Стан української культури напередодні та у період національно-демократичної революції 1917-1921рр.

 

Етап національного відродження початку ХХ ст. був логічним продовженням процесу, започаткованого наприкінці ХІХ ст. і тісно пов’язаного з утворенням національної державності. На початку XX ст. правлячі кола Російської та Австро-Угорської імперій посилили гноблення прогресивної культури взагалі й української зокрема. Особливо сильними утиски й гоніння на українську літературу, мову, театр стали після поразки революції 1905-1907 років.

Культурне піднесення розпочала в Україні революція 1917 року. Попри несприятливі економічні, політичні та військові обставини практично всі уряди України – Центральна Рада, Українська держава гетьмана П.Скоропадського, Директорія, більшовики – намагалися розвивати освіту, літературу, мистецтво.

У зв'язку з подальшим зростанням потреби в спеціалістах мережа навчальних закладів і учнів та студентів у них збільшувалися. У 1914-1915 навчальному році в українських губерніях Російської імперії налічувалось 26 тис. загальноосвітніх шкіл, у яких навчалися 2,6 млн. учнів. Працювали також 80 середніх спеціальних навчальних закладів (механіко-технічні, гірничі, залізничні та інші училища), в яких навчалися 12,5 тис. учнів, і понад 60 нижчих професійно-технічних училищ і шкіл, у яких здобували освіту і ремесло близько 5 тис. учнів. У 27 вищих навчальних закладах, у тому числі в трьох університетах — Харківському, Київському і Ново­російському (у Одесі), навчалися 35,2 тис. студентів.

Однак усе це не задовольняло потреб, уна­слідок чого близько 70 % населення не вміли читати і пи­сати. На кожну тисячу людей у початкових, неповних і середніх школах навчалося всього 67 осіб. У 1914—1915 роках у Україні, яка перебувала у складі Росії, було всього 452 середні школи, в яких навчалось лише 140 тис. учнів. Царський уряд не допускав української мови в на­вчальні заклади, включаючи початкові школи.

Тяжким був стан освіти в західноукраїнських землях. За офіційними даними, в 1900 році у Галичині було неписьменних 63%, у Закарпатті – понад 70%, а в гірських районах — навіть 90 %. Рівень освіти в західноукраїнських землях був нижчим, ніж в усіх інших провінціях Австро-Угорської імперії.

З 61 гімназії, які працювали в 1910 році у Східній Гали­чині, було лише 5 з українською мовою викладання. В усіх середніх школах Східної Галичини, де абсолютну більшість становили українці, учнів-українців було близько 20 %, у реальних училищах — 5,5 %. На Буко­вині з 13 гімназій українською мовою викладання велося лише в одній. Українців серед учнів гімназій було лише 20%.

У Львівському університеті викладан­ня майже повністю велося польською мовою, у Чернівецькому — німець­кою. При цьому у Львівському університеті в 1911 році серед студентів українці становили 21 %, у політехнічному інституті — 4,4 %, в Чернівецькому університеті — 17,6 %.

Революція 1917 року поклала початок створенню національної освіти. Вже в березні 1917 року була відкрита українська гімназія в Києві, десятки українських гімназій в інших містах. У жовтні 1917 року розпочинає свою роботу Український народний університет у Києві, а в Житомирі – Український учительський інститут. Тоді ж відкривається Науково-педагогічна Академія. Восени 1918 року створені університети у Катеринославі та Кам’янці-Подільському, консерваторія в Харкові, сільськогосподарський інститут в Одесі.

Учені України на початку XX ст. досягли значних успіхів у розвитку природничих наук і техніки. У Харківському, а з 1902 року у Київському універ­ситеті плідно працював професор-математик Д. О. Граве (1863-1939), який став засновником київської алгебраїчної школи. У Харківському університеті великий внесок у розвиток математики внесли професори, а потім академіки В. А. Стеклов (1864-1926), Д. М. Синцов (1867-1946), С. Н. Бернштейн (1880- 1968). Для розвитку фізики й радіофізики багато зробив про­фесор Харківського університету Д.А.Рожанський (1882-1936), що став основоположником харківської школи радіофізиків.

Київську школу зоологів заснував визначний морфолог, пізніше академік О.М.Сєверцов (1866-1936). Загальне визнання дістали праці професорів Харківського університету В. М. Арнольді (1871-1924) – відомого ботаніка-морфолога; В.Я.Данилевського (1852-1936) – фізіолога, одного з основополож­ників ендокринології; М.П. Трінклера (1859-1925) – талановитого хірурга; Л.Л. Гіршмана (1839-1921) — видатного офтальмолога та ін.

