Політичне становище українських земель на початку 19 ст.

Наприкінці XVIII — у першій— половині XIX ст. переважна більшість українських земель —Лівобережжя, Слобожанщина, Правобережжя, Південь входили до складу Російської держави. Західноукраїнські землі — Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття — перебували під владою Австрійської монархії.У 60—80-х роках XVIII ст. царський уряд ліквідував залишки Української козацької держави. Було ліквідовано гетьманство, скасовано поділ на козацькі полки й взагалі козацько-старшинський та впроваджено новий адміністративний устрій за російським зразком, козацькі полки перетворені на регулярні полки російської армії. Водночас на Лівобережжі і Слобожанщині збереглася панівна верхівка — колишня козацька старшина, яка перетворилась на дворянство або шляхетство. Українські старшини дістали право на одержання загальноросійських цивільних або військових чинів, на зрівняння в правах із російськими дворянами.

Разом з цим царський уряд продовжував посилювати своє панування й гноблення народних мас. У 1796 р. замість намісництв були створені губернії із звичайною для інших губерній Росії системою адміністрації: Малоросійська (Лівобережжя), Слобідсько-Українська (Слобожанщина), Новоросійська (Південь і Крим), Київська, Подільська і Волинська (Правобережжя). У першій половині XIX ст. утвердився такий адміністративний поділ Східної України: Чернігівська, Полтавська, Харківська, Київська, Подільська, Волинська, Катеринославська, Херсонська і Таврійська губернії. Для посилення своєї влади й проведення реакційної політики, боротьби проти прогресивних сил царський уряд систему управління будував за військовим зразком. Були утворені генерал-губернаторства: Малоросійське (1802 p.), з 1835 р. — Харківське й Чернігівське з губерніями Харківською, Полтавською і Чернігівською, Новоросійсько-Бессарабське з губерніями Херсонською, Катеринославською, Таврійською і Бессарабською областю, Київське з губерніями Київською, Волинською й Подільською. На чолі генерал-губернаторств стояли військові генерал-губернатори, які користувалися майже необмеженою владою і з усіх сил проводили в життя гнобительську політику царизму.Протягом першої половини XIX ст., внаслідок природного приросту й швидкої колонізації малозаселених районів Півдня, зростало населення України. У 1795 р. у Східній Україні налічувалося 8,2 млн. чол. (по Росії в цілому 36 млн. чол.), а в 1858 р. стало 13,5 млн. чол. (із 67 млн.). Міське населення зросло з 5 до 11 %. У складі всього населення України частка окремих станів, за даними десятої ревізії (1857—1859 pp.), була такою: дворянство складало 2,01 %, духівництво — 0,97 %, міські стани (купці, міщани, цехові) —10,5%, сільський стан (кріпосні і державні селяни, колоністи, військові поселенці) — 80,99%, військовий стан — 4,19%, різночинці та ін. — 1,34%. Особливо швидко зростало населення Степової України. Якщо на початку XIX ст. ця територія була малолюдною, то напередодні реформи лише в двох південних губерніях — Херсонській і Катеринославській — налічувалося понад 2 млн. чол. Усього ж за 75 років, з 1787 р. по 1862 p., населення трьох степових губерній — Катеринославської, Херсонської й Таврійської — збільшилося, за рахунок природного приросту і припливу переселенців з інших українських і великоруських губерній, в чотири рази.

Посилення гноблення народних мас. Наприкінці XVIII — першій половині XIX ст., коли в ряді країн Західної Європи після перемоги буржуазних революцій на зміну феодалізму прийшла капіталістична епоха, в Російській державі панівною залишалася феодально-кріпосницька система. Царський уряд, відображаючи інтереси дворянства, всіма силами й засобами намагався зберегти самодержавний лад і кріпосництво, не допустити розповсюдження передових, прогресивних ідей, зміцнити клас феодалів-кріпосників і посилити їхню владу над народними масами. Такою самою була політика царизму й в Україні, з тією відміною, що тут царський уряд одночасно з соціальним, поліцейсько-бюрократичним посилював і національний гніт, люто придушував національно-визвольний рух, проводив насильственну політику русифікації, перешкоджав розвиткові української мови й культури. За часів царювання Павла І (1796—1801) і Олександра І (1801—1825) уряд, спираючись на російське дворянство, продовжував проводити політику зміцнення абсолютизму, поліцейсько-казарменого режиму, дальшого закріпачення все нових груп селянства, посилення феодально-кріпосницької експлуатації, нещадного придушення революційного руху й передової суспільно-політичної думки як усередині країни, так і поза її межами. В Україні царський уряд, ліквідуючи залишки автономного адміністративного устрою і маючи своєю головною опорою насамперед російських поміщиків, яким він роздавав багато земель, разом з тим підтримував і захищав класові інтереси українських і польських феодалів. У І796 р. указом Павла І кріпосне право було поширено на Південну Україну, Крим, Дон і приєднані райони Кавказу. Селянам було заборонено переходити з місця на місце, і вони були закріплені за поміщиками. На Правобережній Україні, яка після другого (1793 р.) і третього (1795 р.) поділів Польщі ввійшла до складу Російської держави, царський уряд урівняв місцевих поміщиків у правах з російським дворянством, зокрема надав їм право засилати непокірних кріпаків у Сибір на поселення та на каторжні роботи.Павло І широко роздавав поміщикам державних селян. Із 600 тис. державних селян, розданих ним поміщикам Росії за 4 роки його царювання, 150 тис. чол. припадало на Україну. Крім того, царський уряд роздавав поміщикам багато земель. На 1800 рік на півдні України було роздано близько 8 млн. десятин. Царський уряд всіляко сприяв поміщикам у посиленні експлуатації селян. Дедалі сильнішою ставала панщина, збільшувалися грошові й натуральні податки. Надзвичайно тяжкою для селян була рекрутська повинність. У рекрути брали переважно найбідніших селян, козаків, міщан. За 25 років підневільної служби солдати зазнавали тяжкої муштри, знущання, побоїв офіцерів-дворян. Великих тягот зазнавало населення України в час численних воєн, що їх вела на початку XIX ст. Російська держава. 

