Соціально-економічний і політичний розвиток Гетьманщини у і пол. XVIII ст.

Кінець ХVII – початок ХVIII ст. характеризувався загостренням соціальних суперечностей в Українi, дальшим наступом російського царизму на автономію козацької держави. Згідно з Коломацькими статтями (1687) новому гетьману Івану Мазепi довелося погодитися на дальше звуження прерогатив своєї влади і політичних прав України. Було обмежено владу гетьмана у розпорядженні військовими землями, усуненні з посад генеральної старшини, обмежено право Війська Запорозького у справі виборів і скинення гетьмана, відхилено домагання надати право гетьманськiй адміністрації зносин з іноземними державами, фактично підтверджено обов’язок старшини доглядати за діяльністю гетьмана і доносити на нього.

Слід підкреслити – досвід багаторічної боротьби виробив у більшості козацької старшини переконання, що лише політична автономія у складi Російської держави створює реальний ґрунт для дальшого розвитку України й забезпечення її життєвих інтересiв. У цьому переконувало економічне й культурне піднесення Гетьманщини, яке було наслiдком автономії, значною мірою утвердженої зусиллями Многогрішного і Самойловича. В новій гетьманській столиці – Батурині сподівались активною співучастю у воєнних акціях Росії прилучити Правобережжя, а також широкі степові простори над Чорним і Азовським морями.

Соцiальна полiтика Мазепи свідчила про перемогу старшинської олігархії і здачу перед нею позицій гетьманської влади, яка в усьому солідаризувалася з новою українською аристократією. Під час свого перебування у Москвi він зажадав від царя дозволу на здійснення запису козаків з тим, щоб відділити козацький стан від «посполитих» і не допускати переходу селян у козацтво. В 1701 р. гетьманським універсалом офiційно була пiдтверджено панщинні обов’язки у два дні на тиждень. Однак ця регламентація не стала перешкодою дальшому зростанню класових суперечностей.

Необхідно усвiдомити, що незважаючи на певні успiхи у поширенні впливів Мазепи на Правобережжі – підтримка С.Палія у відродженні козацтва і колонізації краю - наміри українських політиків зберегти Гетьманщину як самостійний політичний організм знаходились у гострій суперечності з самодержавно-централістичною, бюрократичною системою, що почала формуватися Петром Першим. Уніфiкація всiх частин імперії, якої прагнув російський царизм, не залишала в ній місця для автономiї України з її традиціями козацького демократизму і прагненням до незалежностi. Ця тенденція посилилася з початком Пiвнічної війни, яку почала Росiя у 1700 р., прагнучи здобути узбережжя Балтійського моря для безпосереднiх зносин з європейськими країнами. Україна виявилася втягнутою у війну, яка була чужою її інтересам і завдавала значних матеріальних і людських втрат. Висилаючи мало не щороку козацькі вiйська за межі України коштом українського населення, Гетьманщина мусила також утримувати російську армiю і військові гарнізони у кількох мiстах, що тяжким ярмом лягло на плечі народу. Петро Перший вимагав все нових і нових жертв, ігноруючи забезпечені попередніми договорами автономнi права України, нехтуючи її територіальною цілiсністю. Серед загального незадоволення політикою російського царизму посилилося занепокоєння козацького стану щодо збереження його станових прав, загрози їм з боку царської адміністрації. Все це спричинило усвiдомлення Мазепою необхiдності зміни свого ставлення до російського уряду і його полiтики щодо України. Треба підкреслити, що гетьман був речником насамперед устремлінь старшинських кіл, якi рішуче вимагали захисту інтересів козацького стану, зазіхань з боку росiйського уряду на політичну автономію України. Ось чому, керуючись саме цими мотивами, а не особистими інтересами, спираючись на традиції Хмельницького і Виговського у шведсько-українських відносинах, Мазепа виступив на боці Карла ХII.