Багато зробили вчені України — епідеміологи і мікро­біологи М. Ф. Гамалія (1859-1949), Д. К. Заболотний (1866-1929), патологоанатом і бактеріолог В. К. Високович (1854-1912) та ін. для подолання таких тяжких хво­роб, як чума, холера, тиф, сказ, туберкульоз. Борючись проти епідемій, вони брали участь в експедиціях до Індії, Китаю, Аравії, Месопотамії тощо.

Понад 20 років геологію вугільних родовищ Донбасу досліджував професор Петер­бурзького гірничого інституту Л.І. Лутугін (1864-1915). Він уперше склав геологічний розріз донецької вугленос­ної товщі й докладну геологічну карту Донецького басей­ну. Багато удосконалень у розвиток доменного виробництва вніс металург-доменщнк М. К. Курако (1872-1920), який освіту здобув само­тужки і все життя працював на металургійних заводах.

У 1908 році в Одесі було створено перший в Росії аероклуб. Його члени С. Уточкін і М. Єфімов у 1910 році здійснили перші в Росії польоти на літаку. Російський військовий льотчик П. М. Нестеров (1887-1914) — член Київського товариства повітроплавання — 27 серпня 1913 року над Сирецьким аеродромом у Києві вперше продемонстрував ряд складних фігур вищого пілотажу, і, зокрема, „мертву петлю” (петлю Нестерова).

Активну діяльність розгорнуло Київське товариство по­вітроплавання, засноване в 1909 році. Членами товариства були видатні конструктори і льотчики Д. Григорович, І. Сікорський, П. Нестеров та ін. І. Сікорський сконструював перші в світі багатомоторні літаки став „Російський витязь” та „Ілля Муромець”. Д. Григо­рович став конструктором першого в світі гідролітака. Протягом 1909-1912 років у Києві було створено 40 дослідних зразків літаків різних типів.

Найвидатнішим істориком України початку XX ст. був М. С. Грушевський (1866-1934). Закінчивши історико-філологічний факультет Київського університету і захистивши магістерську дисертацію, Грушевський в 1894 р. посів кафедру всесвітньої історії Львівського університету, де в офіційному лекцій­ному курсі історії Східної Європи почав читати курс історії України. З 1897 р. він став головою Наукового товариства імені Т. Г. Шевченка. У 1908 році переїхав до Києва, очолив Українське нау­кове товариство. В 1914 році, з початком Першої світової війни, як австро-угорський підданий, був висланий царським урядом до Симбірська, в 1916 році переїхав до Москви. Після Лютневої революції 1917 р. був обраний головою Української Центральної Ради.

Найбільшою його науковою працею вченого є десятитомна „Історія України-Русі” в якій висвітлена історія України до 1663 року. Праці Грушевського ґрунтуються на узагальненні найновіших даних археології, етнографії, мовознавства і широкому вивченні та використанні доку­ментальних матеріалів з архівів Москви, Києва, Львова, Варшави, Відня, Стокгольма. Грушевський був одним з керівників багатотомного видання „Джерел до історії України-Русі”, в якому зібрано і опубліковано велику кількість цінних історичних документів епохи феодалізму.

Головною заслугою Грушевського є створення і послідовне проведення у своїх працях нової схеми наступності українського історичного процесу від Київської Русі через Галицько-Волинське князівство до Великого князівства Литовського та держави Богдана Хмельницького. Як і інші представники народницької історіографії, Грушевський головною рушійною силою історичного про­цесу вважав народ. До наукової школи М.Грушевського належали видатні українські історики, зокрема І. Крип'якевич (1886-1967).

На початку XX ст. продовжувала працювати істо­рик О. Єфименко, яка написала „Історію українського народу”. Значний внесок в історію України кінця XIX — початку XX ст. внесли Д.І.Багалій (1857-1932), який особливо багато уваги приділяв вивченню Слобідської України, Д. І. Яворницький (1855-1940) – неперевершений історик запорізького козацтва.

Низка важливих праць з українського фольклору, мовознавства й літе­ратури створив видатний учений-філолог, сходознавець, істо­рик А. Ю. Кримський (1871-1942). Значною подією в розвитку українського мовознавства було видання „Словника української мови” за редакцією Б. Грінченка.

Визнанням результатів роботи десятків українських учених було створення Українського наукового товариства у Києві (1908), яке відіграло роль провідного наукового центру.

Після революції 1917 року українська наука вперше отримала значну державну підтримку. В 1918 році була створена Українська академія наук (УАН), першим президентом якої став всесвітньо заний учений академік В. Вернадський (1863-1945).

