Приєднання до УРСР Північної Буковини та Південної Бессарабії. 





Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Приєднання до УРСР Північної Буковини та Південної Бессарабії.



2 серпня 1940 року 7 сесія верховної ради СРСР прийняла закон про включення північної Буковини й південної Бессарабії до складу Хотинського й Ізмаїльського повітів УРСР.

23 серпня 1939 року був підписаний пакт про ненапад з Німеччиною Молотова- Рібентропа, за яким Бессарабія попадала під Радянську сферу впливу. В 1939 році західна Україна приєднано до УРСР. Це дуже насторожило Румунський уряд. Тому в 1940 році, сподіваючись на Німецьку підтримку, Румунія погодилася передати в користування свої родовища нафти Полешти в обмін на політичний і військовий захист.

За це німці почали поставки трофейної польської зброї в Румунію. 8 лютого 1940 року Румунська влада звернулися до Німеччини щодо можливості агресії з боку СРСР, на що їм Ріббентроп заявив, що німців не цікавить становище Румунії й що він виключає будь-яку радянську агресію. Дійсно, в той час Німеччина вкрай не була зацікавлена у погіршенні відносин зі СРСР.

29 березня на сесії Верховної ради Молотов зробив гучну заяву, в якій він заявив, що в СРСР немає пакту нападу з Румунією, а питання про Бессарабію, захоплення якої Румунією Радянський союз не визнавав, дотепер не вирішене.

Напруженість між Румунією й СРСР різко зростала. Так, 9 квітня СРСР послала румунській владі протест про обстріл з боку Румунії наших прикордонних постів і початок мінування румунською стороною мостів через Дністер. 19 квітня коронна рада Румунії заявила, що він віддає перевагу військовому конфлікту добровільної передачі Бессарабії СРСР, а в травні Кароль II - король Румунії, оголосив часткову мобілізацію військ і відправив у Берлін прохання про сприяння озброєння "Східного валу".

У відповідь на це 11 травня оперативний штаб Київського військового округу віддав наказ зробити набір мобілізаційних комплектів карт румунської прикордонної зони. 1 червня на німецько-румунській зустрічі в Берліні під тиском Радянського союзу, Німеччина заявляє про нейтралітет у випадку нападу СРСР на Румунію. Скориставшись цим, 9 червня Народний комісар оборони підписав директиву про підготовку операції по поверненню Бессарабії.

Було створено керування південного фронту під командування армії М. Жукова. З 10 по 12 червня під видом навчального походу на румунську границю були висунуті війська 12, 5 і 9 армії. 13 червня в Кремлі пройшла нарада вищого військово-політичного керівництва країни, де обговорювалося питання про напад Румунії на Росію. У підсумку цієї наради був прийнятий указ про створення Дунайської військової флотилії. 15 червня чорноморський флот приведений у бойову готовність, а 17 червня затверджений план військової операції. Згідно з ним, війська 12 армії з району Чернівців завдають удару уздовж Пруту, а війська 9 армії -- з Терасполя на Хуши. У результаті удару румунські війська повинні бути оточені в районі Білої-Яси. Одночасно наносяться авіаудари по військах і аеродромах супротивника. Після чого десантуются 201, 204і 214 повітряно-десантні бригади в районі міста Тиргу- Фрумос. Для десантування виділялося 120 літаків ТБ-3 а на прикриття авіаударів і десанту 300 винищувачів. Одночасно чорноморський флот повинен був розпочати бій, блокувати, знищити увесь румунський флот.

22 червня війська 5, 9 і 15 армії почали пророблення деталей операції, а 23 червня Молотов заявив німецькому послові Шуленбурбу про намір СРСР у найближчому майбутньому приєднати до себе Бессарабію й Буковину. Молотов при цьому підкреслив, що радянська сторона очікує підтримки з боку Німеччини в цім питанні й зобов'язується зберігати її економічні інтереси в Румунії.

25 червня Шуленберг передав Молотову заяву Ріббентропа, в якій ішла мова про несподівані претензії СРСР на Буковину, й висловив занепокоєння долею проживаючих на цих територіях етнічних німців. Він запевнив, що Німеччина залишається вірною московським відносинам і дуже зацікавлена, щоб Румунія стала театром воєнних дій. Німеччина політично натисне на Румунію з метою мирного розв'язку "бессарабського питання" на користь СРСР.

