Обрання івана мазепи на гетьманство.

Прихід до влади І. Мазепи.

Коломацькі статті 1687 р.

Скликаючи Генеральну раду для виборів нового українського регіментаря, князь Голіцин та вища козацька старшина, яка брала участь у змові проти І.Самойловича, доклали всіх заходів безпеки, що мали б гарантувати на цій раді спокій та відсутність будь-яких непередбачуваних наслідків. Так, спочатку було вирішено послати гінців по духовенство та козацьку старшину найближчих південних полків, яка не брала участь у поході. Але заворушення серед рядового козацтва змусити діяти швидко за участі вузького кола учасників. Рада відбулася 25 липня 1687 р. у низинному місці на березі р.Коломак. Місце виборів було оточене тісним колом з шести шеренг російських стрільців і рейтар. До участі в раді допустили всього лише близько 2 тисяч козаків.

Напередодні Генеральної ради в наметі російського головнокомандуючого було проведено старшинську раду, на якій було узгоджено єдину кандидатуру на високий гетьманський уряд — ним став генеральний осавул Іван Мазепа, а також задоволено старшинськими урядами всіх учасників змови проти Самойловича. Так, Я.Лизогуб, Г.Гамалія, Д.Райча, К.Солонина та С.Забіла були поновлені на полковницьких урядах, генеральний писар С.Прокопович став генеральним суддею, реєнт Генеральної військової канцелярії В. Кочубей став генеральним писарем. Тут же, в наметі В.Голіцина, було узгоджено й новий варіант угоди Війська Запорозького з царем, так звані Коломацькі статті.

На Генеральній раді 1687 р. постанови наради Голіцина з козацькою старшиною отримали ратифікацію з боку представників козацьких полків. Щоправда, як претенденти на гетьманство називалися, крім Мазепи, також колишній полтавський полковник Прокіп Левенець та досить авторитетний серед козаків генеральний обозний Василь Дунін-Борковський. Усе ж перемогла кандидатура не такого вже й високого за своїм тодішнім рангом Івана Мазепи.

Російський уряд знав Мазепу найліпше з інших козацьких старшин, оскільки, завдяки дипломатичному хисту генерального осавула, саме його Самойлович найчастіше відправляв з дорученнями до Москви.

Укладений під час гетьманських перевиборів новий варіант українсько-російського договору в принципових своїх положеннях повторював зміст Глухівського договору 1669 р. Водночас, непевне становище української старшини в умовах соціально-політичної нестабільності в Україні, сприяло тому, що до тексту було внесено ряд доповнень, які негативно позначалися на політичному статусі Гетьманату. Зокрема, ним було заборонено українській стороні якимось чином порушувати польські інтереси та напружувати стосунки Варшави й Москви. Для того, аби контролювати діяльність гетьмана, передбачалось введення полку московських стрільців до його резиденції — Батурина, утримувати який мало місцеве населення. Ще більше значення мало акцентування уваги на тому факті, що відтепер ніхто не мав права називати Лівобережну Україну як "край гетьманського регіменту", а лише як "їх царського пресвітлого величества самодержавної держави гетьман і старшина, і народ малоросійський обще с великоросійським народом". Коломацькі статті декларували можливість вільного переходу з українських міст до Росії, а також закликали з’єднувати в нерозривну єдність український народ з російським через шлюби та іншими способами.

Заперечення державно-політичної окремішності Гетьманату та декларування необхідності тісної інтеграції українського суспільства в російське державне життя становило вельми небезпечний для української автономії симптом.

Прихід до влади Івана Мазепи позначився загостренням суспільно-політичної ситуації в Україні. І, як слушно відзначає з цього приводу Б.Крупницький, справа полягала не стільки в особі нового власника булави, скільки в прагненні найбільш обездоленої частини суспільства продемонструвати своє неприйняття політики його попередника. Найбільше нарікань у сфері внутрішньої політики Самойловича викликала практика здачі в оренду торгівлі горілкою та тютюном, тим паче, що прибутки від них йшли на утримання компанійців і сердюків, які зажили серед населення лихої слави своїми насильствами та здирством.

Вирішивши в такий спосіб нагальні проблеми, Мазепа був силою обставин змушений взятися за вирішення стратегічних проблем, пов’язаних з остаточною стабілізацією внутрішньої ситуації в Україні, зміцненням державної влади та консолідації провідної верстви Гетьманату — козацької старшини. Досягти останнього було потрібно негайно, але зробити це було вкрай важко. Адже гетьман, незважаючи на свою тривалу службу, й надалі сприймався козацтвом як чужинець, зайда, а то й "лях", котрий зумів вдало скористатися з обставин. А крім того, старшина, підбадьорена успіхами в скиненні з гетьманства Самойловича, засипала Москву доносами й на нового гетьмана.