Наприкінці XIX – на початку XX ст. в Україні продовжували свою творчість видатні письмен­ники І. Франко, Панас Мирний, М. Коцюбинський, Леся Українка та ін.У своїх численних творах М. М. Коцюбинський (1864-1913) таврував царизм і всю самодержавну систему, створив яскраві образи революціонерів. У повісті „Fаtа mоrgаnа” Коцюбин­ський глибоко художньо й правдиво змалював картину життя села в період революції 1905-1907 років, соціальні конфлікти, революційні події, психоло­гію мас, настрої і думки селян.

Письменницею широкого діапазону виступала Леся Українка (Лариса Петрівна Косач, 1871-1913). Вона створила велику кількість високохудожніх пое­тичних, прозових і драматургічних творів („Соntrа spеm sреrо”, “Досвітні огні”, “Лісова пісня”, “Кам’яний господар” та ін), у яких глибоко відобра­жено життя народних мас, їх прагнення до свободи, по­слідовно проводиться думка про громадське призначення творчості письменника.

Безпросвітне життя селянства і його революційна боро­тьба в 1905-1907 рр. знайшли реалістичне відображення в творах письменників селянської демократії — А. Ю. Тесленка (1882-1911) і С. В. Васильченка (1878-1932).

На початку XX ст. в українську літературу увійшов Олександр Олесь (Олександр Іванович Кандиба, 1878-1944) — поет глибокого ліричного таланту. З 1907 до 1917 р. з'явилося п'ять книг поезій Олеся.

Складним і суперечливим був світогляд, політична діяльність і художня творчість В. К. Винниченка (1880-1951). Один із лідерів українських партій — спочатку РУП, а потім УСДРП, у 1917 році – голова уряду Центральної Ради, Винниченко був, разом з тим, надзвичайно плідним письменником. У своїх ранніх творах, зо­крема оповіданнях і повістях „Голота”, „Солдатики”, „Контрасти”, „Голод”, „Малорос-європеєць” та інших автор реалістично зображував соціальні контрасти, глибоко відтворював внутрішній світ героїв.

Значну частину життя він перебував в еміграції. З 1920-х років його драматургія стала широко відомою у Західній Європі. В Берліні у 1921 році була екранізована його п’єса „Чорна пантера і Білий ведмідь”, у якій йшлося про трагічний розрив між високими ідеалами мистецтва і нужденною реальністю богеми.

У драматургії В. Винниченка вперше виведено на сцену українську інтелігенцію, українське місто. Письменник художньо досліджує психологію політизованої людини, революціонера-самозреченця, особисте життя якого підпорядковане громадськими потребами, а моральне єство – світоглядним ідеалам і принципам. Показовою є п’єса „Між двох сил” (1918), де зображено конфлікт між ідеалами людини та її політичними поглядами, моральні хитання особистості у критичних (межових) обставинах.

У Західній Україні співцями тяжкої селянської долі бу­ли письменники В. С. Стефаник (1871- 1936), Л. С. Мартович (1871-1916), Марко Черемшина (Іван Юрійович Семанюк, 1874-1927). На Буковині найвидатнішою письменницею демократичного напряму була О. Ю. Кобилянська (1863 -1942). Найвизначнішим її твором є повість „Земля”.

Незважаючи на тяжкі умови, продовжували розвиватися в Україні драма­тургія, театр, музика. Найбільш значною в Україні була театральна українська трупа М. Кропивницького до якої входили М. Садовський, П.Саксаганський, М.Заньковецька, І.Карпенко-Карий, Г. Борисоглібська, Ф. Левицький та ін. У 1907 р. після успішних гастролей цієї трупи в Києві, М.Садовський заснував перший український стаціонар­ний театр.

На західноук­раїнських землях продовжував свою творчу роботу єдиний український професійний театр товариства „Руська бесіда” у Львові. Серед російських театральних колективів виділяв­ся театр М. Соловцова у Києві, в якому об'єдналися видатні майстри сцени — М. М. Тарханов (Москвін), О. М. Свєтловидов, К. О. Марджанішвілі (Марджанов) та ін. У містах і селах продовжували працювати численні аматорські театральні гуртки, зокрема робітничі і се­лянські.

Значно розширився на початку XX ст., особливо в пе­ріод революції 1905- 1907 років, репертуар українського театру. Його основою залишались класичні п'єси М. Кро­пивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого, але театральні трупи дедалі частіше ставили і п'єси інших українських авторів: Лесі Українки, Франка, Г.Хоткевича, В.Винниченка, а також твори російських і за­хідноєвропейських класиків.

