Діяльність політичних партій на західноукраїнських землях. Створення УВО та ОУН, їх боротьба проти польських окупантів.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Діяльність політичних партій на західноукраїнських землях. Створення УВО та ОУН, їх боротьба проти польських окупантів.



Украї́нська військо́ва організа́ція (УВО) — нелегальна військова революційно-політична формація, що постала 1920 заходами старшин різних українських армій: Січових Стрільців (ідеологічно-політичний вклад), УГА.

Постала УВО з метою продовжувати збройну боротьбу за державність. У ній брали участь військовики різних політичних партій, а створенню її сприяла міжнародна і внутрішньо-українська ситуація: в Україні тривала партизанська боротьба, справа Східної Галичини ще не була вирішена в міжнародній політиці, і хоч два українські уряди (УНР і ЗУНР) діяли не скоординовано, однак все це підносило настрій і творило надії на майбутнє. Тоді спонтанно поставали конспіративні гуртки молоді в самій країні і за кордоном під різними назвами («Молода Україна», «Комітет Української Молоді», «Воля» тощо), які згодом зникли або увійшли до УВО.

У вересні 1920 у Львові створилася тимчасова Начальна Колегія УВО), яка з приїздом з-за кордону полковника Є. Коновальця переіменувалася на Начальну Команду (НК) на чолі з Є. Коновальцем і шефом штабу полковником Ю. Отмарштайном. Основною територією дії УВО була Галичина, яку поділено на 13 військових округ, округи на повіти з округовими і повітовими командами (всіх 58). НК утримувала зв'язок з кожною командою окремо; до осени 1922 вони відбули три таємні конференції у Львові, де був центр УВО. Діальність УВО в УРСР розробляв Ю. Отмарштайн, практичну роботу вів Ю. Тютюнник.

Поза українськими землями УВО утримувала експозитури під різними назвами. Найважливіші в Чехо-Словаччині (Крайова Команда), в Берліні (Закордонна Делегація УВО), у Данциґу, в Литві (Гурток українців при Литовсько-Українському Товаристві). Поставали гуртки УВО й за океаном, які стали статутовими товариствами під різними назвами і політично й фінансово підтримували УВО.

У діяльності УВО можна розрізнити два періоди: революційно-військовий (1920 — 22) і революційно-політичний (1922 — 31). УВО здійснила реєстрацію військовиків, оформила їх в організовані формації, при чому ударною силою на випадок війни мали бути українські інтерновані частини в Чехо-Словаччині та формовані з полонених в Італії. Збирано й магазиновано зброю, частково куповано її за кордоном. Як реакція на незаконні польські, велася широка діяльність з бойовими виступами, вершком яких була саботажна акція восени 1922.

На конгресі представників націоналістичних організацій, що відбувся у Відні з 27січня по 3 лютого 1929 р., у результаті об'єднання Української військової організації (УВО) й націоналістичних студентських організацій було створено Організацію українських націоналістів (керівник- Євген Коновалець). ОУН була підпільною організацією, яка мала жорстко централізовану структуру. Організація не відмовлялась від участі в політичних, економічних, культурно-освітніх об'єднаннях.

Членами ОУН були переважно студенти та молодь. Немає достовірних даних про чисельність організації, але за найвищими оцінками, вона сягала 20тис. осіб (1939 р.). Властивий організації дух самовідданості, що доходив до фанатичної самопосвяті національній справі, виявився надзвичайно привабливим для молодих людей.

Згідно з первісними заявами, головною метою ОУН була розбудова незалежної соборної національної держави на всій українській етнічній території. Ця мета мала досягатися через національну революцію та встановлення диктатури, яка би витіснила окупаційну владу та запровадила уряд, що репрезентував би всі регіони та соціальні групи України. Економіка держави планувалася як поєднання приватної, націоналізованої та кооперативної форм власності. ОУН відкидала будь-який партійний чи класовий поділ і представляла себе як домінуючу силу українського суспільного життя як на українських територіях, так і за кордоном.

Визначивши себе як рух, а не як партія, ОУН засуджувала легальні українські партії Східної Галичини як колабораціоністські. Звинувачуючи соціалістичний та ліберальний табори у поразці Української революції 1917- 1920 рр., ОУН наголошувала на важливості формування сильної політичної еліти, національної солідарності та опори на «свої власні сили».

