Культура в незалежній Україні: пошуки індентичності.

Культура в незалежній Україні: пошуки індентичності.

Всі перешкоди у визначенні поняття української національної ідентичності пов'язані зі спадщиною "неісторичної нації". Це свідчення того, що в сучасній історії України бракувало наступності державних і національних традицій. "Батько" української історії Михайло Грушевський простежував витоки сучасної України до Київської Русі та козацької гетьманщини.

Київське походження, заперечується істориками Росії, які наполягають на наступності київського і московського правління. Козацька гетьманщина міцно відноситься до періоду до початку Нового часу і краще за все може бути охарактеризована як протогосударство, особливо коли порівнюється з абсолютистські національними державами, що виникали в ті часи в Західній Європі. І існування гетьманщини закінчилося (як і існування польської Речі Посполитої) якраз у момент появи "сучасного" національної держави в епоху Великої французької революції. Значна увага приділяється ще однієї дуже важливої ​​групи інститутів, церквам. Однак церкви, особливо Українська автокефальна православна, Греко-католицька та уніатська, мають безліч тих же проблем фундаментального відсутності наступності й асиміляції / уніфікації, що і інститути управління і влади.

У зв'язку з проблемою інституційної наступності історики також зустрічають труднощі в прослеживании наступності еліт, оскільки вважається, що Україна не вистачає того, що німці називають staatstragende Elemente, особливо по контрасту з Польським дворянством та інтелігенцією дев'ятнадцятого століття, які претендували на роль зберігачів нації в ситуації відсутності держави в епоху розділів. Після скасування гетьманщини та інтеграції в структури Російської імперії, українське дворянство асимілювалося в польську чи російську культуру.

Але навіть у сфері культури України страждає істотним розривом спадкоємності. На вершині гетьманського періоду рівень освіти на українських землях був вище, ніж у центрі Росії. Процвітала українська традиція бароко, яка відрізнялася як від польської, так і від російської традицій. Україна була важливим посередником у процесі європейського культурного та інтелектуального впливу на Росію. Але після скасування гетьманщини Українська культура прийшла в занепад в порівнянні з російською і польською.

Відсутність наступності є однією стороною монети; інший її стороною є виняткова проникність національних культурних кордонів. Століття окупації іноземними державами і спроби зруйнувати або придушити українську культуру і замінити її російської, польської, німецької, угорської чи румунської культурою та мовою змінилися пошуком "чистої", або незмінною, української ідентичності, що є тінню.

Український мистецький авангард 20-30 рр.

Термін "український авангард" ввів паризький мистецтвознавець Андрій Наков для виставки Tatlin's Dream, яку було організовано в Лондоні у 1972 році.

В основі пошуків українських художників-новаторів лежав досвід шкіл Франції, Німеччини, Італії. У той же час їхня творчість генетично була частиною саме української культури — без її традицій це мистецтво уявити просто неможливо.

Протягом бурхливих років становлення і розвитку українського авангарду великою мірою виявили себе К. Малевич, М. Бойчук, М. Синякова та багато інших. Е. Прибильська і Н. Давидова організували ще два центри авангардного мистецтва: села Вербівка (Київщина) та Скопці (Полтавщина).

Визнаним лідером українського авангарду є О. Богомазов — фундатор національного кубофутуризму.

Живопису Богомазова притаманні вишукана заокругленість ліній, свобода побудови площинної поверхні картини, схематичне зображення предметів, динамічна напруженість фігуративних елементів.

Яскравим прикладом творчих розробок Богомазова є картини "Правка пилок" (1927 p.), "Праця пилярів" (1929 р.) та ін.

Богомазов уважав, що завданням митця є не передача вигляду предметів у їхніх фізичних межах, а вияв у картині якісних ознак предметної маси. Художник — не копіїст, а організатор площинної поверхні картини, яка є живим організмом, а не застиглою ілюстрацією.

Другим відомим представником українського авангарду була Олександра Екстер

Завдяки своїм широким контактам на Заході вона сприяла поширенню ідей сучасного мистецтва в Україні та Росії. Створила безліч неповторних робіт, серед яких — "Безпредметне", "Міський пейзаж (композиція)", "Кольорова конструкція", "Місто Київ" та ін.

Вона захоплювалася стихією народного мистецтва: українським живописом, вишиванками та керамікою.

Ще один відомий художник українського авангарду — Анатолій Петрицький. Маючи багатогранний талант і величезну працездатність, він творив чудові театральні декорації, розписував стіни будинків, малював тематичні картини, портрети, пейзажі, ілюстрував книжки, займався художнім конструюванням, у кожній галузі залишивши по собі довершені твори, які не раз ставали видатною подією в українському мистецтві.