В активізації музичного життя в Україні визначну роль відіграло створення М. Лисенком у 1904 р. в Києві му­зично-драматичної школи, яка в 1913 р. була реорганізо­вана в консерваторію, і в 1903 році у Львові з ініціативи А. Вахнянина – Вищого музичного інституту ім. М. В. Лисенка. Важливе значення мало виникнення бага­тьох хорових колективів. Для поширення оперної му­зики багато зробили постійні російські оперні театри, що діяли в Києві, Харкові та Одесі з другої половини XIX ст., та українські драматичні театри, в першу чергу стаціонар­ний музично-драматичний театр М. Садовського в Києві, в якому поряд з драматичними виставами за період з 1907 по 1915 рік було поставлено близько півтора десятка опер і оперет. Сві­тової слави набула видатна українська співачка С. А. Крушельницька (1873-1952).

На початку XX ст. продовжував свою творчу робо­ту видатний український композитор М. Лисенко. Відгукуючись на революційні події, він на­писав твори, які мали глибоко громадянське, революцій­не звучання: хор-гімн „Вічний революціонер” на слова І. Франка, кантату „До 50-х роковин смер­ті Т. Г. Шевченка” на слова В. Самійленка, опери „Тарас Бульба” за М. Гоголем і „Енеїда” за І. Котлярев­ським та ін.

Низка творів високого громадянського звучання написали учні й послідовники М. Лисенка. Зокрема, К. Г. Стеценко (1882-1922) створив героїчну оперу „Кармалюк”, музично-вокальні твори на слова Т. Шевчен­ка, І. Франка, П. Грабовського, Лесі Українки. М. Д. Леонтович (1877-1921) найбільше уславився хоровою обробкою народних пісень (“Щедрик”, „Дударик”, „Ой з-за гори кам'яної”, „Козака несуть” та ін.). Організовуючи учнівські й народні хори, Леонтович багато зробив для розвитку масового хорового мистецтва.

Видатним композитором, педагогом і музичним діячем був Я. С. Степовий (Якименко, 1883-1921). Його твори — вокальний цикл „Барвінки”, фортепіанний „Прелюді пам'яті Т. Г. Шевченка”.

На західноукраїнських землях композитором демокра­тичного напряму був С.П. Людкевич (1879-1979). У своїх творах „Хор підземних ковалів”, „Ой вигострю товариша”, „Останній бій”, „Кавказ” (на слова Т. Шевченка) Людкевич створив образ нескореного народу.

Активно працював у Західній Україні композитор і музичний діяч А. К. Вахнянин (1841-1908). Він напи­сав оперу „Купало”, створив багато хорових і сольних вокальних творів, обробляв народні пісні, брав участь у створенні музичних товариств, був організатором і першим директором Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка у Львові.

У образотворчому мистецтві продовжували свою діяльність художники К. Костанді, М. Пимоненко, С.Васильківський та ін. Так, нові цікаві картини створив С. Васильківський. Зокре­ма, разом з художниками М. Самокишем та М. Беркосом він написав для будинку Полтавського земства три монументальні композиції — „Чумацький Ромоданівський шлях”, „Вибори полковником Мартина Пушкаря”, „Козак Голота”. Автором високохудожніх картин був О. О. Мурашко (1875-1919). Найкращі з них — „Похорон кошового”, жанрові картини з життя селян. У Західній Україні плідно працювали в живопису І.Труш і А.Манастирський. Перший із зазначених художників створив низку портретів видатних діячів української культури: І.Франка, Л.Українки, М.Лисенка та ін. Більшість творів Манастирського написані за мотивами українських народних пісень і дум.

У архітектурі на початку XX ст. поширився стиль модерн (від французького moderne — новітній, сучасний). Прихильники модерну, відходячи від принципів класич­ної архітектури, прагнули до логічного й зручного плану­вання, використовували нові залізні конструкції й оздоб­лювальні матеріали (цементне ліплення, штукатурка, прикраси з витого заліза та ін.). Вони вдавалися до асимет­ричного планування будівель, деформації звичних форм (вигнуті карнизи, криволінійні віконні прорізи та ін.), до вигадливих оздоб, символічних химерних орнаментів, ламаних ліній тощо. Одними з кращих споруд у стилі модерн є Критий ринок на Бессарабці в Києві (архітектор Г. Гай) та „Будинок з химерами” (архітектор В. Городецький).

Одночасно з модерністськими використовувалися й мотиви класичного та інших стилів. У Києві це насамперед будинки Педагогічного музею на Володимирській вулиці (архітектор П. Альошин), Державного банку (архітектор О. Кобелєв), бібліотеки Київського університету по вулиці Володимирській (архітектор В. Осьмак) та ін.

У Харкові архітектор О. Бекетов створив будинки Харківського медичного товариства з Бактеріологічним інститутом ім. Л. Пастера і Комерційного інституту, М. Верьовкін спорудив адмініст­ративний будинок страхового товариства „Росія” (тепер Палац праці) і прибутковий житло­вий будинок кредитного товариства „Саламандра“ на Сумській вулиці.

