ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Революція 1848 р., її вплив на суспільно-політичний рух у західноукраїнських землях. Виникнення політичних партій та організацій (народовці, москвофіли, радикали).



У 1848—1849 pp. в більшості європейських країн відбулися революційні події, котрі завершили розпочатий у попередні століття процес переходу від середньовіччя до модерної доби. Завдяки революції майже повсюдно було покінчено з панщиною та різними формами середньовічної залежності селян, що зумовило вперше в історії широку участь народних мас у політичному житті. В європейських країнах розпочалося становлення громадянських суспільств.

Невід'ємною складовою революції були визвольні рухи багатьох національно поневолених народів Східної та Центральної Європи, боротьба цих народів за соціальне і культурне відродження.

Національно-визвольний рух на західноукраїнських землях очолила верхівка греко-католицького духовенства, яка разом з українською інтелігенцією 2 травня 1848 р. у Львові створила першу українську національну організацію — Головну Руську Раду (ГРР). її головою став греко-католицький єпископ Григорій Яхимович. Рада взяла на себе функції українського національного уряду і представляла інтереси українського населення Галичини перед центральним урядом протягом 1848—1851 pp. 15 травня 1848 р. Рада почала видавати «Зорю галицьку» — першу у Львові газету українською мовою. У відозві до українського народу, яка була надрукована в першому номері газети, Рада проголосила, що українці Галичини і Наддніпрянщини — це єдиний народ.

З ініціативи ГРР було прийнято національну символіку галицьких українців — синьо-жовтий прапор та герб із зображенням золотого лева на синьому тлі.

Рада свою діяльність спрямовувала на проведення культурно-національних реформ для українського населення Австрійської імперії з метою забезпечення вільного національного розвитку українського населення Східної Галичини.

Влітку 1848 р. у містах і селах Східної Галичини і Буковини виникли місцеві руські ради. Вони .вимагали відокремлення Східної Галичини (української) від Західної (польської) та перетворення її на окрему провінцію, тобто її національно-територіальної автономії, демократизації народної освіти, запровадження навчання в усіх навчальних закладах рідною мовою тощо.

Правлячі кола Австрії, ігноруючи більшість вимог українських народних мас, все ж погодились на запровадження 1848 р. навчання українською мовою в народних школах та викладання цієї мови як обов'язкового предмета в гімназіях. На початку 1849 р. було відкрито кафедру української мови і літератури у Львівському університеті, яку очолив Яків Головацький.

Революційні події 1848 р. дали поштовх піднесенню антифеодального руху. Селяни відмовлялися від виконання панщини та інших повинностей і вимагали скасування кріпосного права. Загроза масового селянського повстання змусила правлячі кола Австрії провести радикальні зміни в аграрних відносинах. Імператорським указом від 17 квітня 1848 р. було оголошено звільнення селян від панщини та інших повинностей на користь дідичів у Галичині. З 1 липня 1848 р. дію указу поширено на Буковину. Згідно з ухвалою Угорського сейму (березень 1848 p.), підтвердженою імператорським указом (2 березня 1853 p.), стало вільним і селянство Закарпаття.

Суть селянської реформи зводилася до ліквідації юридичної залежності селянина від поміщика; наділення селян землею, яка переходить у їхню власність; сплати селянами поміщикам вартості феодальних повинностей.

Формально селяни мали зберегти за собою землі, якими користувалися до реформи, але під час роздачі наділів поміщикам були відведені кращі землі. У руках поміщиків на Східній Галичині опинилося 44% земельної площі, на Буковині — 54%, на Закарпатті — 70%. До того ж селяни мусили сплачувати поміщикам за користування лісами та пасовищами, якими до реформи користувалися безкоштовно. Це означало, що юридично вільний селянин потрапив в економічне кріпацтво. Суттєво підривала селянське господарство і сплата викупу за ліквідацію феодальних повинностей. Показово, що навіть у цьому питанні виявлялася імперська дискримінація: галицький селянин сплачував суму втричі більшу, ніж чеський, і в п'ять разів більшу, ніж німецький. Однак скасування вотчинної влади феодала, перетворення селянина на власника, отримання ним громадянських прав (обирати і бути обраним, самостійно визначати місце проживання тощо) сприяло перетворенню селянства на самостійну політичну силу, започаткувало новий політичний етап боротьби населення Галичини, Буковини та Закарпаття за своє соціальне та національне визволення, відкривало шлях до еволюційної модернізації аграрного сектора та переходу його на шлях утвердження вільних ринкових (капіталістичних) відносин.

