пізніше (у VIII-IX вв.), коли в Наддніпрянщині з'явилося багато вихідців з північних слов'янських племен, для яких більш характерно “у” - “рус”. Зміну “о” на “у” ми бачимо й у назвах сусідніх народів: булгари і болгари. “Російська Правда” у її найдавнішій частини зветься “Правда Роськая”. Арабомовні і персомовні автори завжди уживали форму “рус.”, а греки “рос”. До цього можна додати, що ім'я антского вождя звучить в автора VI в. - Боз, а в автора XII в. - Буз”.

Однак подібні гіпотези незадовільні по декількох причинах. По-перше, за всіма законами словотвору, етнокатойконім з цього гідроніма повинний мати форму “Ръшане”, а не русь/рось. По друге, філологи вже неодноразово звертали увагу на те, що чергування звуків О/У чи Ъ/У в східнослов'янських діалектах практично неймовірно, про що Г.А. Хабургаев пише:

““Нет для этого этнонима опоры на восточнославянской почве и в плане этимологическом: известные попытки связать Русь с названием реки Рось лингвистически несостоятельны – для славянских диалектов рассматриваемого времени чередования о/у и даже ъ/у невероятны (учитывая, что термин русь появляется около IX столетия!); а сам этноним в славянской среде известен только

с у в корне. И вообще этот термин на Киевщине не обнаруживает никаких ономастических соответствий, и его появление здесь явно было связано с необходимостью общего наименования для

нового территориально-политического объединения, которое непосредственно не соотносилось ни с одним из прежних племенных объединений, а потому не могло использовать ни одно из прежних местных наименований”

Іншими словами, назва русь не могло бути похідним від кореня рос-. Нарешті, по-третє, останні історико-географічні вишукування В.А. Кучкина безперечно довели, що басейн ріки Рось увійшов до складу Російської землі (у вузькому змісті цього словосполучення) лише при Ярославі Мудрому, тобто в другій чверті XI в. До цього південна границя Київської Русі проходила північніше, що добре підтверджується археологічними матеріалами. Зокрема В.В. Сєдов відзначає, що південною границею території, населеної літописними племенами полян (а саме з нею ідентифікується літописна Російська земля у вузькому змісті), “служив вододіл між правими припливами Дніпра - Ірпенью і Россю. На південно-сході полянам належали околиці Переяславля. Басейн Росі мав змішане населення. Тут поряд зі слов'янськими курганами відомі численні могильники тюркомовного населення”.

Іншим прикладом спроби “слов'янізації” назви русь може служити зведення цього етноніму (природно, це визначення - умовне) до топоніма Русява (Стара Русса). Однак і тут дані лінгвістики не підтверджують такий можливості: похідної від Русяві могла бути тільки форма рушане, що добре підтверджується джерелами: “выеха Федір посадник з рушани і з Литвою”.

Отже, приходиться констатувати, що дотепер походження імені “русь” продовжує багато в чому залишатися настільки ж загадковим, як і двісті років тому.

Крім лінгвістичних “дивин” з його вживанням у джерелах зв'язаний і ряд логічних питань:

Чому термін русь суцільно і поруч використовується для номінації представників різних народів?

Якщо погодитися з тим, що це ім'я слов'яни одержали від варягів (що, повторюю, зараз представляється найбільш ймовірною гіпотезою), те чому воно не зустрічається в скандинавських джерелах?

Чому східними слов'янами було запозичено саме це ім'я, а не ім'я варяги (до речі теж невідоме скандинавським джерелам)?

Проблема походження Київської Русі — одна з найактуальніших у вітчизняній історіографії. Навколо неї тривалий час велася гостра полеміка між двома таборами науковців — "норманістами" та "антинорманістами".

" Норманісти " вважали, що як державність, такі саму назву "Русь" на київські землі принесли варяги — нормани, вихідці зі Скандинавії, які в добу появи Давньоруської централізованої держави проводили активну воєнну, торгову й політичну діяльність. Творцями норманської теорії були німецькі історики Г. Байєр, Г. Міллер та Л. Шльоцер, які працювали у другій пол. XVIII ст. в Академії наук у Петербурзі. Свою гіпотезу вони мотивували на основі довільного тлумачення "Повісті временних літ", де йшлося про закликання слов'янами на князювання варязького князя Рюрика та його братів. З українських учених норманську теорію підтримували О. Єфименко, Д. Дорошенко, Є. Маланюк та ін.

