ТОП 10:

Ліквідація Гетьманщини 1760-1830



Київ — 1996

 

Зміст

 

ВІД АВТОРА

ВСТУП

 

Розділ І

РОСІЙСЬКИЙ ЦЕНТРАЛІЗМ І ПОРУБІЖНІ ЗЕМЛІ

Розділ II

ПРИРОДА УКРАЇНСЬКОЇ АВТОНОМІЇ

Виникнення і розвиток Гетьманщини

Соціальна структура

Уряд і церква

Українські політичні та історичні концепції

Українські права і вольності. Висновки

 

Розділ III

БОРОТЬБА КАТЕРИНИ II ПРОТИ УКРАЇНСЬКОЇ АВТОНОМІЇ: УСУНЕННЯ ГЕТЬМАНА РОЗУМОВСЬКОГО

Російський централізм і українська автономія до 1762 р.

Катерина II і «добре регульована держава»

Становище гетьмана Розумовського при дворі Катерини

Політичні плани і реформи в Гетьманщині

Скасування гетьманського уряду

Розділ IV

НАМІСНИК КАТЕРИНИ В ГЕТЬМАНЩИНІ: ПРАВЛІННЯ ГЕНЕРАЛ-ГУБЕРНАТОРА РУМ’ЯНЦЕВА (1765-1769 рр.).

Розділ V

ЗАКОНОДАВЧА КОМІСІЯ 1767-1768 рр.: УКРАЇНСЬКІ БАЖАННЯ І ПРАГНЕННЯ

Питання української участі в роботі комісії

Вибори та накази нової шляхти

Козацькі вибори та накази

Міські вибори і накази

Петиції духівництва

Наказ Малоросійської колегії

Питання української автономії на «великому зібранні» Законодавчої комісії

Розділ VI

ПЕРЕМОГА РОСІЙСЬКОГО ЦЕНТРАЛІЗМУ: ІМПЕРСЬКІ РЕФОРМИ ТА ІНТЕГРАЦІЯ ГЕТЬМАНЩИНИ ДО СКЛАДУ ІМПЕРІЇ

Російський централізм і заворушення на порубіжжі

Адміністративна реорганізація імперії

Запровадження губерніального Статуту в Гетьманщині

Імперська інтеграція українського війська

Реорганізація, секуляризація і русифікація української церкви

Часткове відновлення й остаточна загибель української автономії

Розділ VII

ПРИСТОСУВАННЯ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА ДО ІМПЕРСЬКОГО ЛАДУ

Кооптація української шляхти

Боротьба за дворянство колишніх українських урядовців

Ставлення української шляхти до імперської інтеграції

Втягнення козаків до імперського соціального організму

Імперська інтеграція решти українського суспільства

Розділ VIII

РОСІЙСЬКИЙ ЦЕНТРАЛІЗМ І УКРАЇНСЬКА АВТОНОМІЯ: ВИСНОВКИ

ДОДАТОК. Інформація про накази.

БІБЛІОГРАФІЯ

КАРТИ

Гетьманщина і сусідні території в 1750-х рр.

Гетьманщина — частина імперської Росії (1809 р.)

 

Когут, Зенон. Російський централізм і українська автономія: Ліквідація Гетьманщини, 1760— 1830.— К.: Основи, 1996.— 317 с. (Зах. історіографія України; Вип. 2)

ISBN 966-500-065-9

У книзі доктора Зенона Євгена Когута простежується історія українсько-російських відносин від XVII до початку XIX століття. Автор зосереджує увагу на трьох питаннях: російська політика щодо Гетьманщини, реакція українського суспільства на імперську інтеграцію та вплив цього процесу на імперію і українське суспільство.

Для істориків, політологів, викладачів, студентів, усіх, хто цікавиться історією України та українсько-російських відносин.

