Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь FAQ Написать работу КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Остаточна ліквідація автономного устрою УкраїниСодержание книги
Похожие статьи вашей тематики
Поиск на нашем сайте
Проводячи політику централізму, російська імператриця Катерина II вирішила повністю покінчити з автономією України. У 1764 р. було відновлено Малоросійську колегію (1764— 1782) на чолі з генерал-губернатором графом П. Рум'янцевим, який спрямував свою діяльність на неухильну ліквідацію української автономії. Він започаткував статистичний опис України, що," хоч і не завершений, став основою для нової системи оподаткування. Замість натурального податку завів грошовий, спочатку від двору, згодом — подушний. Особливо непокоїло Російську імперію існування Запорізької Січі, в якій тоді було майже 20 тис. козаків. За гетьманування Д.Апостола, як вже зазначалося, запорожці, які з часів петровського погрому (1709) проживали на турецькій території, домоглися повернення під гетьманську владу. У 1734 р. вони знову поселилися на своїх колишніх землях і заснували над р. Підпільною Нову Січ. Із самого початку російський уряд дивився на це повернення підозріло. Він використовував запорожців у війнах із турками і татарами. Однак, як тільки закінчилася російсько-турецька війна 1768 — 1774 pp. і татари вже не становили загрози, Катерина II віддала наказ про зруйнування Запорізької Січі. В основі цієї акції, на думку дослідників, лежали соціальні, економічні та політичні причини. По-перше, царизм не міг не розуміти, що Січ, яка здавна була символом свободи і незалежності, й надалі залишатиметься гальванізатором антифеодальних виступів українського селянства. По-друге, його не могло не турбувати зростання економічного потенціалу Запоріжжя: збільшення кількості населення, а основне — великі потенційні можливості козацьких господарств фермерського типу, що, по суті, були викликом кріпосницькій політиці імперії. По-третє, царат не влаштовувала форма внутрішнього устрою Запорізької Січі, заснованого на демократичних республіканських традиціях, який явно суперечив загальноімперським нормам і порядкам. 4 червня 1775 p., коли більшість запорожців перебувала ще на турецькому фронті, російські війська під командуванням генерала П.Текелі несподівано оточили Запорізьку Січ. Перевага російських сил була безперечна и запорожцям довелося здатися без бою Лише 5 тис. козаків зуміли втекти за Дунай, де створили Задунайську Січ. За наказом Катерини II і генерала Текелі почалися руйнування Січі та арешти запорізької старшини. Останнього кошового 85-річного Петра Калнишевського заслали до Соловецького монастиря, де на 27 років живцем поховали в холодних мурах монастирської в'язниці. Кошового суддю А.Головатого і писаря 1.1 лобу вислали до Тобольська. Майно старшини та заможних козаків конфіскували. Близько половини всіх запорізьких земель розподілили між російськими вельможами, а решту передали німецьким і сербським колоністам. Після того вся територія «Вольностей» увійшла до Азовської та Новоросійської губерній, Запорізька Січ припинила існування. Не стало сили, яка понад три століття захищала українські землі від ворогів. Водночас Запоріжжя було вагомим чинником, який стримував процес закріпачення селян по всій Україні. Тут збиралися втікачі від поневолення, та переслідування, і кожний знаходив на Січі захист і волю. Зі зруйнуванням Запорізької Січі впала остання твердиня українських традицій, української державності. Ліквідувавши Січ, російський царат почав скасовувати рештки автономних прав України. У 1781 р. було знищено полково-сотенний адміністративний устрій України і Гетьманщину поділено на три намісництва (губернії): Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське що разом утворили Малоросійське генерал-губернаторство. Частина українських земель відійшла до Новоросійської губернії. У 1782 р. ліквідовано Малоросійську колегію, яка за даних умов була елементом української автономії. В усіх губерніях замість українських заведено російські адміністративні та податкові установи. У 1783 р. скасовано давній військовий устрій: козацьке військо було реорганізовано у 10 кавалерійських полків. Тоді ж в Україні запровадили загальне кріпацтво, селян остаточно прикріпили до землі. Дошкульного удару зазнала українська церква, майно якої було секуляризоване, разом з нею постраждали ті культурні установи, що перебували під церковною опікою, було закрито ряд монастирів. Отже, до кін. XVIII ст. внаслідок цілеспрямованої антиукраїнської політики самодержавної Росії Гетьманщину було перетворено на російську колонію. Українська провідна верства, задобрена імператорською «Жалуваною грамотою дворянству» (1785), відповідно до якої вона звільнялася від військової служби та урівнювалася в правах із російським дворянством, мовчки сприйняла ці зміни!) Спроби протесту були, зокрема, у 1791 р. Василь Капніст за дорученням українських патріотичних кіл побував у Берліні, де спробував таємно заручитися підтримкою Прусії у намаганнях відновити Гетьманщину. Але такі дії були поодинокі, істотно не впливали на загальну ситуацію.