Революція поклала початок демократичним реформам у суспільному житті. Конституційною грамотою від 25 квітня 1848 р. Австрія була проголошена конституційною монархією, в якій законодавчу владу мали виконувати спільно імператор і парламент, декларовано демократичні свободи (свободу особи, совісті і віросповідання, друку, зборів, організацій, гласність суду тощо), усім народам гарантовані непорушність їх національності й мови.

22 липня 1848 р. у Відні був скликаний загальноімперський парламент (рейхсрат), який розпочав підготовку конституції. Був вироблений її проект, який передбачав перетворення Австрійської монархії у федерацію вільних і рівноправних націй. Проте в умовах спаду революції уряд 7 березня 1849 р. розпустив парламент, оголосивши 4 березня так звану октруйовану (даровану зверху) конституцію від імені нового імператора Франца-Йосифа І. Нею в Австрії було відновлено централізовану монархію, але продекларовано національну рівноправність. Після реставрації абсолютизму було відмінено конституцію, розпущено рейхсрат і Головну Руську Раду в Галичині.

Незважаючи на поразку, революція 1848 — 1849 pp. в Австрії привела до ліквідації кріпосницької залежності селян, ліквідації панщини та інших феодальних повинностей, що створило умови для розвитку капіталізму і нових суспільних відносин на західноукраїнських землях.

Помітні зрушення відбулися і в культурно-освітній сфері, розбудивши національну самосвідомість української громадськості.

Придушення повстання 1848 р. зміцнило владу Габсбургів. На той час Галичина й Буковина належали Австрійській імперії, Закарпаттям володіли Угорщина. Це були одні з найвідсталіших куточків Європи. Західноукраїнські землі фактично були внутрішньою колонією. 1867 р. утворилась Австро-Угорська імперія. Посилення угорців, а слідом за ними й поляків глибоко вразило українців. Представники українського руху, замислюючись над своїм майбутнім, шукали надійної опори в суспільно-політичному житті.

У своїх пошуках західні українці не були єдині. Такі ж проблеми постали і перед іншими пригніченими слов’янськими народами – чехами, сербами, болгарами. Всі вони спрямували свої погляди до Росії. Так, на західноукраїнських землях посилилась течія прибічників Москви – москвофілів або як їх ще називали русофілів. Течія особливо зміцніла наприкінці 60-х років XIX ст. після поширення свого впливу на більшість духовенства, яке мало величезний вплив на суспільне життя. Русофільство стало формою протиставлення ополяченню, засобом самоствердження української духовності.

Українські русофіли належали до тієї частини представників українського руху, яка зневірилась у можливості власними силами досягти політичних чи навіть культурних цілей. Вони бачили марність спроб підняти активність народу і, бажаючи заручитись підтримкою Росії, наголошували на тотожності українців і росіян, близькості їхніх культур. Проте, незнання російської мови, ігнорування мови української призводило до поширення сфери застосування польської мови. Хоча для престижності русофіли друкувалися на малозрозумілій церковнослов’янській мові вони мали значний вплив на українські видання, їм належала найбільша газета "Слово", низка українських закладів. У 1870 р. вони заснували політичну організацію – Руську Раду, яку намагались перетворити на єдиного представника всіх українців у Галичині.

Українська молодь поступово втягувалась у конфлікт з русофілами, до яких належали здебільшого заможні церковні та світські чиновники. Спочатку розбіжності виявились у царині мови й літератури. Русофіли пропагували твори російських письменників-слов’янофілів. Молодь з середовища студентів, священиків, світської інтелігенції захоплювалась творчістю Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Миколи Костомарова. Тих, хто переймався життям і долею українського народу, орієнтувався на його проблеми називали народовцями. Провідними діячами руху були В.Барвінський, В.Навроцький, Ю.Романчук, О.Огоновський, А.Вахнянин.