У Севастополі у 1905 р. за проектом архітекто­ра В. Фельдмана зведено будинок панорами „Оборона Севастополя”, в якому було розміщено полотно панорами, створене художником-баталістом Ф. Рубо.

В Україні на початку XX ст. чимало архітекторів нама­галися поєднати принципи модерну з прийомами народної дерев'яної архітектури і народного прикладного мистецтва (форми дерев'яних хат, господарських будівель, націо­нальний орнамент, барвиста кераміка і т. ін.). У цьому стилі українського модерну споруджено за проектом архітектора В. Кричевського будинок Полтавського губернського земства (тепер Полтавський краєзнавчий музей) і школу ім. Котляревського, у Харкові художнє училище (архітектор К. Жуков) та ін.

 

Освіта і наука в УРСР

 

У сфері освіти радянській владі від царського режиму дістався важкий спадок. Приблизно 70 % дорослого населення України було неписьменне. За цих умов в Україні розгорнулась кампанія щодо ліквідації неписьменності. У 1923 р. створено товариство „Геть неписьменність”, яке очолив Голова ВУЦВК Г.І.Петровський, ім’я якого, до речі, носить наше місто. Протягом 1920-х років кількість неписьменних скоротилася з 76 до 43 % дорослого населення, у 1939 році – до 25%. У наступні десятиріччя неписьменність була практично ліквідована.

У перші пореволюційні роки постала необхідність створення нової школи на засадах безоплатної обов’язкової загальної політехнічної освіти. Така школа мусила бути трудовою, тобто забезпечувати тісний зв’язок навчального процесу з працею, що здається цілком виправданим в умовах високих темпів економічного зростання.

У 1924 році було розпочато підготовку до запровадження обов’язкового початкового чотирирічного навчання для дітей. У містах це завдання було вирішене протягом кількох років, проте ще у 1927/28 навчальному році не вчилося близько 35% дітей шкільного віку.

У 1932 році була запроваджена єдина структура загальноосвітньої школи, яка у незмінному вигляді збереглася до кінця 1950-х років: початкова (І— IV класи), неповна середня (І—VII класи) і серед­ня (І—X класи). Стандартизація торкнулася й навчальних програм. Учителі у викладанні матеріалу повинні були дотримуватися тексту підручника. Після 1934 р. збільшилося будівництво шкільних приміщень, що дало змогу ліквідувати навчання у третю зміну. Середньою школою в сере­дині 1930-х років було вже охоплено до третини учнів, що дало підставу радянському керівництву висунути наприкінці 1930-х років завдання переходу до загальної середньої освіти молоді, чому, однак, завадив напад на СРСР фашистської Німеччини.

Одночасно з середньою швидкими темпами розвивалася й вища освіта. Кількість вищих навчальних закладів в Україні зросла з 27 у 1917 році до 129 у 1938/39, а чисельність студентів у них, — відповідно, з 35 тис. до 124 тис. Серед багатьох вищих навчальних закладів, що були створені в УРСР у 1920-1930-ті роки й відіграли величезну роль у підготовці кваліфікованих кадрів для народного господарства, був і Дніпропетровський будівельний інститут (1930), який нині зветься Придніпровською державною академією будівництва та архітектури й продовжує славні традиції студентів і викладачів минулих років. Вперше вузівськими центрами стали 28 міст республіки.

З метою забезпечення соціальної справедливості й створення умов для навчання представникам тих верств населення, які за царського режиму були практично позбавлені можливості отримати вищу освіту, створювались так звані робітфаки – підготовчі факультети для вихідців з робітників та селян. У 1925 році в Україні діяло близько 30 робітфаків при вищих навчальних закладах. Завдяки державній полиці у галузі освіти вже в 1930-ті роки Радянська Україна випередила за кількістю студентів найбільш розвинуті країни Європи: Вели­кобританію (50 тис.), Німеччину (70 тис.), Францію (72 тис.), Італію (75 тис.) та ін. підготовці спеціалістів почали більше приділяти уваги занедбаним раніше якісним показ­никам. Строки навчання в навчальних закладах по­довжилися. Система короткострокової підготовки була скасована. Знову почала розвиватися універ­ситетська освіта. У вересні 1933 року відновилася діяльність університетів у Києві, Дніпропетровську, Одесі і Харкові.

У січні 1934 року було встановлено наукові ступені кандидатів і докторів наук, а також наукові звання доцентів і професорів. Наприкінці 1935 року скасовані обмеження, пов'язані з соціальним походженням абітурієнтів.