Для того, аби зміцнити конструкцію Української держави, Іван Степанович наполегливо формує аристократичну верству Гетьманату, яка мала вірно служити гетьману та захищати українські інтереси. Мазепа створює для козацької старшини сприятливі умови для зростання її добробуту, здобуття дітьми належної освіти, в тому числі і в європейських університетах.

Упродовж всього свого гетьманування Мазепа невпинно піклується про подальшу консолідацію привілейованих категорій українського суспільства, передовсім козацьких старшин та згадуваної вище впровадженої його попередником, гетьманом Самойловичем, нової соціальної категорії — бунчукових товаришів. У полках запроваджується соціальний інститут так званих "значкових товаришів", які перебували під значком (прапором) полковника не лише в буквальному розумінні цього слова, тобто під час військових походів супроводжували полковника і складали його особистий почет, а й постійно залишалися під його опікою та протекцією, виконували важливі адміністративні, судові та фінансові доручення. Разом із знатними військовими товаришами, бунчукові та значкові становили певний резерв, що з нього постійно рекрутувалися кандидати на зайняття важливих урядів.

Зміцненню політичних позицій козацької старшини та її згуртуванню навколо гетьмана були покликані служити заходи з поліпшення економічного становища української еліти. За підрахунками М.Петровського, лише в одному Чернігівському полку в роки гетьманування І.Мазепи було роздано 48 маєтків, у той час як за його попередника — всього лише 27.

Звичайно ж, розширення прав і привілеїв аристократичної верстви неминуче мало негативно позначитися на правах соціальних низів суспільства. Так, невпинний розвиток старшинського землеволодіння зменшував кількість вільних земель, а нерідко супроводжувався передачею новим власникам грунтів, на яких уже сиділи селяни.

Найбільше, на що спромігся український гетьман у цій сфері, так це на те, аби стримувати надмірні апетити нової аристократії та не допускати до стрімкого закабалення українського селянства, обкладення його надто важкими повинностями та податками. Так, у гетьманському універсалі до київського полковника Мокієвського від 1691 р. різко засуджувалися власники тих маєтків, які відбирали у козаків земельні наділи, які до середини XVII ст. належали шляхті, а в роки революції перейшли до рук нових власників. Своє розпорядження Мазепа аргументував тим, що хоробрі козаки-лицарі здобули право на власність кров’ю та мечем і не має підстав позбавити їх цього права.

Реагуючи на поширення практики переходу селян у залежність від землевласників та появу на цьому грунті численних зловживань, у 1701 р. гетьман видав універсал, яким забороняв змушувати селян працювати на свого пана більше, аніж два дні на тиждень.

В одну з найбільш гострих проблем внутрішньої політики гетьманського уряду І.Мазепи вилилися стосунки із Запорозькою Січчю. Продовжуючи політику своїх попередників, гетьман намагався погамувати сепаратистські настрої січової старшини та підпорядкувати Січ гетьманському проводу. Мазепа прагнув поставити під свій контроль зносини Коша з московськими царями, не допустити проведення ним самостійних зовнішньополітичних акцій. У контексті налагодження дієвого політичного контролю над запорозькою вольницею варто розглядати й побудову на кордонах Січі Новобогородицької та Новосергіївської фортець. У них було розміщено гетьманські та царські війська і тим самим змушено січове товариство рахуватися з розпорядженнями гетьманської адміністрації. Щоправда, з іншого боку, це сприяло подальшому розширенню меж впливу російської влади в Україні, що мало негативні наслідки для української автономії.

 

 

46. Постать Петра Іваненка (Петрика) в історії України.

Служив канцеляристом у Генеральній військовій канцелярії І.Мазепи (1691). В 1691 р. подався на Запоріжжя, де став військовим писарем.

23 квітня 1692 року у супроводі 60 козаків рушив до Казикермену, де 26 травня уклав Вічний мир між Україною та Кримом (Вічний мир із ясновельможним його милістю ханом і з усією державою Кримською видільного Київського та Чернігівського князівства і всього Запорозького городового війська і народу Малоросійського). Ця угода оголошувала Україну «видільною» (незалежною) державою. Після цього Петрик оголосив антиросійське повстання, видавши в липні 1692 р. свої універсали, та з Казикермену переїхав до Перекопу.

 

В липні 1692 обраний гетьманом України, розпочав боротьбу за допомогою кримського війська проти Москви та Мазепи (походи 1692, 1693, 1694, 1696 рр.).

Обложену Новобогородицьку фортецю взяти йому не пощастило, з орільських сотень йому піддалося два міста: Китайгород і Царичанка.

Повторну акцію Петрик здійснив у січні 1693 р., пішовши на землі Полтавського полку з татарами; ходив у походи ще 1694 і 1696 р., але успіху не мав.

