Індоєвропейський фон: слов'яни в групі народів індоєвропейської мовної сім'ї, індоєвропейські традиції в духовній культурі.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Індоєвропейський фон: слов'яни в групі народів індоєвропейської мовної сім'ї, індоєвропейські традиції в духовній культурі.



Основою культури Київської Русі була багатовікова самобутня культурна традиція східнослов'янських племен. Древні слов'янські вірування були язичницькими і ґрунтувалися на обожнюванні сил природи. Все життя слов'ян пронизувала віра у втручання надприродних сил, залежність людей від богів і духів. Найбільше вражали слов'ян явища природи, пов'язані з виявом сили та міці: блискавка, грім, сильний вітер, палахкотіння вогню. Не випадково верховним божеством був Перун - бог блискавки і грому, який, як і всі інші боги, втілював у собі добрий і злий початок: він міг уразити людину, її житло блискавкою. Не менш сильними і грізними були Сварог - бог вогню; Стрибог - бог вітрів, який втілює стріли і війну; Даждьбог - бог успіху, який ототожнювався з сонцем; Хорс - бог сонця (іноді місяця); Симаргл – бог підземного світу, як він здебільшого трактується. Уявляли його в образі крилатого пса та інш. У пантеоні східнослов'янських божеств, на відміну від давньогрецького та давньоримського, було порівняно мало богів, які безпосередньо втілюють інтереси і заняття людини. Можна назвати тільки Велеса (Волоса) – бога багатства, худоби і торгівлі, Мокош (Мокошу) - богиню дощу і води, яка в той же час протегувала ткацтву. а також Дану – богиню річок (згадка про неї є у багатьох піснях) та різні берегині. Культи божеств – прийняті ритуали жертвоприношень і звертань, священні атрибути, слова молитов - відомі дуже мало. Шкоду, марноту, негативні властивості втілювали в дохристиянських народних віруваннях злі духи: лісовик, біс, водяний, русалки, полуденниця - дух літньої полуденної спеки, крикси – духи крику і плачу тощо. Злі духи вважалися безпечними для тих, хто дотримувався всіх обрядів і заборон. Світогляд східних слов'ян формувався відповідно до загальноєвропейських тенденцій розвитку уявлень про світ. Як і інші народи, вони вірили у пекло, небесну твердь, центр світу ("світове дерево"), вирій (місце на небі, куди відлітають душі померлих праведників). Життя людини підлегле долі - "суду Божому". Правда, доля у східних слов'ян не була, очевидно, такою ж

невідворотною, як фатум у древніх греків, але головні події людського життя вважалися визначеними наперед. Недаремно майже кожне календарне свято включало обряди ворожби про майбутнє життя людини.

Слов’яни — мовні і культурні нащадки стародавнього народу, який ми називаємо індоєвропейцями. Індоєвропейська проблема має багато різних аспектів. Лінгвісти встановлюють риси давньої індоєвропейської мовної системи, групи діалектів, на які членувалися індоєвропейські мови, генезу індоєвропейських мов. Дослідник О.М.Трубачов вважав, що слов’яни є відносно молодим утворенням із архаїчною для індоєвропейських народів мовою. Це він пояснював тим, що область формування індоєвропейців в цілому збігалася з областю формування слов’ян. Вузлова-ієрогліфічна писемність древніх слов’ян, була дуже складна. Доступна лише обраним – жерцям і вищій знаті, – вона стала священним письмом. В міру поширення християнства і вгасання древньої культури слов’ян разом із жрецями-волхвами загинули і тисячолітні знання, „зав’язані” вузелковим листом. Спадщина настільки могутнього шару слов’янської культурної архаїки не могла залишитися не використаною її історичними наступниками. Це багатство заявляло і продовжує заявляти про себе поволі: у способі мислення, стилю і фразеології мови, міміки і жестів, неусвідомлюваних рухах душі, що стикається зі світом рідної природи. Її формотворне для нас значення складається ще й у тім, що з образами персонажів того далекого світу ми знайомимося в ранньому дитинстві, порі, коли людина найбільш відкрита цій світобудові. Це персонажі казок, легенд, міфів. Міфічні сказання інших народів спотворювалися при записі й обробці вже в найдавніший час. Слов’янський фольклор – це жива усна традиція, у меншому ступені потерпівши зміни під впливом письмової культури.