Війна, німецька окупація надовго зупинили розвиток освіти в Україні. За ці роки школи й вищі навчальні заклади були повністю зруйновані. Однак відразу після визволення території України від німецько-фашистських загарбників у надзвичайно стислі терміни до кінця війни була в основному відновлена мережа ВНЗ, значна частина шкіл. У 1944-1950 роках у республіці було побудовано, а та­кож відбудовано 1669 повністю і частково зруйнованих шкіл на півмільйона учнівських місць. Однак шкільна мережа не задовольняла наявних потреб. Значна кількість цих закладів, особливо в сільській місцевості, а також у робітничих селищах, розміщувалася в мало присто­сованих для занять приміщеннях. Школи постійно відчували гостру потребу в підручниках, зошитах, обладнанні. Труднощі, що стояли перед освітньою системою у повоєнний період, привели до швидкого зростан­ня кількості вечірніх шкіл, особливо в містах. Були засновані також курси для дорослих, професійні за­очні школи. У 1953 році здійснено перехід до обов'яз­кової семирічної освіти.

Унаслідок проведеної після війни реорганізації кількість вищих навчальних закладів в УРСР зменшилася, тоді як кількість студентів зросла з 99 тис. у 1946 до 325 тис. у 1956 р. Щоправда, майже половина з них навчалася на заочних і вечірніх відділеннях, що загалом негативно впливало на рівень фахової підготовки. На кінець 50-х років було в основному відновлене загаль­нообов'язкове початкове навчання, закладені основи для розвитку семирічної й середньої школи.

Менше ніж за 10 років освітня система України освоїла рубіж загального семирічного навчання дітей шкільного віку. Одночасно зростав контингент учнів 8—10-х класів. Було збільшено прийом до педагогічних вищих навчальних закладів, розширилася фахова й матеріальна база освіти.

Наприкінці 1950-х років семирічні і десятирічні школи були перетворені на восьмирічні (обов'язкові) та оди­надцятирічні загальноосвітні трудові політехнічні з виробничою практикою, що нагадувало попередні уніфіковані трудові школи. Випускники середніх шкіл, за винятком 20% кращих учнів, були зо­бов'язані попрацювати принаймні два роки перед вступом до вузів.

У 1956 році. в республіці почали діяти школи-інтернати, а з 1960 р. — школи подовженого дня. З 1966 року відповідно до рішень XXIII з'їзду КПРС почалося впровадження загальнообов'язко­вої десятирічної освіти. Перехід до загальнообов'язкової середньої освіти в УРСР був у основному здійсне­ний до 1976 року. Суттєві зміни вносилися у зміст навчально-виховного процесу. Увага акцентувалася на трудовому навчанні, оволодінні учнями конкрет­ними знаннями з природничо-технічних, еко­номічних та суспільних наук. Одночасно запровад­жувалося навчання дітей з 6 років, 8-річні школи було реорганізовано в 9-річні, середні — в 11-річні, а професійно-технічні училища різних типів – в єдиний тип навчального закладу – середні про­фесійно-технічні училища. У школах республіки з'явились вчителі, чия праця позначена талантом і творчістю, новатор­ськими пошуками. Серед них Герої Соціалістичної Праці В.О. Сухомлинський, Г.Д. Нестеренко, І. Г. Ткаченко та ін.

В умовах тоталітарного режиму процес навчання і виховання молоді був край заполітизованим, освіта страждала від формалізму і гонитви за показниками. Створювалися штучні перепони для навчання дітей українською мовою. Однак як би критично ми сьогодні не оцінювали той політичний режим, що створила радянська влада, але не можна не визнати, прагнучи до об’єктивності, що за будь-якої іншої влади Україна навряд чи так швидко змогла пройти шлях від майже суцільної неписьменності до суцільної писемності та загальної і обов’язкової середньої освіти. До того ж у цілому за якістю середньої освіти наша країна не тільки не поступалася іншим країнам, але багато в чому й випереджала їх, про що свідчать тодішні перемоги наших школярів на найбільш престижних міжнародних конкурсах і олімпіадах.

Господарські реформи потребували все більше і більше фахівців з вищою освітою. Тому мережа вузів неухильно розширювалась. У 1964 році був за­снований Донецький університет, у 1972 — Сімферопольський, у 1985 — Запорізький, а згодом — Прикарпатський та Волинський. При великих промислових підприємствах було організо­вано загальнотехнічні та загальнонаукові факульте­ти. Розширювалася підготовка спеціалістів з нових галузей науки і техніки. Всього у 1980-ті роки в Україні діяло 145 вищих навчальних закладів, де навчалося близько 900 тис. студентів. Велика кількість українців здобували освіту в навчальних закладах Москви й Ленінграда, які виконували роль загальносоюзних навчальних центрів. Слід відмітити й те, що вища освіта на той час була безоплатною і реально доступною для дітей з сімей робітників і селян. Більше того: саме ця категорія молоді користувалася певними перевагами при вступі до вищих навчальних закладів. Такий підхід до формування радянської інтелігенції вважався в той час соціально справедливим і виправданим.

