ТОП 10:

ПРИРОДА УКРАЇНСЬКОЇ АВТОНОМІЇ



 

 

Виникнення і розвиток Гетьманщини

 

Початки Гетьманщини сягають козацької революції 1648 р.— однієї з найбурхливіших подій в українській історії. Польська адміністрація тоді була зруйнована, а правляча еліта вигнана з України. Жорстокість революції була породжена переплетінням соціального, релігійного і — певною мірою — національного гноблення, протест проти якого на деякий час об’єднав більшу частину українського православного населення, включаючи дрібну шляхту, клір, козаків і селян. Але саме козаки забезпечили ту військову силу, яка зробила повстання можливим, і підмінили польську адміністрацію своїми власними установами.

Козацтво являло собою військове товариство, що мешкало на нейтральній території між Османською імперією і польсько-литовською Річчю Посполитою. Ці вільні люди походили з різних верств населення, але здебільшого вони були збіглими кріпаками. Порубіжна земля, вільна і багата, вабила сміливців, які, займаючись в степу полюванням, рибальством і хліборобством, наражалися на постійну небезпеку татарських нападів. Для самозахисту козаки гуртувалися в озброєні загони, які в XVI ст. перетворилися на армію найманців і флібустьєрів 1.

 

 

1 Історія козаків добре викладена в кн.: Голобуцкий В. Запорожское казачество.— C. l —108. Див. також: Stöckl. Die Entstehung der Kosakentums. Детальніше ця тема висвітлюється в 6-му і 7-му томах праці Грушевського: Грушевський М.С. Історія України-Руси. У 10 т.— Львів-Київ, 1898—1937.

 

 

Незабаром польський уряд почав залучати козаків для захисту південного кордону від татар і турків як допоміжну силу у своїх численних війнах. У винагороду за це козаки вимагали визнання певних «козацьких прав і привілеїв»: самоврядування, права на власну землю, на полювання, рибальство і торгівлю, на виробництво алкогольних напоїв, звільнення від податків. Але шляхта — правлячий клас Польщі — дуже ревно оберігала свої прерогативи і відмовлялась визнавати претензії козаків, вважаючи їх просто бунтівниками. У суспільстві, поділеному на панів, кріпаків і міщан, для козаків, незважаючи на їхні військові заслуги, місця не було.

Доки козаки проживали на кордоні між польсько-литовською Річчю Посполитою й татарами, ці соціальні тертя контролювалися. У XVI ст., однак, польські й ополячені українські магнати розпочали інтенсивну колонізацію України, заснувавши латифундії для великомасштабного виробництва і експорту збіжжя. Іноді, одержуючи права на землі, де розташовувалися козацькі поселення, шляхтичі примушували козаків виконувати трудові повинності, а в разі відмови виганяли їх. Козаки бунтували, вдавалися до суду, що в очах шляхти подавало поганий приклад для кріпаків. Приваблені тимчасовими звільненнями від трудових повинностей на нових землях, селяни сунули на колонізовані території. Але згодом нерідко втікали, бунтували або приєднувалися до козаків. Таким чином, існування козацької вольниці стало постійним джерелом соціального неспокою.

У своїх стосунках з козаками польський уряд опинився перед дилемою. Війна проти татар, турків або Московії потребувала великої кількості козаків, але пізніше вони ставали небезпекою для Речі Посполитої. Уряд намагався обмежити і контролювати їх число, утворивши реєстр офіційно визнаних козаків, які отримували платню від Корони. У мирний час реєстр намагалися утримувати якомога меншим, хоча козаки постійно прагнули його збільшити. Залежно від політичних обставин кількість козацького війська змінювалася: 1568 р. було 1300 козаків, 1625 р.— 6000 і 1630 р.— 8000 1. Але це становило лише невелику частину їх дійсної кількості — переважна більшість були нереєстрованими, тобто «вільними», козаками. Іноді обставини примушували поляків використовувати їхню військову силу. Так, велику перемогу під Хотином (1621) поляки здобули при участі 41 250 козаків 2. Однак, коли небезпека минула, уряд вилучив з реєстру всі додаткові вписання. 1625 р. поляки погодилися вписати в реєстр усього 6000 козаків із загальної кількості 45 000, що претендували на статус козака 3.

 

 

1 Холмський І. (Крип’якевич І.). Історія України.— Нью-Йорк, 1949.— С. 184 — 194.

2 Грушевський М.С. Історія України-Руси.— Т. 7.— С. 473.

3 Там же.— Т. 7.— С. 482-483.