Видання підготовлене у співпраці з Інститутом археографії НАН України

Уперше книжка опублікована англійською мовою 1988 року Українським науковим інститутом Гарвардського університету

 

 

PETER JACYK CENTRE FOR UKRAINIAN HISTORICAL RESEARCH OF THE CANADIAN INSTITUTE OF UKRAINIAN STUDIES UNIVERSITY OF ALBERTA

Ukrainian Historiography in the West No. 2

Zenon E. KOHUT

Russian Centralism and Ukrainian Autonomy

Imperial Absorption of the Hetmanate 1760s-1830s

ЦЕНТР ДОСЛІДЖЕНЬ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ IM. ПЕТРА ЯЦИКА КАНАДСЬКОГО ІНСТИТУТУ УКРАЇНСЬКИХ СТУДІЙ АЛЬБЕРТСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ

Західна історіографія України Випуск 2

 

Зенон КОГУТ

До українського читача

 

Ця книжка, плід моєї десятирічної праці, побачила світ 1988 року англійською мовою в США як видання Українського наукового інституту Гарвардського університету. Тоді я був переконаний, що моє історичне дослідження ніколи не стане доступним українському читачеві, зокрема через те, що в тодішній УРСР історія XVIII сторіччя та українсько-російських політичних відносин уперто замовчувалась або ж фальсифікувалась. І не лише в УРСР. Навіть у США історію України не вважали серйозним предметом для дослідження і подавали як додаток до російської.

Після виходу книжки у газетах і журналах з’явилось чимало статей і рецензій. Водночас, науковці почали використовувати цю працю при підготовці нових підручників з історії Росії та Східної Європи. Таким чином, книжка певною мірою мала вплив на розвиток історіографії в Канаді, США, Західній Європі.

Створення незалежної Української держави пробудило зацікавлення моєю працею і в Україні. Я дуже радий, що мій песимізм року 1988 виявився невиправданим, і ця книжка буде доступна українському читачеві та займе певне місце в царині історичної науки в Україні.

При вивченні цієї теми я, на жаль, не дістав дозволу працювати в архівах України та Росії. Тому я намагався максимально використати друковані джерела з архівні та бібліотек Варшави, Лондона, Стокгольма, Кракова, бібліотеки Конгресу США та Гарвардського університету. Сподіваюсь, що поява моєї праці українською мовою спонукає істориків суверенної держави до повнішого дослідження джерел, що стосуються цієї теми.

 

Зенон Когут

Київ, 30 серпня 1993 року

 

Від автора

 

Ця книга побудована на матеріалі докторської дисертації, яку я писав протягом 1971 — 1975 рр. Хоча ступінь доктора я дістав у Пенсільванському університеті, більша частина науково-дослідної роботи над дисертацією була здійснена в Українському науковому інституті Гарвардського університету. З часом професійні інтереси привели мене до інших тем, і лише в середині 80-х рр. я дістав можливість переробити і розширити свою працю для публікації.

Під час писання дисертації та її переробки у монографію мені допомагало багато людей. Науковий керівник моєї дисертації професор Альфред Дж. Рібер завжди був щедрий на поради і заохочував мене до роботи. Професор Олександр Оглоблин, який колись викладав у Київському університеті, дав мені багато цінних порад щодо історичних джерел і ділився своїми багатющими знаннями з історії України XVIII ст. Директор Українського наукового інституту Гарвардського університету професор Омелян Пріцак привів мене до ширшого розуміння української історії й запропонував свої поради з питань методології. Багато з тих, хто читав дисертацію та її рукопис, давали вдумливу критику і корисні поради. Серед них: Джон Т. Александер, Ольга Андрієвська, Марта Богачевська-Хом’як, Грегорі Фріз, Юрій Гаєцький, Патриція Кеннеді Грімстед, Леонід Герець, Роберт Е. Джоунз, Орест Пелех і Девід Ренсел. Вельми завдячую професорам Маркові Раєву та Ісабель де Мадар’яга за їхні цінні коментарі й поради. Хочу скласти особливу подяку заступникові директора Українського наукового інституту Гарвардського університету Франкові Е. Сисину, який допомагав мені на кожному етапі цього проекту і завжди нагадував про мій обов’язок історика навіть тоді, коли моя професійна кар’єра набирала іншого напрямку діяльності.