Слово "гайдамаки" походить від турецького "гайде", "гайдамак", що означало "гнати, турбувати, переслідувати". Спочатку гайдамаками українських повстанців назвала польська шляхта, а потім вони почали цим іменем називати себе самі. Гайдамацький рух – це насамперед широкий соціальний рух селянства, спрямований проти гніту польських і українських феодалів. Але оскільки феодалами на Правобережжі були переважно польські або полонізовані українські шляхтичі, вони виступали носіями й національне-релігійного гніту. Тому класова боротьба селянства проти кріпосництва набирала тут національно-релігійне забарвлення. Разом з тим, гайдамаки боролися й за возз'єднання Правобережжя з Лівобережжям в єдине ціле. Основною масою повстанців були кріпаки, селяни, яким загрожувало покріпачення, сільські наймити, а також міська біднота. Активними учасниками, а то й ватажками усіх загонів були запорізькі козаки. Крім українських селян, міщан, запорожців, у гайдамацьких загонах були й представники інших народів. Підтримувало гайдамак і нижче православне духівництво, незадоволене насадженням католицизму. Перша згадка в історичних джерелах про гайдамак відноситься до 1715 р. Але найбільшого розмаху цей селянський рух досяг у 1734, 1750 і 1768 роках. Так, у 1734 р. повстанський рух охопив Київщину, Брацлавщину, Поділля й поширився аж до Східної Галичини. На Брацлавщині, яка стала центром боротьби, гайдамацькі загони очолив старшина надвірних козаків князів Любомирських – Верлан. Його півтора-тисячний загін став основною силою повстання. Крім Верлана діяло багато інших загонів – Чалого, Гриви, Медведя, Писаренка та ін. Гайдамаки звільнили Вінницю, Броди, Жванець, Збараж та інші міста, обложили Кам'янець-Подільський. Царські війська, повертаючись з Польщі через Правобережну Україну, разом з польськими військами розгромили і розсіяли гайдамацькі загони. Але вони швидко організовувались знову й продовжували нападати на польську шляхту. З цієї причини підкреслимо, що вже в 1750 р. численні гайдамацькі загони знову діяли по всій правобережній Україні. Повстанці розгромили багато панських маєтків, захопили ряд міст і містечок, у тому числі Вінницю, Умань, Чигирин, Радомишль, Фастів, Корсунь та ін. Але, як і раніше, повстанські загони діяли роз'єднано, на мали єдиного керівництва, тому польська шляхта і царські війська спільними зусиллями придушили повстання. Проте рух не припинився. Найбільшого розмаху гайдамацький рух набрав у 1768 р. Це повстання увійшло в історію під назвою "Коліївщина" (від слів – кіл, колоти). Підсилили і прискорили розвиток повстання незгоди й чвари серед польських шляхтичів та вступ російських військ на Правобережжя. Під тиском царського уряду польський король підписав з російським урядом трактат про зрівняння в політичних правах з католиками православних і протестантів. Як і слід було очікувати, значна частина польської шляхти негативно поставилась до цього трактату. Створивши збройні союзи-конфедерації, шляхтичі виступили у "хрестовий похід" проти православних. Для боротьби проти конфедератів царизм направив на Правобережжя військо. Місцеве українське населення сприйняло появу російських збройних формувань як допомогу у боротьбі проти офіційної польської влади. Блискавично рознеслася чутка про те, що нібито Катерина II видала "Золоту грамоту", в якій закликала селян до боротьби з польською шляхтою. Найбільшого розмаху повстання набрали на Київщині й Брацлавщині. Тут діяло близько 30 загонів народних месників. Центральною подією повстання 1768 р. був виступ під керівництвом М. Залізняка та І. Ґонти і взяття їхніми загонами Умані – міцної фортеці, однієї з ключових опорних точок польської шляхти у цьому регіоні, що стало переломним моментом у розгортанні Коліївщини. Разом з тим, повстання стало поширюватися на Поділля, Східну Галичину і загрожувало перекинутись на Лівобережжя, Новоросійську губернію і на Запоріжжя. Це викликало тривогу як польського, так і російського уряду. За таких умов царські війська виступили на боротьбу проти повстанців. Загін донських козаків 27 червня під Уманню оманою оточив повстанський табір, заарештував Ґонту й Залізняка та інших гайдамак. Решту загонів було розбито в боях в 1769 р. Таким чином, незважаючи на поразку, гайдамацький рух мав велике історичне значення. Він завдав відчутного удару режиму в Польщі, розхитав феодально-кріпосницьку систему, стримав посилення соціального й національного гноблення, мав значний вплив на піднесення антифеодальної боротьби по всій Україні.