 

 

Нереєстрові козаки втратили свої права і стали перед вибором: бути кріпаками або втікати. Багато з них подалося в глиб степів на вільні землі; інші залишилися, якось намагалися уникнути закріпачення. Загалом загроза кріпацтва, обмежений реєстр і відмова поляків вповні визнати козацькі «права і привілеї» викликали значне незадоволення.

Православна віра була сполучною ланкою між козаками і українськими селянами, міщанами і деякими прошарками шляхти. У XVI ст. православна церква в Україні переживала кризу. Неспроможне успішно змагатися з римським католицизмом, що підтримувався польською державою, православ’я втратило велику кількість вірних з числа нобілітету. Прагнучи звести до мінімуму тиск католицизму, деякі православні єпископи, підтримані частиною віруючих, погодилися на Брестську унію (1596), за якою була створена уніатська церква. Вона зберегла східний обряд і слов’янську літургічну мову, але була в унії з Римом. Якщо церковна ієрархія в цілому підтримала унію, то світські братства, що складалися переважно з міщан, а також багато православних шляхтичів чинили їй сильний опір 1. Спалахнули значні релігійні конфлікти. Непопулярна в православних масах уніатська церква завдяки підтримці польського уряду деякий час була єдиною легальною східною церквою у Польсько-Литовській державі.

До 1620-х рр. козаки домагалися визнання тільки своїх корпоративних прав. Але згодом, під проводом винятково талановитого військового лідера — гетьмана Петра Сагайдачного (1614—1622), козацьке військо перейшло на бік православних в їхній боротьбі проти уніатів і римо-католиків. 1620 р. під козацьким протекторатом відновилася православна ієрархія, а все Запорозьке військо увійшло до складу Київського православного братства. Вже з 1621 р. у козацькі вимоги постійно включалися пункти офіційного визнання православної церкви і скасування Брестської унії.

Релігійне питання було тісно пов’язане з відродженням інтересу до історії Русі і церковнослов’янської та руської (середньо-української) мов. Як учасники релігійної боротьби козаки стали захисниками «національних» традицій і прихильниками українського культурного відродження. Загострення питань козацького корпоративізму поруч з загостренням релігійного, національного і соціальних питань викликало спалах широкомасштабного національного повстання під проводом козаків. Розпочавшись зі спроб гетьмана Богдана Хмельницького задовольнити персональні та корпоративні вимоги, повстання згодом переросло в українсько-польську війну. Несподівано Хмельницький разом з козаками опинився на чолі коаліції козаків, православної шляхти, міщан, священиків і селян. З падінням польської влади Запорозьке військо взяло на себе функції цивільної адміністрації, утворивши фактично новий політичний організм 2.

 

 

1 Найкраще історія церковної унії, релігійної боротьби та козацької політики з цього питання викладена в 5-му і 6-му томах «Історії України-Руси» М. Грушевського. Короткий огляд подає Дмитро Дорошенко: Дорошенко Д. Нарис історії України. У 2 т.— Варшава, 1933.— T. 1.— C. 178-194.

2 Про добу Хмельницького див.: Грушевський М. Історія України-Руси.— Т. 8, 9; Z dziejów Ukrainy / Pod red. W.Lipinskiego.— Kraków, 1912; Липинський В. Україна на переломі, 1657 — 1659.— Відень, 1920; Крип’якевич І. Богдан Хмельницький.— К., 1954.

 

 

Коли угода з Річчю Посполитою (Зборівський мир 1649 р.) не втрималася і боротьба продовжилася, гетьман Богдан Хмельницький і українська еліта (тобто козацька старшина і шляхта, що приєдналася до повстання) вирішили звернутися за допомогою до Московії. 1654 р. у Переяславі Хмельницький і представники Запорозького війська визнали сюзеренітет московського царя. Зі свого боку, цар пообіцяв визнати українську автономію і запропонував військовий союз проти Польщі.

Спочатку спільна козацько-московська кампанія була успішною, але — через взаємну недовіру і брак координації — військові операції дуже скоро захлинулися. Зростаюче напруження між українським і московським культурними середовищами і системами правління вимусили наступника Хмельницького — Івана Виговського розірвати союз з Московією і шукати згоди з Польсько-Литовською державою. Внаслідок Гадяцького миру (1658) козацька держава як Руське князівство на рівних правах мала увійти до складу тристоронньої федерації з Польщею і Литвою. Але боротьба продовжувалася, оскільки з таким рішенням не погодилися Московія і частина рядових козаків 1.