Багато інших осіб допомагали мені у технічній підготовці рукопису та в процесі публікації: Уляна Пасічник, Кетрін Тейлор і д-р Любомир Гайда редагували; Бренда Д. Сенс неодноразово з великим терпінням і старанням передруковувала рукопис, насичений іноземними словами; Маркіян Стецик і Даєн Маккафері підготували карти; Томас М. Керні — таблиці. Покажчик склав Майкл Д. Луу. Я вдячний також Юрію Мигайчукові, відповідальному редакторові Гарвардської українознавчої серії за його постійний нагляд впродовж допровадження цієї книги до друку. Дуже завдячую Українському науковому інституту Гарвардського університету за підтримку і створення сприятливої дослідної і робочої атмосфери. І врешті-решт, я хотів би подякувати Фондові українських студій, Меморіальному фондові Еви Статків з Маямі (Флорида), а також Союзу українок в Америці як щирим спонсорам цієї книги.

 

Зенон Є. Когут,

м. Вашингтон.

Березень 1988 р.

Зенон Когут та його книга

 

Територіальна експансія, що перетворила Росію на величезну багатонаціональну імперію, характеризувалася прагненням до централізму і єдиної форми державного правління. Водночас, зважаючи на тогочасні реалії, Росії доводилось визнавати за деякими землями, надто на західних її кордонах, право на самоуправління. Українська Гетьманщина, потрапивши у 1654 році під сюзеренну владу російського царя, ще протягом цілого сторіччя зберігала власні військові, адміністративні, фінансові та судові структури. Напружені стосунки між доцентровими силами, схильними до створення в імперії єдиної системи державного управління, єдиної соціальної структури і навіть єдиної культури, та відцентровими силами, які домагалися визнання чинних на той час прав за такими привілейованими територіями, як українська Гетьманщина, прибалтійські землі, Царство Польське і Велике Князівство Фінляндське, до останнього часу залишалися одним із найголовніших, але найменш досліджених розділів російської історії.

Зенон Євген Когут простежує боротьбу між російським централізмом та українською автономією, зосереджуючи свою увагу на періоді від царювання Катерини Другої, яке відзначилося скасуванням українських інституцій, до 30-х років XIX сторіччя, коли українське суспільство було остаточно інтегроване в Російську імперію. Автор зупиняється на трьох головних питаннях. По-перше, він показує, як великодержавницькі погляди російського чиновництва та ідеї просвітництва у поєднанні з теоріями організованої поліційної держави в Росії посилювали прагнення до централізму і єдиної форми державного управління і як ці теоретичні міркування впливали на формування політичного курсу імперії. По-друге, у своїй праці Зенон Когут визначає, якою мірою українське суспільство з одного боку чинило опір імперським зазіханням, а з іншого — пристосовувалося до нових обставин. Особливо складним — через несхожість соціальних структур та автономістські погляди української шляхти — виявився процес соціальної інтеграції. Потретє, автор дослідження робить висновок про те, що приєднання України до Росії призвело до русифікації українських міст і перетворення українців у націю селян. Крім того, поглинення імперією Гетьманщини зміцнило концепцію Росії як унітарної держави, незважаючи на виклик, кинутий їй автономними інституціями земель, захоплених згодом на заході.

Завдяки ретельності наукового дослідження, ясності викладу й глибокій аргументованості праця Зенона Когута є не тільки значним внеском в українські студії. Її автор докладно зупиняється на таких широких темах, як формування Російської імперії, джерела її національних проблем, конфлікт між абсолютизмом царської влади і правами автономних регіонів.

Після захисту докторської дисертації в Пенсильванському університеті Зенон Когут викладав спочатку в ньому, а потім в Університеті штату Мічиган. Далі він тривалий час працював на посаді ад’юнкт-професора в Інституті українських досліджень Гарвардського університету, де написав низку статей, присвячених Україні XVIII сторіччя та історії Східної Європи й Росії. Протягом 1980 —1984 років Зенон Когут уклав і відредагував "Американську бібліографію слов’янських і східноєвропейських студій". Працював у Бібліотеці Конгресу США старшим науковим працівником з питань Східної Європи й Радянського Союзу. Нині очолює Канадський інститут українських студій Альбертського університету.