Хлопоманство - кількісно невелике відгалуження українського культурно-національного руху другої половини XIX ст., що об'єднувало представників ліберальної інтелігенції, які виступали за зближення із селянством (В. Антонович – ідеолог, Б. Познанський, Т. Рильський, А. Свидницький). Діяльність хлопоманів Основні форми діяльності - культурно-освітня діяльність, вивчення побуту, звичаїв, поетичної творчості українського народу. Видавали рукописний журнал і заснували підпільну українську школу Кінцева стратегічна мета - ліквідація царизму, кріпацтва, установлення демократичної республіки на основі зміцнення добровільного співжиття росіян, українців і поляків 1863 р. у зв'язку з репресіями царизму діяльність хлопоманів та їхніх гуртків (громад) припинилася Польське повстання 1863-1864 рр. – збройна спроба польських патріотичних сил звільнити свою країну з-під влади Російської імперії. Періодизація розвитку громадівського руху
Громади діяли у Києві, Полтаві, Чернігові, Одесі, Харкові, Житомирі, Катеринославі. 1873 р. – у Києві відкрито Південно-Західне відділення Імператорського Російського географічного товариства (І. Лучицький, О. Лазаревський, О. Кістяківський, Ф. Вовк, П. Житецький, О. Русов, М. Старицький, М. Лисенко).
Братство тарасівців - українська таємна організація, заснована групою українських студентів улітку 1892 р. на могилі Т.Шевченка в Каневі. Основні ідейні засади - українці є окремою нацією; як і кожна нація, українці потребують національної волі для праці й поступу; повна автономія України (на той час висунути це гасло не наважувався ніхто); єдність українського народу (це гасло стало зародком майбутньої ідеї соборності Української держави); негативне ставлення до українофільства (культурництва), але визнання при цьому його користі для національного руху; радикалізм і екстремізм щодо відступників; необхідність створення українських шкіл; боротьба за використання української мови в школі, державних установах та родині; Форми діяльності - члени братства проводили в основному організаційно-виховну роботу, спрямовану на формування національної самосвідомості; Принцип діяльності - братство було створене за принципом таємної організації і поділялося на «п‘ятірки», які в середині 90-х pp. XIX ст. діяли в Харкові, Одесі, Катеринославі, Полтаві, Чернігові та деяких інших містах.
Михайло Петрович Драгоманов (1841 – 1895 рр.) – один з найактивніших членів «Київської громади». За кордоном заснував часопис «Громада»; став прихильником соціалістичної ідеї. З 1889 р. – професор кафедри загально історії Софійського університету (Болгарія). У своїх поглядах М. Драгоманов відстоював право українського народу на політичну свободу та національну автономію; значні надії покладав на створення федеративної держави, в межах якої мала існувати національно-культурна автономія України.
60-ті рр. ХІХ ст. – формування загальноросійського народницького руху (революційний рух радикально налаштованої молоді, представників різночинної інтелігенції). Вірили у самобутній розвиток Росії, у те, що вона найближче стоїть до можливості побудови суспільства соціальної справедливості (соціалізму), тому що основою суспільної структури Росії залишалася сільська община. Етапи народницького руху: 1870-ті роки – «ходіння в народ» (широка агітаційно-пропагандистська робота серед селянства); 1880-ті – поч.. 1890-х рр. – політична боротьба з самодержавством методами терору (1 березня 1881 р. – вбивство імператора Олександра ІІ). Робітничий рух: 1869 р. – перший страйк робітників на Грудецькому цукровому заводі в Подільській губернії; 1875 р. – в Одесі утворюється «Південноросійський союз робітників».