Після Полтавського розгрому росiйський царизм посилив наступ на політичну автономію України. Було заарештовано і заслано до Сибіру багатьох представників козацької старшини, посилилося полювання за мазепинцями по всій Європі. Тривало систематичне ослаблення козацького стану в цілому. Ігноруючи гетьманські права, російський уряд призначав на важливі посади в Гетьманщині російських офіцерів та іноземців, яким роздавалися великі земельні маєтності.

Вивчаючи соціально-економічне становище Гетьманщини, слід звернути увагу на певне піднесення її суспільного і культурного розвитку, господарського життя за часів гетьманування Данила Апостола. Однак це викликало занепокоєння російського царизму, який побоювався втратити свої позиції в Україні. Пiсля смертi гетьмана управління Україною було передано т.зв. Правлінню гетьманського уряду (1734-1750) на чолі з кн.Шаховським, яке згiдно з вказівками Петербурга вело лінію на дискредитацію автономного устрою місцевих урядових установ і призвичаєння українського населення до «великороссийского правления». Царизм безоглядно розпоряджався людськими і матеріальними ресурсами України в імперських інтересах.

Студенти мусять знати, що бурхливі події другої половини XVII ст. не перервали тісних економічних, суспільно-політичних і культурних зв’язків між обома частинами козацької України, поділеної її великодержавними сусідами. Ідея політичної єдності України пронизувала найширші верстви козацтва, міщанства і селянства, патріотично налаштовану козацьку старшину й духовенство. Важливу роль у культурно-національному єднанні українського народу відігравала Києво-Могилянська академія, де навчалися представники усіх регіонів України. До об’єднання українських земель в одному державному організмі прагнули наступники Б.Хмельницького - гетьмани П..Дорошенко, Д.Многогрішний, І.Самойлович, І.Мазепа. Походи Дорошенка і Мазепи в Галичину і на Волинь кожного разу пробуджували у свідомості найширших верств українського суспільства ідею національного єднання.

Слід звернути увагу на те, що важливим фактором зміцнення зв’язків між обома частинами колишньої козацької держави було відродження на Правобережній Наддніпрянщині козацького устрою всупереч спробам польської магнатерії знищити козацтво остаточно. Правобережному козацтву на чолі з С.Палієм, Самусем та Абазою, спираючись на підтримку Гетьманщини, вдалося колонізувати значні регіони і відродити завмерле на тривалий час соціально-економічне і культурно-національне життя.

Важливе значення мали заходи Мазепи, спрямовані на інтеграцію Правобережжя у державний організм Гетьманщини в ході російсько-шведської війни. Однак після поразки шведської армії Правобережна Україна знову повернулася під владу Польщі. Козацькі війська були виведені на територію Гетьманщини, магнати й шляхта почали повертатися на старі місця, вступаючи у земельні володіння після 60-літньої перерви. Знову як перед початком Хмельниччини виросли величезні латифундії магнатів Любомирських, Потоцьких, Яблоновських, Браницьких, Сангушків, Чарторийських, які мали вирішальний політичний вплив у польській державі і вели до цілковитого ослаблення королівської влади.

Посилення соціального і національного гніту в результаті сваволі магнатів і шляхти на Правобережній Україні, де фактично не відчувалося присутності центральної влади, покликало до життя нову форму боротьби українського народу, яке дістало назву «гайдамаччина». Вона здійснювалася в умовах ліквідації козацтва на Правобережжі, полонізації вищих прошарків українського суспільства, коли українське селянство фактично залишилося сам на сам з новою хвилею шляхетсько-католицької експансії. Гайдамаки (від турецького “турбувати”, “гнати”, “переслідувати”) організовувалися в загони і, спираючись на підтримку населення, вели активну партизанську боротьбу проти польської шляхти і магнатерії. Важливою опорою гайдамацького руху була Запорозька Січ, де нерідко формувалися гайдамацькі загони, яка постачала найбільш досвідчений і загартований прошарок вояцтва.