ОУН сприйняла насильство як політичне знаряддя проти зовнішніх і внутрішніх ворогів. Основна частина діяльності організації була спрямована проти польського режиму. Під керівництвом Крайової Екзекутиви на західноукраїнських землях (КЕ ЗУЗ, заснована у лютому 1929 р.) ОУН здійснила в Східній Галичині й на Волині сотні акцій саботажу, включно із підпалами маєтків польських землевласників, бойкотів державних шкіл та польської тютюнової й горілчаної монополії, десятки експропріаційних нападів на урядові установи з метою здобуття капіталів для своєї діяльності, а також близько 60 вбивств.

Терористичними акціями ОУН спровокувала поляків на репресії проти мирного населення (так звана «пацифікація» 1930 р.). У 1934 р. польська поліція заарештувала декшькох провідних діячів ОУН, у т.ч. Степана Бандеру і протримала їх в ув'язненні до початку Другої світової війни. Сталінський режим був стурбований наростанням активності ОУН і організував вбивство лідера організації Є. Коновальця в Роттердамі у 1938 р.

Смерть Є. Коновальця призвела спочатку до кризи, а згодом до розколу ОУН. Вона викрила фундаментальні розбіжності між членами ОУН у Західній Україні та членами Проводу українських націоналістів (ПУН), які жили за кордоном. Краєві кадри ОУН, прагнули до керівництва і відстоювали авторитарні ідеї та методи. Сильний вплив на них справляли ідеї Д. Донцова, який пропагував культ сили.

Другий Великий конгрес ОУН, що відбувся у Римі 27 серпня 1939 р., вибрав головою організації А. Мельника і надав йому титул «вождя», проголосивши відповідальним лише «перед Богом, нацією і своїм власним сумлінням». Ця міра несподівано призвела до протилежного наслідку: Степан Бандера, який був звільнений з ув'язнення після краху Польщі у 1939 р., разом зі своїми послідовниками, організував у листопаді 1940 р. Революційний провід і проголосив себе спадкоємцем Є. Коновальця.

У квітні 1941 p. фракція C. Бандери провела свій власний Другий Надзвичайний конгрес у Кракові, який проголосив Римський конгрес незаконним, обрав С. Бандеру головою ОУН. Більшість крайових членів визнали повноваження С. Бандери, і невдовзі розлам став незворотним. Дві новостворені фракції, за іменами своїх лідерів, стали відомі як ОУН(Б)-«бандерівці» та ОУН(М)-«мельниківці». Впродовж війни ОУН(Б) прийняла назву Революційна ОУН (Р).

У 1942 р. члени ОУН(Б) и ОУН(М) створили свої невеликі підрозділи на Волині. Того ж року ОУН(Б) вирішила сформувати велику регулярну українську армію. До цієї партизанської армії явочним порядком було включено збройні формування Т. Бульби-Боровця і ОУН(М). Остаточно утворена 14 жовтня 1942 р. ця армія дістала назву Українська повстанська армія (УПА).

УПА користувалася широкою підтримкою західноукраїнського населення і за своїм складом була переважно селянською. Вона налічувала десятки тисяч бійців. УПА діяла переважно на Волині, Поліссі та Східній Галичині. Водночас ОУН(Б) робили активні спроби з допомогою так званих «похідних груп», що складалися з досвідчених організаторів і пропагандистів, поширити свій вплив на східні та південні області, розгорнути мережу оунівського підпілля у Києві, Сумах, Житомирі, Полтаві та інших містах. Частково це їм вдалося, але в цих регіонах оунівський рух не став масовим.

УПА проголосила боротьбу на два фронти - проти німецьких окупантів і радянських партизан і за відновлення самостійної Української держави. Характерною її рисою була державотворча діяльність. У районах, які нею контролювалися, функціонувало українське управління. Були проголошені та впроваджені необхідні населенню закони про місцеве самоврядування: розпорядження в земельній справі, де йшлося про наділення безземельних і малоземельних селян землею, утворено грошову систему, дирекцію лісів тощо. Армія набула рис національної: мала свою структуру, військові звання, відзнаки, нагороди.

У 1943 р. ОУН(Б) захопила контроль в УПА. Прагнучи розширити свою соціальну базу, ОУН(Б) на третьому Надзвичайному Великому Зборі 21- 25 серпня 1943 р. засудила «фашистську націонал-соціалістичну програму та її політичну концепцію», так само як і «російський комуно-більшовизм», і запропонувала систему вільних народів у власних самостійних державах як єдиного ладу, який дасть справедливу розв'язку національного і соціального питання в цілому світі. Нова соціальна програма ОУН в основному не відрізнялася від попередніх, але вона наголошувала на потребі участі робітників в управлінні, змішаній економіці, праві вибору фаху й місця праці та вільних торгівельних спілках. ОУН(Б) стверджувала, що вона бореться за свободу слова та думки. Попередня національна політика, яка зводилась до гасла «Україна для українців», була знята з порядку денного.