Для народовців найпекучішим було питання мови й літератури. Їх знання вирізняло українську націю з-поміж інших. На відміну від русофілів народовці не шукали підтримки зовні. Вони організували таємні гуртки, видавали часописи, розробляли українську граматику й словники, заснували театр, культурно-освітню організацію "Руська бесіда". 1868 р. виникло товариство "Просвіта", яке займалося вивченням та освітою народу.

Визначна подія сталася 1873 р. у Львові. За підтримки заможних Лизавети Скоропадської-Милорадович та Василя Симиренка тут було створено Літературне товариство ім. Т.Г.Шевченка. Пізніше воно дістало назву наукового товариства й перетворилось на неофіційну українську академію наук.

Після нової хвилі гонінь на українську культуру в Наддніпрянській Україні (Емський указ 1876 р.) народовці стали тісніше спілкувалися із східними українцями, які звернули свої погляди до західних побратимів. Під їхнім впливом народовці поривають з русофілами. На противагу їхньому "Слову" вони започаткували видання газети "Діло".

У 70-х роках XIX ст. русі народовців виділилася радикальна течія. Цьому сприяла, зокрема, енергійна діяльність Михайла Драгоманова, який закликав молодь йти далі старшого покоління, не лише словом, а й ділом піднімати українське суспільство. Найбільш здібними послідовниками поглядів Драгоманова стали Іван Франко та Михайло Павлик. Вони розгорнули наступ на русофілів, а згодом перейшли і на критику народовців. Це зумовило серйозні розходження в західноукраїнському суспільному русі, на практиці означаючи інтелектуальну й ідеологічну революцію.

Політичне життя стало динамічнішим. 1885 р. народовці заснували представницький орган – Народну Раду. У 90-х роках XIX ст. з народовців постали чотири політичні партії.

55. Перша Світова війна стала важким випробуванням для українського народу. Через територію України проходила лінія фронту, яка, розділяла не тількі ворожі армії, але й український народ на дві частини. Ті ж регіони як Галичини, так і Російській України, які не потрапляли в зону бойових дій воюючих армій, стали їхнім найближчим тилом і несли на собі важкий тягар постачання, й розквартирування військ, лікування поранених, розміщення сотень тисяч біженців і евакуйованих

 

Особливого драматизму перебігу війни на території України надавала та обставина, що в арміях противників - Росії, з одного боку, і Австро-Угорщини, з іншого, — воювали українці. Отже, для України війна набула братовбивчого характеру. Тобто українці вимушені були вбивати один одного заради інтересів двох імперій.

Перша світова війна почалась 1 серпня 1914 р. як протистояння двох військово-політичних блоків європейських держав — Антанти (Англія, Франція і Росія) та Австро-німецького блоку. З початком війни українські землі перетворилися на театр жорстоких боїв. Українці змушені були воювати на боці російської (3,5 млн.) та австрійської (250 тис.) армій, за чужі інтереси і вести братовбивчу війну.

Події на Південно-Західному фронті, який проходив саме через українські землі, розгорталися успішно для російської армії. Війська генералів Брусилова та Рузського виграли Галицьку битву у вересні 1914 р. і зайняли усю Східну Галичину, вторглися у Буковину і відтіснили австрійців до Карпат. Були захоплені Львів, Борислав, Дрогобич, Стрий. 22 березня 1915 р. після облоги війська Брусилова оволоділи Перемишлем.

Однак російська армія недовго знаходилась на зайнятій території. 1915 р. становище на фронтах стало змінюватись. У квітні почався контрнаступ німецьких і австро-угорських військ. Під їх тиском російська армія до осені 1915 р. змушена була залишити завойовану територію і фронт стабілізувався на лінії Кам'янець-Подільський—Тернопіль, Кременець—Дубно.