Доки тривала війна за українські землі, в середині Запорозького війська певні фракції вагалися у виборі між Московією і ПольщеюЛитвою. Ця боротьба настільки поляризувала українське суспільство, що утворилися два окремі гетьманські уряди, дві адміністрації і дві армії. На правому березі Дніпра підтримували поляків, на лівому — московитів. Кожен гетьман із союзниками намагався знищити свого суперника і встановити повний контроль над Україною, але жодна сторона не мала достатніх сил для досягнення цієї мети. Знесилені майже десятирічною війною, Польща і Московія нарешті погодилися в Андрусові (1667) на 13-річне перемир’я 2. За умовами Андрусівського договору, Московія зберігала контроль над Лівобережною Україною і містом Києвом, а Польща одержувала Правобережжя. Запорозькі козаки потрапляли під спільний московсько-польський сюзеренітет.

Козаки не визнали поділ України. Гетьман Правобережжя Петро Дорошенко (гетьманував 1665—1676) вирішив об’єднати Україну, уклавши козацько-турецько-татарський союз. Здобувши кілька перемог на початковому етапі, Дорошенко спромігся лише втягнути Україну у ще більшу війну з участю Польщі, Криму, Османської імперії та Московії. Іноземні війська, кілька ворогуючих козацьких армій і класові антагонізми між селянами, рядовими козаками і елітою кинули Україну у вир анархії. Цей період відомий в українській історіографії як «Руїна». Українська еліта була знищена; Правобережжя, арена найбільших військових операцій, спустошене і знелюднене; навіть правобережні козацькі формування порозбігалися або переправилися за Дніпро 3.

 

 

1 Про Виговського та Гадяцьку унію див.: Грушевський М. Історія України-Руси.— Т. 10.— С. 292-359.

2 Хитросплетіння подій від 1658 до 1681 рр.— «вічного миру» найкраще описав Дорошенко: Дорошенко Д. Нарис.— Т. 2.— С. 51 — 93.

3 Там же.— С. 73-93.

 

 

Енергія і ресурси вичерпалися, усі учасники війни шукали миру. 1686 р. внаслідок цілої серії угод ситуація стабілізувалася. Договір про «Вічний мир» між Польщею і Московією надав Москві міжнародне визнання, владу над Лівобережною Україною і містом Києвом.

За три десятиріччя конфлікту територія державного утворення, започаткованого гетьманом Богданом Хмельницьким, значно зменшилася. Втрачене було не тільки Правобережжя: запорозькі козаки, основна сила повстання 1648 р., відособилися своєю власною напівнезалежною республікою в Січі. Залишки державного утворення Хмельницького на лівому березі стали відомими під назвою Гетьманщина. Незважаючи на втрати під час Руїни, вона зберегла за собою значну територію (теперішню Чернігівську і Полтавську області, а також частково Київську, Сумську і Черкаську області в Україні і ряд міст, розташованих сьогодні в Російській Федерації) і населення, яке в середині XVIII ст. нараховувало понад 1 млн. осіб чоловічої статі. З вихору бурхливої історії Гетьманщини виникла нова соціальна структура і система правління, що відрізнялася як від Польщі-Литви, так і від Московії. Українські «права і вольності» базувалися на особливій соціальній структурі, інституціях і адміністрації Гетьманщини, а також на міфах і політичних поглядах його еліти.

 

Соціальна структура

 

Тривалі військові дії і соціальні конфлікти загальмували кристалізацію соціальної структури Гетьманщини аж до початку XVIII ст. Так і не отримали справжнього розвитку легальні корпоративні стани. Але соціальна структура Гетьманщини нагадувала, до певної міри, європейське корпоративне суспільство, оскільки мала вертикальну ієрархію, в якій політичний, правовий і соціальний статус особи визначався належністю до певної соціальної групи. На верхівці суспільства знаходилася українська еліта, що поєднувала в собі елементи старого нобілітету — шляхти польських часів — і нової групи — козацької старшини і знаті. Багато шляхтичів, що колись підтримали повстання Хмельницького, наполягали на визнанні своїх колишніх політичних і соціальних привілеїв, одержаних за Переяславською угодою 1.

 

 

1 Багато уваги шляхті, що приєдналася до Хмельницького, приділив В.Липинський. Див.: Липинський В. Україна на переломі, 1657 — 1659; а також: Z dziejów Ukrainy / Pod red. W.Lipinskiego.— Kraków.

 

 

Але соціальна революція 1648 р. підірвала їх колишню силу. Багато шляхтичів було вбито або вигнано з України. Навіть ті, хто зберіг свої маєтки, втратили безкоштовну робочу силу в особі селянина. В районах, найменше охоплених повстанням Хмельницького, шляхта зберегла свої колишні прерогативи. Так, на Стародубщині — північній частині Гетьманщини,— місцева шляхта визнала нову козацьку адміністрацію і продовжувала користуватися з праці селян.

