Ліквідація Гетьманщини і Запорізької Січі.

Певне пом’якшення колонізаторської політики росiйського царизму мало місце під час царювання Єлизавети Петрівни (1741-1761). Було ліквідовано Правління гетьманського уряду, відкликано російських урядовців і обрано гетьманом брата фаворита імператриці – Кирила Розумовського (1750-1764). Новому гетьману вдалося відновити чинність усіх органів управлiння Гетьманщини. Реформа Гетьманщини

К.Розумовський намагався перебудувати Гетьманщину на самостійну українську державу європейського типу. У процесі цієї перебудови виявилися дві головні політичні течії серед вищої козацької старшини. Одна з них, консервативна (речниками її були генеральний писар Андрій Безбородько й генеральний підскарбій Михайло Скоропадський), намагалася, зберігаючи традиційний козацький устрій Гетьманщини, наблизити його до шляхетського ладу Речі Посполитої. За гетьманування К.Розумовського Гетьманщину було поділено на повіти, запроваджено систему шляхетських судів — земських, ґродських і підкоморських (1760—1763), війтівські посади у великих містах передано до козацької старшини. Поширилися політичні права старшини, яка частіше брала участь у старшинських з'їздах, «зібраннях», а згодом (1763—1764) у «Генеральному зібранні» в Глухові для обговорення важливіших справ і проектів державних реформ. Термін «шляхетство» став офіційною назвою козацької старшини. Поруч з тим ішов процес обмеження прав посполитих, але одночасно було відкрито ширший доступ до старшини представникам некозацьких верств (духовенство, міський патриціат тощо).

 

Друга політична течія, до якої належали здебільшого представники молодої старшинської інтелігенції, що здобували часто високу освіту в Західній Європі (речником їх були брати Туманські, зокрема Василь, майбутній генеральний писар), шукала зразків для державної перебудови своєї країни на Заході й воліла встановити в Україні (в дусі освіченого абсолютизму) гетьманську монархію, спадкову в роді Розумовських, але з наданням їй певних конституційних форм парламентарного типу («Генеральні зібрання»). Ця течія набрала більшого впливу на початку 1760-х pp., коли вона 1764 року (мабуть, за згодою К.Розумовського) зробила спробу висунути свої домагання не лише в Україні, але й перед російським урядом.

Це пожвавлення українського політичного життя й думки було пов'язане з діяльністю самого К.Розумовського. Він намагався — але без успіху — дістати право дипломатичних зносин, дбав про розвиток української торгівлі й промисловості, розпочав широку програму «національних строєній» (у зв'язку з проектом перенесення столиці до Батурина — цими заходами керував Г. Теплов), реформував козацьке військо («воїнська екзерциція», за проектом полковника лубенського Івана Кулябки та інші заходи), планував відкриття університету в Батурині, сприяв розвиткові української науки (зокрема історії), літератури й мистецтва.Маючи більш широкi політичнi права, ніж російське дворянство, козацька старшина прагнула закріпити своє привілейоване становище. Її представники перед загрозою ліквідації автономiї України вже не виступають за обмеження гетьманської влади, а прагнуть її піднесення і навіть домагаються зробити її спадковою у роді Розумовських.

Вступ на російський престол Катерини ІІ (1762-1796) супроводжувався посиленням абсолютистської влади царизму, намаганням уніфікації усіх складових частин Російської імперії. В Україні було остаточно ліквідовано гетьманство і введено Малоросійське генерал-губернаторство і Малоросійську колегiю при ньому на чолі з П.Рум’янцевим. У «Секретном постановлении», власноручно написаному Катериною ІІ для нового управителя Україною, якому цариця радила «иметь и волчьи зубы и лисий хвост», ставилось завдання перетворити її на звичайну російську провінцію.

Негативне ставлення українського суспільства до скасування гетьманства, грубого порушення царським урядом «старовинних прав і вольностей», прагнення збереження автономії України відбилося у наказах українським депутатам у ходi виборiв до т.зв. Комiсії уложення (збірника законів) у 1767 р. і в процесі її роботи. Однак усі вияви поміркованої опозиційностi не дали жодних наслідків, процес ліквiдації решток автономії України і козацького самоврядування неухильно тривав.

