Грюнвальдська битва 1410 року

(також Битва під Танненбергом 1410) — битва, яка відбулася під час «Великої війни» 1409—1411 років між військами Тевтонського ордену та об'єднаними військами Королівства Польського і Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського поблизу сіл Грюнвальд і Танненберг (землі Тевтонського ордену, нині територія Польщі) 15 липня 1410.

Польське військо очолював польський король Ягайло, воно мало 51 хоругву і загальну чисельність близько 18 тисяч воїнів, з них близько 11 тисяч важкої кавалерії та 4 тисячі піхотинців (решта, скоріше за все, військова обслуга — обоз). Основу війська складали 42 хоругви з польських земель, під проводом Ягайла також виступили 7 хоругов з західноруських земель (з Львівської, Холмської, Перемиської, Галицької земель і 3 хоругви з Подільської) та 2 хоругви чеських найманців на чолі з Яном Жижкою, майбутнім вождем таборитів, а також воїни з моравів, волохів, силезців[5].

Військо Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського очолював великий князь литовський Вітовт, воно мало 40 хоругв і загальну чисельність близько 11 тисяч воїнів.

До війська входили підрозділи литовських (сучасна Білорусь і частково Росія), руських (сучасна Україна) та жамойтських (сучасна Литва) земель, в тому числі з: Галичини, Поділля, Києва, Стародуба, Луцька, Володимира, Смоленська. Син удільного Чернігівсько-Сіверського князя Корибута-Дмитра — Жигимонт Корибутович очолював 51-шу хоругву, яка йшла під його власним прапором (гербом «Погоня»).

З історичних джерел відомий український лицар, який прославився своїми героїчними вчинками при Грюнвальді — Іванко Сушик з Романова, що під сучасним Львовом. За подвиги на полі Грюнвалдської битви він винагороджений королем Владиславом трьома селами в галицькій землі. На боці союзницьких військ також виступили загони кримських татар числом від 1 до 3 тисяч воїнів, здебільшого вершників, на чолі з ханом Джелял-Ед-Діном, сином хана Тохтамиша. 14 серпня 1409 Великий Магістр Тевтонського ордену Ульріх фон Юнгінген оголосив війну польсько-литовському союзу, але невдовзі запропонував перемир'я, яке мало тривати до заходу сонця 24 червня 1410.

Битва відбулась в трикутнику між селами Грюнвальд, Танненберг (нині — Стембарк) і Людвигсдорф (нині — Лодвигово), площа поля битви складала біля 4 кв. км.. Тевтонські війська вишикувались в дві лінії фронтом біля 2,5 кілометра: на правому фланзі Конрад Ліхтенштейн, на лівому — Фрідріх Валленрод, за ними по центру — Магістр ордена Ульріх фон Юнінген з 16 хоругвами. Польсько-литовсько-руські війська вишикувались в три лінії фронтом біля 2-2,5 кілометра: на лівому фланзі король Ягайло з 51 хоругвою (40 польських, 9 руських, 2 чеські хоругви), на правому фланзі князь Вітовт з 40 литовсько-руськими хоругвами і татарською кіннотою. Розпочали битву татарська кіннота і перша лінія литовсько-руських сил, які атакували праве крило орденських військ: «Потым вдарено в котлы, в сурмы и зараз литва з татарами з великою прудкостю скочили на нѣмци и сточили з ними битву, же конь об коня боком отирался».

Лицарі Валленрода відбили цей напад і самі перейшли в контрнаступ, але переслідуючи легку татарську і литовську кінноту потрапили в засідку: «поляцы тож з кролем своим, припавши, взяли нѣмцов на палаши, a потым навели нѣмцов на свои гарматы, навевши роскочилися, a тут зараз з гармат дано огню, где зараз нѣмцов килка тысячий полегло. Еднак же нѣмцы, того не уважаючи, шли ослѣп на поляки и литву».

Битва тривала близько 3 годин. Війська Тевтонського ордену були розгромлені (в тому числі загинув і великий магістр ордену).