" Антинорманісти " рішуче заперечували проти абсолютизації "варязького фактора" в становленні державності русинів і підкреслювали, що слово "Русь" — слов'янського походження і жодним чином не стосується варягів. Антинорманську концепцію започаткував російський учений М. Ломоносов, який написав німецьким історикам гнівного листа, доводячи провідну роль слов'ян у створенні Київської Русі. Такої самої думки дотримувалася більшість українських істориків, зокрема М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський, Д. Вага лій.

Сучасна наука, відкидаючи крайнощі обох підходів, визнає, що нормани протягом IX—XI ст. відігравали на Русі активну політичну роль і навіть очолили князівську династію. Однак не вони стали засновниками Давньоруської держави, будучи насамперед професіоналами, готовими служити кожному, хто потребував їхніх умінь і міг заплатити за їхні послуги. Насправді держава на землях сучасної України почала формуватися задовго до IX ст. як наслідок економічної, політичної та етнокультурної консолідації східного слов'янства. її перші ознаки виявляються ще в Антському об'єднанні (II — початок VII ст.).

Так само хибною є теза про скандинавське коріння терміна "Русь". Цей етнонім має місцеве походження і тісно пов'язаний з назвами річок Рось, Руса, Роставиця у Центральній Україні. З VII ст. він поширився на групу східнослов'янських племен Середнього Подніпров'я і став їх самоназвою.

Не витримала критичної перевірки і хозарська гіпотеза американського вченого українського походження О. Пріцака, яка виводила давньоруську державність з Хозарського каганату, що розташовувався в пониззі Дону й Волги та на Північному Кавказі. Насправді Русь і Хозарія були паралельними утвореннями, що розвивалися в приблизно однакових хронологічних межах.

Писемні джерела засвідчують перші кроки в становленні централізованої держави на українських землях з VI ст. Важливим моментом у цьому процесі було заснування Києва, котрий, не лише став осередком політичної консолідації Полянського міжплемінного союзу, а й зайняв позиції головного політичного та соціального центру східних слов'ян.

Напри кін. VIII — у першій пол. IX ст. у Середньому Подніпров'ї склалося стабільне проукраїнське державне об'єднання Руська земля. До його складу ввійшли поляни, сіверяни, древляни. За правління нащадків Кия Руська земля посилила вплив на навколишні племена та активізувала зовнішню політику, спрямовану на зміцнення своїх позицій на чорноморських ринках. Наприкін. VIII ст. руський князь Бравлін фактично підпорядкував собі Таврійський півострів. У першій пол. IX ст. русини поширили свій вплив на значну територію Малоазійського узбережжя Чорного моря, що належало Візантії. У 839 р. руське посольство відвідало імператора франків з пропозицією дружби. Це свідчило про вихід молодої держави на міжнародну арену.

Починаючи з VII ст., постійним суперником Русі на південному сході стає Хозарський каганат, який прагнув підкорити деякі слов'янські племена. Однак, зміцнівши, праукраїнська держава зуміла протистояти експансії.

Важливим етапом в історії Руської землі був період князювання у Києві останніх представників династії Києвичів — Діра й Аскольда, що припадає, ймовірно, на 30-ті — поч. 80-х років IX ст. Територія держави охоплювала сучасні Київщину, Чернігівщину та Переяславщину.

У той час Русь не тільки спустошує околиці Візантійської імперії, а й завдає ударів по її столиці — Константинополю. Імператор Візантії змушений був підписати з Руссю союзницький договір, який, по суті, був дипломатичним визнанням останньої.

Активні відносини Руська земля підтримувала і з деякими іншими країнами Близького Сходу та Європи. Це свідчило про утвердження її на історичній арені як могутньої держави середньовіччя, що впевнено входила в коло європейських народів.