Загальну картину етногенезу слов’ян більш упевнено дозволяє відтворити мовознавство.Слов’яни — мовні і культурні нащадки стародавнього народу, який ми називаємо індоєвропейцями. Індоєвропейська проблема має багато різних аспектів. Лінгвісти встановлюють риси давньої індоєвропейської мовної системи, групи діалектів, на які членувалися індоєвропейські мови, генезу індоєвропейських мов. Разом з істориками та археологами вони намагаються встановити територію первісної індоєвропейської мовної спільноти, шляхи міграції індоєвропейських народів, маршрути, за якими предки сучасних індоєвропейських народів прийшли на нинішні свої землі. Реконструюються риси культури, міфології, суспільного устрою стародавніх індоєвропейців та їхніх нащадків. Історичне минуле індоєвропейців має безпосереднє значення для розуміння минулого і сучасного стану культури. За висновками лінгвістів, мовні предки германців, балтів, слов’ян, італіків, кельтів становили групу, яку називають групою носіїв давньоєвропейських діалектів. Етноси, які говорили на цих діалектах, з’являються в Європі десь у III тис. до н. е. Вони поступово мігрують на захід, розпадаючись на кельто-італійську тагермано-балто-слов’янську групи.

Українці належать до слов'янської групи індоєвропейської етнолінгвістичної сім'ї. Український етнос складається з 1) основного етнічного масиву українського народу, який в основному співпадає з територією його формування і державними кордонами України; 2) етнічних груп українців за межами основного етнічного масиву в ближньому і далекому зарубіжжі - діаспори; 3) субетнічних груп, тобто спільнот у середовищі українців, відмінних специфічними рисами культури (гуцули, лемки, бойки, поліщуки і т.д.).

Індоєвропейські традиції в духовній культурі. 1) Світовий порядокЗасадовою стосовно осмислення світу давніми індоєвропейцями була їх міфологія. На відміну від легенд, казок та іншого фольклору міфологія характеризується такими головними ознаками: 1) міфи є історичними оповідями, тобто сприймаються як правда, як знання про те, що було в минулому насправді; 2) міфи формулюють зразки і норми поведінки для тих, хто в них вірить; 3) міфи виконуються разом з ритуалами, відтак учасники ритуальних дійств переживають міф щоразу як повторення тих подій, про які в ньому розповідається. Міф є священна, сакральна історія, тобто він розповідає про сакральні події і не вимагає ні підтверджень, ні пояснень — навпаки, все пояснюється через міф і «підтверджується», якщо збігається з міфом. Норми поведінки, — як заборони, табу, так і вказівки, прескрипції, теж сприймаються як священні, недотримання їх може мати надприродні катастрофічні наслідки. Через участь у ритуальних дійствах люди ніби входять знову в той час, про який розповідає міф; це — сакральний позаісторичний час. Входячи в сакральний час, люди міфологічної культури немовби випадають з реальної історії в «позачасся». Міфологічна історія — це завжди історія творіння із хаосу порядку, космосу (у давніх греків kosmos означало не «Всесвіт», як зараз, а «порядок у Всесвіті»). Певному порядкупідпорядковані і рухи світил, і зміни пір року, і відносини між богами, і відносини між людьми. Принципи, на яких ґрунтується порядок, проявляються в особливій значущості сакральних чисел — 2, 3, 4, 7, 12. Світ немовби підпорядковується ритмам, пов’язаним із цими числами. Найпростішою, найбільш природною видається класифікація за бінарним принципом, принципом «так» і «ні». Ця класифікація відповідає природним властивостям людини, людського мислення, а також має і соціальне підґрунтя. Надзвичайно важливе значення в архаїчних суспільствах мала заборона інцесту — одруження безпосередніх родичів (батько — дочка, мати — син, брат — сестра). Вважалось обов’язковим брати жінок з одного певного роду. Якщо в цей рід також віддавали заміж своїх дівчат, всі були одружені на кузинах — двоюрідних сестрах. Два таких роди становили пару, пов’язану шлюбними зобов’язаннями. Серед бінарних опозицій, збережених нащадками давніх індоєвропейців у сьогоднішніх мовах, важливе місце посідає опозиція правого і лівого. «Правий» означає водночас і «прямий», і «правильний». Характерно, що для «лівого» спільна назва в індоєвропейських мовах не збереглася. Це пояснюється частим накладанням табу на згадування небезпечного і ворожого імені «неправильного світу», світу хаосу і безладдя. Мовчання — такий же ритуальний спосіб комунікації, як і говоріння. Аналогом мовчання є прикриття тіла одягом. Одяг прикриває частини тіла, табуйовані для погляду чужого; відповідно накладається табу на слова, які називають ці частини тіла. Це нам залишилось і до сьогодні: повне знищення табуювання попри його умовність означало б ліквідацію норм, суспільного порядку.