Наприкінці 80-х років ХІХ ст. – перші марксистські гуртки в Україні (Київ, Харків, Катеринослав; діячі – К. Мельников, П. Запорожець, А. Луначарський, П. Точинський). Суспільно-політична та державна ситуація в Україні наприкінці 18 ст. Рідко коли спостерігався такий захоплюючий, різноманітний і широкий розквіт нових ідей, як у XIX ст. Освічені європейці утвердились у переконанні, що розум людини цілком здатний аналізувати й спрямовувати людське життя. Тісно пов'язаною з цими подіями була поява інтелектуалів, або інтелігенції, як у Східній Європі називали подібну соціальну групу. Неперевершена в обгрунтуванні та поширенні ідей, у мобілізації мас на їх утілення, на авансцену політичних і культурних змін у Східній Європі виходить інтелігенція. І однією з найбільш захоплюючих концепцій, що їх висунули інтелектуали XIX ст., була концепція нації (національної свідомості). Вона, як ми переконаємося, являла собою цілком новий спосіб не лише тлумачення суспільства, а й впливу на його поведінку. На Україні, як і в інших країнах, виникнення цієї концепції, поза всяким сумнівом, свідчило про наближення сучасної епохи, бо з усвідомленням національної належності прийшли ідеї та питання, які й сьогодні лишаються з нами. У 1764 p., коли було ліквідовано гетьманство, управління Україною було доручено колегії, яка одержала офіційну назву — друга Малоросійська колегія, її очолив президент — граф Петро Румянцев. Його ж було призначено генерал-губернатором Малої Росії. По суті, Румянцев управляв Україною одноосібно. За правлінням колегії прапори України, гармати, військові печатки, гетьманські клейноди було відіслано до Москви. Ця акція стала символом позбавлення автономного статусу України у складі Росії. Після введення в Україні російської системи органів влади та управління необхідність в колегії відпала. У 1786 p. вона припинила свою діяльність. У 1775 p. п'ять тисяч запорізьких козаків втекли за Дунай. Вони прийняли турецьке підданство та поблизу Добруджі заснували Задунайську Січ за зразком Запорізької, її доля була тяжкою. Вона не тільки потерпала від Туреччини, яка не визнавала її автономії, а й примушувала разом із нею воювати проти єдиновірців — своїх братів — запорожців, усіх українців, росіян. Руйнуванням Запорізької Січі було завдано чималих втрат збройним силам Росії. Уряд Росії особливо відчув це, коли готувався до чергової війни з Туреччиною. У 1784 p. він утворив із запорожців, які вціліли після каральної експедиції Текелі, Бузьке козацьке військо. Воно було розселене між Бугом і Дністром. У 1791 p. його перейменували на "войско верных черноморских казаков", яке очолив Потьомкін — "великий гетман". Після»юго смерті у 1792 p. військо було переведено на Кубань, на землі між азовським і Чорним морями. Тут склалася нова форма організації чорноморських козаків. Вони жили родинами по селах-станицях, вели індивідуальне господарство. Наприкінці XVIII ст. зусиллями імперської, антинаціональної політики російського царату було ліквідовано найцінніше завоювання українського народу — його національну державність, яка проіснувала 135 років (1648—1783 pp.) Одним із відчутних ударів, завданих їй царатом, було скасування гетьманства, яке з часів Б.Хмельницького символізувало національний державний суверенітет України. А з скасуванням полково-сотенного устрою, українські землі було зведено до становища звичайної російської провінції. По всій Україні насильницьким шляхом встановлювалися органи управління Росії, впроваджувалося загальноімперське законодавство. 2. Початок 19 століття – пробудження української національної ідеї Перша половина XIX ст. для історії держави та права України була періодом відсутності української національної державності і включення земель України як адміністративних одиниць з напівколоніальною адміністрацією до складу Російської та Австрійської імперій. Важливою особливістю цього періоду було збереження української національної правової системи у вигляді визнаних як Росією, так і, певною мірою, Австрією українських збірників нормативних актів та вимушена їх згода на застосування звичаєвого права в українських землях. Наприкінці першої половини XIX ст. у Європі назріла нова соціально-економічна та політична криза, почався новий етап національно-визвольного руху. Українська нація разом з