Альтернативні варіанти геополітичної орієнтації України.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Альтернативні варіанти геополітичної орієнтації України.



Поступове усвідомлення національних інтересів, пошуки оптимальної концепції безпеки в умовах боротьби різних політичних сил зумовили багатовекторність української зовнішньої політики в перші роки незалежності. Фахівці називають п'ять імовірних зовнішньополітичних сценаріїв, що могли бути покладені в основу політичного курсу нашої держави в першій половині 90-х років:

1) неприєднання до будь-яких воєнних блоків і політичних союзів, побудова зовнішньої політики на основі багатьох угод з різними країнами;

2) швидка інтеграція із західними країнами з надією на інвестиції, нові технології, прилучення до західного способу життя;

3) утворення блоку з країнами Балтії та деякими державами Центральної Європи (Балто-Чорноморський союз, або Міжмор'я);

4) блокування з країнами Причорноморського басейну;

5) союз із Росією та іншими країнами СНД.

Політиками і науковцями на різних етапах державотворення робилися спроби зондування ґрунту у всіх п'ятьох напрямах. Характерною рисою зовнішньої політики України в перші роки незалежності було формування її значною мірою під впливом організацій націонал-демократичного спрямування. Саме тому в цей період було прийнято за орієнтир першу модель. Її мета — звільнення, а потім дистанціювання від воєнно-політичного впливу Москви. Основи української концепції нейтралітету були закладені ще в «Декларації про державний суверенітет України» від 16 липня 1990 p., у якій зазначалося: «Українська РСР урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у воєнних блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї». 24 жовтня 1991 р. Верховною Радою України було прийнято рішення ліквідувати ядерну зброю, дислоковану в республіці. Це пояснювалося тим, що ядерна зброя вважалася небезпечною радянською спадщиною та загрозою національному суверенітетові, оскільки контроль над нею здійснювався із Москви.

Згодом принцип неприєднання, що вже виконав свою функцію, поступово трансформується, втрачаючи вагу в зовнішньополітичному курсі України. Так, у схвалених 2 липня 1993 р. Верховною Радою «Основних напрямах зовнішньої політики України» зазначається: «З огляду на кардинальні зміни, які відбулися після розпаду СРСР і які визначили сучасне геополітичне становище України, проголошений нею свого часу намір стати в майбутньому нейтральною та позаблоковою державою має бути адаптований до нових умов і не може сприйматися за перешкоду для її повномасштабної участі в загальноєвропейській структурі безпеки».

Необхідність трансформації проголошеного нейтрального статусу України диктувалася не тільки зміною зовнішньополітичної ситуації. Значною мірою вона була зумовлена тим, що послідовну позаблокову позицію може займати лише країна, яка має внутріполітичну стабільність, міцні традиції державності, органічно вписується у світові економічні відносини, не маючи при цьому монопольної залежності від жодної іншої держави. Україна цим вимогам не відповідала.

Не виправдала себе і модель швидкої інтеграції із західними країнами. В «черзі за інтеграцією» попереду України стояли більш близькі до Заходу територіально, економічно та історично країни Центральної Європи.

Певний час у політичних колах активно обговорювалася ідея створення Балто-Чорноморського союзу, тобто організації, що могла б стати альтернативою об'єднання у межах СНД. Однак, як зазначає більшість експертів, така модель нежиттєздатна, оскільки вона, не задовольняючи національних інтересів України у сировині, енергоносіях, ринку збуту, перетворює країну на ланку «санітарного кордону» між Росією та Західною Європою.

Після того, як у червні 1992 р. 11 країн Причорноморського басейну підписали «Босфорську заяву», а в липні 1993 р. у Бухаресті відбулася перша, а у листопаді— грудні в Києві — друга сесії Парламентської Асамблеї Чорноморського економічного співробітництва (ПАЧЕС), все чіткіше в українській зовнішній політиці став виявляти себе південний вектор. На думку прибічників блокування з країнами Причорноморського басейну, реалізація цієї моделі дала б можливість забезпечити вільний вихід із замкнутого континентального Чорного моря в більш відкрите Середземне через Босфор і Дарданелли; певною мірою вирішити енергетичні проблеми, адже в перспективі більшість шляхів енергоносіїв з Каспію, Середньої Азії, а можливо, і Близького Сходу пролягатимуть через Туреччину.