До фундаментальних належать також класифікації на потрійному принципі. Найпростіший приклад — виділення у світі не тільки опозиції «верх — низ», а й опозиції «верх — середина — низ». Це — більш складний поділ, бо в «середину» ми нібито вставляємо себе і дивимося уже на себе як на один з предметів цього світу. Іншими словами, класифікація на «три» пов’язана вже з самосвідомістю; потрійна класифікація Космосу найбільш характерна для індоєвропейського світу. Існує й упорядкування світу за чотирма координатами. Це передусім стосується чотирьох сторін простору. Ритуальна значимість чисел 7 і 12 пов’язана зі значимістю констант світового порядку: 7 — сума, 12 — добуток чисел 3 і 4. Обидва числа символізують цілісність світу. Вже в індоєвропейську епоху вони пов’язані з сонячним та місячним календарем і семиденним тижнем. Сімка пов’язана з поєднанням трійки і четвірки як повна сукупність просторових координат — верх, середина, низ, вперед, назад, ліворуч, праворуч.

Структура індоєвропейського пантеону.В язичницьких релігіях та міфологіях народів індоєвропейської групи боги та інші міфологічні персонажі їх давніх предків успадковані. Головне, проте, не у власне персонажах, а в їх функціях і стосунках між ними, тобто в структурі світу богів та надприродних сил. Пантеон давніх індоєвропейців зберігся не стільки в конкретних постатях богів і героїв, скільки в ролях, що їх грали персонажі глибокої давнини і які повністю або частково замінювалися новими персонажами. Ці «міфологічні змінні» переходили і у вироджені форми міфів — казки, легенди, а також різні жанри пізньої літератури. В індоєвропейську давнину саме поняття божества пов’язувалось із небом, його світлом і блиском. Бог-батько лишається головним богом індоєвропейців, що протистоїть матері-землі як її чоловік; людина уявляється породженням землі. Оскільки духовна сила відрізнялась від фізичної, так само відрізняються їх божественні представники: сила матері-землі — це сакральний вираз сили родючості, плодючості, вегетативної сили, асоційованої як з життям-народженням, так і зі смертю. Подвоєння жрецької функції в міфології і історичних легендах має глибокі корені в самому понятті священного: позитивного — того, що освячене присутністю божества і причетність до чого можлива і бажана, і негативного — того, що встановлене божеством і порушення якого веде до божественної кари; того, причетність до чого для людини заборонена. Сила жерців сакральна — вона наділена благодаттю, що дозволяє ефективну молитву; але і цар-воїн теж був наділений магічною силою. Ця сила є проявом магічної влади богів, внаслідок якої воїн може здобути славу.

