Полтавська битва в історії України.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Полтавська битва в історії України.



Полтава мала важливе стратегічне значення як для російського командування, так і шведів та гетьмана Мазепи. Спираючись на неї, можна було забезпечити успішний прихід з Польщі військ короля Станіслава та генерала Крассау. Полтава відігравала важливе значення і в підтриманні дипломатичних стосунків з Туреччиною та Кримом, керівництва яких Карл ХІІ намагався залучити до війни з Петром І. Крім того, від того, за ким буде Полтава, значною мірою залежала позиція населення Південної України.

Під Полтаву шведські війська прибули ще 1 квітня 1709 р. Декілька спроб оволодіти містом штурмом бажаних результатів не дали і за наказом короля армія приступила до його облоги. На початку червня сюди підійшли головні сили російської армії на чолі з Петром І.

Напередодні вирішальної битви значна чисельна перевага була на боці Петра І. За різними підрахунками в його розпорядженні було близько 42–45 тис. військ (61 батальйон піхоти та 24 кавалерійських — драгунських — полки) та 70–100 гармат. Українське козацьке військо на чолі з гетьманом Скоропадським перекривало шведам шлях до Дніпра на ділянці від Переяслава до Кременчука. Разом зі Скоропадським знаходився і колишній фастівський полковник Семен Палій, котрого після переходу Мазепи на бік Карла ХІІ за наказом Петра І було повернуто із заслання та номіновано на полковництво. Зважаючи на похилий вік й остаточно підірване засланням здоров’я, активної участі в кампанії полковник брати не міг. Але його функції, згідно із задумом царського оточення, полягали в іншому — в психологічному впливі на українське суспільство.

Чисельність армії шведів напередодні генеральної битви не перевищувала 23–25 тис. вояків (23–24 батальйони піхоти та 42 ескадрони кавалерії), допомогу яким могли забезпечити лише близько 30 гармат, більша частина з яких до того ж перебувала в поганому технічному стані та не мала набоїв. Близько 6 тис. шведських вояків тримали в облозі Полтаву. Надати допомогу Карлу ХІІ могли також 2 тис. гетьманців і близько 8 тис. запорожців.

Готуючись до вирішального бою, Петро І наказав здійснити серйозну інженерну підготовку — на підступах до російського табору було споруджено лінію земляних редутів, де було розташовано артилерію та зосереджено піхоту. Обрана російським командуванням місцевість не дозволяла наносити флангові удари. До того ж, фланги прикривали спеціальні загони, куди входили також й українські козаки гетьмана І.Скоропадського. Таким чином, шведи могли атакувати російські позиції лише з фронту, причому, в тилу у них знаходилася Полтава.

Здобуті шведами розвідувальні дані, в тому числі й козацькими роз’їздами гетьмана Мазепи, переконали Карла ХІІ в доцільності фронтальної атаки російських позицій на правому фланзі, вбачаючи їх слабкість у тому, що за спиною росіян знаходилися річка й болота, і практично не було місця для маневрування.

Частина гетьманських та запорозьких козаків, згідно з стратегічним задумом, мали й надалі тримати в облозі Полтаву, а більшість було включено до резерву й зосереджено біля Пушкарівки, де стояли артилерія, обоз і частина кавалерії. У разі потреби резерв мав поповнити лівий фланг шведської армії або надати допомогу військам, що тримали в облозі Полтаву.

В очікуванні генеральної битви 21 і 23 червня Карл ХІІ наказав у черговий раз спробувати оволодіти Полтавою штурмом, але вчасно перекинуті генералом Меншиковим зброя, боєприпаси та військова амуніція дозволили її захисникам й цього разу вистояти.

Тим часом шведський король отримав депешу від Станіслава Лещинського, з якої довідався, що польський король в умовах загострення внутрішньої ситуації в Польщі та диверсій російської кавалерії прийти на допомогу своєму союзнику не зможе. Невтішними були й відомості зі Стамбула, де шведські дипломати намагалися схилити турецький уряд до вступу у війну проти Росії. Ще більше тривогу посилювали чутки про можливий прихід на допомогу цареві калмицького війська. За таких умов генеральний бій було назначено королем на 29 червня 1709 р.