У греко-римских "классических" географов страна именовалась "Малой" в том смысле, что она являлась исконным местопребыванием, прародиной, одного народа или нескольких родственных племен, - в смысле, так сказать, "первоначального" народного и государственного ядра. Соответственно, "Великими" назывались страны, колонизованные населением из "Малых", иначе говоря: разросшиеся из недр страны-матери.
Огромный выступ на западе Азиатского материка, омываемый водами четырех морей: Черного, Мраморного, Архипелага и Средиземного - назывался Малой Азией, как колыбель азиатских народов. Великой Грецией назывались греческие колонии в Сицилии и Южной Италии. Кельтское племя бриттов населяло первоначально полуостров Арморику в нынешней Франции. Когда часть бриттов перебралась на соседний остров, то старую родину их стали называть Малой Британией (Britania Minor, нынешняя французская Бретань), а новые колонии на острове - Великой Британией (Britania Major). В средние века, по греко-римской традиции, окрестности Кракова, древнейшее средоточие польского племени, называлось Малой Польшей (Minor Polonia); а Великая Польша (Major Polonia) - позднейшие воеводства Познанское и Калишское - была продолжением польских поселений на север, к Балтийскому морю.

Впервые термин "Малая Русь" возник в Византии. Именно Византийские патриарх и император, с учетом произошедшего разделения Руси, начали называть известную им искони Киевскую, Приднепровскую Русь - "Малой Русью", а Русь Залесскую, вновь представленную их умственному взору, - "Русью Великой". В пределах "Малой Руси", по византийскому представлению (1347 год), были расположены епархии: Галицкая, Владимир-Волынская, Холмская, Перемышльская, Луцкая и Туровская. В "Малой Руси" лежал город Киев, где издревле пребывал глава Руськой Церкви - митрополит Киевский и всея Руси (1354 год). Император Иоанн Кантакузен, обращаясь к князю Любарту Гедиминовичу и убеждая его не домогаться учреждения особой митрополии малороссийской, говорил в 1347 году: «Ты знаешь, что так было установлено и узаконено с той поры, как народ руський познал Бога и просветился святым крещением, дабы был один митрополит - Киевский, для всей Руси, как для Малой, так и для Великой».
Византийская терминология постепенно привилась и на Руси. Галицко-Владимирский князь Юрий II в латинской грамоте к великому магистру немецкого ордена Дитриху, от 20 октября 1335 года, называет себя «Dei gratia natus dux totius Russiae myncris», то есть «Божиею милостью прирожденный князь всея Малыя Руси».

Украї́на або Вкраї́на (давньорус. Оукранnа, Въкранna; лат. Vkraina) — топонім у Східній Європі. Вперше згадується в Київському літописі під 1187 роком.^[1] Пов'язана зі словом «україна», що в літературних і історичних пам'ятках 12 — 15 століття імовірно означало свою землю, рідний край, батьківщина. Аналогом є німецьке слово Inland (Вкраїна), яке означає внутрішня, своя земля. З 19 століття назва території обабіч Дніпра, мі Гетьманщина, -ни, ж. 1) Украйна подъ властью гетмана. То пан Хмельницький добре учинив: Полщу засмутив, Волощину побідив, Гетьманщину звеселив. АД. II. 104. 2) = гетьманство 1. Ой тоді вже ви нас побачите ой у сій хатині, як вернеться гетьманщина в нашій Україні. Грин. ІІІ. 601.

 

1. Розкрийте особливості адміністративно-політичного устрою Лівобережжя (Гетьманщини), Слобожанщини, Запоріжжя, Правобережжя, Північної Буковини, Закарпаття.

Державний устрій. Соціально-економічний розвиток багато в чому залежав від державного устрою. На різних українських землях він був різним. Лівобережна Україна (Гетьманщина) майже в незмінному вигляді зберігала ті атрибути національної держави, що склалися в роки національно-визвольної війни. Вища влада продовжувала залишатися за г е т ь м а н о м. Він обирався козацькою радою з числа осіб, яких раніше визначала старшина. Дорадчі права при гетьмані мала Р а д а г е н е р а л ь н о ї с т а р ш и н и. вона ж складала найближче оточення гетьмана. Г е н е р а л ь н и й о б о з н и й командував артилерією козацького війська, с у д д я очолював суд, п и с а р вів діловодство і займався зовнішніми зв’язками, п і д с к а р б і й наглядав за фінансовою і податковою системами, б у н ч у ж н и й відав військовими справами, виконував окремі гетьманські доручення й відповідав за охорону гетьманського бунчука, о с а в у л і х о р у н ж и й формували військові частини, забезпечували їх усім необхідним, навчали військової справи, організовували сторожову службу тощо.