Жертва і оновленняРештки давньої сакральної термінології, архаїчних звичаїв та ритуалів, риси вірувань різних народів індоєвропейської мовної групи дозволяють провести аналогії з найдавнішими уявленнями народів світу і знайти спільні риси міфологічної свідомості в різних кутках земної кулі. Насамперед необхідно зрозуміти природу такого важливого елемента будь-якого ритуалу, як жертва і, зокрема, людська жертва. Ставлячи поруч життя і смерть, люди архаїчної свідомості уявляли порядок-космос як подолання смерті, утвердження життя над смертю. Принесення людини в жертву переживалось як повернення до стану хаосу, в якому смерть і життя невіддільні, і як відтворення акту упорядкування світу, акту творіння, в ході якого смертю ж долається смерть. Це уявлення збереглось і в християнському «смертію смерть поправ». Здійснюючи ритуали відновлення і відродження, люди архаїчної культури немовби виходять із реального історичного плину часу і вступають у позачасове «острівне» вічне існування. Притаманний усім епохам людської історії поділ діяльності на сакральну і профанну. Речі, які включаються до сакральних дій, можуть сприйматися як сакральні незалежно від обставин, а можуть набувати сакрального значення тільки в контексті ритуальної дії, в ході її виконання. Ознакою сакральності є особлива сакральна мова, якою спілкуються не стільки між собою, скільки з богами. Поділ світу на сакральну і профанну сфери реалізується в поділі часу на будні і свята. Відтворення минулого в дні «священної пам’яті» є не просто нагадуванням історичного прикладу, а неначе поверненням у минуле, ототожненням себе з учасниками минулих, міфологізованих подій, перенесенням плинного часу в «острівний», «літургійний». Зникнення поділу часу на свята і будні, перетворення його на суцільні будні або на суцільне свято посилює хаос.

 

 

16. Слов'янські культурні джерела.

Слов'яни на території України Слов'янські племена, які належали до індоєвропейської групи народів, з найдавніших часів жили на території Європи і були місцевим автохтонним (корінним) населенням. Територія, яку займали давні слов'яни, досі визначається різними вченими неоднаково. Найбільш поширена думка, підкріплена археологічними і лінгвістичними даними, зводиться до того, що праслов'яни займали територію між Дніпром і Дністром, Прикарпаттям і аж до Повіслення. їх історію можна починати з II тис. до н.е. З праслов'янами пов'язуються вченими ряд археологічних культур І тис. до н.е.— чорноліська, висоцька, підгірцівсько-милоградська та ін., виявлені в басейнах Дніпра, Дністра й Західного Бугу. Слов’яни вперше були згадані під своїм іменем в І ст. н. е., але вже в межах пшеворської культури деякі археологи виокремлюють слов’ян, не кажучи вже про те, що праісторія слов’янства деякими вченими відноситься до III—II тис. до н. е. Але беззаперечно, слов’яни є автохтонами в Україні – тобто Україна або її частина була прабатьківщиною слов’ян як частини індоєвропейців. У II половині III — І половині II тис. до н. е. на значній території України фіксується існування середньодніпровської культури. Ймовірно, що середньодніпровська культура є культурою спільноти праслов’ян.

Слов'яни здавна розселялися в Східній Європі і на території сучасної України; їх племена займалися землеробством, скотарством, ремеслами, торгівлею. Слов'янські родові общини поступово перетворювалися в сусідські, з'явилися приватна власність і майнова нерівність. Утворювалися державні союзи племен на чолі з правителями-князями, в руках яких зосереджувалися влада і багатства.

Є кілька концепций походження слов'ян, з яких найпоширеніша така: витоки слов'янської історії сягають щонайменше ІІ тис. до н. е. У цей час праслов'янські племена виділилися з індоєвропейської спільноти (тшинецька, комарівська, білогрудівська археологічні культури). Протягом довгого шляху становлення слов'яни пройшли кілька етапів, з яких переломним був період III ст. до н. є. -II ст. н. е., коли в правобережному лісостеповому Подніпров'ї на базі культур скіфського часу виникла зарубенецька культура, спільна для всього слов'янства рубежу нашої ери. У цей час слов'янство було осілим землеробським населенням з розвиненими ремеслами, ювелірною справою і торгівлею. Основні складові частини культури зарубенецьких племен були тим грунтом, на якому відбувався подальший історичний розвиток східнослов'янських племен.