Однак вночі 26 червня Карла ХІІ повідомили про наближення 40-тисячного калмицького війська хана Аюки, що поспішало на допомогу Петру І і король вирішив дати бій раніше.

Шведський наступ розпочався біля третьої години 27 червня 1709 р. Попереду чотирма колонами йшла піхота, за нею рухалась кавалерія, поділена на шість колон. Разом з військами знаходився король, котрий напередодні під час проведення нічної рекогносцировки отримав поранення в ногу і тепер його перевозили по полю бою на ношах, запряжених двома кіньми. Зважаючи на поранення, головне командування військами монарх доручив фельдмаршалові Реншільду.

Найперше запеклий бій спалахнув навколо російських редутів. Не зумівши ними оволодіти, шведське командування спробувало їх обійти. Але внаслідок цього маневрування 6 батальйонів піхоти та 10 ескадронів кінноти під командуванням генералів Шліппенбаха і Рооса були відрізані від головних сил і стали легкою здобиччю для російської армії. Під час бою Меншикову вдалося майже повністю знищити піхоту та завдати значних втрат кінноті. Рештки загонів Рооса відійшли до Полтави, де незабаром були змушені здатися в полон.

Козаки гетьмана Мазепи та кошового Гордієнка участі в генеральній битві не брали, охороняючи лівий фланг шведської армії та блокуючи російську залогу в Полтаві.

Великих втрат зазнав і правий фланг шведів, який потрапив під нищівний вогонь російської артилерії. Все ж, командуванню вдалося відвести війська до Будищанського лісу, там їх перешикувати і повести на новий приступ.

 

У бою, що розгорівся на початку 9 години ранку, найбільше далася взнаки значна перевага Петра І в артилерії. Шведський наступ було зустрінуто масованим гарматним обстрілом, який завдав значних втрат. Одне з випущених росіянами ядер влучило в ноші Карла ХІІ. Поранений король пересів на коня, але й того незабаром було вбито. Карл ХІІ впав на землю і знепритомнів. У рядах шведів почалося замішання. До відступу вдалися війська, що стояли в центрі бойових порядків — найбільш досвідчена частина шведської піхоти, яка отримала не одну блискучу перемогу у багатьох битвах. Після цього російська армія оволоділа шведським табором й на 11 годину ранку бій було закінчено. Втрати шведів лише вбитими становили близько 10 тис. чоловік, ще близько 3 тис. було взято в полон. Серед полонених були фельдмаршал граф Реншільд і перший міністр короля граф Піпер. Втрати росіян склали 4,5 тис. вбитими і пораненими.

Вціліла частина шведських військ під командою генерала Левенгаупта почала відходити вниз по Ворсклі, маючи на меті перехід на землі кримського хана. За нею гналася кавалерія Меншикова і козаки гетьмана Скоропадського, які наздогнали шведів 30 червня на Дніпрі, під Переволочною. Зважаючи на те, що російським військам ще навесні вдалося знищити запорозький флот, козаки гетьмана Мазепи почали майструвати плоти та човни, на яких вдалося переправити на протилежний бік ріки шведського короля та українського гетьмана. Під Переволочною було сконцентровано близько 16 тис. шведів, в той час, як кавалерійський корпус Меншикова нараховував лише 9 тис. вояків. Попри все, деморалізоване результатами Полтавської битви шведське командування не зуміло організувати належної оборони та вирішило капітулювати.

Перемога російської армії, здобута під Полтавою, стала одним з поворотних моментів історії Центрально-Східної Європи. Як зазначав М.Грушевський, полтавська перемога забезпечила Російській державі не лише перевагу в регіоні, а й вивела її на шлях імперіалістичної політики, спрямованої на завоювання все нових і нових територій. Зважаючи на те становище, в якому перебувала Україна на той час, результати полтавської кампанії не могли не позначитися негативно й на її долі.

 

Гетьман Павло Полуботок.

Павло Полуботок (1660 (?) — 29 грудня 1724) — український козацький державний і політичний діяч, військовик, чернігівський полковник, наказний гетьман Війська Запорозького (1722—1724). Один з лідерів автономістської партії. За наказом Петра І був ув'язнений у Петропавловській фортеці, де і помер внаслідок тортур.

