Суспільно-політичне і культурне життя українського народу в 20-ті роки.

30 грудні 1922р. на І Всесоюзному з’їзд рад у Москві затвердив Декларацію та Договір про утворення СРСР; січень 1924 – ІІ Всесоюзний з’їзд затвердив першу Констицію СРСР.

IX Всеукраїнський з'їзд рад, який відбувся у травні 1925 р., вніс зміни в текст Конституції

УСРР. Закріплювалося входження України _і до складу СРСР.

Конституція СРСР 1924 р. регламентувала повноваження со­юзних республік, у тому числі й Української СРР. Уряд республі­ки одержав права на керівництво внутрішніми справами, юстицією, сільським господарством, освітою, охороною здоров'я, соціальним забезпеченням.

Влада в СРСР спиралася на пропаганду і виховання не меншою мірою, ніж на терор. Народність цієї влади не була фікцією, Режим часто нав'язував народним масам свої цінності та лінію поведінки, і в цьому полягала його сила. Та нерідко траплялися випадки, коли владі нав'язував свої прагнення народ. Парадоксальним чином і в цьому проявлялася сила політичного режиму. Система "передавальних пасів" між "верхами" і "низами" суспільства діяла безперебійно, тому що в суспільстві були відсутні прояви організованого життя, не підконтрольного режиму.

Компартійно-радянська диктатура не підпорядковувалася конституціям і звичайним законам, хоча в радянському суспільстві не можна було поскаржитися на їх відсутність. Воля ієрархічно побудованої державної партії якраз і була законом для позбавленого суверенності суспільства.

Волю партії висловлював з'їзд. Формально так було завжди. Але ж, щоб воля з'їзду могла бути висловлена, хтось мусив скликати його.

Організатором з'їздів виступав, як це зрозуміло, Центральним комітет, тобто вищий партійний орган у перервах між з'їздами. Завданням кожного з'їзду було обрання нового складу ЦК. Теоретично ЦК міг оновитися повністю. Щоб уникнути такої неприємності для себе, попередній склад ЦК мусив накинути з'їздові свою волю і тримати під контролем кожну хвилину його роботи.

Формально з'їзди обирали черговий склад ЦК партії. Фактично ж підконтрольний Центральному комітету апарат підбирав делегатів з'їзду, зупиняючись тільки на тих, чия поведінка під час таємних виборів ЦК була прогнозованою. Завжди знаходилася ще одна можливість вплинути на склад Центральною комітету, котрий обирався з'їздом: підрахунок голосів з боку "правильно" підібраної лічильної комісії. Така можливість використовувалася, але покладатися тільки на неї було б небезпечно.

В момент приходу більшовиків до влади найвищою посадою в системі влади вважалася посада голови уряду.

В Петрограді її взяв на себе В.Ленін. У Києві, потім у Харкові на чолі регіонального субцентру влади став Х.Раковський. Одразу після того, як він очолив Раднарком УСРР, його обрали членом ЦК РКП(б) – унікальний випадок для політемігранта. Секретарі ЦК КП(б)У Г.Пятаков і С.Косіор, перші секретарі ЦК В.Молотов, Ф.Кон, Д.Мануїльський і Е.Квірінг губилися в тіні цієї могутньої політичної фігури.

Кремль був вершиною вибудованої В.Леніним піраміди влади. Аналізуючи закономірності суспільно-політичного життя в Україні, потрібно придивитися до структур, які доносили цю владу до всієї периферії – по території і по організаціях, організації, що залишилися жити після встановлення компартійної диктатури окрім релігійних), являли собою "передавальні паси", які сполучали між собою Кремль і суспільство. Найголовнішою з них, як це зрозуміло, була владна вертикаль, тобто компартійно-радянські установи, побудовані за адміністративно-територіальним поділом у відповідності з основним статутовим принципом РСДРП(б) – РКП(б) – ВКП(б) – КПРС: принципом "демократичного централізму".

Всередині владної вертикалі знаходився майже непомітний через свою малочисельність стрижень: компартійні комітети на чолі з секретарями, які "на ділі вирішували все".