народами Європи перебувала в очікуванні революційного вибуху, буржуазних реформ. Український народ не змирився із втратою національної держави. Він не втрачав надії на її відновлення. Ці сподівання, оптимістичні настрої дослідники називають живим духом Полуботка. На формування цих прагнень впливали ідеї Французької революції, національні визвольні рухи у Західній Європі та Росії. Передова частина українського суспільства, його інтелігенція зверталися до героїчної історії свого народу, наполегливо шукали шляхи відновлення української державності. Великий вклад у цю благородну справу внесли українські таємні революційні гуртки і товариства. У процесі зростання національної свідомості вивчення історії свого народу завжди відігравало вирішальну роль. Народові, котрий плекає нове почуття спільності, необхідне усвідомлення того, що його єднає й спільна доля. Цей спільний історичний досвід, крім того, має сприйматися як славетне минуле, що вселяє почуття гордості та спонукає до ототожнення зі своїм народом. Не менш важливим, ніж славетність минулого, є його давність. Тривала історія дає людям почуття безперервності, віру, що сучасна сумна доля їхнього народу — це лише тимчасове явище. Вивчення минулого було також необхідним для того, щоб спростовувати сумніви численних скептиків щодо існування української нації взагалі. Оскільки ці завдання виконувала національна історіографія, то не дивно, що в авангарді будівництва нації як серед українців, так і серед інших народів стояли історики. Наприкінці XVIII ст. серед дворян-інтелігентів Лівобережжя посилилася зацікавленість історією, особливо історією Козаччини. Це відбилося у працях кількох нащадків давніх старшинських родів, які вийшли у відставку з царської служби й присвятили себе опрацюванню та публікації історичних матеріалів. Вони в основному керувалися звичайним замилуванням старовиною чи місцевим патріотизмом і зовсім не усвідомлювали подальших наслідків своєї праці. Найбільшої уваги серед цих істориків-аматорів (усі вони писали російською мовою) заслуговують Василь Рубан («Короткая летопись малороссийская», 1777 р.), Опанас Шафонський («Черниговского наместничества топографическое описание», 1786 р.), молодий патріотично настроєний Яків Маркевич («Записки о Малороссии», 1798 р.). Усі їхні праці схвально зустріло українське дворянство. Проте деякими з цих аматорів керували не лише альтруїстські мотиви. Десь у 1800 р. Імперська геральдична канцелярія стала піддавати сумніву право нащадків старшини на статус дворян, оскільки, за словами одного російського чиновника, «в Малоросії ніколи не було справжніх дворян». Серед української знаті прокотилася хвиля обурення й протестів, а деякі її представники, зокрема Роман Маркевич, Тимофій Калинський, Василь Черниш, Андріан Чепа, Василь Полетика, Федір Туманський, заходилися збирати історичні документи. Між 1801 і 1808 рр. вони написали ряд статей про славетні діяння й високий статус своїх предків. Після розв'язання конфлікту в 1830-х роках деякі дворяни Лівобережжя не втратили зацікавленості історією свого краю й сприяли дальшим історичним дослідженням. З огляду на те, що перші історики були дилетантами без спеціальної освіти, стала очевидною потреба в серйозніших і докладніших дослідженнях історії України. У 1822 р. свою ретельно документовану чотиритомну «Історію Малоросії», що згодом набула широкої популярності, закінчив Дмитро Бантиш-Каменський (народився у Москві в родині архіваріуса й писаря генерал-губернатора Лівобережжя князя Рєпніна). Твір Бантиша-Каменського приваблював українську знать не лише професіоналізмом, а й своїм тлумаченням українського минулого. Вірний цареві чиновник, Бантиш-Каменський доводив, що, незважаючи на свою героїчну історію, українці є відгалуженням російського народу, а возз'єднання з Росією — визначна подія їхньої історії. Для багатьох українських дворян така інтерпретація була зручною й переконливою, дозволяючи їм підтверджувати свою українську (малоросійську) специфічність, водночас наголошуючи на вірності цареві та відданості могутній Російській державі й російській нації. На початку XIX ст. у середовищі української інтелігенції виникла своєрідна ситуація. Як ми пересвідчилися, духовні віяння, що захопили більшість країн Східної Європи й Росію, не оминули й Україну. Радикальні