76.Після першої світової війни в міру того як на місці нещодавно могутніх імперій поставали національні держави, у Східній Європі формувався новий політичний порядок. Хоча принцип самовизначення націй дістав загальне визнання, він однак, застосовувався не завжди, внаслідок чого не всі народи здобули державність.Ті ж, що здобули її, мали великі та неспокійні національні меншості. Відтак у міжвоєнний період національне питання лишалося нерозв"язаним; із зростанням напруженості між панівними націями та утисненими меншинами воно ставало вибухонебезпечним.

Більшість українців уходили до складу Польщі, решта жила в Румунії та Чехословаччині. Ставши скрізь і особливо в Польщі та Румунії, об"єктом дискримінаційної політики, західні українці були пройняті майже нав"язливим прагненням до самоврядування, що, на їхню думку, вирішило б їхні політичні, соціально-економічні та культурні проблеми. Ці сподівання наштовхувалися на асиміляційну політику держав, у яких вони проживали, й тому в житті західних українців протягом усього міжвоєнного періоду панувала національна конфронтація.

ЗАХІДНА УКРАЇНА ПІД ВЛАДОЮ ПОЛЬЩІ

За Ризьким миром (березень 1921 року), між радянськими республиками і Польщею Західна Волинь, Полісся, Холмщина і Підляшшя увійшли до складу польської держави. А 14 березня 1923 року Рада ослів великих держав визнала Східну Галичину частиною Польської Республики. Українські землі, що ввійшли до складу Польщі, становили третину її території. У 20 - 30 роках Західна Україна залишалася відсталою аграрною окраїною, внутрішньої колонією польської держави. Уряд ділив територію України на дві частини: Польщу "А" ( корінні польські землі) і Польщу "Б" (так звані східні креси - Західна Україна і Західна Білорусь). На розвиток Польщі "А" йшла більша частина капіталовкладань, тут були зосереджені основні галузі промисловості, тоді як Польща "Б" служила ринком збуту продукції польської та іноземної промисловості і джерелом сировини. Україці зазнавали дискримінації і у сфері мови та освіти.

Провідну роль у політичному, культурному і навіть економічному житті відігравала інтелігенція, до якої належало близько 1% зайнятого українського населення. Для українських інтелігентів була практично недоступною служба на державних посадах, ім важко було знайти роботу в місті. Тому багато освічених молодих людей йшли на село, що мало своїм позитивним наслідком прискорення культурного та економічного розвитку українського села. Економічна криза 1929-1933 років боляче вдарилаао українській інтелігенції, значна її частина залишиласябез роботи. Дискримінація породжувала невдоволення в середовищи освічених українців і сприяла поширенню національно- визвольних ідей.

У 20 -30 роках у Західній Україні діяли культурно-просвітницькі товариства "Рідна школа" і "Просвіта", молодіжні організації "Сокіл", "Луг", "Пласт" та інші. Жиночий рух представляв "Союз українок".

Впливовою силою в галицькому суспільстві була греко-католицька церква. Вона мала мережу молодіжних організацій і жиночих товариств і навіть власні політичні організації - Українську католицьку народну партію (згодом - Українська народна обнова) і Український католицький союз. У 1933 році церква організувала збір "Українська молодь Христові", в якому взяло участь 50 тис. молодих людей. У 1929 році вона заснувала єдиний український вищий навчальний заклад у Польщі - Богословську академію у Львові ( ректор - Йосип Сліпий).

На чолі греко-католицької церкви з 1900 року незмінно стояв митрополит Андрей Шептицький. Його гуманізм, принциповість і широта поглядів здобули йому загальну повагу. У 1930 році він протестував проти "паціфікації", але водночас засуджував "злочинну роботу українських терористів". Митрополіит Андрей був найвищим авторитетом для більшості галицьких українців. Православна церква на північно-західних українських землях, на відміну від греко-католицької, не мала протекції римського папи і зазнавала більших переслідувань. У 1924 році вона проголосила автокефалію. Польська влада розгорнула компанію навернення православних у католіцізм, що супроводжувалася руйнуванням церков. Але переважна більшість віруючих зберігла вірність православній церкві.