1721 року Павло Полуботок був призначений наказним гетьманом 10-тисячного[2][9] козацького загону, який за указом Петра І, працював на будівництві Ладозького каналу. Будівництво були непопулярними серед козаків через зневажливе ставлення влади, несприятливий клімат, погане забезпечення продовольством, хвороби та високу смертність[10].

В першій половині 1722 року, Полуботок виконував обов'язки наказного гетьмана Війська Запорозького за відсутності Івана Скоропадського. Після смерті останнього, 4 липня 1722 року, козацька старшина обрала Полуботка наказним гетьманом ще до оголошення нових виборів[2].

Реформа судочинства:

19 серпня 1722 року Полуботок видав універсал, який

1) забороняв зловживання світських і духовних можновладців щодо осіб козацького стану:« абы пани полковники, панове старшина полковая, сотники, державци духовніе й свіцкіе, атамани й прочіє урядники й отнюдь нихто не дерзали козаков до приватних своих работизн принуждати й употребляти, но міют они, козаки, при своих свободах зостаючи, толко войсковіе, чину их козацкому пристойные... отбувати й исполняти услуги[2] »

2) передбачав реформу судочиства, а саме визначав порядок суддових апеляцій та регламентував процес судочинства:« А суди везді... со всяким надлежащим устроити порядком, жебы не сам [полковник] й не один суддя, але в присудствіи и другой старшины тамошней, також без-урядовых, только бы честных й разумных особ... справи судовые в судебной избі размотрувал й рішал бы обще-совістно, по истине, як право и самая слушность указывает...[2] »

Фінансова реформа:

Подання Сенату Російської Імперії колективних клопотань та чолобитних від імені старшини, козаків і посполитих з вимогою скасувати фінасове підпорядкування Гетьманщині Малоросійській колегії.

Саботаж фінансові розпорядження Малоросійської колегії.

Гальмування інкорпораційної реформи восени 1722 року за відсутності Петра І.

Скасування через Сенат постанов Вельямінова.

22 травня 1723 року — Полуботка із старшиною виклали до Петербурга «для ответу» за організацію антиросійської діяльності і підбурювання народу проти царя[2].

23 червня 1723 року — Петро І заборонив указом проводити нові вибори гетьмана[2].

вересень 1723 року — розпочалися допити Полуботка і старшини в Таємній канцелярії. Полуботок пропонує замінити Малоросійську колегію Генеральним судом в семи персонах[2].

Данило Апостол і старшина привозять до Петербурга від імені всього Війська Запорозького Коломацькі чолобитні, в яких просять дати дозвіл на проведення гетьманських виборів та ліквідувати податки, впроваджені Малоросійською колегією.

10 листопада 1723 року — розгніваний Петро І наказав ув'язнити Полуботка, старшину і всіх, хто допомогав їм, до Петропавлівської фортеці.

Одержавши звістку про смерть Івана Скоропадського у 1722 р., Петро I велів виконувати обов'язки гетьмана полковнику Полуботку з генеральною старшиною, радячись у всіх справах з головою колегії Вельяміновим. Старшина через особливу депутацію порушила клопотання про дозвіл обрання нового гетьмана, але на це прохання довго не було відповіді, і коли старшина дозволила собі нагадати про це клопотання, Петро влітку 1723 року відповів, що справа про обрання гетьмана відкладена на невизначений час: царський уряд підшукує в гетьмани особливо вірну й надійну людину у зв'язку з тим, що від часу першого гетьмана, Богдана Хмельницького, і до останнього, Скоропадського, усі гетьмани виявились зрадниками, і набридати царю з цим питанням не варто, бо управління Україною забезпечене і в справах немає замішання. Іншими словами, Петро не тільки відкладав цю справу, а й забороняв нагадувати про неї.

Полуботок, людина енергійна, пройнята любов'ю до своєї країни, не міг дивитися на все це байдуже. З огляду на те, що приводом для всіх цих порушень старих українських прав служить українське безладдя та зловживання, він прагнув увести порядок та законність в українському управлінні і покласти край старшинським зловживанням, на які посилався цар Петро. Розіслав універсали, які забороняли старшині під страхом суворих покарань використовувати козаків на свої потреби. Зайнявся реформою судових установ, прагнучи попередити хабарництво та зловживання суддів, неправий суд і утиски народу: розпорядився, щоб у судах сільських, сотенних та полкових судив не один суддя або отаман одноосібне, а з ним засідало кілька асесорів для контролю. Нормував апеляції вищому суду на рішення нижчого. Доклав зусиль, щоб ввести порядок у судочинстві вищого військового суду.