Наслідки битви. Перемога союзницьких військ у Грюнвальдський битві підірвала військову могутність Тевтонського ордену і припинила експансію німецьких рицарів на cхід. 1 лютого 1411 рр. було підписано Торуньський мир за яким орден повертав на користь Литви Жемайтію та Добжинську землю на користь Польщі, а також сплачував контрибуцію.

Люблінська унія

Лю́блінська у́нія 1569 (від лат. unia - союз)- угода про об'єднання Королівства Польського та Великого князівства Литовського в єдину федеративну державу — Річ Посполиту, що була затверджена у місті Любліні 1 липня 1569 року.

Неоднорідність української еліти в Литовській державі суттєво вплинула на розвиток історичних подій, а саме на об'єднання Литви з Польщею у 1569 р. (укладення Люблін­ської унії). Литва змушена була піти на участь у спільному польсько-литовському сеймі (розпочав роботу в січні 1569 у м. Люблін), який мав винести остаточне рішення щодо включення Литовської держави до складу Польщі.

Причини укладення унії сторонами

Польща здавна прагнула підкорити собі Велике князівство Литовське, об'єднати дві держави під владою одного монарха.

Литва, знекровлена Лівонською війною (1558 - 1583) з Московською державою, праг­нула полегшити свої воєнні тяготи, мати союзника для боротьби з супротивником. Литов­ська шляхта прагнула одержати такі самі привілеї, які мали польські шляхтичі.

З української сторони в унії були зацікавлені шляхтичі, які бажали в об'єднаній державі краще налагодити оборону від турецько-татарських набігів і покласти край збройним нападам на польсько-українському прикордонні; також унія надавала можливість поліпшити торгівлю з країнами Західної Європи, адже торгові шляхи пролягали через Польщу. Згідно з польським проектом унії, Литовське князівство мусило ввійти до складу Польської держави, на чолі якої мав стояти один володар і,спільний сейм, а в Литві залишалися власні адміністрація і судочинство. Знаючи, що укладення такої унії обмежуватиме їхнє всевладдя, звужуватиме привілеї, сприятиме процвітанню конкурентної польської провід-: верстви, литовські, українські, білоруські магнати, які брали участь у переговорах князь В.К. Острозький, Г. Ходкевич, Є. Волович, К. Радзивілл та ін.), спробували відійти польського варіанту об'єднання. А щоб остаточно зірвати роботу сейму, таємно залиши- Люблін. Але Польща, спираючись на українську шляхту, домоглася свого. Литовська егація була вимушена повернутися.

1 липня 1569 р. було юридично закріплено появу нової держави - Речі Посполитої, дно з унією: обирався спільний король, єдиними для новоствореної держави мали бути 'м, сенат, гроші. Польська та литовська шляхта одержувала право володіти землями будь-якій частині держави. Литовське князівство частково зберігало ознаки своєї колишної державності - печатку, герб, фінанси, адміністрацію та військо. Урядовою залишала- руська мова, а правовою основою - Литовські статути. Найдовше проти унії виступали; українські магнати О. Чорторийський, К. Острозький, Б. Корецький і К. Вишневецький, і не бажали позбавлятися своїх привілеїв та православної віри. Українська ж шляхта усз егоїстичні вузькостанові інтереси за порівняно невисоку ціну (зрівняння у правах польською шляхтою, гарантування свободи віросповідання, збереження руської мови офіційному діловодстві) всупереч українським магнатам не тільки не противилася, с й сприяла переходу Волині, Київщини, Брацлавщини та Підляшшя під владу Польщі '. Люблінська унія відкрила новий етап у житті українських земель. Наслідки унії для України: а) позитивні - у межах однієї держави об'єдналася більшість українських земель, що сприяло культурному і політичному згуртуванню українського народу, створювало передумови для перетворення його на націю; у Речі Посполитій запорізьке козацтво активно долучалося до політичного життя і швидко стало самостійною політичною силою; в Україні розширилася мережа навчальних закладів, поширився вплив культури Західної Європи; б) негативні - згодом зросли повинності й податки для селян міщан; українське населення зазнавало національно-релігійних утисків; відбувалася полонізація українських князів і шляхти - українське суспільство втрачало свою політичну еліту, національні традиції й культуру; українці потерпали від сваволі шляхти і коронного польського війська; Польська держава не змогла захистити українські землі від турецько- тарської агресії.