Міфологічний простір слов'янського язичництва.Міфологічний простір — це насамперед «нормальний», звичайний простір, координати якого набувають незвичайної, міфологічної значущості. Коли ми орієнтуємося на місцевості, то спочатку шукаємо північ, а потім, ставши до неї обличчям, визначаємо, де знаходяться інші сторони світу. Таких сторін світу ми виділяємо чотири — тому, що така будова людського тіла: є «вперед», є «назад», є «праворуч», є «ліворуч». Так орієнтувались у просторі інаші предки, але з однією дуже важливою поправкою: напрямки світу для них були нерівноцінні — були «добрі», були «погані». «Добрими» напрямками були схід і полудень, поганими — захід і північ. Тому починати орієнтацію з /33/ поганого, північного боку було неправильно, погано. Висхідним напрямком у слов’ян, як і у багатьох інших народів північної півкулі, був схід, звідки починався день. Оцінка простору поширюється і на час, і на інші виміри реальності. Найголовніше в упорядкуванні — відділити «свій» світ від «чужого». У слов’ян на відміну від кочових народів переважають вертикаль і потрійна класифікація. До виділення трьох рівнів та чотирьох сторін світу додається символ кола як засобу відокремити свій, освоєний світ від світу чужого, дикого, небезпечного. Коло символізувало одиницюцілісність, чотирикутна будова — упорядковану безконечність світу. Найповніше ця символіка знаходила вияв у поховальних спорудах. Інший спосіб означення основних напрямків у просторі — кольорова символіка. У слов’янській, як і в загальноєвропейській, традиції міцніше збереглись кольорові символи для вертикальних координат: верх — білий, середина — червоний, низ — чорний.

Мікрокосм і макрокосм. Світське і священне.В архаїчній свідомості структура «малого» світу людини, її сімейного і особистого життя побудована за аналогією зі структурою всього суспільства і Космосу загалом. Стародавні слов’яни мали більш складні уявлення про співвідношення душі і тіла, ніж християни. У язичників — і не тільки слов’янських — є уявлення про кілька різних душ, які мають різні функції. Про це свідчать дані про «нечистих» небіжчиків, поховальна обрядовість, народні уявлення щодо будови і функціювання людського тіла, фольклорні матеріали. Архаїчним культурам властиве уявлення про те, що у людини не одна, а кілька душ з різними функціями. По-перше, це та душа, яка залишається «на тому світі» після смерті, з’являючись у визначений час до своїх родичів «гостем». По-друге, це та душа, яка дає людині так звану життєву силу. По-третє, душа людини — це її ім’я-образ, що робить її особистістю і членом суспільства, родини, роду.

Мікрокосм людини — це і її особистість, «Я», її власне життя, це і її сімейне коло. В колядках, що мають явно дохристиянський характер, але вживають християнську термінологію, обов’язково наявне звертання до трьох головних елементів сімейної структури — до батька, матері і дітей. При цьому кожен має свою функцію в домі і асоційований з певними небесними символами. Ясно і строго проводиться такий принцип символізації: «ясен Місяць — пан господар, красне Сонце — жінка його, дрібні зірки — його діти». Отже, мужчина символізується Місяцем, жінка — Сонцем.

Всі схарактеризовані уявлення можна звести в таку схему: координати світового дерева — верх — середина — низ; кольоровий символ — біле — червоне — чорне; космічний символ — Місяць — Сонце — зорки; сімейний символ — чоловік — жінка — дети; органи тіла — голова — серце — утроба; душі — розумна — чуттєва — вітальна; функції душі — бачення-розуміння, особистість — почування-чуття — життєва сила, плодючість. Той факт, що всі елементи повсякденного життя мали сакральний і міфологічний сенс, співвідносились з елементами Космосу і символізувались небесними знаками, свідчить про те, що в життєдіяльності людини архаїчної культури священне, сакральне набагато тісніше пов’язане із світським, буденним, ніж це властиво ближчим до нас часам. Про культуру древніх слов’ян ми, звичайно ж, можемо судити не стільки по письмових джерелах, що здебільшого не збереглися, скільки по багатій символіці. Вона присутня буквально скрізь: прикраси, одяг, житло, начиння і т.д. З найдавніших часів слов’яни, охороняючи себе від злих сил, покривали одяг і житло малюнками-оберегами, сплітаючи охоронну символіку в єдиний образ неподільної світобудови. На фасаді житла слов’ян пізніших часів зображувалися небеса і хід сонця.