Велику державну підтримку в УРСР мала наука. У 1921 році український радянський уряд схвалив положення, згідно з яким Українська академія наук, що була створена за часів гетьманату П.Скоропадського (1918) визна­валася найвищою науковою державною установою радянської республіки. Причому її назвали Всеукраїнською Академією на­ук, тим самим декларуючи намір об'єднати в рамках однієї організації наукову інтелігенцію всієї України. Президентами Академії були видатний природознавець Володимир Вернадський (1919—1922), ботанік Володимир Липський (1922—1928), мікробіолог й епідеміолог Данило Заболотний (1928— 1929).

Академія мала три секції: історико-філологічну, фізико-математичну і соціально-економічну. Найбільш плідно працювала історико-філологічна секція, де провідну роль відігравав Михайло Грушевський. У 1924 році він повернувся з-за кордону і був обраний академіком ВУАН, а в 1929 році — академіком АН СРСР. Членами секції були історики Дмитро Багалій, Михайло Слабченко, Олександр Оглоблин, Осип Гермайзе, Дмитро Яворницький, літературознавці Сергій Єфремов та Володимир Перетц, етнограф Андрій Лобода, філолог і сходознавець Агатангел Кримський, мистецтвознавець Олексій Новицький. Провідним виданням українознавчих студій став журнал „Україна”. У фізико-математичній секції працювали вчені зі світовими іменами — математики Дмитро Граве та Микола Крилов, хіміки Володимир Кістяківський та Лев Писаржевський, в соціально-економічній секції — Костянтин Воблий, який започаткував вивчення економічної географії України, статистик і демограф Михайло Птуха, історик права Микола Василенко. Дійсними членами ВУАН стали засновник української школи фізіології рослин Євген Вотчал, ботанік Олександр Фомін, біолог Микола Кащенко, геолог Павло Тутковський.

У 1934 році у складі Академії наук утворився Інститут електрозварювання під керівництвом всесвітньо знаного вченого у галузі зварювання металів і мостобудівництва Євгена Оскаровича Патона. Видатні відкриття в Україні зробив фізик Лев Давидович Ландау, який пізніше стане лауреатом Нобелівської премії (1962).

Водночас разом із зміцненням тоталітарного режиму, встановленням сталінської диктатури, проведенням репресивної політики відбувався наступ на українську інтелігенцію, що згодом переріс у справжній терор. Першим ударом по українській науці став процес Спілки Визволення України в 1930 році, на якому були засуджені декілька провідних діячів ВУАН. Після цього в Академії були проведені "чистки". Ліквідували Науково-дослідний інститут історії української культури, Інститут економіки й організації сільського господарства, Інститут літературознавства ім. Шевченка в Харкові. Під час затверд­ження в лютому 1936 р. нового статуту її було пе­рейменовано на Академію наук УРСР. Президен­том ВУАН у 1930 році став О.О. Богомолець, знаний учений у царині фізіології.

З 1929 року почалося цькування академіка М. Грушевського, який був невдовзі висланий з Києва до Москви, а через кілька днів заарештований як керівник „Українського національного центру” (сфабрикованого ДПУ, як і безліч інших „центрів”, „організацій” і „партій”). Грушевського допитували по 8-9 днів без перепочинку, кілька разів інсценізували розстріл. Старий і хворий академік не витримав психологічного тиску і обмовив себе. Проте Й.Сталін наказав звільнити Грушевського. Можливо, побоюючись несприятливого міжнародного резонансу. Славетний історик помер 25 листопада 1934 р. у Кисловодську під час хірургічної операції.

У 1936-1937 pоках загинули віце-президент АН УРСР геолог Микола Світальський, генетик, академік Ізраїль Агол, філософ, академік Семен Семковський (Бронштейн) та ін.

Значним був внесок українських науковців у Перемогу у Великій Вітчизняній війні. У радянському тилу українська науково-технічна інтелігенція брала активну участь у налагодженні роботи заводів і фабрик, шахт і електростанцій, складала технічні проекти, розробляла нові технології, створювала досконалішу, ніж у ворогів, зброю. Визначну роль у випуску танків Т-34 відіграв Інститут електрозварювання АН УРСР. Допомогу оборонним підприємствам і фронту тією чи іншою мірою надали майже всі академічні інститути, тематика досліджень яких була відразу приведена у відповідність з потребами воєнного часу.