 

Вступ

 

У другій половині XIX ст. концепція Росії як унітарної держави настільки глибоко вкорінилась у свідомість правлячої еліти, що будь-яка політика компромісів з новонародженим національним рухом у цих колах не сприймалася серйозно. Неспроможність вирішувати національні проблеми врешті-решт призвела до краху імперії. Частково причина такої схильності російської еліти до централізму й адміністративного унітаризму зумовлена століттями історичного розвитку. Московія віддавна практикувала включення новоприлучених порубіжних земель до російської адміністративної системи. Поки експансія Росії обмежувалася малозаселеними територіями, де проживали кочівники і невеликі козацькі ватаги, безпосереднє адміністративне приєднання нових земель не зустрічало великого опору. Однак під час своєї експансії на захід Росія підкорила території й народи, які вже мали добре розвинену концепцію юридичної окремішності, регіональних привілеїв і самоврядування. Тому Росія, намагаючись зберегти єдину адміністративну систему, змушена була пристосовуватись до реалій існування окремих привілейованих територій. Серед основних, хоча й не досліджених тенденцій російської історії, завжди була боротьба між доцентровими силами, що відстоювали одноманітність в адміністративному устрої, соціальній структурі і навіть культурі, та відцентровими силами, які вимагали дотримання прав таких особливих привілейованих територій, як Україна, Прибалтика, Царство Польське і Велике Князівство Фінляндське.

Перше знайомство Росії із західним типом самоврядування розпочалося саме з української Гетьманщини, яка опинилася під владою російського царя у 1654 р., але впродовж сторіччя зберігала свою власну адміністративну, фінансову і судову систему. Предметом дослідження даної книги є боротьба між російським централізмом і українською автономією. Хронологічно вона охоплює період від правління Катерини II, коли українські установи Гетьманщини були скасовані, до 30-х рр. XIX ст.— остаточної інтеграції українського суспільства в імперську систему.

Дослідження зосереджене на трьох принципових питаннях. Поперше, яким було походження, теоретичне обгрунтування та втілення російської політики щодо Гетьманщини та інших автономних регіонів. По-друге, якою була реакція установ Гетьманщини та українського суспільства на імперську інтеграцію. По-третє, наскільки успішно відбувався цей процес і який він мав вплив на імперію і українське суспільство.

Крім того, дослідження порушує ширше коло питань. Для кращого розуміння загальноєвропейської історії воно дає аналіз російського варіанту «добре регульованої» абсолютистської держави та її боротьби проти корпоративних і регіональних привілеїв. У контексті російської історії — це вивчення одного з сюжетів формування Російської імперії і своєрідна передмова до дослідження її національної політики. Ліквідація української й балтійської автономій відбулася в часи бурхливого зростання імперії. Приєднання пізніше здобутих польських і турецьких територій відбулося без сумніву з врахуванням досвіду, здобутого Катериною II в Україні. Скасувавши адміністративну структуру автономних територій, Катерина спричинилася до творення багатонаціональної, але унітарної за характером імперії і розпочала національну політику, яку продовжили її спадкоємці.

Нарешті, це дослідження має безпосереднє відношення до української історії. Що більше успіхів досягали імперські власті, розчиняючи Гетьманщину в імперському морі, то менш імовірним було збереження українцями історичної своєрідності. Кооптація і часткова асиміляція їхньої еліти зробила українців «соціологічно неповною» або «неісторичною» нацією, спрямувавши їх на шлях національного будівництва, відмінний від того, яким ішли нації, що зберегли свою традиційну еліту. Встановлення зв’язку між традиційною українською автономією і сучасним українським націоналізмом виходить за межі хронології і теми наведеної праці. Однак вона містить вихідний матеріал, що може стати у пригоді дослідникам націоналізму.

Катерина скасувала автономію трьох українських регіонів — Слобідської України, Запоріжжя і Гетьманщини. Ця праця присвячена лише проблемам Гетьманщини. За часів Катерини II автономія Слобідської України, установи якої ніколи не були добре розвинутими, вже була обмежена. Запоріжжя було козацькою республікою, що мала велике символічне значення для українських традицій, але її знищення не було ізольованим фактом, а становило частину загальної імперської політики стосовно всіх козацьких військ на імперській території. Гетьманщина ж, цей найбільший неасимільований порубіжний простір імперії, найкраще надається для вивчення як один з прикладів імперської інтеграції.