Але навіть збереження окремих прерогатив не гарантувало станового лідерства шляхти у суспільстві. Новий державний організм був породженням козацького війська і козацької верстви. І тільки ставши козаками, шляхтичі зберігали свою колишню владу. На той час серед козацького війська вже існувала нова, нешляхетська еліта, а також прямо протилежні їй елементи. Більше того, лояльна Хмельницькому шляхта була не настільки численною, щоб заповнити новий військове-адміністративний апарат. Неспроможна контролювати політичні важелі суспільства, вона переставала існувати як єдина еліта. У кращому випадку, стара шляхта могла сподіватися тільки на злиття з тією соціальною групою, що виконувала ці функції, тобто з козацькою старшиною і знаттю.

Формування нової однорідної еліти проходило повільно і болюче. Постійні війни і соціальні чвари фактично винищили те, що зародилося в епоху Хмельницького. Наступне покоління козацької старшини, що вийшло з низів, заклало підвалини для існування більш стабільної еліти. За часів правління гетьманів Івана Самойловича (1672—1687) й Івана Мазепи (1687—1709) з’явилася набагато згуртованіша група землевласників, що за соціальним становищем і способом життя наближалася до шляхетства. Ця нова шляхта складалася з нащадків «старої» шляхти, нащадків козацької старшини, що належала до реєстру ще за польських часів, і нової старшини. Нова шляхта мала свою формальну організацію — Значне військове товариство, яке в середині XVIII ст. поділялося на три соціальні категорії. Першою і найбільш впливовою категорією були «бунчукові товариші», що перебували під корогвою, тобто безпосередньою владою гетьмана. Далі йшли «військові товариші», які призначалися Генеральною військовою канцелярією, або центральною адміністрацією Гетьманщини. Третьою категорією були «значкові товариші», що підпорядковувалися полковникові 1.

 

 

1 Процес формування нової еліти описав Окиншевич Л.: Значне військове товариство в Україні-Гетьманщині XVII —XVIII ст. // Записки Наукового товариства імені Шевченка.— Т. 157.— Мюнхен, 1948. Див. також: Kohut Z.E. The Ukrainian Elite in the Eighteenth Century and its Integration into the Russian Nobility // The Role of the Nobility in Russia and Eastern Europe / Ivo Banac and Paul Bushkovitch, ed.— New Haven, 1983.— P. 65 — 97. B.A. М’якотін твердить, що нова еліта представляла найбільш заможних і впливових козаків і не була чітко визначеною соціальною категорією (див.: Очерки социальной истории Украины в XVII —XVIII вв. В 4-х ч.— Прага, 1926.— Ч. 2.— С. 14). М’якотін дослідив орендування землі, але не зачепив розвиток організаційної структури та юридичних прерогатив нової шляхти.

 

 

Хоча градації у Значному військовому товаристві визначали не військовий чи адміністративний, а соціальний ранг, фактично від них залежало призначення на всі посади, тому найвищі урядовці набиралися з числа перших двох категорій. Навіть не перебуваючи на службі в українській адміністрації, від нової шляхти вимагалося виконання специфічних функцій, як-то розслідування злочинів або поповнення військової сили під час татарської загрози. В свою чергу, нова шляхта одержала право власності на маєтки і брала участь у вирішенні державних справ, ввійшовши до гетьманських рад. Нова шляхта була також під особливою судовою юрисдикцією: бунчукових товаришів міг судити тільки гетьман, військових товаришів — тільки Генеральна військова канцелярія, а значкових — тільки полковник.

Впродовж XVIII ст. Значне військове товариство перетворювалося на замкнутий стан. За часів свого розквіту в 60-х рр. XVIII ст. українська нова шляхта нараховувала від 2100 до 2400 дорослих чоловіків, приблизно 300 з них представляли місцеву аристократію, ще 500 — середній прошарок; решта — 1300—1500 — складалася з дрібних урядовців та землевласників 1. Ця нова верства почала називати себе «шляхтою» і вимагати — безуспішно — визнання російською владою тих своїх прав, які вона мала в польські часи. Українці не допускалися до кадетських корпусів, оскільки, на думку російського чиновництва, у «Малоросії немає благородних» 2.

 

 

1 Kohut Z.E. The Ukrainian Elite.— P. 67; Окиншевич Л. Значне військове товариство.— C. 91 — 94. Ці цифри отримані таким чином: кількість знаті в кожній з трьох категорій додавалася до кількості чиновників, які, найвірогідніше, походили з кожної категорії. Було отримано приблизні дані про розмір та внутрішню структуру еліти. Охоплено лише доросле чоловіче населення (від 18 років), що було або зареєстроване в Значному військовому товаристві, або займало офіційні посади. Але, оскільки тут не включено молодших синів знаті або осіб, що вже перебували на спочинку, підрахунки є дуже приблизними.