Відбудова й подолання руйнівних наслідків окупації стали по війні першорядними завданнями наукових установ. Академія наук вирі­шувала проблему створення наукового потенціалу на потребу основ­них напрямів розвитку народного господарства республіки, а також переведення виробництва на оновлену науково-технічну основу. По­ряд із цим поступово формувалось нове розуміння ролі української науки в суспільстві. Вона розвивалась як складова союзного науко­вого комплексу й перебувала під впливом загальної державної по­літики у сфері науки.

Визначальним для цієї політики у перші повоєнні десятиліття було прискорене вкладання інтелектуальних ресурсів і матеріальних коштів у базові науково-технічні галузі: ядерну енергетику, косміч­ну техніку, квантову електроніку. В умовах протистояння двох світо­вих систем вони складали основу оборонного потенціалу, тому мали пріоритетний режим розвитку. Частка загальних витрат на науку становила 11,2 % союзного бюджету. Розширювалась мережа ака­демічних закладів в Україні, зростала чисельність наукового персо­налу. Професія науковця стала престижною.

Розширювалася мережа науково-дослідних установ. Якщо в 1945 році в УРСР їх налічувалося 267, то в 1950 — 462, в т.ч. більше 30 академічних інститутів. У середині 1950-х років у складі академії налічува­лося 81 дійсний член та 100 членів-кореспондентів. У 1946 році після смерті О.Богомольця президентом АН УРСР був обраний О. Палладін, відомий учений біохімік, який мав великий досвід науково-ор­ганізаційної роботи і користувався авторитетом в академічних колах.

Зусилля вчених України спрямовувалися пере­дусім на розв'язання актуальних проблем індустріального розвитку, створення нових видів озброєнь і техніки, на реалізацію „плану перетво­рення природи”, який висунув Сталін у 1948 році. По­при всі труднощі морально-психологічного порядку, некваліфікованого втручання в наукове життя партійних і державних чиновників, репресії, ук­раїнські вчені збагатили науку багатьма фундамен­тальними розробками, винаходами й відкриттями. Зокрема, чимало зробили вони для розвитку ракет­ної техніки, космонавтики, використання атомної енергії у військових та мирних цілях. Учені України взяли активну участь у підготовці до запуску пер­шого штучного супутника Землі в жовтні 1957 pоку, польоту в космос першої в світі людини – Юрія Гагаріна (1961). У 1956 році генеральним конструктором будівництва космічних кораблів в СРСР став виходець з Житомирщини Сергій Павлович Корольов. Натомість до України був направлений з Росії Михайло Кузьмич Янгель. Під його керівництвом конструкторське бюро „Південне” у Дніпропетровську розробило найкращі в світі бойові ракетно-космічні системи.

Ґрунтовні дослідження проводились у галузі квантової теорії поля, теорії ймовірності, обчислювальної машинної техніки. Під керівництвом С.Лебедева в Інституті електротехніки в 1948-1950 pоках було виготовлено першу в Європі електронну цифрову обчислюваль­ну машину. З 1949 року в Інституті фізики під керівництвом М.Пасічника розгорнулися дослід­ження в галузі фізики атомного ядра. Металургію атомної енергетики, ядерну фізику надвисоких енергій, ядерну фізику середніх енергій, фізику над­низьких температур, радіофізику успішно до­сліджували науковці Харківського фізико-технічного інституту АН УРСР. У галузі технічних наук були також розроблені й впроваджені у вироб­ництво технологія одержання надміцного чавуну, електровимірювальні прилади та ряд автоматичних регуляторів для гідроелектростанцій, нові, більш сучасні врубові машини й вугільні комбайни. З 1948 р. розпочалися дослідження в галузі порош­кової металургії.

В Інституті електрозварювання АН УРСР, якому 1945 р. було присвоєно ім'я його організато­ра академіка Є.Патона, успішно досліджувався і впроваджувався у виробництво новий метод елек­трошлакового зварювання кожухів доменних печей, суцільнозварних мостів, суден тощо. 3 1953 року після смерті батька і донині Інститут електрозва­рювання очолює академік Б.Є.Патон, котрий одночасно є президентом Академії наук України.

В УРСР проводились дослідження в галузі сільськогосподарських, біологічних та медичних на­ук, у вивченні та використанні гідроенергетичних ресурсів республіки. В галузі сільського господар­ства діяльність учених спрямовувалась на виведен­ня нових зернових і технічних культур, високопро­дуктивних порід худоби, на застосування нових до­брив та удосконалення методів обробки ґрунтів.

Значної шкоди розвитку біологічних наук зав­дала „лисенківщина”. В 1947-1948 pоказ відновилися переслідування генетиків. Біолог Трохим Лисенко оголосив ген міфічною частинкою. Біологів, які в проблемах ге