республіканські ідеї Французької революції були широко представлені на Україні декабристами та українськими членами Союзу об'єднаних слов'ян, водночас філософські концепції національної культури Гердера, без сумніву, надихали творчість харківських романтиків. Проте на Україні політична активність не поєднувалася з культурною національне орієнтованою діяльністю: політичні радикали лишалися «безнаціональними» й не відводили у своїх політичних проектах місця для України, в той час як пропагандисти української національної культури були далекими від політики консерваторами, відданими цареві та існуючому ладові. Цей поділ шкодив обом ідеологічним течіям і згодом перетворився на хронічну хворобу української інтелігенції, та, здавалося, він не так вже турбував покоління 1820-х років. Проте для наступного покоління, що сформувалося у 1840-х роках, поєднання національної культури з політичною ідеологією стане першочерговим завданням. Осередком покоління 1840-х років, до якого належали такі особистості, як історик М. Костомаров, письменник П. Куліш та поет Т. Шевченко, був не Харків, а Київ, де у 1834 р. постав новий університет. Представники цієї генерації походили як із Правобережної, так і з Лівобережної України і за своєю соціальною належністю були більш різнорідними, ніж їхні попередники — вихідці з дворянства. Серед молоді 1840-х років найвище підносилася постать однієї людини — Тараса Шевченка. Можна сперечатися про те, чи хтось із українців тієї доби справив на своїх співвітчизників сильніший вплив, ніж Шевченко. Але те, що в історії народу, який підводився на ноги у середині XIX ст., таке видатне місце посів саме поет, не було чимось винятковим. Культурна діяльність була єдиною цариною, де позбавлені держави українці могли виразити свою самобутність: тому часто провідну роль «будителів народу» відігравали поети, письменники, вчені. І все ж важко знайти інший приклад людини, поезія та особистість котрої такою повною мірою втілила національний дух, як це для українців зробив Шевченко. "Руська Правда" — програма Південного товариства декабристів визнавала за Україною право увійти в складі рівноправних областей до майбутньої Російської республіки. Товариство об'єднаних слов'ян, яке приєдналося до Південного товариства, бачили Україну як суверенну республіку в складі федерації слов'янських держав. Ці ідеї були продовжені Кирило-Мефодіївським братством, створеним у 1846 p. з видатних представників українського народу, — М.Гулака, М.Костомарова, П.Куліша, Т.Шевченка та ін. Програма братства передбачала національне визволення України і входження її до федерації слов'янських народів. "І Україна буде непідлеглою Річі Посполитій в Союзі Слов'янськім..." Слід підкреслити, що програма Кирило-Мефодіївського братства поєднувала боротьбу за визволення України та відновлення її самостійності з боротьбою за соціальну рівноправність, свободу слова, вірувань, друку. При цьому братчики надавали Україні провідну — месіянську — роль в організації федерації слов'янських народів. 3. Ідея Української держави в політичних товариствах та працях мислителів Товариство складалося всього з десятка активних членів та кількох десятків співчуваючих. До групи входили молоді представники української інтелігенції на чолі з Миколою Костомаровим (обдарованим істориком і викладачем університету), вчителем Василем Білозерським (вихідцем із дворян) та Миколою Гулаком (дрібним, але високоосвіченим чиновником). Хоч два інших інтелігенти — викладач гімназії та письменник Пантелеймон Куліш і вже добре знаний поет Тарас Шевченко — підтримували з товариством не дуже стійкі зв'язки, їх також заарештували. Товариство було не лише малочисельним, а й обмеженим у своїй діяльності. Протягом приблизно 14 місяців його існування «браття» збиралися кілька разів на тривалі філософські й політичні дискусії (під час однієї з них якраз і був присутній донощик Петров) та підготували ряд положень своєї програми. Найважливіші з цих положень, сформульованих Костомаровим, містились у творі під назвою «Закон Божий (Книга Буття українського народу)». Написаний в дусі романтизму та ідеалізму того часу, пройнятий шануванням християнських цінностей і панслов'янськими елементами, цей твір, що зазнав сильного впливу польських моделей, закликав до перебудови