27 червня Румунія оголосила загальну мобілізацію. У той же день Молотов заявив, що у випадку невиконання радянських вимог, війська перетнуть Румунську границю. Пізнього вечора зібралася Коронна рада Румунії, оцінивши становище держави й пришовши до висновку про неможливість опору радянської армії, вирішила виконати вимоги СРСР.

 

Уночі радянські війська були готові до настання. До складу південного фронту входили 32 південні дивізії, 6 кавалерійські дивізії, 2 мотострілкових дивізії, 11 танкових бригад, 3 бригади ВДВ, 14 корпусних артполків, 16 артполків РГК.

 

28 червня рано-вранці радянські війська одержали наказ вступити на територію Бессарабії. В 9:00 Румунські війська залишили залізничний міст у Зелещеках і відійшли в тил. В 10:20 радянські війська почали розмінування мостів. В 11:00 румунський посол у СРСР попросив радянський уряд дозволити на кілька днів продовжити евакуацію Бессарабії. В 13:00 Радянські прикордонники взяли всі мости на ріках Черемош, Прут і Дністер, а в 14:00 частина військ Південного фронту перетнула границю з Румунією й вирушили в глиб Буковини й Бессарабії. 15:30 частини 169 СД, форсували Дністер біля Могильов- Подільської.

 

У результаті з 30 червня по 3 липня вся Бессарабія була звільнена від Румунських військ. 3 липня в 14:00 границя через Прут і Дунай була остаточно закрита. Тих румунських солдатів, які не встигнули відступити в Румунію, затримали й обеззброїли. У цілому населення Бессарабії з радістю зустрічало війська. 3 липня відбувся парад радянських військ і народна демонстрація із приводу приєднання Бессарабії до СРСР у Кишиневу. У мінімальні строки були створені нові органі влади. Так 10 липня діяли 9 комітетів компартії. 1100 сільських, 25 міських і селищних, 54 волосних і 6 повітових виконкомів рад депутатів, куди ввійшли більш 8 тисяч людей.

 

Після приєднання румунська влада всіляко перешкоджали поверненню жителів Бессарабії на батьківщину. Особливо масово рушили в СРСР євреї. Вони розуміли, що узяття Румунії Німеччиною означає для них вірну смерть.

 

 

Навесні й на початку літа 1941 року на всій території Бессарабії й Буковини, що ввійшли у СРСР почалася депортація так званих "небажаних елементів". Сюди входили як колишні жандарми, охоронці, керівники поліції, так і рядові громадяни, на думку НКВС, що становили небезпеку для радянського ладу.

 

Особливо потужна депортація відбувалася в ніч із 12 на 13 червня 1941 року. При цьому глави родин вивозилися в табори військовополонених, а члени родин висилалися в Казахську РСР, Красноярський край, Омську й Новосибірську області. Загальна кількість засланих переселенців склала 25 711 людей, а сумарна кількість репресованих 29 839 людей.

 

По закінченні Другої Світової війни було підтверджено остаточне й безповоротне входження до складу Радянського союзу Бессарабії й Буковини. У рамках Паризької мирної конференції, Румунія й СРСР підписали мирний договір, у якому заявлялося про взаємне визнання радянсько-румунського кордону, встановленого угодою від 28 червня 1940 року, що закріпив за Радянським Союзом Бессарабію й північну Буковину.

 

23 травня 1948 року Румунія передала Радянському союзу острів Зміїний і частину дельти Дунаю. До 1991 року в складі СРСР Бессарабія була поділена між УРСР (Аккерманськая область) і МССР. У такий спосіб при розпаді Радянського союзу вона належить незалежній Україні.

 

Як бачимо з вищевикладеного, досить дивно виглядають територіальні претензії деяких політичних кіл Румунії до України із приводу північної Буковини й південної Бессарабії. Більше того, після розпаду СРСР президент Румунії Іон Іліеску своїм підписом у договорі від 4 липня 2003 року підкреслив, що Румунія відмовляється від територіальних претензій до Росії як правонаступниці СРСР (у тому числі й до України), у зв'язку із приєднанням Бессарабії й північної Буковини. На жаль, і сьогодні Румунія надає своє громадянство жителям України на основі родинних відносин з особами колись народжених ще в окупованою Румунією Бессарабії до 28 червня 1940 року. Це є прямим порушенням міжнародного права. Не дивлячись на це, возз'єднання земель північної Буковини й південної Бессарабії з Україною є слушним великим історичним актом.