1916 р. російські війська під командуванням Брусилова провели вдалий наступ на позиції противника, який дістав назву «брусилівський прорив», внаслідок якого знову були зайняті Чернівці, Коломия, Броди, Луцьк. З початку 1917 р. німецька і австро-угорська армія, перейшовши, в наступ, знову потіснила росіян, після чого основна частина західноукраїнських земель знову опинилася під контролем австро-німецького блоку.

Національний рух у Галичині і Наддніпрянській Україні з початком Першої світової війни розколовся. Більшість західноукраїнських політиків підтримало у війні Австро-Угорщину. У серпні 1914 р. представники радикальної, соціал-демократичної і націонал-демократичної партій заснували у Львові міжпартійний блок — Головну українську раду (ГУР), очолену Костем Левицьким. ГУР активно включилась у формування українських військових підрозділів. Більшість учасників цих підрозділів були членами військових, громадських, спортивних молодіжних організацій «Січ», «Сокіл», «Пласт». Був створений «Легіон Українських січових стрільців». Австро-Угорщина використовувала січових стрільців проти російської армії на найтяжчих ділянках фронту (в боях на Ужоцькому перевалі, за гору Маківка, під час брусилівського прориву), внаслідок чого вони зазнавали величезних втрат і кілька разів були розгромлені (після брусилівського прориву в легіоні залишилось лише 150 людей).

За ініціативою емігрантів з Наддніпрянщини Дмитра Донцова, Дмитра Дорошенка, О. Скоропис-Йохтуховського, М. Меленевського була утворена політична організація «Союз визволення України» (СВУ). Його програма передбачала створення незалежної України. Майбутня держава бачилась як конституційна монархія з Демократичним устроєм, повинна була забезпечувати вільний розвиток всіх національностей, мати незалежну українську церкву. Досягти цієї мети передбачалося, спираючись на Німеччину та Австро-Угорщину.

Після відступу російської армії з Галичини 1915 р. ГУР також проголосила метою створення Української держави на землях, що входили до складу Російської імперії.

Що ж стосується західноукраїнських земель, то вони мали стати автономною областю Австро-Угорщини. У зв'язку з новою розстановкою сил 1916 р. Австро-Угорщина і Німеччина домовились про створення Польської держави, до складу якої мали бути включені і західноукраїнські землі. Це перекреслювало плани українців щодо створення власної держави. За цих умов ГУР самоліквідувалася. Українські політики на чолі з Євгеном Петрушевичем взяли курс «орієнтації на власні сили». У травні 1917 р. Є. Петрушевич зробив парламентську заяву, що землі колишнього Галицько-Волинського князівства є українськими землями, отже, не можуть бути частиною Польщі. СВУ розгорнув активну роботу в таборах для військовополонених. З військовополонених були сформовані Сірожупанна і Синєжупанна дивізії.

Що ж стосується Наддніпрянської України, то в її національному русі стався розкол. Насамперед це стосувалось УСДРП, частина представників якої на чолі з Симоном Петлюрою підтримали у війні царську Росію. Інші соціал-демократи на чолі з В. Винниченком засуджували війну, виступали за автономію України, а деякі навіть підтримали противників Росії. На найбільш помірковану позицію стало ТУП, яке пропонувало українцям дотримуватись у війні нейтралітету.

Царський уряд використав початок війни як привід для того, щоб остаточно розправитись з національним рухом у Наддніпрянській Україні. Відновилися заборони «Просвіт», остаточно були закриті українські видання. Професор М. Грушевський та інші українські політики були вислані з України в Росію. Разом із тим царський уряд намагався використати українських діячів у своїх цілях. Вихідці з Галичини москвофільської орієнтації заснували в Києві Карпаторуський визвольний комітет, який закликав галичан урочисто зустрічати російську армію і допомагати їй.

З метою підтримки російської армії був створений Комітет Південно-Західного фронту Всеросійського союзу земств і міст. 1916 р. С. Петлюру було призначено помічником уповноваженого цього Союзу на Західному фронті.

До 1917 р. сили воюючих сторін були вичерпані. Виснажлива війна спричиняла повсюди зростання незадоволення: Патріотичний запал згас. І в Західній і в Наддніпрянській Україні дедалі частіше відбувались антивоєнні виступи, причиною чого стало різке падіння життєвого рівня населення. Набирав сили страйковий рух. Таким чином, на початок 1917 р. в Російській імперії, в тому числі й Україні, визрівав революційний вибух.