суспільства на засадах справедливості, рівності, свободи, братерства. Серед пропонованих у ньому конкретних заходів були скасування кріпацтва, ліквідація юридичних відмінностей між станами, доступність освіти для мас. Національне питання, що з усією очевидністю привернуло найбільшу увагу товариства, ставилося в широкий контекст панславізму: «Всі слов'янські народи мають право вільно розвивати свої культури і, що важливіше, вони повинні утворити слов'янську федерацію з демократичними інститутами, аналогічними тим, що є у Сполучених Штатах». Столицею федерації мав стати Київ. Першою по шляху створення федерації мусила піти Україна, яку Костомаров та його однодумці вважали водночас і найбільш пригніченою, й найбільш егалітарною серед усіх слов'янських суспільств — через відсутність у ній знаті. Подібне до Христового, воскресіння цієї країни описувалося у псевдобіблійному стилі: «І зруйнували Україну. Але то лише здавалося... бо голос України не змовк. Встане Україна з своєї домовини і закличе братів-слов'ян; почувши її заклик, повстануть всі слов'яни... і стане Україна самостійною республікою у слов'янському союзі. Тоді всі народи вказуватимуть туди, де на карті розміщена Україна, і казатимуть: «Дивіться, відкинутий будівельниками камінь став наріжним каменем». Таке мессіанське бачення майбутнього України у рамках федерації хоч і спиралося на надмірно ідеалізовану картину її минулого, але виключало ідею її повної незалежності. Переважна більшість членів товариства, за винятком Шевченка й ще кількох, сумнівалися у здатності своїх «м'яких» і «поетичних» співвітчизників існувати незалежно. Погоджуючися щодо загальних засад, учасники групи, однак, розходилися в питанні про те, що вважати першочерговим і найголовнішим. Для Костомарова В і це були єдність і братство слов'ян; Шевченко палко вимагав соціального й національного звільнення українців, а Куліш наголошував на важливості розвитку української культури. Більшість висловлювалася за еволюційні методи, сподіваючись, що загальна освіта, пропаганда й «моральний приклад», який вони подаватимуть властям,— це найдійовіші засоби досягнення поставленої мети. На відміну від них Шевченко і Гулак представляли думку меншості, згідно з якою лише шляхом революції можна здійснити бажані зміни. Втім ці розходження не слід перебільшувати. Членів товариства безсумнівно об'єднували спільні цінності та ідеали й, що найхарактерніше, бажання покращити соціально-економічну, культурну й політичну долю України. Попри відносно безневинний характер товариства царські власті вирішили покарати його провідних членів. При цьому суворість покарання була неоднаковою. Костомаров, Куліш та інші помірковані дістали порівняйо легкі вироки, що передбачали заслання вглиб Росії на рік і менше, після чого їм дозволялося продовжити попередні заняття. Гулака засудили до трьох років ув'язнення. Та найсуворіше було покарано Шевченка, в якому цар і його чиновництво вбачали найнебезпечнішого учасника товариства. Його віддали у солдати на 10 років. Сам Микола 1 дописав до вироку таке: «...под строжайшим наблюдением й запретом писать й рисовать». Фізичні й моральні муки цього заслання спричинили передчасну смерть Шевченка у 1861 р. Значення Кирило-Мефодіївського товариства важливе з кількох міркувань. Воно явило собою першу, хоч і невдалу, спробу інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу національного розвитку; воно привернуло увагу царського уряду (що доти намагався розіграти карту українофільства проти польських культурних впливів на Україні) до потенційної небезпеки зростаючої національної свідомості українців; ліквідація товариства дала сигнал до наступу антиукраїнської політики і ознаменувала початок довгої безупинної боротьби української інтелігенції з російським царатом. Перші ознаки зацікавлення культурними аспектами національної проблеми з'явилися на початку XIX ст.. у старовинному міс- ті Перемишлі — центрі греко-католицької єпархії, де були семінарія, багаті книгозбірні й де проживали деякі з найосвіченіших представників українського духовенства. Протягом десятиліть це найзахідніше на українських землях місто відіграватиме у розвитку національної свідомості австрійських українців роль, аналогічну тій, яку приблизно в той самий час відігравав для російських українців