Керівний склад усіх партійних, радянських (включаючи силові) і громадських організацій, який значився у посадовому переліку (номенклатурі) компартійних комітетів різного рівня – від Центрального до районного, був своєрідною (за Дж.Оруеллом) "внутрішньою партією". Цих людей, які вибудовувати собою піраміду влади, називали найчастіше номенклатурою – за назвою компартійною переліку посад. Складовою частиною номенклатури й одночасно нервовим центром самої владної вертикалі були компартійні комітети, тобто та структура, де реалізувалася диктатура державної партії.

У 1917-1919 рр. радянська Росія тричі брала штурмом Україну. Щоб пом'якшити ефект її завоювання, після радянізації Україна була проголошена "зовсім незалежною", внаслідок чого довелось визнати незалежність й інших національних республік. Після утворення СРСР, в якому національні республіки мали рівні з Росією права аж до права виходу з федерації, загроза українського сепаратизму стала головним болем для Кремля. Розміщення мільйонної армії на території України не дозволяло розслабитися: у березні 1920 р, черговий IV з'їзд КП(б)У (понижений до рівня конференції) виступив проти диктату ЦК РКП(б) і обрав керівні органи, не рахуючись з рекомендаціями центру.

Всі політичні партії, окрім власної, більшовики не визнавали. Принцип невизнання випливав з самого змісту компартійно-радянського режиму. Адже ради наділялися реальною владою. Якби вони зберігали багатопартійний характер, більшовикам довелося б провадити в них політичну боротьбу. Це означало, що вони не змогли б реалізувати свою диктатуру.

Після ліквідації боротьбистів і борбистів, що відбулася у 1920 р., надійшла черга до Єврейської комуністичної спілки – Комфербанду. Члени її приймалися з березня 1921 р. до КП(б)У на підставі індивідуальних заяв. Після цього в УСРР на легальних засадах продовжувала діяти тільки малочислена Українська комуністична партія (УКП). Коли вона саморозпустилася, в ній налічувалося менше трьох сотень чоловік. Некомуністичні партії в Україні були розгромлені ще в 1920 р.

Роль органів безпеки в суспільно-політичному житті. Кримінальний кодекс РСФРР 1922 р. підтверджував необхідність терору і зберігав позасудове переслідування. В ньому налічувалося 27 розстрільних статей. За його зразком було побудовано Кримінальний кодекс УСРР 1922 р. У грудні 1921 р. В.Ленін вирішив реформувати ВЧК за зразком царської таємної поліції. Компетенція ВЧК зменшувалася, з її ведення вилучатися звичайні злочини, залишалися тільки державні. Ставилося також питання про зміну назви Органів державної безпеки. Абревіатура ВЧК викликала жах у населення.

Президія ВЦВК 6 лютого 1922 р. урочисто заявила про те, що Всеросійська надзвичайна комісія по боротьбі з контрреволюцією і саботажем розпускається. "Замість" ВЧК створювалася організація під безневинною назвою Державне політичне управління при НКВС РСФРР (департамент поліції теж входив у міністерство внутрішніх справ). Воно мало придушувати "відкриті контрреволюційні виступи, в тому числі бандитизм", "виконувати спеціальні доручення по охороні революційного народу".

Держполітуправління" від 22 березня 1922 р. реорганізувалася мережа органів держбезпеки в Україні. Голова колишньої ВУЧК В.Манцев тепер очолив ДПУ УСРР і НКВС УСРР.

Після утворення СРСР особливих змін у структурі органів державної безпеки не відбулося. ДПУ союзних республік були виділені із складу республіканських НКВС і перепідпорядковані безпосередньо Москві. ДПУ РСФРР стало інакше називатися – ОДПУ (об'єднане ДПУ) СРСР.

Органи державної безпеки мали розвинуту структуру й охоплювали своєю діяльністю різноманітні прояви суспільно-політичної активності. Місцеві структури боролися з усіма різновидами контрреволюції, шпигунства, шкідництва, посадових злочинів, виявляли політичні настрої в усіх верствах населення, сигналізували про політичні явища, що тільки назрівати. Секретні підрозділи займалися контрреволюційними організаціями, антирадянськими партіями, студентською молоддю, українським націоналізмом, духовенством і церковниками.