2 Миллер Д. Очерки из истории и юридического быта старой Малороссии. Превращение малорусской старшины в дворянство // КС.— 1897.— № 1.— С. 26. Міллер подає огляд боротьби старшини за російські дворянські титули. (Див.: КС.— № 1.— С. 1-31; №2.— С. 188. — 220; № 3.— С. 351-357; № 4.— С. 1-47). Цінні відомості про розвиток дворянства наводить Єфименко О.: Ефименко А. Малорусское дворянство и его судьба. // Южная Русь. В 2 т. — СПб., 1905.— Т. 1.— С. 145 — 200. Генеалогію більшості українського дворянства можна простежити у монументальній праці В.Л. Модзалевського: Модзалевский В Л. Малороссийский родословник. В 4 т.— СПб., 1905-1915.

 

 

А відтак вони були позбавлені можливостей зробити військову або цивільну кар’єру. На думку імперських чиновників, даровані царем за часів Хмельницького грамоти, що підтверджували шляхетство, визнавалися тільки для тих, хто міг підтвердити свій шляхетський стан ще перед 1654 р. Найнеприємнішим для української нової шляхти було те, що з 1722 р. росіяни автоматично отримували дворянство після досягнення певної позиції в «Табеле о рангах». В Гетьманщині ж навіть найвищі посади цього не гарантували. Отже, українська нова шляхта змагалася за рівноправність українських і російських посад і рангів, а також за визнання і підтвердження її імперського дворянського статусу. Але в межах Гетьманщини влада, багатство та привілейований юридичний і соціальний статус української нової шляхти залишалися недоторканими.

Козаки, що становили прошарок між новою шляхтою і селянством, отримавши соціальні привілеї, залучалися до військової служби. Завдяки своєму спільному походженню, козацькі привілеї були схожими з привілеями еліти: самоврядування, звільнення від податків, право на власну землю, право на виробництво алкогольних напоїв і право на торгівлю певними товарами. Єдиним привілеєм нової шляхти, якого позбавлялися козаки, було право на використання праці селян. Але, незважаючи на привілеї, становище козаків, починаючи від кінця XVII ст., постійно погіршувалося. Під тиском старшини й знаті козацтво поступово втратило свої політичні прерогативи. Воно вже не обирало свою старшину і не брало участі у різних державних радах. Але найбільш фатальним для їхньої долі виявився економічний занепад. Хоча юридично козаки не відрізнялися від нової шляхти, з економічної точки зору вони більше нагадували селян 1.

Економічні позиції козацтва підривалися їхньою подвійною роллю солдатів і вільних хліборобів. Під Польщею козаки або одержували платню, або ж їм перепадала частка награбованої здобичі. Тепер, хоча вони повинні були бути вповні готовими до війни, їм, як правило, не діставалося нічого. Інколи, в час тривалих військових кампаній, козаки одержували якусь винагороду, але, щоразу надовго відриваючись від господарства, вони погіршували своє економічне становище. Обдертий до останньої нитки козак, мріючи уникнути майбутньої військової служби, часто продавав свою землю і йшов в наймити до землевласника. Цей процес прискорювався і загострювався через ненажерливість козацької старшини й знаті, які з метою придбання козацької землі і посад нерідко вдавалися до незаконних дій. Але окремі козаки накопичували неабияке багатство, вступали до Значного військового товариства і, таким чином, ставали частиною нової шляхти. Наверх пробивалися одиниці, донизу котилися тисячі, і це зменшило козацьке військо Гетьманщини з 60 тис. в 1650 р. до ЗО тис. у 1669 р. і 20 тис.— 1730 р. 2.

 

 

1 Найкраще цей процес описав В.А.М’якотін: Мякотин В.А. Очерки социальной истории Украины в XVII —XVIII вв. В 3 кн.— Прага, 1926.— Кн. 3; Значним джерелом інформації про козацькі маєтки є книга О.Лазаревського: Лазаревский А. Описание старой Малороссии. В 3 т.— К., 1888 — 1902. Див. також: Апанович О. Збройні сили України першої половини XVIII ст.— К., 1960; Дядиченко В.А. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця XVII — початку XVIII ст.— К., 1959.— С. 411 — 466; Гуржий А.И. Эволюция феодальних отношений на Левобережной Украине в первой половино XVIII ст.— К., 1986.— С. 38-76, 85 — 97.

2 Апанович О. Збройні сили.— С. 21 — 22.