Харків, розташований на найсхідніших землях України. Причому слід підкреслити, що перемишльські священики, творчі здібності яких були не дуже високими, брали приклад із харківських романтиків. Найвидатнішим серед представників перемишльської групи був Іван Могильницький — високопоставлений церковний ієрарх, котрий відав справами початкової освіти в єпархії. У 1816 р. за підтримки свого зверхника — єпископа Михайла Левицького — Могильницький організував так зване «Клерикальне товариство», що ставило за мету готувати й поширювати серед селян нескладні релігійні тексти українською мовою. У контексті панівних тоді полонофільських тенденцій такий крок сприймався як щось неортодоксальне. Звісно, Могильницький та його однодумці керувалися не тільки ідеями Гердера чи прикладом східних українців; важливим їхнім міркуванням було й те, що, користуючись польськими книжками, селяни могли б навернутися до римо-католицтва. І хоч зусилля товариства, що вилилися у видання кількох молитовників та букварів, дали скромні плоди, а саме воно незабаром розпалося, його поява варта уваги, оскільки це була перша спроба української інтелігенції — як на Правобережній, так і на Лівобережній Україні — організуватися й, що ще важливіше,— привернути увагу до мовного питання, яке на наступні десятиліття лишатиметься основною справою західноукраїнської інтелігенції. Проте, намагаючись «вдосконалити» місцевий діалект, Могильницький наполягав на тому, щоб вживати його з численними церковнослов'янськими домішками. Отриманий внаслідок цього штучний мовний гібрид мало сприяв спростуванню тверджень про непридатність української мови для літературного вжитку. Крім перемишльського гуртка, у 1820-х роках працювали кілька західноукраїнських учених, які, на зразок колекціонерів та антикварів, збирали матеріали з історії Східної Галичини та її фольклор. Серед представників цієї невеликої групи були історики Михайло Гарасевич та Денис Зубрицький, а також граматисти й етнографи Йосип Левицький та Йосип Лозинський. Втім, написані німецькою, латинською чи польською мовами, їхні праці мали обмежений вплив. «Руська трійця». У 1830-х роках центр діяльності, спрямованої на пробудження національної свідомості, переміщується до Львова, де на арену виходять молоді ідеалістично настроєні й захоплені ідеями Гердера семінаристи, їхнім лідером був Маркіян Шашкевич — 21-річний юнак, що мав поетичний та організаторський талант. Разом із двома близькими товаришами — високоосвіченим Іваном Вагилевичем та енергійним Яковом Головацьким — він утворив гурток, згодом названий «Руською трійцею». У 1832 р. вони організували групу студентів, котра поставила перед собою мету піднести український діалект, звільнений від церковнослов'янських та чужомовних «вишуканостей», до рівня літературної мови. Лише так, на їхню думку, можна було відкрити селянству доступ до знань, які допомогли б полегшити його долю й дати змогу українцям виразити свою віками гноблену індивідуальність. Для греко-католицьких ієрархів сама ідея — писати простою, незміненою мовою селянства й спрощеною абеткою-кирилицею — здавалася чимось нечуваним. Вони прямо дали зрозуміти Шашкевичу та його товаришам, що в своїй справі їм не варто розраховувати на допомогу церкви. Але підтримка, однак, прийшла з Російської України, де «Руська трійця» встановила контакти з такими українофілами, як Ізмаїл Срезневський, Михайло Максимович та Йосип Бодянський. А з Заходу їх надихав приклад наростаючого чеського національного руху. За допомогою чеського інтелігента Карела Запа, що служив у галицькій адміністрації, «Трійця», й насамперед Головацький, вступила в активне листування з такими досвідченими «будителями народу» й палкими слов'янофілами, як словаки Ян Колар і Павел Шафарик, словенець Бартоломей Копітар та чех Карел Гавлічек. Для здійснення своїх задумів «Руська трійця» вирішила публікувати альманах «Русалка Дністровая», що містив би народні пісні, вірші, історичні статті на місцевому діалекті. Коли про вихід альманаху стало відомо греко-католицьким ієрархам, вони засудили його як «негідний, непристойний і, можливо, підривний». Водночас начальник н
|
|||||||||||||||||||||
Последнее изменение этой страницы: 2016-04-08; просмотров: 497; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.135.209.20 (0.015 с.) |