Головним осередком української культури залишалося Наукове товариство імені Т.Шевченка (НТШ) у Львові. Його членами у 20-30-х роках було понад 200 науковців. Серед них літературознавці Михайло Возняк, Володимир Гнатюк, Кирило Студинський, Василь Щурат, історики Іван Крип"якевич, Степан Томашівський, археолог Ярослав Пастернак, фольклорист і музикознавець Філарет Колесса, філолог і містецтвознавець Іларіон Свенціцький, математик і фізик Володимир Левицький, фізик Василь Міліянчук, лікарі Максим Музика, Маріян Панчишин та інші. НТШ відіграло важливу роль у розвитку історії, етнографії, археології, літературознавства. Більш скромним був доробок природничих наук, що пояснювалося відсутністю відповідної матеріальної бази.

НТШ підтримувало тісні зв"язкі з ВУАН у Києві. Членами Товариства стали Агатангел Кримський, Дмитро Яворницький та інші вчені з Радянської України. У свою чергу, М.Возняк, В.Гнатюк, Ф.Колесса, К.Студинський і В.Щурат були обрані академіками ВУАН. Однак після трагічних подій 1933 року ці зв"язкіи перервалися, а західноукраїнські вчені на знак протесту проти більшовицького терору і голодомору відмовилися від своїх академічних зарплат. У відповідь президія ВУАН виключила Возняка, Колессу, Студинського і Щурата з Академії.

УКРАЇНЦІ ПІД ВЛАДОЮ РУМУНІЇ

У 1918 році скориставшись розпадом Російської та Австро-Угорської імперій, Румунія окупувала українські земля: Ізмаїльський, Акерманський і Хотинський повіти Бассарабії, Північну Буковину і частину Мармарощини - Сигітщину в Закарпатті. Режим, що його встановила Румунія на окупованих українських територіях, був ще жорстокішим, ніж у Західній Україні. Українці в румунській державі поділялися на три групи. Перша з них мешкала на придунайських землях Бессарабії, якаі належали колись Росії. Друга невелика група українців проживала в повіті Марамуреш (Мармарош) і не виявила політичної активності. Третя населяла Північну Буковину, де українська національно-культурна діяльність була найінтенсівнішою.

Буковинці зазнали найбільших утисків з боку румунської влади. Українців тут навіть не визнавали окремою національністю. Закон про шкільноцтво від 26 липня 1924 року трактував їх як " румунів за походженням, що забули рідну мову", і вимагав, аби вони віддавали своїх дітей до румунських шкіл. До 1927 року всі українські школи були закриті або румунізовані. У Чернівецькому університеті було закрито українські кафедри.Румунізації піддавалася і православна церква. Українська преса була заборонена До 1928 року на Буковині зберігався воєнний стан. У 1927 році почалася деяка лібералізація окупаційного режиму, що дало змогу частково відродити українське громадське життя. Відновлювалися культурні товариства, театральні трупи, хори тощо. Існували студентські товариства "Чорноморе", "Запороже", товариство "Кобзар", спортивне товариство "Довбуш" та інші. З"явилася українська преса: тижневик "Рідний край", єдина українська щоденна газета "Час" за редакцією Лева Когута.

УКРАЇНЦІ В ЧЕХОСЛОВАЧЧИНІ

У 20-30-х роках Чехословаччина залишалася єдиною послідовно демократичною державою Центральної Європи. Тому ставлення до українського населення на її території було кращим ніж у Польщі та Румунії.

Закарпаття в чехословацькій державі було окремим адміністративним краєм, що офіційно називався Підкапатською Руссю, а з 1928 року - Підкапатським краєм. Це був найвідсталіший регіон країни, і чеська влада докладала певних зусиль, аби піднести рівень життя місцевого населення. За аграрною реформою 20-х років українські селяни отримали додаткові наділи з колишніх маєтків угорських поміщиків. Однак капіталовкладення в економіку регіону були надто малі, щоб піднести її низький рівень. Такий лібералізм спричинив швидке зростання культурних товариств, таких як "Просвіта" й товариство русофілів ім. Духновича. Процвітали театральні трупи та хори.

У той час, коли на Східній Україні 20-30-ті роки були часом небувалого піднесення української культури: пробудження національної самосвідомості та духовне відродження; ліквідація неписьменності; вихід науки в багатьох галузях на світовий рівень; бурхливий розвиток української літератури та мистецтва,-соціально-економічні та культурні умови життя західних українців по суті лишалися без змін. Населені українцями землі Польщі, Румунії та Чехословаччини були нерозвиненими аграрними окраїнами, або внутрішніми колоніями, що постачали дешеву сировину, натомість купуючи дорогі готові товари.

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.236.175.108 (0.013 с.)