 

Розкол в ОУН.

Складовою руху опору в тилу фашистів після невдалої спроби 30 червня 1941 р. проголосити у Львові відновлення самостійної Української держави стали дії певної частини Організації українських націоналістів (ОУН) та Української повстанської армії (УПА).

 

Напередодні вторгнення німецьких військ у СРСР націоналістичний рух вже був суттєво розколотий. Власне внутрішній конфлікт в ОУН існував протягом тривалого часу, але міжфракційна боротьба особливо загострилася після вбивства у травні 1938 р. лідера організації Є. Коновальця. Саме цього періоду почали виявлятися розходження між ветеранами — членами Проводу Українських Націоналістів (ПУН) (Мельник, Барановський, Сушко, Сціборський та ін.), що здебільшого перебували в еміграції, і молоддю — радикальними бойовиками, які очолювали підпільну боротьбу в західноукраїнських землях (Бандера, Стецько, Шухевич та ін.). В основі конфлікту лежала боротьба за владу і вплив у організації, його загостренню сприяли вікова різниця, натягнуті особисті стосунки, суттєві розходження в питаннях тактики боротьби.

 

Молоді радикали вимагали від лідерів ПУН переглянути політику ОУН стосовно орієнтації лише на одну державу (зокрема, Німеччину), налагодити контакти з західними країнами, зосередити всі зусилля на боротьбі власне в Україні, розгортати революційну діяльність, незважаючи на втрати від репресій радянської влади. Члени ж проводу ОУН, люди старшого віку, схилялися в основному до поміркованіших дій. Крім цього, розгортання та поглиблення конфлікту зумовило те, що під час німецько-польської війни бандерівці нібито захопили документи польської розвідки і встановили причетність членів проводу ОУН Сеника, Сціборського і Барановського до співпраці з польською розвідкою.

 

У серпні 1939 р. у Римі відбувся Другий Великий збір ОУН, на якому домінували прибічники А. Мельника, якого і було затверджено лідером організації. Відповіддю молодих радикалів на непоступливість ветеранів стало скликання в лютому 1940 р. у Кракові власної конференції, яка не тільки не визнала рішень римського збору, а й сформувала Революційний провід ОУН на чолі з С. Бандерою.

З цього моменту починається одночасне існування двох українських націоналістичних організацій: ОУН-Р, або ОУН-Б — революційна, або бандерівська, та ОУН-М — мельниківська.

 

Залишаючись вірними інтегральному націоналізму, обидві організації ставили перед собою одну мету — незалежність України, проте погляди на шляхи її досягнення суттєво відрізнялися. Якщо мельниківці розраховували на значну допомогу Німеччини у вирішенні українського питання, то прихильники Бандери вважали, що українська держава може бути встановлена лише внаслідок національної революції, у ході якої розраховувати можна лише «на власні сили українського народу, відкинувши загалом орієнтацію на чужі сили». У цей час бандерівці не заперечували навіть боротьби з Німеччиною. Проте з наближенням нападу Гітлера на СРСР обидві течії ОУН зробили ставку на Німеччину. Така еволюція позиції пояснюється, очевидно, не кардинальною зміною поглядів, а просто намаганням максимально використати всі чинники, які, на думку бандерівського проводу, могли сприяти становленню української державності. За допомогою німецького військового командування ОУН-Б сформувала «Легіон українських націоналістів», який складався з двох підрозділів — «Нахтігаль» і «Роланд». Чисельність легіону була незначною — майже 600 солдатів. Німці планували використати ці українські частини для охорони і каральних акцій на окупованій території. Бандера ж вбачав у них ядро майбутньої національної армії та засіб поширення впливу ОУН-Б. Ситуацію, що склалася в стосунках між ОУН і керівництвом третього рейху, влучно характеризує відомий історик О. Субтельний: «кожна сторона прагнула використати іншу у своїх власних, часто протилежних цілях».