 

 

Занепокоєний цим, російський уряд намагався зупинити зубожіння козаків. Це викликалося потребами імперії залучити максимальну кількість козаків для ведення війни проти Османської імперії. Так, указами 1723 і 1728 рр. козакам заборонялося переходити на становище селян, а указ 1739 р. обмежував можливості української старшини скуповувати козацькі господарства 1, але ці заходи не торкнулися головної проблеми — залежності козаків від землі. Нова шляхта могла проходити військову службу, оскільки вона мала достатньо землі і жила з безплатної праці селян. Цілком зрозуміло, що для того, щоб козаки могли виконувати аналогічні обов’язки, вони потребували економічної підтримки з боку держави або іншої соціальної групи.

Певною мірою про це йшлося в одній з найбільших царських реформ 1735 р. Усі козаки були поділені на дві групи — «виборних» і «підпомічників». Виборні козаки відбували військову службу, тоді як бідніші підпомічники виконували допоміжні обов’язки: збирали і постачали провіант, коней, худобу; займалися доставкою пошти; навіть обробляли землю у відсутність виборних козаків 2. Як неспроможні виконувати традиційні військові обов’язки підпомічники обкладалися податками, які, правда, були наполовину меншими від звичайних податків, що сплачували міщани й селяни Гетьманщини.

У XVIII ст. з’явилася ще одна категорія козаків — «підсусідки». Тоді як підпомічники все ще володіли якоюсь землею, козацькі підсусідки були зовсім безземельними. Єдине, що їм залишалося,— це продавати свою працю землевласнику, виборному козаку або купцю. Категорія підсусідків не обмежувалася козаками, до неї входили також міщани і навіть селяни. Але, ставши підсусідками, козаки не втрачали свого козацького статусу. Фактично до середини XVIII ст. вони могли користуватись ним для уникнення оподаткування. Згодом усі підсусідки, включаючи козаків, платили вже повну суму податку 3. Однак козацький підсусідок все ще різнився з селянином своїм правовим статусом і свободою пересування. Йому дозволялося будь-коли залишати свою роботу й шукати кращих умов. Більше того, підсусідок міг, якщо всміхнеться доля, накопичити достатньо грошей, аби купити землю і стати підпомічником і навіть виборним козаком.

У 60-х рр. XVIII ст. в Гетьманщині було приблизно 176 тис. виборних козаків, 198 тис. підпомічників і 80 тис. козацьких підсусідків 4.

 

 

1 Мякотин В. Очерки.— Т. 1.— Кн. 3.— С. 128-132, 162.

2 Реформу 1735 р. дослідила О.Апанович. Див.: Апанович О. Збройні сили.— С. 20-29.

3 Там же.

4 Дані взято з перепису 1764 р., недоліком якого було те, що весь Полтавський полк і частина Миргородського були включені у новостворену Новоросійську губернію, що зменшило населення Гетьманщини приблизно на 10%. Подаючи кількість виборних козаків і підпомічників, А. Шафонський (див.: Шафонский А. Черниговского наместничества...— С. 85) наводить дані по всій Гетьманщині, включно з відірваними територіями. На жаль, він цього не робить з іншими категоріями населення. Підраховуючи кількість підсусідків, я взяв 72 477 осіб і додав 10% з відірваних територій. Остаточна цифра становила приблизно 80 тис. козацьких підсусідків. Дані перепису 1764 р. див.: Астряб М.Г. Нассление Малороссии по ревизиям 1729 и 1764 гг. // Труды Полтавской ученой архивной комиссии.— 1912.— Т. 9 — С. 63 — 64.

 

 

Цифри свідчать про те, що багато козаків не скористалися вповні козацькими правами і вольностями, хоча й залишалися законними членами козацького стану. Більшість з них частково або повністю платили податок, а інші ставали залежними від землевласників, потрапляючи в таке соціально-економічне становище, що фактично прирівнювало їх до селян.

На нижчому від нової шляхти соціальному щаблі знаходилися міські ремісники та купці, а також численне селянство. Однак саме вони забезпечували економічний фундамент української і російської влади в Гетьманщині. Сплачуючи нарівні з селянами державні податки, міщани, однак, мали більше майнових прав, були заможнішими і мали вищий статус. Жителям міст з магдебурзьким правом надавалося самоврядування, решта міщан одержали обмеженішу автономію. Під подвійним тягарем української і російської адміністрації муніципальна автономія зазнавала серйозних утисків. Не визнаючи економічної важливості міст, козацькі зверхники — за винятком гетьманів Самойловича і Мазепи — виключали міщан з будь-якого політичного життя Гетьманщини. Козацька адміністрація постійно брала на себе функції муніципальних установ, а менші містечка переходили у власність нової шляхти 1.