Релігія, міфологія і культи.Віровання слов'ян називали язичництвом. Вони обожнювали Сонце, Місяць, явища природи, річки, озера, ліси. Одним з головних богів у слов'ян вважався Велес - захисник худоби. Дажбог уособлював Сонце, Сварог - вогонь, Перун - грім. Відомо ще багато імен слов’янських богів — Сварог, Сварожич, Симаргл, Ярило, Яровшп (у західних слов’ян), Діва, Жива, Прове, Лада і Лель тощо. Серед них є, очевидно, і імена загальнослов’янських богів, і імена «племінних», місцевих богів, і імена «дрібної нечисті», і епітети, адже у зв’язку зі звичаєм табуювання справжнє ім’я бога заміняли епітетом або описом. Безсумнівно, загальнослов’янським було ім’я богині Лади, що пов’язувалась із шлюбом та коханням. Кожен бог — радше певна сила чи сукупність функцій, тому його можна змальовувати по-різному, навіть уподібнюючи якійсь незвичайній людині. Багатобожжя означає терпимість до різних богів, здатність поклонятись кожному з них по-своєму, адже кожен бог по-своєму небезпечний і по-своєму корисний.

Міфи були історією Космосу, історією упорядкування Всесвіту, розповідаю про те, як влаштований світ навколишній і світ людський. Вони були водночас системою норм життя, що відобразилось у численних повір’ях і забобонах. Були вони також і елементами культу, їх відтворювали у видовищах-виставах, обрядах і ритуалах. В основі міфу — боротьба небесного персонажа-громовержця з його супротивником із «нижнього світу». Боротьба між силами світла і вогню, уособленими основним персонажем міфу, та його супротивником проходить на певній міфологізованій території, освоєній слов’янами, і в певному часі, прив’язаному до календарних свят. За основною схемою міфу зла сила, уособлена в Змієві, спустошує край і вимагає в данину людські жертви. Герой, в народних легендах — Коваль або два Ковалі, веде тривалу боротьбу із Змієм, зазнає поразок; подекуди говориться навіть, що він втрачає частини тіла, але зрештою він перемагає Змія, впрягає його у плуга і змушує орати борозну. Змій проорює межу або борозну до самого моря. В числі епізодів — заморожування водойми, в якій ховається Змій. У східнослов’янських варіантах боротьба розгортається біля Києва, Змій проорює Змієві вали або рів до Чорного моря. З діями Змія асоціюються пороги на Дніпрі.

У календарній інтерпретації міфу найяскравіше виражені полярності, пов’язані з сонцестояннями та рівноденнями. Із зимового сонцестояння починається поворот Сонця на літо. Боротьба вогняного начала з мороком усвідомлювалася як поєдинок сонячного героя з темною силою, що краде Сонце. Найдраматичніший рубіж тут — час, коли зусиллями змієборця «Нижній світ» і сили, що прагнуть викрасти Сонце, покриваються льодом. Це — максимальне відторгнення вогняної сили від рослинної, вегетативної, яке загрожує руйнацією Порядку. Та ось пробуджуються сили світла, Всесвіт починає наближатися до поєднання вегетативних сил Дерева життя з силами вогню. Нарешті, настає момент весняного рівнодення. Дедалі могутнішими стають очисні сили вогню в змаганні з нижнім світом, аж доки в дні Купала вода повністю не втратить своєї небезпечності для людини. В дні літнього сонцестояння Сонце визволене, вегетативні сили повністю об’єднані з вогняними. Людина вільна від традиційних пут, і це знаходить свій вияв у оргіастичних купальських святах. Але герой або гине, або страждає від сонячного колеса, знову темні сили починають підкрадатися до Сонця, коротшає день. Восени в час рівнодення настає рівновага сил, і все починається спочатку.