 

З початком бойових дій Німеччини проти СРСР ОУН-Б перейшла до рішучих акцій. 30 червня 1941 р. у щойно захопленому німцями Львові, спираючись на «Нахтігаль» та збройні групи бойовиків, бандерівці провели в будинку «Просвіти» Українські національні збори, які ухвалили Акт про відновлення Української Держави. Було обрано Українське державне правління на чолі із соратником Бандери — Я. Стецьком.

Йдучи на такий ризикований крок, керівництво ОУН-Б, очевидно, розраховувало, по-перше, на те, що німці на початку вторгнення не стануть конфронтувати з українцями, які до того ж проголосили себе союзниками рейху. По-друге, вже був досвід самочинного проголошення 23 червня 1941 р. «фронтом литовських активістів» без погодження з німцями відновлення Литовської держави. І нарешті, по-третє, в гітлерівської верхівки не було єдності у поглядах на майбутнє українських земель: якщо Борман виступав проти підтримки українського національно-визвольного руху, то Розенберг обережно висловлювався за необхідність обмеженої української державності. Гітлер до певного часу відкрито своєї позиції не виголошував. Ця невизначеність, з одного боку, породжувала в оунівців ілюзії про можливість співпраці з гітлерівцями, з іншого — створювала певний простір для маневру, для активних державотворчих дій. Проте Бандера та його соратники помилилися в оцінці ситуації.

 

Реакція Берліна на відновлення української державності була швидкою і різкою. Вустами заступника держсекретаря Кундта лідерам ОУН-Б було заявлено: «Фюрер— єдиний, хто керує боротьбою... Ми не союзники, ми завойовники російсько-радянських територій». Невдовзі С. Бандеру, Я. Стецька та інших лідерів ОУН-Б було заарештовано і відправлено до Берліна. Крім цього, гітлерівцями було заарештовано 300 членів ОУН, із яких незабаром 15 було розстріляно. Після відмови відкликати Акт про відновлення Української держави, С. Бандера півтора року провів у берлінській в'язниці, а потім аж до вересня 1944 р. перебував у концтаборах Заксенгаузен та Оранієнбург.

 

ОУН-М рішуче відмежувався від львівської акції бандерівців. Вже 6 липня 1941 р. А. Мельник надіслав Гітлеру листа, в якому питання незалежності України не піднімалося, а підкреслювалася вірнопіддана позиція ОУН-М: «Ми, старі борці за свободу 1918—1921 pp., просимо честі для нас і нашої молоді взяти участь у хрестовому поході проти більшовицького варварства... Ми хотіли б мати змогу разом з легіонами Європи йти пліч-о-пліч з нашим визволителем, німецьким вермахтом, і мати змогу створити з цією метою українське збройне формування». І хоча німці погодилися створити дивізію СС, що складалася з українців Галичини, лише після Сталінградської битви лояльність мельниківців була помічена третім рейхом і вони отримали певну свободу дій. Концентруючи свої сили у великих містах, особливо в Києві, ОУН-М організовувала місцеве самоврядування, допоміжну поліцію, громадські організації. 5 жовтня 1941 р. було утворено Українську Національну Раду на чолі з М. Величковським як представницький орган українського народу для підготовки формування національного уряду. Проте всі ці спроби українських націоналістів, спрямовані на поступове відновлення української держави суперечили планам гітлерівців. Тому вже у вересні 1941 р. пройшла хвиля арештів бандерівців, а в грудні розпочалися репресії проти мельниківців. ОУН пішла в підпілля.

 

Отже, і ОУН-Б і ОУН-М ставили за мету незалежність України, однак шляхи її досягнення суттєво відрізнялися. Радикально настроєні бандерівці були прихильниками рішучих дій, опори на власні сили, незначної допоміжної ролі зовнішніх факторів у процесі становлення української державності. Помірковані мельниківці робили ставку на поступове, «повзуче» встановлення власного контролю на українських землях та відновлення національної держави. Мельниківці в основному розраховували на значну допомогу з боку Німеччини. Ця орієнтація призвела до того, що громадянські структури, створені ОУН-М, поступово перетворилися на додаток окупаційного апарату. Не бажаючи утвердження в Україні будь-якої моделі державності, третій рейх незабаром перейшов до репресій проти обох відгалужень ОУН.