Хоча процес ліквідації інститутів та соціальної структури Гетьманщини в імперській системі і є основним предметом нашого зацікавлення, дане дослідження не розглядає спеціально складний процес культурної асиміляції і «русифікації». Вивчення останнього потребувало б поглиблених досліджень українсько-російських мовних і літературних відносин, історії освіти, соціального життя та долі української шляхти і кліру. Таким чином, проблема акультурації та «русифікація» згадуються тут остільки, оскільки вони пов’язані з розумінням адміністративної інтеграції та імперської політики.

Ця монографія — перше повне дослідження інтеграції Гетьманщини в імперію. Більшість українських істориків, які займалися Гетьманщиною, вивчали інші періоди та проблеми. І це не дивно, оскільки розпуск і ліквідація місцевих установ рідко були популярними темами в національній історіографії. Проте різноманітні історичні школи XIX—XX ст. зробили поважний внесок у дослідження і тлумачення цієї проблеми. Він заслуговує тут на спеціальну увагу.

Однією з проблем, що зацікавила дослідників, є юридичний статус союзу Гетьманщини з Москвою. Суперечки точаться навколо точного визначення статусу Переяславської угоди 1654 р., згідно з якою гетьман Богдан Хмельницький і українська еліта визнали сюзеренітет московського царя. Дотепер угоду трактували як персональну унію, звичайну унію, протекторат, васальну залежність, військовий союз, автономію, інкорпорацію або возз’єднання 1. Тривала полеміка з цього питання підігрівалась також з політичних міркувань. У Радянському Союзі, наприклад, Центральний Комітет Комуністичної партії визначав Переяславську угоду як вічне, добровільне «возз’єднання» двох «братніх народів» 2. І хоча полеміка про природу юридичних взаємовідносин Гетьманщини з Росією значно сприяла поглибленню наших знань з історії раннього періоду Гетьманщини, вона не наблизила нас до розуміння причин та обставин її занепаду.

Боротьбу всередині гетьманського суспільства досконало вивчали історики народницького напряму, які від середини XIX до початку XX ст. займали провідні позиції в українській історіографії. Вони розглядали козацьку еру як період боротьби мас за свободу і соціальну справедливість проти експлуатації з боку українських землевласників. Народники зібрали і опублікували значні архівні матеріали, а також видали ряд монографій про соціальну структуру і установи Гетьманщини. О. Лазаревський — найвидатніший серед істориківнародників, написав понад 400 праць з різних аспектів гетьманського суспільства 3.

 

 

1 Найновіший і найбільш відомий огляд різних інтерпретацій угоди див.: Basarab J. Pereiaslay 1654: A Historiographical Study.— Edmonton, 1982; див. також: Яковлів А. Договір гетьмана Богдана Хмельницького з московським царем Олексієм Михайловичем 1654 р.— Нью-Йорк, 1954; Andreyev N. «Переяславский договор» // Studies in Moskovy.— London, 1970.— P. 65 — 112.

2 Тези про 300-річчя возз’єднання України з Росією (1648—1654 рр.). Схвалені Центральним Комітетом Комуністичної партії Радянського Союзу.— К., 1954.

3 Повну бібліографію праць О.Лазаревського уклав М.Ткаченко. Див.: Список праць О.М.Лазаревського і праць про нього // Український археографічний збірник.— 1927.— Вип. 2.— C. LI-LXXX.

 

Досліджуючи ліквідацію автономії, вони природно зосереджувалися на соціальних питаннях. Так, М.Стороженко описував історичну долю козацтва 1, Д.Міллер досліджував процес перетворення козацької старшини на російське дворянство 2, а О.Лазаревський і В.Мякотін вивчали проблеми закріпачення селянства 3.