Військово-адміністративний устрій стабілізувався. Територія Лівобережної України поділялася на 10 п о л к і в: Гадяцький (з 60-х років). Київський, Кропивнянський, Лубенський (з 1658 р. замість Кропивснянського), Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Прилуцький, Стародубський (з 1663 р.) і Чернігівський. Полковник обирався козаками або призначався гетьманом на власний розсуд. До складу полкової старшини входили обозний, писар, суддя, осавул і хорунжий. Полки ділилися на с о т н і, кількість яких інколи досягала 20. На чолі сотні стояли сотник, писар, осавул і хорунжий. Сотні складалися з куренів, складу яких уходило населення кількох невеликих сіл чи хуторів. Справами козаків у них займався отаман, а селян – староста.

Аналогічний полково-сотенний адміністративний устрій склався й на Слобідській Україні. Його перенесли на Слобожанщину переселенці з Правобережної та Лівобережної України. не існувало тільки гетьмана і генеральної старшини. Вища військова влада належала бєлгородському воєводі. Одночасно Слобожанщина підпорядковувалась Розрядному, а з 1688 р. і Посольському приказам. Територія краю поділялася на п’ять полків: Сумський, Охтирський, Харківський, Ізюмський (з 1685 р.) і Острозький.

Самобутнім устроєм відзначалося Запоріжжя, його адміністративним центром була Запорозька Січ у гирлі р. Чортомлик. Вищим органом влади виступала к о з а ц ь к а р а д а. Вона вирішувала найголовніші питання – вибори кошового отамана та січової старшини, ведення воєнних дій, межування земель, рибних та інших угідь. Справи вершили кошовий отаман, а також січова старшина – військовий суддя, писар, осавул. Неабиякий вплив мали також старі, заслужені козаки та власники багатих зимівників. Січове козацтво поділялося на к у р е н і, очолювані курінними отаманами. Почав запроваджуватися поділ запорізьких земель на п а л а н к и. Формально за умовами Переяславської угоди 1654 р. Запоріжжя разом з Гетьманщиною об’єднувалося з Росією. Але при всьому цьому на відміну від Лівобережжя запорозький край завжди залишився незалежним від царських властей. За умовами Андрусівського перемир’я (1667) Запоріжжя підпорядковувалося ще й Речі Посполитій. Але ніякої реальної влади на Запоріжжі Річ Посполита не мала.

На об’єднаних з Росією українських землях зберігалася власна с у д о в а с и с т е м а. Вона найповніше відповідала потребам часу й внутрішнього устрою кожного з регіонів. Вища судова влада на Лівобережжі належала гетьману, який уособлював останню апеляційну інстанцію для всіх судів. Водночас вищою судовою установою був Г е н е р а л ь н и й в і й с ь к о в и й с у д. Він розглядав апеляції на рішення нижчих судів, цивільні та кримінальні справи генеральної старшини, полковників, бунчукових товаришів (почесне старшинське звання, що надавалося, як правило, родичам генеральної старшини). До компетенції п о л к о в и х с у д і в входив розгляд справ полкової старшини, сотники і значкових товаришів (почесне старшинське звання. Що надавалося представникам заможних старшинських родів. Підпорядковувалися безпосередньо полковникам). Під час походів полковий суд виконував функції військово-польового. На території сотні суд вершив сотник з участю отамана, війта чи бурмистра.

Судовими справами селян і міщан займалися відповідно р а т у ш н і та м а г і с т р а т с ь к і с у д и, що складалися з вищих посадових осіб та народних засідателів. Поступово відновлювали роботу домініальні суди, ліквідовані в ході революції 1648 р. Юрисдикцію над залежними селянами встановлювали монастирі й козацька старшина. Судова система зазнавала дедалі більшого впливу з боку козацької старшини. Чимало міських судів злилися з полковими і сотенними. Тільки найбільші магістратські міста – Київ, Ніжин, Переяслав, Погар, Чернігів і Стародуб – зберігали право на самостійний суд. Судочинство велось за нормами Литовських статутів, особливо Третього, інших законодавчих актів, а також звичаєвих прав, що витримали перевірку часом.

На Слобожанщині судова система будувалася на зразок Лівобережної. На Запоріжжі судові справи входили до компетенції курінних отаманів, військового судді, кошового отамана і ради. Судочинство будувалося на звичаєвих нормах, які мали силу законів.