В роботі чекістів головну ставку робили на заходи по попередженню злочинів. За допомогою сексотів ("секретних сотрудников") виявлялися політичні настрої людей і зв'язки між ними. Потім окремих людей з негативними настроями арештовували, формували у кабінетах слідчих контрреволюційні організації, звинувачували у приналежності до них людей відповідного настрою, які ще залишалися на свободі і починали "розкручувати" справу. Ставка на превентивні удари з боку чекістів вимагала колосальних фінансових і людських ресурсів, але держава не жалкувала ні коштів, ні людей. Поступово словосполучення ДПУ набуло такого ж зловісного звучання, як словосполучення ВЧК.

Комітети незаможних селян. Тактика розколювання селян за майновою ознакою, яка оголошувалася ознакою соціально-класовою, була генеральною лінією більшовиків в аграрно-селянському питанні. Тільки з її допомогою можна було побудувати державу, яка хоча б віддалено походила на "робітничо-селянську".

Завоювати українське село більшовикам було особливо важко. Вони не мали тут власного коріння і змушені були на перших порах покладатися на лівоесерівські партії, яким не довіряли. Тому в Україні виник феномен селянської політичної організації, яка не мала аналогів в радянській Росії – комітети незаможних селян. Вони виникли в 1920 р. як альтернатива радам і були наділені повноваженнями, відібраними у рад. За допомогою пролетарських КНС власті проводили розкуркулення селян-власників, викачували зерно у голодуючій місцевості, боролися з "куркульським бандитизмом".

Репресії проти церкви.

Переслідуючи ту ж мету розколу церковної ієрархії, компартійно-радянське керівництво України дозволило утворити незалежну від Російської православної церкви українську автокефалію. Утворена ще у 1918 р. Всеукраїнська церковна рада даремно добивалася від російського патріархату дозволу на автокефалію. Нарешті, у жовтні 1921 р. було скликано у Києві Всеукраїнський православний церковний собор. У ньому взяло участь майже півтисячі делегатів від духовенства та мирян. Керівну роль в організації собору, який скликався за активної протидії тихонівської РПЦ, відігравав протоієрей Василь Липківський. Таємним голосуванням його обрали на посаду єпископа – митрополита. Так виникла Українська автокефальна православна церква (УАПЦ).

Квітень 1923 р. — проголошення XII з'їздом РКП(б) курсу на коренізацію.Коренізація — це надання народам СРСР можливості розвивати власні культури, мови, готувати національні кадри з метою посилити вплив ко­муністичної партії у національних районах.

В Україні коренізація набула'характеру українізації. Складові українізації: підготовка та залучення кадрів із представників української на­ціональності до партійних і державних органів та установ;

— запровадження в усіх установах та навчальних закладах україн­ської мови;

— видання газет, журналів, книжок українською мовою;

— усебічний розвиток української культури і партійне керівництво нею;

— глибоке вив.чення національної історії, відродження традицій;

— створення умов для розвитку мови та культури всіх національ­них меншин, які мешкали в Україні.

Українізацію підтримували М. Скрипник, О. Шумський, В. Затонський, Г. Гринько.

Українізації чинили опір верхівка КП(б)У, чиновники, керівники великих підприємств, трестів, російські та зрусифіковані міщанство, пролетаріат, інтелігенція (зокрема М. Горький, А. Луначарський), священики Російської православної церкви.

Освіта

— Відсутність фінансування, нестача освітянських та наукових кад­рів,-класовий підхід до працівників освіти та науки.

— Насильницька реорганізація «Просвіт» в сільські будинки та хати-читальні.

— Кампанія з ліквідації неписьменності (ухвалення декрету про ліквідацію неписьменності (1921 р.), створення комісії для боротьби з неписьменністю (1921 р.), заснування товариства «Геть неписьменність» (1923 р.) тощо).

— Створення розгалуженої системи освітніх закладів.

— Безкоштовне навчання дітей у загальних семирічних школах та професійно-технічних закладах.

— Створення навчально-виховних закладів для сиріт та безпри­тульних.

— Зростання кількості шкіл з українською мовою викладання.

— «Пролетаризадія» студентства, розширення мережі робітфаків.

— Впровадження української мови в навчальний процес вищої шко­ли (декрет Раднаркому УСРР про необхідність переведення вузів на українську мову викладання (1923 р.)).

— Розширення мережі вузів, які готували спеціалістів для всіх га­лузей народного господарства.