На початку XX ст. нова генерація українських істориків відкинула ідеї народників і виробила нову «державницьку» школу. Вони розглядали Гетьманщину як дійсно незалежну державу і зосереджували свої дослідження довкола таких показників незалежності, як закордонна політика, внутрішня адміністрація і судочинство. Здебільшого ці історики займалися раннім періодом історії Гетьманщини, коли вона справді була незалежна. Їхній основний внесок в історіографію ліквідації Гетьманщини полягає в дослідженні прикладів опору імперській політиці. Велику суперечку серед представників державницької школи викликало авторство «Истории Русов» — антиросійського політичного трактату, спрямованого проти поглинання Гетьманщини, що мав значний вплив на розвиток тогочасної української національної свідомості 4. Для визначення та характеристики опозиційних кіл українського суспільства часів скасування Гетьманщини багато зробив О.Оглоблин 5.

 

1 Стороженко H. K истории малороссийских казаков в конце XVIII и в начале XIX в. // КС.— 1897.— № 4.— С. 124-156; № 6.— С. 460-483; № 10.— С. 115 — 131; № 11.— С. 143-156; № 12. — С. 332-350.

2 Миллер Д. Очерки из истории и юридического быта старой Малороссии. Превращение казацкой старшины в дворянство // КС.— 1897.— № 1.— С. 1 — 31; № 2.— С. 188-220; № 3. — С. 351-374; № 4. — С. 1-47.

3 Лазаревский А. Малороссийские посполитые крестьяне (1648— 1783).— К., 1908; Мякотин В. Очерки социальной истории Украины в XVII —XVIII вв. // Годишник на Софийския университет.— Т. 28.— София, 1932.

4 Проблеми щодо авторства і філософії «Истории Русов» обговорюються О.Оглоблиним у передмові до нового українського перекладу. Див.: Історія Русів.— НьюЙорк, 1956.— С. V-ХХІХ.

5 Оглоблин О. Люди старої України.— Мюнхен, 1959; його ж: Ukrainian Autonomists of the 1780s and 1790s and Count P.A. Rumyantsey-Zadunaysky // Annals of the UAAS.— 1958.— № 3-4.— P. 1313-1326; його ж: Опанас Лобисевич (1732-1805).— Мюнхен, 1966. Повну бібліографію праць О. Оглоблина див.: Винар Л. Бібліографія праць проф. д-ра О.Оглоблина (1920 — 1975) // Збірник на пошану проф. д-ра О. Оглоблина. / Під. ред. В. Омельченка.— Нью-Йорк, 1977.— С. 93—123.

6 Я не вважаю істориків, що публікувалися в Радянській Україні в 1920-х рр., «радянськими», а відношу їх до різних шкіл. Лише після обов’язкового впровадження офіційної історичної концепції в 30-х роках XX ст. термін «радянський» можна безпомилково використовувати для визначення історичної орієнтації.

 

Радянські історики вбачали в ліквідації автономії Гетьманщини політично небезпечне питання, яке найкраще просто ігнорувати 6. їхні інтереси обмежувалися двома темами: класовою боротьбою і «дружбою» українського та російського народів. Радянські історики досліджували окремі прояви соціального незадоволення, розширюючи, таким чином, наші знання про козацькі та селянські повстання (особливо у с. Турбаї) 1. Під рубрикою дружби українського та російського народів з’явилося багато праць про спільну боротьбу проти Наполеона (коли кілька козацьких формувань було відновлено в складі російської армії) 2.

 

1 Гуржій І.О. Боротьба селян і робітників України проти феодально-кріпосницького гніту (з 80-х рр. XVIII ст. до 1861 p.).— K., 1958; Історія селянства Української РСР. У 2 т.— К., 1967; Гуслистий К. Турбаївське повстання.— К., 1947; Гуржій І. Повстання селян в с. Турбаях (1789 — 1793).— К., 1950.