Лівобережжя, Слобожанщина й Запоріжжя зберігали власні з б р о й н і с и л и. На Лівобережжі вони складалися спочатку з 60 тис. реєстрових козаків, потім їх кількість скоротилася до 30 тис. У 70-х роках з’явилося о х о т н и ц ь -к е в і й с ь к о з добровольців к о м п а н і й с ь к и х (кінних) і с е р д ю ц ь -к и х (піхотних) полків. Слобідське військо формувалося з місцевих козацьких полків, а запорізьке – з добровольців. Слобідське козацьке військо не мало стратегічної самостійності й підпорядковувалось бєлгородському воєводі.

На державно-адміністративний устрій Лівобережної України та Слобожанщини щодалі більше впливала російська адміністрація. Для цього російський уряд у грудні 1662 р. перетворив спеціальну канцелярію Посольського приказу в окремий М а л о р о с і й с ь к и й п р и к а з. У своїй діяльності щодо українських земель він діяв заодно з Посольським, Розрядним, Стрілецьким, Іноземним, Сибірським та іншими приказами. Малоросійський приказ проводив політику, спрямовану на координацію зусиль Росії та України у боротьбі проти іноземної агресії, зміцнення російської присутності на українських землях і послідовне зауваження компетенції місцевих органів влади. Малоросійський приказ став головним знаряддям уряду для наступу на автономію України. від імені царя він давав дозвіл на проведення виборів гетьмана. Царський уряд через Малоросійський приказ вже в Переяславських статтях 1659 р. поставив перед гетьманом умову коритися царським указам, йому заборонялось без царського дозволу призначати генеральну старшину і полковників, а тим – самовільно обирати гетьмана. Ці заборони й обмеження повторювались у різних варіантах і в усіх наступних договірних статтях старшинської адміністрації з російським урядом. У 90-х роках лівобережні полковники вже звільнилися за прямою вказівкою з Москви.

Через Малоросійський приказ послідовно обмежувалися дипломатичні зв’язки гетьманського уряду із зарубіжним світом. Приказне чиновництво перебрало на себе й вищу судову владу. Вже в 1672 р. приказ дав дозвіл Івану Самойловвичу судити прибічників опального гетьмана Дем’яна Многогрішного. Попереднє дізнання у державних справах вів Генеральний військовий суд, він же ухвалював і відповідний вирок. Але остаточне рішення приймав Малоросійський приказ. До його функцій входив також розгляд справ про зловживання царських воєвод в українських містах, матеріальні претензії до них місцевих жителів тощо.

Представниками російського уряду на Гетьманщині були в о є в о д и. За життя Богдана Хмельницького вони призначалися лише у Києві й мали досить обмежені функції - захист міста від ворогів і дотичні до цього обов’язки. Але після смерті творця нової української держави Богдана Хмельницького царський уряд, використовуючи нечіткість Березневих статей 1654 р, послідовно вводив свої гарнізони в найбільші міста лівобережної й частково Правобережної України та розширював їхні функції. У різний час вони з’явилися у Переяславі, Ніжині, Умані, Брацлаві, Лубнах, Миргороді, Полтаві, Чернігові, Погарі, Новгород-Сіверському, Стародубі та інших містах. Таке стало можливим лише за відсутності єдності суспільства та внаслідок пошуків частиною міщанства, духовенства, старшини та представниками інших верств населення захисту своїх інтересів у московського царя. Посилаючись на прохання окремих осіб та груп населення, царських уряд зміцнював свою присутність в Гетьманщині й крок за кроком обмежував її права. За таких умов потрібні були героїчні зусилля патріотично настроєної громадськості, щоб зберегти автономні права України.

Інші українські землі мали дещо відмінний державно-адміністративний устрій. На Правобережній Україні органічно переплітались адміністративні устрої Речі Посполитої та Української козацької держави. Протягом другої половини XVII ст. поміж ними точилася безперервна боротьба. Полково-сотенний адміністративний устрій існував на території до р. Случ, куди стабільно поширювалася влада Української держави. Навіть після входження Правобережжя в 1660 р. до складу Речі Посполитої полково-сотенний поділ на цій території певний час продовжував функціонувати поза волею польського уроду. В цьому виявилася живучість атрибутів української державності, випробуваних у горнилі національно-визвольної боротьби. У різний час на правобережній території діяли Канівський, Корсунський, Білоцерківський, Придністровський (Могилівський), Паволоцький, Брацлавський. Вінницький та інші полки. Вони, в свою чергу, поділялися на сотні. Військово-адміністративні орг