 

Берестейська унія

З моменту розколу християнської церкви 1054 р. на православну і католицьку ідея (об'єднання) завжди знаходила своїх прихильників. Якщо православні вважали, що можлива лише за відмови Папи Римського від ієрархічної першості в християнській і, то основною вимогою католиків було визнання православними зверхності Папи, икінці XVI ст. рух за унію мав уже доволі тривалу історію (1274 – унія в Ліоні; 1439 - у Флоренції). Після укладання Люблінської унії 1569 р. популярність ідей уніатства і Посполитій посилилася. У Польщі щодо унії церков не було одностайності. Одні али проти будь-якого об'єднання, інші (а їх була більшість на чолі з королем) не за­вали можливості унії. Проте польським можновладцям не потрібна була авторитетна українська церква, рівна в правах із польською. Тому об'єднання церков вони розуміли навернення до католицизму.

Україні, розуміючи складність ситуації, в якій опинилася рідна церква, православне вище духівництво, шляхта і магнати дедалі більше схилялися до ідеї об'єднання мо-католицькою церквою. Через цю унію вони сподівалися досягти єдності українського народу. Тому що тільки справжня рівність у правах православної і католицької ов у католицькій Польщі могла б покласти край переслідуванню православних (адже я про збереження традиційного грецького обряду й мови богослужіння). Крім того, переходу Української православної церкви під зверхність Папи Римського відпала б а боротьби із зазіханнями Московського патріархату. Восени 1595 р. двоє з найбільших поборників унії серед православних єпископів Іпатій Потій та Кирило Туровський вирушили до Рима шукати визнання програми «33 пункти, складеної українсько-білоруськими єпископами (основні ідеї: поступки католикам з догматичних питань; захист інтересів православної церкви; заборона перехрещувати людей за католицьким обрядом, перетворювати православні церкви і монастирі на католицькі, порушувати усталений порядок призначення на вищі церковні посади; обговорення збереження православних обрядів, церемоній, богослужінь і свят; відстоювання гарантій майнових прав духівництва і допущення його верхівки до польського сенату і Коронного Трибуналу). Відбулася зустріч посланців з Папою Римським та офіційна церемонія возз'єднання єпископів з католицькою церквою. Остаточні рішення щодо унії мав винести церковний собор, призначений на б жовтня 1596 р. у м. Бересті (нині в Білорусі). До Берестейського собору готувалися не тільки прихильники унії, але й її супротивники, дійшовши згоди навіть щодо спільного засідання, кожна із сторін 8 жовтня 1596 р.рзпочала свій окремий собор. Прихильники унії (вищі церковні ієрархи, частина магнатів і шляхти, частина міщан) зібралися у Бересті в церкві Се. Миколая; затвердили рішення про утворення уніатської (греко-католицької) церкви за умов: визнання верховенства Папи Римського, католицької догматики про походження Духа Святого від Бога-Отця і Бога-Сина; збереження візантійського (православного) обряду, свят, таїнств, особливостей храмового будів­ництва, іконопису, церковного співу, юліанського календаря, церковнослов'янської мови богослужінь; греко-католицьке духівництво, як і католицьке, звільнялося від сплати по­датків; уніатська шляхта нарівні з католицькою могла претендувати на державні посади; греко-католицьким єпископам було обіцяно місце в сенаті.

Противники унії (парафіяльні священики, селяни, церковні братства) зібралися в Бе­ресті у палаці князя К. Острозького. Засудили унію і вЛадик-відступників.

Унаслідок Берестейської унії (підтриманої і визнаної чинною польським королем Сигізмундом III) православна церква в Україні, попри велику кількість прихильників, зали­шилася поза законом. Противники унії висловили твердий намір усіма силами боротися проти неї.