Петрицький створив велику серію живописних та графічних портретів своїх сучасників — діячів української культури. Але жорстока хвиля сталінських репресій, розпочавшись у 1933 році, захопила багатьох із портретованих і зробила неможливим друк цього альбому. Більшість портретів цієї серії було знищено, деякі безслідно зникли або загинули під час війни.

Український авангард спіткала трагічна доля. Були розстріляні бойчукісти, знищені їх картини, страчені скульптури Архипенка як "формалістично-емігрантські". Загрозу розстрілу і багаторічного цькування зазнав А. Петрицький, вигнали зі Спілки художників Єрмилова і Синякову. Знищенню підлягали полотна В. Пальмова та О. Богомазова. Був відвертий грабіж творів, затаврованих гітлерівцями як "культурбільшовизмус". А у мирні роки вдавалися до найм'якшого інквізиторського покарання — "бити карбованцем": що для багатьох прихильників авангардного живопису означало жити на горищах упроголодь.

Постать Г.С.Сковороди

Григорій Савич Сковорода — український просвітитель-гуманіст, філософ, поет, педагог.

Григорій Сковорода мав величезний вплив на своїх сучасників і на дальше українське громадянство, і то не тільки своєю етичною наукою, а головним чином своїм життям, в якому слово ніколи не розходилося з ділом: його вчення було в повній згоді з його життям. Щоб оцінити цей вплив, як писав С. Єфремов, „досить буде сказати, що сучасники бачили в ньому «мандровану академію» і його самого вважали вартим за університет; досить сказати, що коли треба було тоді знайти в Україні ідейну, чесну та чисту людину, шукали її між «сковородинцями», тобто учнями цього чудного чоловіка та прихильниками його науки. І навіть перший на території України університет Харківський не дурно постав на Слобідській Україні, де найбільше жив і навчав Сковорода… Жертви на новий університет, після заклику і «драматичних жестів» Каразина (р. 1802). посипались головним чином од учнів Сковороди, знайомих та приятелів його, і тих жертв зразу ж набралось на велику, як на той час, суму — 400.000 карб. Впливу од Сковороди безперечно зазнав і батько нового українського письменства Котляревський, і батько української повісти Квітка“… (Іст. укр. письменства, І, ст. 255).

Невважаючи на те, що творів Сковороди не друкувалося, вони ширилися через переписування. «Сковороді не треба було шукати читачів, — вони його шукали: в нього знаходились такі гарячі прихильники і пропаґатори, що навіть через газети сповіщали, закликаючії до себе охочих читати твори українського філософа… Ці твори заходили й під сільську стріху:

Сковорода стоїть тут поруч дуже популярних творів напівнародної музи, і, справді, багато псалмів його й тепер ще співають сліпці та лірники, не знаючи й не відаючи нічого про автора…»

 

Початок українського культурного відродження. Кирило-Мефодіївське братство. "Руська трійця".

Поряд із усвідомленням необхідності боротьби за соціальні та еконо­мічні права на західноукраїнських землях протягом перших десятиліть XIX ст. формується національний рух. Під впливом політики «освіченого абсо­лютизму», нових європейських течій, політичних, соціальних і культурних змін у Центром першої хвилі національного відродження став Перемишль, де навколо пе­ремишльського владики - єпископаМихайла Левицького згуртувалося невелике коло представників національне свідомої інтелігенції - Шогильницький, Й.Левицький, Й.Лозинський, А.Добрянський, І.Лаврівський, І.Снігурський та ін. Вони виявляли великий інтерес до вітчизняної історії, життя народу, його мови й усної творчості, чимало зробили для піднесення укра­їнського шкільництва, вживаючи заходів щодо створення початкових шкіл для місцевого населення.

Кирило-Мефодіївське братство було засновано в Києві 1846 р. Членами братства, очолюваного істориком, ад'юнкт-професором Київського університету М.Костомаровим, були полтавський учитель В.Білозерський, службовець канцелярії генерал-губернатора М.Гулак. Пізніше до них приєдналися П. Куліш і Т.Шевченко. Це був цвіт тогочасної молодої української інтелігенції. Принципові положення політичної програми братства були викладені у «Книзі буття українського народу» та «Статуті Кирило-Мефодіївського братства». Братчики вірили в те, що прийде час, коли «вся слов'янщина встане, і не залишиться в ній ні царя, ні пана, ні холопа». Ставилося за мету об'єднати всі слов'янські народи в одну федерацій, в якій кожний народ зберігав би свою свободу. Провідна роль відводилася Україні: Київ мав стати столицею федерації, де збирався б загальний сейм.

Проіснувало братство недовго: на початку 1847 р. за доносом студента Петрова його члени були заарештовані. Найгірша доля спіткала Т.Шевченка. Його заслали до Оренбурга без права писати й малювати.

Таким чином, від Кирило-Мефодіївського братства бере початок історія нового українського політичного руху. Воно було першою в історії України нелегальною політичною організацією, що поставила за мету нац­ональне й соціальне визволення українського народу, возз'єднання його в єдиній соборній державі з одночасним створенням федерації чи, можливо, конфедерації слов'янських країн.