 

45. Сусп-політ. Рухи в Європі і Україні. Поширення масонства, декабристський рух, вільнолюбні ідеї в освітніх закладах.

Особливістю суспільно-політичного руху України була наявність у ньому, крім української, також російської і польської течій, які відображали інтереси російського і польського населення Російської імперії. Представники кожної з цих течій мали свої погляди на минуле й майбутнє українського народу, які не збігалися з поглядами українців. У 20–30-ті роки ХІХ ст. російські й польські революціонери здійснювали спроби шляхом збройних повстань добитися реалізації своїх планів. При цьому великі надії вони покладали на підтримку українського населення. Помітним в Україні був і загальнодемократичний рух масонів, що прийшов з Європи.

Масонство в Україні

З Європи в Україну через Росію і Польщу в кінці XVIII ст. прийшов ще один різновид суспільного руху – масонство. Масонство мало багатовікову історію. Члени Ордену масонів (чи «вільних каменярів», від англ. mason – каменяр, муляр; фр. francmasonerie – вільномулярство) сповідували ідею Бога – Великого Майстра Всесвіту, про єдину людську спільноту: «Весь світ – це одна велика республіка, де всі народи – одна сім’я». Основне масонське гасло – «Свобода, Рівність, Братерство». Наприкінці XVIII ст. ложі (гуртки) масонів діяли в Житомирі, Одесі, Харкові, Полтаві, Львові, Самборі та інших містах. Центром масонського руху в Україні останньої чверті XVIII ст. став Київ. Після наполеонівських війн рух значно активізувався.

Членами лож стали лікарі, архітектори, літератори, купці тощо. Серед масонів України було багато представників старшинсько-шляхетських родин. Зрозуміло, що гасла масонства приваблювали в його ряди незадоволених кріпацтвом. Хоча масонство заперечувало національні кордони, але дух вільнодумства в умовах України не міг не формувати протесту проти національного гніту. Тому серед українських масонів поширювались і ідеї слов’янської федерації, у якій українці були б рівними серед рівних, і навіть державності України.

Основний наголос на національні проблеми України робила полтавська ложа «Любов до істини» (1818–1819). До цієї ложі належали 20 осіб, у тому числі І. Котляревський. Чутки про цю організацію дійшли до Петербурга, і цар закрив її особистим указом. Поступово деякі масони переходили від пасивної до дієвої опозиції царизму. Так, зокрема, зробила частина членів Полтавської ложі. На її базі у 1821 р. утворилося таємне «Малоросійське товариство», душею якого був предводитель дворянства Переяславського повіту Полтавської губернії Василь Лукашевич (бл. 1783–1866). Однодумцями В. Лукашевича стали поміщики і чиновники Олександр Величко, Петро Капніст, Іван Котляревський, Семен Кочубей і Володимир Тарнавський. Товариство діяло в умовах посиленої активності поліцейських властей після виходу царського указу 1822 р. про закриття всіх масонських організацій на території Російської імперії. В. Лукашевич і його однодумці відстоювали ідеї державної незалежності України як головної передумови вільного розвитку національної культури, скасування кріпацтва й запровадження європейських форм державного устрою. Малоросійське товариство справило помітний вплив на пробудження національної свідомості української інтелігенції.

Діяльність декабристів в Україні

Важлива сторінка суспільно-політичного руху в Наддніпрянській Україні пов’язана зі спробою офіцерів російської армії збройною силою встановити в Росії конституційний лад.