 

56. У першій половині XIX ст., незважаючи на асиміляторську політику російського та австрійського урядів, розвиток української культури вийшов на новий рівень.

Хоча запровадження української мови в освітніх закладах у Наддніпрянській Україні було неможливим, мережа освітніх закладів розширювалася. У першій половиш XIX ст. в Україні було відкрито два університети — в Харкові (1805) і Києві (1834), 10 гімназій (Харківська, Новгород-Сіверська, Київська та ін.), ліцеї — в Кременчуці, Одесі, Ніжині. Розвивалася жіноча освіта, яка існувала окремо від чоловічої. Були засновані Харківський, Полтавський, Одеський, Київський і Керченський інститути шляхетних дівчат. Однак вища і середня освіта мали елітарний характер. Здобути її могли тільки заможні верстви населення. Обмеженою була й можливість здобути навіть початкову освіту, оскільки початкових шкіл в селах не вистачало. Тому зростала кількість неписьменних.

У Західній Україні при Львівському університеті 1848 р. працювала кафедра української мови і літератури. Після революції 1848—1849 рр. почали відкриватися недільні школи для дорослих, де викладання велося українською мовою. Хоча українська мова викладалася в школах, вивчення її тут не було обов'язковим.

Значних успіхів досягла історична наука. У першій половині XIX ст. вийшли праці Дмитра Бантиша-Каменського і Миколи Маркевича, присвячені українській історії, в яких простежувалась ідея окремості історичного розвитку України та права її народу на власну державність. Почали видаватися «Історія Русів», «Літопис Самовидця», була опублікована велика кількість документального матеріалу. Зрозуміло, що над усіма цими виданнями тяжіла царська цензура.

Прихильніше ставився царський уряд до точних та природничих наук, оскільки вони обслуговували інтереси всієї імперії. Українські вчені тут також досягли чималих успіхів. Всесвітньо відомим став випускник Харківського університету М. Остроградський, автор праць з математичного аналізу, теоретичної механіки, теорії чисел, алгебри, математичної фізики. Професор Харківського університету Т. Осиповський видав тритомний «Курс математики», за яким навчалися багато поколінь студентів. М. Максимович писав фундаментальні праці з ботаніки. Значного поширення набуло вивчення астрономії. Почали діяти астрономічні обсерваторії в Харкові, Миколаєві та Києві.

Значну роль у піднесенні національної свідомості відігравали література та мистецтво. У першій половині XIX ст. з'явилась плеяда талановитих українських літераторів: Г. Квітка-Основ'яненко, П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка, О. Духнович, П. Куліш, М. Гоголь та ін. Досягла розквіту творчість Т. Шевченка.

В образотворчому мистецтві високого рівня досягла творчість В. Боровиковського, В. Тропініна, що працював в Україні 1804—1821 рр., Г. Васька, К. Павлова та майстрів пейзажу А. Кунавіна, І. Сошенка, В. Штернберга. Як художник значних успіхів досяг і Т. Шевченко, що створив багато портретів, жанрових композицій, малюнків.

Зразками музичного мистецтва стали симфонічні і камерно-інструментальні твори І. Вітковського, А. Галенковського, О. Данилевського, С. Гулака-Артемовського (автора першої української опери «Запорожець за Дунаєм»).

1810 р. в Одесі був заснований оперний театр. У Полтавському театрі 1819 р. вперше був поставлений музичний спектакль «Наталка Полтавка» за п'єсою І. Котляревського.

Подальшого розвитку набула архітектура. Забудова багатьох міст України і будівництво поміщицьких садиб здебільшого відбувалися у стилі класицизму. У цьому стилі побудовані споруди театрів в Києві (арх. О. Меленський) і Одесі (арх. Тома де Том), дзвіниця у Києво-Печерській Лаврі (арх. Є. Васильєв і К. Тон) та ін., садиба К. Розумовського в Батурині (арх. Ч. Камерон), Галагана в Сокирицях (арх. П. Дубровський).