У 1830-1840-х роках центром національного руху став Львів, а його авангардом - громадсько-культурне об'єднання «Руська трійця». Засновники об'єднання М.Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Го-ловацький, на той час студенти Львівського університету і водночас вихованці греко-католицької духовної семінарії, виступализа визволення поділеної на частини України. Вони започаткували новий етап у роз­витку національного руху на західноукраїнських землях у дусі романтизму.

У 1836 р. члени гуртка підготували літератур­но-науковий альманах «Русалка Дністрова», що містив твори із проблем історичного минулого України. Альманах, який через цензурні перешкоди був виданий у Будапешті, отримав позитивну оцінку сучасників, зокрема І.Франко зазначав, що «Русалка Дністрова» виразно і сміливо вказувала на «далекий ясний образ свободної всеслов'янської федерації в освіті й спі­льній роботі політичній». Діяльність «Руської трійці» свідчила про еволюцію національ­ного руху на західноукраїнських землях від вирішення культурно-мовних до постановки соціально-економічних і політичних питань.

Літні свята

Купала (Івана Купала) — давньо-слов'янське свято літнього сонцестояння. Відзначалося 24 червня за ст. ст. у період підготовки до збору врожаю. Первісне Купалою, очевидно, називали ляльку або опудало, яких купали — топили у воді, заривали у землю, спалювали. Назва ж "Івана Купала" походить від народного наймення Іоанна Хрестителя, вшануванням якого православна церква намагалася подолати дохристиянські традиції.

Осінні звичаї та обряди

Покрови — християнське свято Покрова святої Богородиці, запроваджене у Візантії на згадку про чудесне визволення Константинополя від сарацинів. Дмитра — осіннє свято аграрного календаря, яке відзначалося 26 жовтня за ст. ст. За народними уявленнями, св. Дмитро завершував землеробський рік, замикав землю і приводив зиму. Введення — християнське свято, що знаменувало собою початок зимового циклу обрядовості. Відзначали його 21 листопада. Катерини — молодіжне свято у народному календарі українців (24 листопада за ст. ст.). Цього дня дівчата ворожили про майбутню долю. Андрія — молодіжне свято, близьке за змістом до Катерини. Відзначалося 30 листопада за ст. ст. і відповідало церковному святу Андрія Первозванного.

 

Культура в незалежній Україні: пошуки індентичності.

Всі перешкоди у визначенні поняття української національної ідентичності пов'язані зі спадщиною "неісторичної нації". Це свідчення того, що в сучасній історії України бракувало наступності державних і національних традицій. "Батько" української історії Михайло Грушевський простежував витоки сучасної України до Київської Русі та козацької гетьманщини.

Київське походження, заперечується істориками Росії, які наполягають на наступності київського і московського правління. Козацька гетьманщина міцно відноситься до періоду до початку Нового часу і краще за все може бути охарактеризована як протогосударство, особливо коли порівнюється з абсолютистські національними державами, що виникали в ті часи в Західній Європі. І існування гетьманщини закінчилося (як і існування польської Речі Посполитої) якраз у момент появи "сучасного" національної держави в епоху Великої французької революції. Значна увага приділяється ще однієї дуже важливої ​​групи інститутів, церквам. Однак церкви, особливо Українська автокефальна православна, Греко-католицька та уніатська, мають безліч тих же проблем фундаментального відсутності наступності й асиміляції / уніфікації, що і інститути управління і влади.

У зв'язку з проблемою інституційної наступності історики також зустрічають труднощі в прослеживании наступності еліт, оскільки вважається, що Україна не вистачає того, що німці називають staatstragende Elemente, особливо по контрасту з Польським дворянством та інтелігенцією дев'ятнадцятого століття, які претендували на роль зберігачів нації в ситуації відсутності держави в епоху розділів. Після скасування гетьманщини та інтеграції в структури Російської імперії, українське дворянство асимілювалося в польську чи російську культуру.

Але навіть у сфері культури України страждає істотним розривом спадкоємності. На вершині гетьманського періоду рівень освіти на українських землях був вище, ніж у центрі Росії. Процвітала українська традиція бароко, яка відрізнялася як від польської, так і від російської традицій. Україна була важливим посередником у процесі європейського культурного та інтелектуального впливу на Росію. Але після скасування гетьманщини Українська культура прийшла в занепад в порівнянні з російською і польською.

Відсутність наступності є однією стороною монети; інший її стороною є виняткова проникність національних культурних кордонів. Століття окупації іноземними державами і спроби зруйнувати або придушити українську культуру і замінити її російської, польської, німецької, угорської чи румунської культурою та мовою змінилися пошуком "чистої", або незмінною, української ідентичності, що є тінню.