У 1816 р. у Петербурзі виникла офіцерська таємна організація «Союз порятунку» (з 1818 р. «Союз благоденства»). Її очолювала Корінна управа, якій підпорядковувалися місцеві управи в гарнізонних містах. В Україні вони були в Тульчині і Полтаві. Особливо активно діяла Тульчинська управа, яку очолював полковник Павло Пестель. Павло Пестель – керівник Південного товариства. Після поразки повстання засуджений до страти. Кіндрат Рилєєв – співкерівник Північного то ва риства, поет, який оспівував Гетьманщину й був одним з небагатьох російських прихильників ідеї національного самовизначення України. Потрапив до числа засуджених до страти. У 1821 р. «Союз благоденства» розпався. Члени Тульчинської управи проголосили створення Південного товариства. Провідна роль у товаристві належала П. Пестелю. Утворилося й Північне товариство з центром у Петербурзі. Обидва товариства мали спільну мету – шляхом військового перевороту повалити самодержавний лад і ліквідувати кріпосне право. Але щодо майбутнього устрою держави погляди революціонерів розділилися. Це чітко проявилося в їхніх програмних документах.Учасники Київського з’їзду Південного товариства схвалили написану П. Пестелем програму – «Руську правду», яка передбачала скасування кріпацтва, перетворення усіх селян на рівноправних громадян, недоторканність приватної власності.Росія мала стати республікою. Однак програма містила дискримінаційні щодо українців положення. Вона визнавала право на самовизначення лише для польського народу і відмовляла в ньому українському та іншим народам Російської імперії. Проголошувалася провідна роль росіян у співжитті з іншими народами в межах однієї держави.

Дещо інший підхід до вирішення національних проблем мала таємна організація Товариство об’єднаних слов’ян, утворена в 1823 р. у Новограді-Волинському братами-офіцерами Андрієм і Петром Борисовими (1798–1854; 1800–1854). У документах товариства ставилася мета боротьби проти самодержавства і кріпацтва. Передбачалося визволення слов’янських народів і створення їх федеративного союзу. Проте Україна в планах товариства не фігурувала як член федерації народів. З часом Товариство об’єднаних слов’ян злилося з Південним.

З програмними документами Південного товариства в планах щодо майбутнього Російської імперії не співпадали положення проекту Конституції Північного товариства (автор Микита Муравйов). Ним передбачалось встановлення конституційної монархії і федеративного устрою майбутньої держави.

У проект Конституції були включені положення, які передбачали часткове відновлення прав українського народу на власну державу. Планувалося утворити Українську, Чорноморську і Бузьку держави із центрами у Харкові, Одесі й Києві. Однак ці положення не задовольняли членів товариства, і проект Конституції не затвердили.

Місцем державного перевороту обрали Україну. Члени Південного товариства планували заарештувати Олександра І влітку 1826 р. під час військових маневрів в Україні. Але царю не судилось дожити до того часу. В листопаді 1825 р. він несподівано помер у Таганрозі. Повстання відбулося 14 грудня 1825 р. у Петербурзі й закінчилося поразкою. Незважаючи на це, 29 грудня все ж піднявся Чернігівський полк, що розташовувався на Київщині, але і його виступ 3 січня 1826 р. придушили.

Пропаганда волелюбних ідей у навчальних закладах

Хоча декабристів і розгромили, опозиційний самодержавству рух остаточно не зник. Серед освічених верств населення продовжувалося поширення антикріпосницьких ідей, не припинялися спроби організуватися для протистояння політиці царизму. Не маючи конкретної програми дій і чіткої політичної мети, члени таємних гуртків і груп вважали себе продовжувачами справи декабристів, обговорювали уроки грудневого повстання й намагалися намітити шляхи оновлення Росії.Такий характер мав гурток у Харківському університеті, що виник на початку 1826 р. На таємних зібраннях обговорювали політичну обстановку в імперії, сперечалися з приводу шляхів можливої зміни суспільно-політичного ладу Російської держави. Члени гуртка переписували твори антицарського спрямування й поширювали їх серед знайомих. Діяльність гуртка тривала до початку 1827 р., поки поліція не розгромила його.

Волелюбні настрої охопили й гімназію вищих наук у Ніжині. Важливу роль у цьому зіграв її директор Іван Орлай, людина демократична й високоосвічена. Перебуваючи в масонських ложах Києва, він познайомився з прогресивно настроєними викладачами й після переїзду до Ніжина запросив їх до себе. Чимало гімназистів сприйняло світогляд своїх наставників. Серед них був і майбутній геніальний письменник М. Гоголь.Іван Орлай, директор Ніжинської гімназії вищих наук. Під його керівництвом гімназія стала одним із центрів суспільного руху проти деспотизму в Україні. Вільнодумство гімназії виходило далеко за межі Ніжина. За доносами власті провели слідство і в 1830 р. звільнили з посад вільнодумних професорів. П’ять з них було заслано.