Пробудження національного життя в західноукраїнських землях у перший половині XIX ст. було викликано посиленням феодального і національного гніту в Австрійській імперії, що набуло виразу у збільшенні феодальних повинностей селян, посиленні бюрократично-поліцейського режиму, забороні на викладання української мови в школах, насадженні німецької мови, політиці асиміляції українського населення.

Після реформ Марії-Терезії і Йосифа II склалися певні умови для пожвавлення українського національного життя, але їхні наступники на австрійському престолі скасувавши цілий ряд прогресивних реформ. Зокрема у 1805 р. початкові школи були поставлені під контроль римсько-католицької церкви; у 1809 р. було закрито Український інститут при Львівському університеті; у 1812 р. австрійська влада скасувала обов'язковість освіти.

Але цього ж часу починає пробуджуватися національне життя в західноукраїнських землях. Ідея національної свідомості стає панівною.

Починає набирати значення національна мова, історія, література і фольклор. Шлях до національної свідомості пролягав через книги. Рух за національне відродження на західноукраїнських землях очолило греко-католицьке духовенство. Центром церковного життя була метрополія у Львові. У період між 1837 і 1850 pp. вийшло 43 книги, написані українською мовою. Цікаво, що 40 із них належали перу священників.

Активним діячем українського національно-визвольного руху в Галичині був греко-католицький священик I. Могильницький, який в 1816 р. за підтримки єпископа М. Левицького організував «Клерикальне товариство» з метою поширення в селянському середовищі релігійних текстів українською мовою. Таким чином, вони ставили і другу мету: вберегти селян від переходу до римсько-католицької церкви й ополячення. I. Могильницький написав першу в Галичині «Граматику» української мови і наукову працю «Відомості про руську мову», у який довів помилковість тверджень, що поширювалися про українську мову як діалект російської або польської мов.

У 30-х- 40-х pp. ХIХ ст. набуває значного піднесення суспільно-політичний рух у зв'язку з потребою вирішення невідкладних соціально-економічних і політичних проблем. У Львові та інших містах Східної Гали-чини виникають таємні підпільні гуртки та групи, що ставили на меті повалення монархії Габсбургів та ліквідацію феодально-кріпосницьких порядків. Але наприкінці 30-х pp. більшість із них була розгромлена.

2. «Руська трійця». На початку 30-х pp. XIX ст. серед української прогресивної студентської молоді Львова виник гурток «Руська трійця», куди ввійшли студенти богослов'я М, Шашкевич, I. Вагилевич та Я. Головацький. За своїм характером це був демократично-просвітительський гурток. Метою гуртка була культурно-просвітницька діяльність, зокрема пропаганда української історії та мови - мови без штучної «вишуканості» і зрозумілої для всіх людей, а також національних традицій для пробудження національної свідомості. Це, на їхню думку, відкрило б селянству доступ до знань і полегшило його долю. Діяльність гуртка розгорталась в умовах, коли в Галичині панували німецька, польська та латинська мови.

Члени цього гуртка розгорнули масштабну просвітницьку діяльність. У 1836 р. I. Вагилевич зробив перший переклад «Слова о полку Ігоревім» живою українською мовою; М. Шашкевич створив «Читанку», готував граматику і словник української мови. У трьох церквах «трійчаки» читали проповіді українською мовою.

У 1834 р. гуртківці підготували історико-літературний збірник «Зоря». У цьому збірнику були матеріали про Богдана Хмельницького, С. Наливайка та рух опришків. Віденська поліція заборонила друкувати збірник. Діячі «Руської трійці» зображували козацтво як символ національно-визвольної боротьби, робили упор на тому, що Б. Хмельницький вважав Волинську, Галицьку, Берестейську землі невід'ємною частиною всієї України. Уперше в суспільно-політичному русі на західноукраїнських землях у програмних документах цього гуртка було порушено питання про возз'єднання всіх українських етнічних земель.