Полуботок разом із старшиною не переставав також добиватися дозволу на обрання нового гетьмана, скаржився на самоуправства і грубе поводження великоросійських чинів і посилався на статті Богдана Хмельницького проти нововведень. Коли Вельямінов надіслав скаргу на Полуботка, що він протидіє колегії, Петро вирішив ще більше обмежити українське самоврядування і викликав Полуботка з найголовнішою старшиною в Петербург. А щоб в Україні в цей час взагалі було якомога менше старшини і козацтва, розпорядився вивести козацьке військо на південний кордон, ніби для охорони України від татар.

У Петербурзі Полуботок зі старшиною подали цареві прохання про повернення Україні старих прав, посилаючись на те, що за статтями Богдана Хмельницького ніхто не може втручатися в козацький суд, а тепер великоросійська колегія втручається в судові справи, приймає скарги на рішення і таке інше. Одночасно з цим козацьке військо, яке стояло на південному кордоні над рікою Коломаком, відправило цареві свої донесення, в яких скаржилось на різні несправедливості з боку великоруських правителів, на незаконні побори, на тяжкі постої московських військ, які розоряють населення, і просило знову дозволу обрати гетьмана за давніми порядками.

Хоча в усьому цьому не було нічого незаконного, але цар Петро страшенно розгнівався на Полуботка за протидію його планам русифікації. Він наказав заарештувати його і всю старшину, яка була з ним у Петербурзі, і посадити у Петропавловську фортецю. Велів заарештувати також усіх, хто брав участь у складанні коломацьких пунктів, і прислати їх до Петербургу.

Згідно з оповідями, Полуботок сміливо докоряв Петра за порушення українських прав, доводив, що гноблення України не приносить йому ніякої честі — значно більше слави правити народом вільним і вдячним, ніж пригноблювати його насильством. Нагадував йому про вірність і старанну службу українців і докоряв царя, що за цю криваву службу він платить їм гнівом та ненавистю: «За все це ми замість подяки одержали тільки кривди та зневагу, потрапили у тяжку неволю, платимо ганебну і нестерпну данину, змушені копати вали та канали, осушувати непрохідні болота, угноюючи їх трупами наших покійників, які тисячами гинули від утоми, голоду, нездорового клімату; всі ці лиха і кривди наші ще збільшились тепер за нових порядків: начальствують над нами московські чиновники, які не знають наших прав і звичаїв і майже неписьменні — знають тільки, що їм все можна, робити з нами». Розгніваний Петро крикнув, погрожуючи Полуботку смертю за таке зухвальство, і велів посадити його в фортецю. Перед смертю Полуботок сказав цареві: «За невинні страждання мої і моїх земляків будемо судитися у спільного і безстороннього судді, Бога нашого: скоро постанемо перед ним, і він розсудить Петра і Павла».

Не маючи підстав для обвинувачення Полуботка за його політичну діяльність — оскільки він керувався, очевидно, бажанням блага своїй батьківщині, — проти нього почали слідство на основі його управління полком і господарських справ — несправедливостей щодо населення і козаків, які тоді водились за кожним із старшини: у скуповуванні козацьких земель, незаконному закріпаченні тощо. Під цим слідством його тримали кілька місяців, і він, не дочекавшись його закінчення, помер у Петропавловській фортеці 29 грудня 1724 р. Незабаром після цього помер і цар Петро (28 січня 1725 р.).

Смерть Полуботка у в'язниці справила глибоке враження в Україні, особливо серед старшини. Полуботка почали прославляти як героя-мученика за Україну. Він був похований на кладовищі в Санкт-Петербурзі при церкві св. Самсона-Прочанолюбця (рос. Церковь Св. Странноприимца Самсона на Выборгской стороне) яка була побудована дерев'яною у кінці 1709 р. на пам'ять Полтавської баталії. Зараз на місці цервки стоїть кам'яний Сампсониевский собор, побудований у 1740 р.).