3 самого початку відновлення Нової Січi «царизм крок за кроком намагався обмежити територiю Запорожжя, на землі якого жадiбно поглядало російське дворянство. В очах уряду Запорозька Січ була небезпечним вогнищем боротьби українського народу проти кріпосництва і національного гноблення. Після завершення російсько-турецької війни 1773-1775 рр. за Кучук-Кайнарджийським миром Росія одержала вихiд до Чорного моря. Російське дворянство, яке несло на нові землі кріпосницький лад, не могло примиритися з існуванням поряд соцiального організму, що не знав феодального примусу, широко використовував у господарському житті найману працю i формував буржуазні відносини. В червні 1775 р. за наказом Катерини ІІ Запорозька Січ була зайнята росiйськими військами і зруйнована.

Останній кошовий отаман був засланий у Соловецький монастир. Важливо усвідомити, що величезні земельні простори Запорожжя стали здобиччю кріпосників-латифундистів, насамперед представників російської дворянсько-бюрократичної еліти. Близько 5000 запорожців, не бажаючи примиритись з ситуацією, що склалася, зуміли дістатися в пониззя Дунаю і заснували там у межах турецьких володінь нову Задунайську Січ.

Росія, однак, дуже швидко відчула ослаблення своїх воєнних позицій внаслідок ліквідації Запорізької Січі. У 1784 р, з колишніх запорожців було утворене Бузьке козацьке військо, яке дістало землі між Бугом і Дністром. 3 початком нової російсько-турецької війни у 1787 р. бузькі козаки під проводом А.Головатого взяли активну участь у воєнних дiях. Слід підкреслити, що їх винахідливість i мужність сприяли здобуттю російською армією Очакова та Ізмаїла й успішному для Росії завершенню війни (1791). У 1788 р. бузькі козаки отримали назву Чорноморського козацького війська, яке нараховувало 7000 чол. Ним опiкувався особисто Г.Потьомкін, який навіть користувався гетьманським титулом. Після його смерті чорноморські козаки були переселені на Тамань і землі на правому березі р.Кубань. Вони стали одним із струменів могутнього колонізацiйного потоку, який дав українському народу можливість оволодіти узбережжям Чорного моря.

У 1781 р. на її територію було поширено закон «Об учрежении губерний», який скасував Малоросiйську колегію і поділив Гетьманщину на три намісництва: Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське. Напередодні з колишньої Слобiдсько-Української губернії було утворено Харкiвське намісництво. Усі ознаки колишнього українського управління було ліквідовано. Одночасно ліквідовувся давній устрій козацького війська, і козацькi полки реорганізовувались у 10 карабінерських полків. Остаточна уніфікація колишнього військового устрою відбулася з проведенням першого рекрутського набору з козаків у 1797 р. Одночасно було остаточно прикріплено селян до землі та поширено на них загальноімперський режим панщини (1783).

Козацька старшина, яка у своїй більшості залишилася лояльною до російського самодержавства, була зрівняна у правах з російським дворянством. Раболіпство багатьох представників козацької старшини відкрило для них двері у сферу вищої сановної бюрократії. Колишні службовці Малоросійської канцелярії, протеговані царським сатрапом Рум’янцевим, сягнули найвищих чинів імперської табелі рангів: Олександр Безбородько став канцлером, Петро Завадовський – міністром освіти. До аристократичної титулованої еліти влилися нащадки гетьманів, генеральної старшини, козацьких полковникiв, князі та графи Кочубеї, Безбородьки, Розумовські (їх називали при імператорському дворі у Відні «російськими Монморансі»), Милорадовичі, Гудовичі, Апостоли, Скоропадські, Капністи та ін. За своє привілейоване становище в імперії козацька старшина заплатила відмовою від реальної боротьби за українську державнiсть і закріпаченням більшості населення України. Україна була інкорпорована Російською імперією, її автономний статус, неодноразово підтвердженний відповідними договорами, був ліквідований, український народ опинився у царській «тюрмі народів».