Таким чином, підняти національно-визвольного повстання Петрик не зумів, козаків при собі мав небагато (бл. 500) і міг вести тільки локальні дії.

Петрик був одним із поборників незалежності Козацької держави.

Одним з переконливих прикладів напруженості внутрішньої ситуації в Україні стало повстання канцеляриста Генеральної військової канцелярії Петра Іваненка, більш відомого в історіографії під козацьким прізвиськом Петрика.

Ранньою весною 1692 р. канцелярист був відправлений генеральним писарем В.Кочубеєм з дорученням до полтавського полковника Федора Жученка. Виконавши ж доручення, він не став повертатися до Батурина, а втік на Запорозьку Січ. Тут він став агітувати козаків як проти гетьмана Мазепи, так і проти царя. Запальні промови не позбавленого талантів молодого канцеляриста про нестерпне соціальне гноблення знаходили схвалення в січового товариства, особливо у вчорашніх втікачів з Лівобережжя. Гетьманський уряд вимагав від кошового видачі Петрика, однак січовики, демонструючи свою зневагу до розпоряджень офіційного Батурина, не те, що не видали втікача, а навіть обрали його військовим писарем Січі.

У травні 1692 р. Петрик у супроводі запорозького почту та з відома кошового отамана Івана Гусака виїхав до Криму, де 26 травня в Казикермені від імені "вольного государства — Князівства удільного Київського, Чернігівського і всього Війська Запорозького городового і народу малоросійського" уклав союзницьку угоду з кримським ханом Саадат-Гіреєм. У відповідності з цією угодою на теренах України мало постати незалежне й удільне Малоросійське князівство, що складалося б із земель колишніх Київського та Чернігівського воєводств, тобто охоплювало б усе Лівобережжя та частину Правобережжя, а також землі Охтирського та Сумського полків на Слобожанщині (населення Харківського та Острогозького слобідських полків мало бути повернуто на Правобережжя, аби між Кримським ханством і Російською державою знову постала незаселена степова смуга). Кримська держава брала на себе зобов’язання боронити "Князівство Малоросійське" від Польщі та Росії, так само як і останнє мало надавати Криму допомогу в боротьбі з його зовнішніми ворогами. Всі непорозуміння між Україною та Кримом мали вирішуватися на основі дружніх переговорів, не допускалось укладення будь-яких сепаратних договорів сторін. Окремі статті угоди гарантували забезпечення сприятливих умов для розвитку українсько-кримських торговельних відносин, зокрема проголошувалось право вільного торгу. А також встановлювались засади організації дипломатичних зносин держав та налагодження поштових сполучень.

Характеризуючи договір Петрика з кримським ханом, фахівці, зокрема О.Оглоблин, класифікують його як такий, що відповідав національно-державним інтересам України.

Провал акції Петрика засвідчили події середини 1692 р. Тоді він на чолі своїх прибічників і кількох тисяч татар, наданих йому кримським ханом на допомогу, підійшов до Запорозької Січі, однак до його війська влилось лише близько півтисячі січової голоти. Кошовий отаман і старшина, незважаючи на те, що зустріли Петрика хлібом-сіллю, від участі в поході відмовилася.

Після цього Петрик, проголошений своїми прибічниками гетьманом й обдарований кримським калгою гетьманськими клейнодами, рушив на Лівобережжя, закликаючи населення "скинути московське невільницьке ярмо з вільних козацьких хребтів". На його бік встигли навіть перейти жителі декількох порубіжних українських міст. Але при наближенні чотирьох лівобережних та одного компанійського полків гетьмана Мазепи, а також мобілізації ще трьох лівобережних і п’ятьох компанійських полків, татари, а слідом за ними й решта Петрикових військ, поспішно відійшли в напрямку Криму.

Переміна дійових осіб на ханському престолі в Криму, в результаті якої до влади знову прийшов енергійний Селім-Гірей (колишній союзник гетьмана П.Дорошенка) вселила Петрику надію на можливий успіх. У січні 1693 р. новий хан, долучивши до декількох сотень козаків Петрика 30-ти тисячну татарську орду, спрямував ці значні сили знову в Україну. Цього разу запорозькі козаки заклики прокримського гетьмана проігнорували повністю. Вчинили запеклий опір Петрику та його союзникам також Переволочна, Кишинка, Полтава. Наближення лівобережних полків Мазепи та російських військ знову спонукали союзників Петрика до поспішного відходу з Лівобережжя. Після цього він ще декілька разів пробував закріпитися на лівобережних землях, але кожного разу безуспішно. Проте як гетьман так званої "Ханської України" — частини південної України між Південним Бугом і Дністром — Петрик згадується в джерелах аж до 1712 р. (востаннє — вже як "дубосарський гетьман").