За легендою Полуботок відправив гетьманські скарби до Лондона, заповівши повернути їх незалежній Україні чи своїм нащадкам. 1720 року син гетьмана Яків за батьковим розпорядженням поклав на рахунок лондонського «Банку Ост-Індійської компанії» барильце золота. До Росії це золото спробували повернути кілька царів, починаючи від Петра I, а від середини XIX сторіччя претензії на скарб гетьмана стали заявляти його нащадки. У 1908 р. 350 його нащадків провели з'їзд у місті Стародубі, відправивши до лондонсього банку 25 представників з вимогами повернути відсотки, які набігли за 200 років розмірі 213 млн. карбованців. У середині 1950-х рр. розшуком скарба Полуботка зайнялась Ін'юрколегія СРСР, а від 1991 р. — влада незалежної України. Нині мова йде вже про суму на внеску Полуботка в 16 млрд. фунтів стерлінгів. Однак службовці банку, спадкоємця «Банку Ост-Індійської компанії», донині ігнорують усі запити, посилаючись на таємницю вкладу та відсутність у претендентів необхідних паперів, що підтвердили б їхні права[Джерело?].

 

 

Нова Січ.

Підпільненська Січ (Нова Січ) — адміністративний і військовий центр запорозького козацтва в 1734—1775 роках. Остання Запорозька Січ.

Січ розташовувалася на великому півострові, що омивався рікою Підпільною (притока Дніпра).

Нова Січ була заснована з дозволу і під наглядом московського уряду 31 березня 1734 року отаманом-гетьманом І. Малашевичем на Правобережжі Дніпра у Великій плавні, що займала 26-тисяч десятин.

Для нагляду за діями козаків царський уряд побудував за 2 км від Нової Січі укріплення з двома напівбастіонами і постійною залогою — так званий Новосіченський ретраншемент.

За визначенням істориків, Новосіченський ретраншемент зведено в Січі царським урядом з показною метою допомоги запорожцям у їхній війні з турками, але в дійсності з прихованою метою – тримати їх у своїх руках. Щоправда запорожці добре розуміли причину зведення московської цитаделі, висловлюючи своє незадоволення словами: «Засіла нам московська болячка на печінках». З огляду на історичні події, що сталися в часи існування Нової Січі, маємо визнати, що царський уряд досяг своєї мети, відсторонивши січовиків від участі в загальнонародній боротьбі проти знедолення.

Прикметне, що саме в часи існування Нової Січі постає незалежне козацько-військове угрупування під назвою «гайдамаки». Гайдамацький рух розпочався у 1734 році з бездіяльності першого Новосіченського отамана-гетьмана І. Малашевича у справі захисту прав і свобод українського народу, коли 1734-1738 роках на Київщині, Брацлавщині, Поділля, Волині почали діяти великі загони повстанців, очолювані Г. Голим, М. Гривою, С. Чалим та іншими.

З Нової Січі вирушало Запорозьке Військо на російсько-турецькe війну 1735—1739 рр. та війну 1768—1774 рр., у 1771—1773 з січової гавані виходила запорозька флотилія, що двічі здійснила Чорноморсько-Дунайську експедицію.

На початку червня 1775 року за наказом Катерини II Нова Січ була зруйнована, а Вольності Війська Запорозького анульовані. Після закінчення російсько-турецької війни (1768—1774), в якій запорозькі козаки приймали активну та дієву участь, генерал-поручик Петро Текелі повів до Січі – 10 піхотних, 13 російських козацьких, 8 кінних регулярних полках, 20 гусарських і 17 пікінерських ескадронів. Незважаючи на малочисельність, запорожці звернулись до кошового отамана Петра Калнишевського за дозволом боронитися до загину. Проте заможні старшини радили кошовому піддатися без жодних умов; до того ж, священик січової церкви Покрови Володимир Сокальський став прохати не йти «брат на брата». Врешті кошовий отаман здав Січ без бою. 4 червня 1775 року Нової (Підпільненьської) Січі не стало.

 

На місці Січі виникло село Покровське, яке в 50-ті роки XX ст. опинилося під водами штучного Каховського моря.

 

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.237.52.11 (0.013 с.)