— Створення навчальних закладів, покликаних забезпечити біль­шовицьку партію та державу, кадрами кваліфікованих праців­ників, викладачів, пропагандистів (заснування вищої партійної школи у Харкові (1921 р.), яку в 1922 р. було перетворено на Ко­муністичний університет ім. Артема).

Наука

— Центр наукового життя — Всеукраїнська академія наук (ВУАН) на чолі з В. Липським, яка розгорнула роботу в трьох напрям­ках:

— історико-філологічному;

— фізико-математичному;

— соціально-економічному.

Плідна діяльність членів ВУАН В. Вернадського (природознав­ство), Д. Багалія та М. Грушевського (історія), Д. Граве, М. Кри- лова та Г. Прейфа (математика), А. Кримського (філологія), О. Бо­гомольця (медицина), Л. Писаржевського та В. Кістяковського (хімія) тощо.Заснування Інституту української наукової мови (1921 р.). Створення в Харкові фізико-технічного інституту (1928 р.), в яко­му розгорнулись дослідження з ядерної фізики та радіофізики. Процес підпорядкування науково-дослідницьких закладів Украї­ни центру (перетворення ВУАН на філію Академії Наук СРСР).

Література. Створення численних літературно-художніх об'єднань («Гарт», «Плуг», «Ланка», «Молодняк», «Авангард» тощо). Поява талановитих творів українських письменників М. Драй- Хмари, М. Зерова, М. Куліша, В. Сосюри, М. Хвильового, В. Яло­вого та ін. Створення (1925 р.) ВАПЛІТЕ на чолі з М. Хвильовим, до складу якоїувійшлиП. Тичина, М. Бажан, П. Панч, Ю.Яновськийтаін.

ВАПЛІТЕ — Вільна академія пролетарської літератури — провідне літе- | ратурне об'єднання в Україні в 20-* рр. XX ст., лідером якого був М. Хви- І льовий, який вважав-, що українська література повинна розвиватися під І впливом кращих досягнень західноєвропейської культури. Припинило І своє існування в 30-ті рр. XX ст.

Розгортання літературної дискусії про майбутні перспекти­ви й напрямки розвитку української літератури, в центрі якої опинився М. Хвильовий. Він пропагував широке використан­ня досягнень європейського мистецтва, відхід від однобічної орієнтації на російську культуру. Радянське керівництво оці­нило виступ М. Хвильового як поширення антиросійських на­строїв і розгорнуло гостру критику письменника, а згодом зму­сило його разом з учасниками ВАПЛІТЕ писати лист із розка­янням.

Мистецтво

— Діяльність в Україні 45 професійних театрів.

— Відкриття у Києві театру «Березіль» під проводом талановитого актора та режисера Л. Курбаса (1922 р.), на сцені якого виступали видатні майстри сцени А. Бучма, М. Крушельницький, Н. Ужвій, О. Сердюк та ін. Намагання Л. Курбаса вивести театр на європей­ський рівень. Критика театру «Березіль» із боку Комуністичної партії за пропаганду йаціональних ідей у мистецтві.

— Заснування у Харкові українського театру опери та балету (1925 р.).

— Створення Асоціації художників Червоної України, членами якої були видатні українські митці С. їжакевич, К. Трохименко, Ф. Кричевський та ін.

— Плідна праця засновника оригінальної художньої школи М. Бой- чука.

— Розгортання роботи Одеської та Київської кіностудій.

— Початок творчого шляху видатного українського режисера О. Довженка (фільми «Звенигора», «Арсенал»).

— Збагачення українського музичного мистецтва творами компо­зиторів М. Леонтовича, К. Стеценка, Г. Верьовки, Л. Ревуцького тощо.

Релігійне життя

— Відверто антицерковна, войовничо-атеїстична політика радян­ської влади.

— Арешти, переслідування та розстріли представників духовенства та віруючих.

— Вилучення церковних цінностей для закупівлі зерна за кордоном' під час голоду 1921^1923 рр.

— Створення та організаційне оформлення УАПЦ на чолі з митро­политом В. Липківським.

— УАПЦ — Українська автокефальна православна церква, утворення якої у 1921 р. було поступкою радянській владі в процесі україніПостійний тиск радянського керівництва на УАПЦ при формаль­ному виявленні лояльного ставлення до неї.

— Намагання радянської влади внести розкол між різними кон­фесіями, підтримка різних сект, що підривало єдність церкв