Як з економічного, так і з політичного погляду, міщани відчували себе дуже непевно. Українські міста були маленькими, деякі з них практично не відрізнялися від сільських поселень. Оскільки маноріальна економіка була здебільшого самодостатньою, потреба в спеціалізованих послугах, які могли запропонувати міщани, обмежувалась. Достаток багатьох міщан так само залежав від обробки полів, як від ремесла чи торгівлі. У більшості міст виникали цехи, діяв заможний купецький патриціат, але їм підрізали крила конкуренти з-поза міст — нова шляхта і козаки і навіть клір, що займався виробництвом і торгівлею, не сплачуючи жодних міських або державних податків. Заможні російські та грецькі купці мали можливість господарювати ефективніше за своїх українських колег. Слаборозвинуті грошові відносини, великі податки, вороже ставлення козацької влади, внутрішня і зовнішня конкуренція,— все це перешкоджало переростанню міщан в окрему соціальну групу і сприяло їх поступовому занепаду. У 60-х рр. XVIII ст. правовий «міщанський» статус мали всього-на-всього 34 тис. осіб 2.

 

 

1 Див.: Дядиченко В. Нариси.— С. 281 —312. Автор подає загальний опис міського життя на початку XVIII ст. Про міста XVII ст. див.: Компан О. Міста України в другій половині XVII ст.— К., 1963.

2 Кабузан В. Изменения... населення.— С. 90, 94; Астряб М. Население... Малороссии.— С. 64.

 

 

Підніжжя соціальної піраміди становили селяни. Свого часу багато з них були звільнені від кріпацтва внаслідок повстання Хмельницького. Більшість сіл, що колись належали польським магнатам або Короні, стали тепер «вільними військовими селами». Селяни перебували під виключним контролем козацької адміністрації, яка ними управляла і збирала податки.

Але не всі села були «вільними». Ще гетьман Богдан Хмельницький роздавав монастирям грамоти на володіння селами. У північній частині Гетьманщини шляхта від польських часів, що тепер служила козацькій державі, зберегла свої маєтки і своїх селян. Так само деякі управи теж володіли селами. Ці землевласники діставали від козацької адміністрації грамоти з підтвердженням «звиклого послушенства» селян.

Навіть села, що вже були звільнені, недовго залишалися такими. Вони, хоча й тимчасово, надавалися «на ранг» козацькій старшині за її службу. Теоретично села мали відходити назад до скарбниці після того, як їхній власник втрачав військову посаду, але дуже скоро вони перетворилися на спадкові володіння еліти. «Тимчасові» грамоти на володіння також вимагали «послушенства» від селян. На перших порах селянина змушували працювати на землевласника лише час від часу, але поступово ці обов’язки розширилися і селяни виявилися фактично закріпаченими 1. У 60-х рр. XVIII ст. на державних «посполитих землях» проживало всього 25 тис. селян, тоді як приблизно 465 тис., фактично половина чоловічого населення Гетьманщини, жили у приватних маєтках, що належали новій шляхті й монастирям 2.

 

 

1 Про поступове закріпачення селянства див. наступні праці: Лазаревский А. Малороссийские посполитые крестьяне (1648 —1783 гг.) — К., 1908; Мякотин В. Очерки.— Кн. 1 — 3; його ж: Прикрепление крестьянства Украины в XVII—XVIII вв. (франц. переклад останньої: Miakotin V. La fccation des paysans ukrainiens à la glèbe. aux XVII-е et XVIII-е sincles // Le Monde Slave — 1932.— № 11-12); Барвинский В. Крестьяне в Левобережной Украине в XVII —XVIII вв. // Записки Харьковского университета.— Т. 1.— Харьков, 1909. Блискуче економічне дослідження зробив М. Ткаченко: Ткаченко М. Нариси з історії селян на Лівобережній Україні в XVII — XVIII ст. // ЗІФВ ВУАН.— Т. 26.— 1931.— С. 33—179. На жаль, праця Ткаченка закінчується XVIII ст., але з селянського питання автор подав чудове історіографічне есе. Див. вказ. працю.— С. 33 — 74.

2 Згідно з переписом 1764 р., у дев’яти полках на посполитих землях проживало 23 021 селянин, а в приватних маєтках — 423 590 (Астряб М. Население Малороссии.— С. 64). Додавши до цього числа 10% населення двох відірваних територій, я виявив загальні для Гетьманщини цифри: 25 тис. і 465 тис., відповідно. В. Кабузан нараховує в приватних маєтках 570 тис. селян (див.: Кабузан В. Изменения... населення.— С. 89, 93), але, оскільки він не відрізняє козаків від селян, його статистичні дані щодо останніх далекі від точності.