 

 

94. Україна в загарбницьких планах фашистської Німеччини.

Ще задовго до початку Другої світової війни Україна входила в орбіту колоніальних планів кайзерівської Німеччини. Брестський мир 1918 р. став серйозним кроком на шляху практичної реалізації цих експансивних планів. І хоча поразка в Першій світовій війні позбавила Німеччину всіх її завоювань, думка про реванш, про світове панування ніколи не вмирала в реакційних колах у міжвоєнний період. Ця тенденція особливо посилюється з появою на німецькій політичній сцені Гітлера і фашистської партії. Для розробки зовнішньополітичної стратегії націонал-соціалізму 1934 р. з різницею в декілька місяців було створено зовнішньополітичне бюро НСДАП під керівництвом Розенберга і бюро спеціального уповноваженого з питань роззброєння Ріббентропа.

 

Українська проблематика займала одне з перших місць у роботі цих установ. Розроблені співробітниками бюро Розенберга основні ідеї і підходи до вирішення «українського питання» певний час мали значний, якщо не визначальний, вплив на офіційний курс третього рейху щодо українських земель. Висунута командою Розенберга концепція «свідомого європеїзму» особливо акцентувала увагу на проблемах Східної Європи. Принципова ідея цієї концепції полягала в тому, щоб роздробити народи регіону за національними ознаками, нацькувати їх один на одного, а потім легко підкорити всю територію Східної Європи. Ось чому Розенберг з самого початку пропагував ідею утворення формально самостійних, але фактично залежних від нацистського рейху держав в Україні та Кавказі, що могли бути створені для протидії ослабленій російській державі з центром у Москві. Ця концепція, очевидно, відповідала поглядам Гітлера в даний період, адже, уявляючи модель майбутнього світового порядку, він наголошував: «У центрі я поставлю Велику Німеччину... (Разом з нею) Австрія, Богемія і Моравія, польський Захід. Блок з сотні мільйонів — неподільний, без жодної тріщини і без чужих націй... Далі — Східний союз: Польща, Балтійські держави, Угорщина, Балканські держави, Україна, Волгаланд, Грузія... Можливо, союз, але не рівноправних партнерів, звичайно, союз допоміжних народів, без армій, без власної політики, без власної економіки».

 

Очевидно, саме бюро Розенберга відіграло основну роль у постановці та розробці питання про створення «Великої України» як найближчої мети націонал-соціалізму. Проте в другій половині 30-х років відбувається певна еволюція поглядів Гітлера. У цей період він відходить від ідеї створення на тривалий час бодай маріонеткової держави на українських землях, намагаючись використати «українську карту» тільки як зручний козир у складній дипломатичній грі напередодні Другої світової війни. «Якщо я був би пов'язаний з українцями та їхніми політичними планами, — зазначав Гітлер у березні 1939 p., — то у Відні не проголошували б арбітражного рішення, яке зробило Закарпатську Україну нежиттєздатною». Коли ж йому піднесли карту, на якій були позначені кордони майбутньої «Великої України», він відклав її вбік і сказав: «У даний момент усе це ще тільки мрія».

 

Незважаючи на таку позицію Гітлера, ідея створення під протекторатом Німеччини «Великої України» постійно обговорюється і досліджується в бюро Розенберга. Подібне державне утворення могло стати не тільки ґрунтовною матеріальною базою, а й ефективним засобом тиску, зручним плацдармом для розгортання агресії.

 

Початок війни проти Радянського Союзу означав, що німецькі плани щодо українських земель вступили у вирішальну фазу свого практичного здійснення. І ось саме на цьому етапі економічні інтереси третього рейху почали різко домінувати над політичними розрахунками. Про це свідчать документи. 21 червня 1941 р. Гітлер писав у листі до Мусоліні: «Що стосується боротьби на Сході, дуче, то вона, напевне, буде важкою. Проте я ні на секунду не сумніваюся в значному успіху. Передусім я сподіваюся, що нам пощастить забезпечити на тривалий час на Україні загальну продовольчу базу. Вона послужить для нас постачальником тих ресурсів, які, можливо, знадобляться нам у майбутньому». Ще чіткіше домінування економічних інтересів над політичними міркуваннями простежується в матеріалах наради Гітлера з керівниками рейху, що відбулася 16 липня 1941 р. У відповідь на пропозицію Розенберга дозволити в Україні певний культурний розвиток, деякий потяг до незалежності, відкрити в Києві університет, Герінг різко відповів: «...ми повинні спочатку думати, як забезпечити себе продовольством, а до всього іншого справа дійде набагато пізніше».