Однак це утворення не всі вважають життєздатним і перспективним, адже між його членами існують серйозні протиріччя. П'ята модель — союз з Росією та іншими країнами СНД — у перші роки незалежності, особливо в 1991—1993 pp., мала дуже незначні шанси на практичну реалізацію. Крах СРСР відкрив для України світ і світу відкрив Україну. Поява перспективи інтеграції із західними країнами зумовила розгляд СНД з моменту його утворення українським керівництвом лише як механізму «цивілізованого розлучення», як тимчасової міждержавної структури без будь-яких керівних можливостей.

Отже, протягом 1991—1994 pp. українська дипломатія зондувала ґрунт, тією чи іншою мірою випробовувала на життєздатність різні моделі геополітичної орієнтації. За всієї невизначеності, характерної для цього періоду, цілком очевидно, що основною в зовнішній політиці України стала вісь «Схід—Захід», по лінії якої простежується домінування двох тенденцій: поліваріантний пошук форми інтеграції із західними країнами і послідовне дистанціювання від Росії та СНД.

У міжнародних відносинах Україну представляє Президент. Він здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України, приймає рішен­ня про визнання іноземних держав, призначає та звільняє керівників дипломатичних представництв України в інших державах і при між­народних організаціях, приймає вірчі та відкличні грамоти тощо. Ор­ганізацією і забезпеченням зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи займається Кабінет Міністрів України (стаття 116).

У першій половині 90-х рр. XX ст. головним завданням зовнішньої політики України було забезпечити її міжнародне визнання й посіс­ти відповідне місце в системі міжнародних відносин, відстояти статус нозаблокової держави, домогтися міжнародних гарантій незалежності в обмін на ліквідацію ядерної зброї. •

У другій половині 90-х рр. XX ст.. Україна намагалася реалізу­вати стратегію багатовекторності зовнішньої політики. Стратегічни­ми партнерами України були проголошені США, Росія, Польща та інші держави. Проте підтримувати рівнозначні відносини з основни­ми своїми партнерами виявилося неможливим, хоча були досягнені значні успіхи у двосторонніх відносинах. Так, були укладені Вели­кий договір із Росією та угода про розподіл Чорноморського флоту (1997 р.); урегульовані відносини із сусідніми державами: Польщею, Словаччиною, Угорщиною, Румунією (проблема острова Зміїний врегульована в січні 2009 р.), Молдовою; закладені основи для диверсифікації постачання енергоносіїв (збудовано нафтопровід Оде­са—Броди, нафтотермінал, укладені договори з Туркменістаном, Азер­байджаном тощо). У той же час відносини зі США характеризувалися нестабільністю, що було спричинено внутрішньополітичною боротьбою в Україні й недовірою до українського уряду на чолі з Л. Кучмою. Пос­тавали проблеми у відносинах із ЄС і НАТО, зумовлені невиконанням Україною взятих на себе зобов'язань.

Курс на інтеграцію України до Європейського співтовариства зазнав поразки. Керівництво України на чолі з Л. Кучмою взяло курс на інтеграцію в ме­жах СНД. У лютому 2003 р. керівники Росії, Украї­ни, Білорусі, Казахстану уклали угоду про створення Єдиного економічного простору (ЄЕП). Але ця угода так і не набула чинності.

Після президентських виборів 2004 р. Україна знову повернулася на шлях євроінтеграції.

У 2005 р. Україна отримала статус країни з рин­ковою економікою, що дало змогу більш активно співпрацювати з країнами ЄС. На теперішній час ведуться переговори про надання Україні статусу асоційованого члена ЄС. Головними противниками вступу України в ЄС є Німеччина та Франція. Та­кож невтішними є результати інтеграції в структури НАТО.

У той же час Україна продовжує шлях до участі в глобальних процесах. У 2008 р. вона стала членом Світової організації торгівлі (СОТ).

Крім європейської інтеграції та тісних відносин із Росією, основними пріоритетами зовнішньої політики України є:

— економізація зовнішньої політики, тобто зов­нішньополітичні зв'язки мають підкріплюватися й економічною співпрацею;

— розвиток зв'язків зі стратегічними партнерами;

— створення позитивного іміджу України;

— забезпечення диверсифікації постачання енерго­носіїв;

— підтримання відносин зі світовим українством (українська діаспора);

реалізація переваг свого геополітичного положення.

Важливим напрямом української зовнішньої полі­тики стала участь українських військових у миро­творчих операціях ООН (Боснія, Герцеговина, Хор­ватія, Косово, Ліберія, Сьєре-Леоне, Ліван та ін.).

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.238.36.32 (0.014 с.)