 

 

Але селянин все ще не був кріпаком. Він міг поміняти пана, піти в одне з небагатьох сіл, що залишалися вільними, або податися в степ, за межі Гетьманщини. Справді, українські землевласники, колонізуючи незаймані землі, спокутували селян оселятися там, на деякий час звільняючи їх від податків. Але юридично права селян на вільні переходи і землю поступово урізалися. 1727 р. центральна українська влада прийняла рішення, згідно з яким, перейшовши до іншого господарства, селянин втрачав усі права на своє колишнє майно і одержував лише свої особисті речі 1. 1738 р. російський уряд заборонив переміщення селян між Слобідською Україною, Гетьманщиною і Росією 2. 1760 р. внаслідок численних скарг про втечі селян гетьман Розумовський також видав спеціальний указ, що регулював свободу пересування 3. Згідно з ним, селянам, які міняли власників, дозволялося забирати з собою лише особисті речі; жодний землевласник не міг прийняти до себе селянина без письмової згоди колишнього власника; останній був зобов’язаний на вимогу видавати таку згоду. Постанови Розумовського майже повністю скасували можливість селянських переходів. Власник міг просто не дати такої згоди, і для селян єдиним виходом залишалася втеча. Таким чином, через 100 років після звільнення український селянин знову юридично і економічно опинився в залежності від землевласника.

Духівництво не було частиною соціальної піраміди, оскільки не утворювало стану або замкнутої групи. Воно було різнорідним за соціальним походженням, достатком і політичним впливом. Юридично відокремлене від решти населення автономною адміністрацією й судочинством, духівництво звільнялося від податків, військової служби і трудових повинностей.

Особливу роль в економічному і культурному розвитку Гетьманщини відігравали ченці. Їх ряди постійно поповнювалися за рахунок шляхтичів, козаків, міщан і навіть селян. Монастирі володіли величезними маєтками, що існували за рахунок примусової селянської праці. В середині XVIII ст. їм належало 10 тис. маєтків, або 17% усіх землеволодінь Гетьманщини 4. Контролюючи вищі учбові заклади і друкарні, ченці фактично монополізували вищу українську культуру.

Парафіяльні священики мали право одружуватися, і парафії часто переходили від батька до сина 5.

 

 

1 Мякотин В. Прикрепление.— С. 18. Загальні відомості про обмеження, що накладалися на переміщення селян, див.: Лазаревский А. Малороссийские посполитые крестьяне.— С. 75 — 83.

2 Мякотин В. Прикрепление.— С. 46 — 56.

3 Указ був опублікований в: КС.— 1885.— № 7.— С. 477 — 483; аналіз питання див.: Мякотин В. Прикрепление.— С. 71—80.

4 Холмський І. Історія України.— С. 235. Цікаве спеціальне дослідження з економіки монастирів див.: Федоренко П. З історії монастирського господарювання Петропавлівського монастиря біля Глухова // ЗІФВ ВУАН.— 1927.— Т. 11.— С. 102 — 170.

5 Дані про життя немонастирського, або «білого», духовенства можна почерпнути з праці: Пархоменко В. Очерки истории Переяславско-Бориспольской епархии (1733 — 1785) в связи c общим ходом малороссийской жизни того времени.— Полтава, 1910.

 

 

Оскільки священики обиралися громадою і мали право на приватне володіння, їх ряди поповнювали козаки, міщани і — інколи — нова шляхта. Перехід проходив в обох напрямках, адже діти священиків також займали посади в військовому уряді. Тут слід згадати про Івана Самойловича — сина священика,— що став гетьманом.

Клір також претендував на шляхетський статус. Хоча українська влада не дуже схилялася до визнання цих претензій, вона надала клірові головне шляхетське право — використовувати працю селян. Монастирі, а не окремі ченці, розпоряджалися селянами, закріпленими за їхніми маєтками ще до повстання Хмельницького. У XVIII ст. священики дістали право використовувати працю селян. Пізніше, коли зросла кількість синів священиків, що не вступали на релігійну службу, виникла потреба визначити їхнє соціальне становище. 1757 р. гетьман Розумовський запровадив особливі цивільні ранги для дітей священиків. Діти протопопів — священиків, що правили протопопіями, займали найнижчий щабель у Значному військовому товаристві, а діти звичайних священиків ставали козаками 1. Цим законом українська адміністрація визнавала певні зв’язки, що існували між священиками і нижчим ешелоном нової шляхти, але загалом відмовляла клірові у шляхетному статусі. Причина цього була досить простою. Оскільки кожна парафія обирала свого власного пароха — нерідко серед місцевого населення,— автоматичне надання шляхетського статусу для кліру відкривало б вільний доступ до шляхетського стану козаків і навіть селян, чого влада допустити не могла.







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-08; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.228.21.186 (0.026 с.)