 

Те, що опонентом Розенберга став Герінг, — не випадковий збіг обставин, адже саме Герінг відповідав за виконання економічної частини плану «Барбаросса», для реалізації якої було створено економічний штаб особливого призначення «Ольденбург», чи «Економічний штаб Ост». За декілька днів до війни штаб «Ольденбург» завершив розробку директив щодо керівництва економікою на території СРСР після його завоювання — так звану Зелену папку Герінга. Центральна ідея директив сформульована досить відверто: «Першим завданням є якнайшвидше здійснення повного продовольчого постачання німецьких військ за рахунок окупованих областей». Безумовно, що одним із головних об'єктів пограбування була Україна. Про це відверто говорив Герінг, виступаючи в Берліні: «Ми зайняли найродючіші землі України. Там, на Україні, є все: яйця, масло, пшениця, сало і в такій кількості, яку важко собі уявити. Ми маємо зрозуміти, що все це відтепер і навіки — наше, німецьке». «Зелена папка Герінга» — це, так би мовити, тактичний план економічного грабунку на окупованих територіях, розрахований, головним чином, на період війни, але ще в січні 1940 р. за наказом Гімлера було розпочато роботу над довгостроковим, стратегічним «Генеральним планом Ост». Цей проект мав на меті дати рекомендації щодо вирішення проблем германізації та колонізації районів Сходу на довгочасну перспективу. Він складався з програми-мінімум, розрахованої на період війни, та програми-максимум — на повоєнний час. Програма-мінімум мала на меті максимальне використання для успішного ведення війни економічних та трудових ресурсів завойованих на Сході територій, насамперед продовольства України та нафти Кавказу. Знищенню підлягали радянські керівні політичні кадри, комуністи, євреї, цигани. Населення, що лояльно ставилося до нацистського режиму, могло існувати, працюючи на завойовників.

 

Програма-максимум забезпечувала домінування німецької нації на окупованих територіях. Для цього планувалося: фізичне знищення слов'янських народів; часткове онімечення «нордичних груп населення», що є у складі СРСР; підрив біологічної сили слов'янських народів («Метою німецької політики щодо населення російської території, — писав у своїх зауваженнях до «плану Ост» доктор Ветцель, — є доведення народжуваності росіян до значно нижчого рівня, ніж у німців... Поки ми зацікавлені в тому, щоб збільшити чисельність українського населення на противагу росіянам. Проте це не повинно призвести до того, що місце росіян займуть з часом українці»); масові депортації населення (планом передбачалося переселення 65% українців із Західної України до Сибіру); переселення німців на окуповані землі і створення системи озброєних селянських поселень колоністів, безпосередньо підпорядкованих СС. Цілком очевидно, що «Генеральний план Ост» створювався для того, щоб в інтересах завойовників послідовно, планово, поетапно провести знищення, депортацію, перетасовку мільйонів людей.

 

Отже, на початку війни проти СРСР у німецьких планах щодо України відбулося не просто зміщення акцентів з політичних на економічні, а фактично трансформувалася сама модель майбутнього розвитку українських земель. Якщо в довоєнний період планувалося утворення бодай маріонеткової держави — «Великої України», то вже на початку агресії проти Радянського Союзу українські землі розглядалися як бездержавний сировинний придаток, джерело продовольства і робочої сили, з перспективою після знищення значної частини населення, онімечення та колонізації. Ця трансформація не випадкова, вона пояснюється гранично утилітарним, прагматичним підходом німецьких політиків до долі українських земель. Саме тому в планах фашистів у довоєнний період ці землі — козир у дипломатичній грі; у воєнний — матеріальна база і зручний плацдарм для ведення бойових дій; у повоєнний — одне з кращих місць для розгортання німецької колонізації.

 





Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; просмотров: 609; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.210.223.150 (0.011 с.)