3. «Русалка Дністрова». У 1837 р. у Будапешті було видано збірку (альманах) «Русалка Дністрова». В альманах були вміщені народні пісні, думи, перекази, історичні документи, що розкривали героїчне минуле, заняття, побут, культуру українського народу. Ці матеріали і публіцистичні статті звеличували боротьбу українського народу за своє визволення, поетизували народних героїв і проголошували необхідність возз'єднання всіх українських земель. Вихід «Русалки Дністрової» був своєрідним викликом демократичної молоді державній реакції, протестом проти денаціоналізації та роз'єднання українських земель.

Невеликий наклад видання майже повністю був конфіскований властями, а видавців альманаху було притягнуто до суду і передано під нагляд поліції. Але Маркіян Шашкевич, Яків Головацький, Iван Вагилевич не відмовилися ні від своїх ідейних принципів, ні від патріотичної діяльності. Це видання залишило помітний слід у суспільно-політичному житті Західної України та сприяло зміцненню зв'язків галицьких українців з Наддніпрянщиною. У цілому діяльність «Руської трійці» свідчила про еволюцію національного руху на західноукраїнських землях від вирішення культурно-мовних до постановки соціально-економічних і політичних питань.

Український романтизм (фр. romantisme) — ідейний рух у літературі, науці й мистецтві. Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості й посилене вивчання історичного минулого (історизм), інколи втеча від довколишньої дійсності в ідеалізоване минуле або у вимріяне майбутнє чи й у фантастику. Романтизм призвів до вироблення романтичного світогляду та романтичного стилю і постання нових літературних жанрів — балади, ліричної пісні, романсової лірики, історичних романів і драм.

Своїми ідеями і настановами, зокрема наголошуванням народності і ролі та значення національного у літературі і мистецькій творчості, романтизм відіграв визначну роль у пробудженні й відродженні слов'янських народів, зокрема українського. Першими виявами українського романтизму були: видана 1818 у Петербурзі «Грамматика малороссийского наречия» Олександра Павловського і збірка Миколи Цертелева «Опыт собрания старинных, малороссийских песней» з висловленими в них думками про глибоку своєрідність і самостійність української мови й української народної поезії. До виявів українського передромантизму зараховують також виданий у Москві 1827 збірник «Малороссийские песни» М. Максимовича і балади П. Гулака-Артемовського («Твардовський» і «Рибалка», 1827). Український романтизм виник не так як реакція проти не надто значного в українській літературі класицизму, а проти наявних у ній тоді бурлескних і травестійних традицій і розвинувся у великій мірі під впливом поглибленого вивчення народної творчості, з одного боку, та писань російських і польських романтиків — з другого. Зокрема чималий вплив на утвердження романтизму в українській літературі мали українські школи в російській і польській літературах. В російській літературі провідними представниками української школи були не тільки захоплені українською екзотикою (природою, історією, народним побутом і творчістю) росіяни (К. Рилєєв, О. Пушкін, Ф. Булґарін), але й численні українці, що писали російською мовою (О. Сомов, М. Маркевич, Є. Гребінка й особливо М. Гоголь). Визначальними були українські теми й українські екзотичні сюжети також для творчості польської української школи"— романтиків А. Мальчевського, Б. Залєського й С.

 

57.

Українська культура другої половини XIX ст., незважаючи на всі перепони, продовжувала успішно розвиватися. Цьому сприяли: по-перше, реформи 1860–1870-х років (скасування кріпосного права, судова, земська, міська, освітня реформи); по-друге, бурхливий розвиток капіталістичних відносин.

В освіті зміни стали відчутними вже на межі 1860-х років. Молода інтелігенція, студенти, що об’єдналися в громади, активно займалися створенням недільних шкіл. У 1862 р. в Україні їх діяло понад 110. Викладання у багатьох із них велося українською мовою, видані були букварі та підручники, в тому числі “Буквар” Т. Шевченка. Але того ж таки 1862 р. царський уряд вирішив закрити недільні школи, а багато їх організаторів та викладачів було заарештовано.