2 Гербильский Г. Украинские козачие полки и украинское ополчение в Отечественной войне 1812 года.— К., 1943; Стрельский В.И. Участив украинского народа в Отечественной войне 1812 года.— К., 1953; Аболихин В.С. Украинское ополчение 1812 г. // Исторические записки.— 1962.—

 

Недоступність для мене радянських архівів обмежила моє дослідження аналізом уже опублікованих джерел про ліквідацію Гетьманщини. Листування Катерини II, петиції до Законодавчої комісії 1767 р. і документи Олександра Безбородька були надруковані в «Сборнике Императорского русского исторического общества» (Санкт-Петербург, 1867—1916). Воєнний архів генерал-губернатора Рум’янцева, документи Катерини II, козацькі хроніки та офіційні документи, що мають відношення до Гетьманщини, знаходимо у «Чтениях в Императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете» (Москва, 1846—1918). Усі закони про скасування Гетьманщини були опубліковані у «Полном собрании законов Российской империи», 1-а серія (Санкт-Петербург, 1830), а також у «Сенатском архиве» (Санкт-Петербург, 1888— 1913). Протягом XIX ст. журнал «Киевская Старина» (Київ, 1882— 1906)" і газета «Черниговские губернские ведомости» (Чернігів, 1838— 1917) вміщували важливі для нашої теми документи практично в кожному номері.

Велика кількість з цих широко публікованих матеріалів ніколи не вводилася до наукового обігу. Я хотів би поліпшити такий стан речей. Сподіваюся також, що моя праця стимулюватиме подальші дослідження, особливо побудовані на підставі архівних розвідок.

Тепер кілька слів про термінологію. Впродовж багатовікової історії Україну називали по-різному: «Русь», «Мала Русь» («Мала Росія», «Малоросія»), «Україна». У XVIII ст. територія Гетьманщини була відома як «Малоросія», але цей термін не точний, оскільки в інші періоди «Малоросією» називали також території поза межами Гетьманщини. Більше того, сьогодні багато українців вважають цю назву принизливою. У XIX ст. історики називали Україну «Гетьманщиною», а в XX ст. радянські історики почали вживати термін «Лівобережна Україна» (лівий, або східний, берег Дніпра). Ця назва не може нас задовольнити, оскільки географічно вона охоплює більшу територію, ніж та, яку займала Гетьманщина, і не завжди послідовно вживається у радянській літературі. Отже, у цій праці я використовую термін «Гетьманщина» для визначення своєрідного державного утворення на чолі з гетьманом, а також уживаю сучасні назви «Україна» і «українці». «Малоросія» і «малороси» з’являються тільки у прямих цитатах або офіційних назвах (наприклад, Малоросійська колегія).

Більші труднощі виникають у підборі відповідного загального терміна для української еліти, яка здійснювала владу в Гетьманщині. Злиття козацьких і польсько-литовських еліт і традицій породило цілу низку назв: «старшина», «Значне військове товариство» і «шляхта». Жодна з них у нашому випадку не є повністю задовільною. «Старшина» означає козацьких офіцерш, або старших людей, тоді як «Значне військове товариство» належить до соціального угруповання, з лав якого набирали всіх козацьких урядовців. Відтак, член еліти, отримавши урядову посаду, поповнював старшину, але після відставки повертався до Значного військового товариства. Однак, українську еліту також не можна просто визначити як групу козацьких старшин і знаті. У XVIII ст. ця еліта перетворилася на згуртовану земельну аристократію, що почала претендувати на статус польсько-литовського нобілітету — шляхти. Російський уряд такі претензії не визнавав, але в Гетьманщині ця нова еліта користала з окремих шляхетських привілеїв. Проте, оскільки еліта Гетьманщини не була визнана як нобілітет, то й обидва терміни — як «шляхта», так і «нобілітет» не є вдалими. Врешті-решт, я вирішив вдатися до терміна «нова шляхта». Поруч з ним я вживав також термін «знать». Всі, хто належав до старшини чи нової шляхти, були на якомусь етапі свого життя також членами Значного військового товариства. Там, де це буде доречним, згадуватиму також терміни «шляхта», «козацька старшина» та подам опис різноманітних груп і підгруп, з яких складалася українська еліта.

Усі дати подаються згідно з юліанським календарем, що був у вжитку в Гетьманщині та в Росії (у XVIII ст. різниця між юліанським і григоріанським календарем, якого дотримувалась більшість країн Європи, становила 11 днів). Єдиний виняток— це датування повідомлень західних дипломатів, що позначаються «н.с.» — новий стиль.

 

Розділ І







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-08; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.227.208.153 (0.015 с.)