Однак спинити поширення волелюбних ідей не вдавалося. Надто сильно вкорінилися вони у свідомості інтелігенції, живлячись як західноєвропейською, так і українською дійсністю.

46. Кири́ло-Мефо́діївське бра́тство (товариство: Кирило-Мефодіївське братство) — українська таємна політична організація, що виникла в грудні 1845 — січні 1846 у Києві.

Ініціаторами створення братства і його засновниками виступили Василь Білозерський, Микола Гулак, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Опанас Маркевич. Організація була названа іменами відомих слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія. У квітні 1846 року до братства вступив Тарас Шевченко. Восени 1846 року загальна кількість членів братства, за даними слідства, становила 12 осіб. Кирило-Мефодіївське товариство (братство) виникло у Києві на початку січня 1846 р. і діяло до кінця березня 1847 р.З появою Кирило-Мефодіївського братства на арену політичної боротьби вийшла українська розночинна інтелегенція.

Програмні положення братства були викладені у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія», основним автором яких був Микола Костомаров, та у «Записці», написаній Василем Білозерським. В основу документів лягли ідеї українського національного відродження. Кирило-Мефодіївське братство ставило своїм головним завданням побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі, шляхом здійснення ряду реформ; створення демократичної федерації слов'янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності і суверенності; знищення царизму і скасування кріпосного права і станів; встановлення демократичних прав і свобод для громадян; зрівняння у правах всіх слов'янських народів щодо їх національної мови, культури та освіти. Кирило-мефодіївці, єднаючись на основі спільних політичних поглядів, бачили різні шляхи проведення їх у життя — від ліберально-поміркованого реформізму (Микола Костомаров, Василь Білозерський, Пантелеймон Куліш) — до революційних методів боротьби (Тарас Шевченко, Микола Гулак, Георгій Андрузький). Члени братства вели активну громадсько-політичну діяльність: вони поширювали ідеї братства через розповсюдження його програмних документів, твори Тараса Шевченка; займалися науковою працею і виступали з лекціями в навчальних закладах Києва, в яких проповідували свої погляди; піклувалися про розвиток народної освіти, збирали кошти на відкриття народних шкіл, написання і видання нових книг.

Історичне значення Кирило-Мефодіївського братства полягає у тому, що воно було першою спробою української інтелігенції вдатися до політичної боротьби. Братство вперше розробило широку політичну програму національно-визвольного руху, яка стала дороговказом для його наступників. Принципово важливим було і те, що Кирило-Мефодіївське братство стало самостійним і самобутнім політичним формуванням, яке організаційно не підпорядковувалося, а ідеологічно не повторювало політичних настанов жодної з загальноросійських суспільних течій.Це позитивно вплинуло на національну свідомість.

Соціальна програма містила в собі два пункти: скасування кріпацтва і поширення освіти серед народу.

Окрасою його був геніальний Тарас Григорович Шевченко, син кріпосного селянина, недавно лише визволений з кріпацької неволі. Надрукована у 1840 р. в Петербурзі перша збірка його поезій «Кобзар» мала величезний вплив на піднесення української національної свідомості.

 

Однак у 30-40~х роках українська культура вже була чітко відокремленою від російської, і в цьому велику роль відіграли Костомаров, Куліш і Шевченко. Тим самим діяльність кириломефодіївців поклала початок новій добі в російсько-українських відносинах. Це був відчутний удар по самодержавству, по його політиці й ідеологи, і тому царизм жорстоко відреагував на нього, заарештувавши у 1847 р. всіх його членів.

Микола І особисто керував слідством і винесенням вироків членам товариства. Всіх, крім Шевченка, покарали засланням у віддалені райони без права повернення в Україну. Найважче прийшлося Шевченкові, якого віддано в солдатчину на невизначений строк — під суворий нагляд, із забороною писати і малювати. Жорстока розправа царизму з кириломефодіївцями викликала схвалення революційно налаштованих російських інтелігентів на чолі з Віссаріоном Бєлінським та лібералів. Це свідчило про імперську обмеженість, як специфічну рису частини російської інтелігенції, їхньої національної ідеології та політичної культури.

У 1843-1845 pp. Тарас Григорович написав свої революційні поеми «Сон», «Кавказ», «Великий льох», «І мертвим, і живим...», «Заповіт». Ніколи раніше українські інтелектуали так не протестували проти російського гноблення України. Всіма своїми творами Шевченко відстоював національне і соціальне визволення українського народу, його державність і незалежність. Увесь наступний український національний рух тією чи іншою мірою пов´язаний з творчістю поета, а його мученицька доля надихала на боротьбу, багато поколінь українців.