Політика реформ проводилась царизмом одночасно з політикою репресій проти української культури. Про це свідчив і відомий Валуєвський циркуляр 1863 р., який загальмував розвиток української культури. Лише з початку 1870-х років в Україні пожвавлюється культурно-освітня діяльність. У цей час значну підтримку шкільній освіті стали надавати земства. Вони збільшують асигнування на утримання і будівництво шкіл. З 1871-го по 1895 рр. асигнування зростають у 6 разів. Нового удару по розвиткові української культури завдав Емський указ Олександра II у 1876 р. Але й після цього не зникають прогресивні тенденції в культурі. У 1865 р. з ініціативи М.Пирогова в Одесі засновано Новоросійський університет. Таким чином на українських землях діяло вже п’ять університетів. Було відкрито також Ніжинський історико-філологічний інститут, Харківський технологічний, Київський політехнічний, Катеринославський гірничий інститути.

Певних здобутків у галузі освіти було досягнуто на Західній Україні: відкрито ряд вузів, у тому числі Чернівецький університет (1875), Львівський політехнічний інститут та Академію ветеринарної медицини, з 1869 р. запроваджувалось обов’язкове навчання дітей віком від 6 до 14 років.

На Західній Україні 1873 р. було створене Літературне товариство ім. Т.Шевченка, яке у 1892 р. перетворене у Наукове товариство ім. Т.Шевченка (НТШ).

Наукові дослідження проводяться в основному в університетах. Визначний внесок у розвиток магнетизму електротехніки зробив М. Д. Пильчиков, який тривалий час працював у Харківському університеті. М. Бекетов, завідувач кафедри хімії цього університету, вперше в світі став викладати курс фізичної хімії. Талановитий біолог І. Мечников, працюючи в Одеському університеті, створив вчення про фагоцитоз та захисні властивості організму. 1886 р. І. Мечников та М. Гамалія заснували в Одесі першу в Росії і другу в світі бактеріологічну станцію. У другій половині XIX ст. помітне піднесення відбувалося в гуманітарних науках, особливо в історичній. Широким визнанням користувались праці М. Костомарова, який присвятив низку глибоких досліджень історії України періоду “Руїни” та Гетьманщини.

У 1880-х роках відбувається розквіт українського театрального мистецтва. Це було зумовлене тим, що лише саме у театрі був можливим розвиток української мови. Кращі драматурги були також провідними режисерами і керівниками театральних труп. Професійний український театр виник на базі аматорських колективів, що діяли в 1860–1870 роках. У 1882 р. під керівництвом М. Кропивницького в Єлисаветграді створено першу українську професійну трупу, до якої були запрошені М. Садовський, М. Заньковецька, О. Маркова, І. Бурлака та ін. У 1883 р. трупу очолив М. Старицький, а режисером залишився М. Кропивницький. На Західній Україні український професійний театр був заснований 1864 р. О. Бачинським під назвою “Руська бесіда”.

У музичному мистецтві вирізнялася творчість С. С. Гулака-Артемовського. У 1862 р. він створює першу українську оперу “Запорожець за Дунаєм”.

Основоположником української класичної музики був М. В. Лисенко, який у цей період написав чудові опери “Різдвяна ніч”, “Утоплена”, “Наталка Полтавка”, “Тарас Бульба”, оперету “Чорноморці”, опери для дітей “Пан Коцький”, “Коза-дереза’’ тощо. На Західній Україні слід відзначити творчість М. М. Вербицького.

В українській архітектурі другої половини XIX ст. поширюється еклектизм різноманітних стилів. Найзначнішими здобутками в цей період відзначались архітектори О. В. Беретті (Володимирський собор, будинок Першої гімназії у Києві), В.О.Шредер (будинок оперного театру і театру Соловцова у Києві), П. Главка (будинок резиденції митрополита Буковини у Чернівцях).

Таким чином, друга половина XIX ст. була складним і суперечливим періодом у розвитку української культури. Незважаючи на труднощі, культура збагатилася визначними здобутками практично в усіх провідних галузях.

На початку ХХ ст. у культурній сфері чітко вимальовуються дві тенденції – збереження національно-культурної ідентичності (народництво) та пересадження на український ґрунт новітніх європейських зразків художнього самовиразу (модернізм).

 

 





Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.237.205.144 (0.023 с.)