Культ – цілісна система обрядів, що реалізує вірування релігійного чи міфологічного характеру. Культ є органічною частиною релігії, оскільки передбачає засоби впливу людей на хід подій. Важливе місце в слов’янських культах займав бог Род і рожаниці. Культ Рода пов’язаний з культом предків і водночас із силами родючості. В трапезах на честь Рода і рожаниць «крають хліби і сири і мед». Під час свят Рода і рожаниць ворожили, в тому числі і по зірках. Є підстави вважати, що Род і рожаниці якимсь чином пов’язані з Велесом; деякі дослідники припускають, що Род — не більше, ніж одне з імен Велеса. Проте у нього було окреме свято і, мабуть, він був окремим богом. Род ніде не фігурує серед пантеону слов’янських богів, але серед селянства, простих хліборобів культ його був найбільш поширений.

 

 

Політична культура українських земель в межах польсько-литовської держави. Освітні братства і феномен корпоративності.

Роз'єднаність українських земель, відсутність єдиного політичного центру, спустошливі турецько-татарські набіги, іноземний гніт спричинили складні процеси в розвитку української культури XIV— XVI ст. З 60-х рр. XIV ст. значна частина українських земель перебувала під владою Литви. Перші роки під владою Литви практично не внесли кардинальних змін у суспільпий устрій українських земель, вопи існували як окремі князівства. Але з часом політичні обставипи складалися не на користь України: почав зростати авторитет Московського князівства, особливо після перемоги над татаро-монголами па Куликовому полі у 1380 р.; виникла небезпека з боку німецьких рицарів, яка викликала занепокоєння литовського князя Ягайла. Наслідком політичних побоювань Литви став договір з Польщею 1385 р. За умовами договору литовський король Ягайло мав одружитися з польською королевою Ядвігою; він зобов'язувався прийняти католицизм і зробити його державною релігією Литви; приєднати до Польщі литовські та українські землі. Так звана Крев-ська унія відкривала шлях до полонізації українських земель та експансії католицизму.

Вже у 1387 р. Галичина повністю перейшла під владу Польщі. Польські магнати посідали вищі посади, захопили великі земельні володіння. Дрібна шляхта одержувала землі за умови постійного проживання в Галичині. Хоча міста дістали Магдебурзьке право, але користуватись ним могли лише католики. Процес полонізації поступово поглиблювався. У 1434 р. в Галичині було введено польське врядування та суди.

Полонізації українських земель сприяла й своя, національна шляхта, сподіваючись отримати більше прав та привілеїв після остаточного об'єднання Польщі й Литви. Частина української шляхти почала переймати польські звичаї, побут, мову і навіть католицьке віросповідання.

Довгий час православна церква залишалася для українського населення єдиним осередком національної самобутності, духовності й культури. Великою шаною вона користувалась і в литовських князів, які до 1385 р. були православними.

В українських землях поступово поширювався католицизм.

Складна соціальпо-нолітичпа ситуація, що склалася в польсько-литовську добу в Україні, істотно позначилася на розвитку української культури. Загалом ці обставини не припинили культурного процесу в українських землях, лише надали йому специфічних особливостей. По-перше, українські землі відновили економічні й культурні зв'язки з західними державами, які були зруйновані в період татаро-монгольської навали. По-друге, українська культура зазпала істотного впливу ідей європейського Відродження, зокрема поширення гуманізму. По-третє, культурний процес в українських землях тривав в умовах гострої релігійно-політичпої боротьби між сходом і заходом за сфери виливу. Вказані особливості притаманні усім сферам української культури періоду феодальної роздрібненості, але найпомітніше вони виявляються у сфері освіти й книгодрукування.( братства: луцьке, київське, львівське) Хоча українські землі знаходились під владою іноземних держав, проте у XVI — першій половині XVII ст. в Україні склалися умови, які зумовили національно-культурне відродження.

У складі Великого князівства Литовського, яке успадкувало надбання культури Київської Русі, умови для розвитку української культури були сприятливими. Проте після Кревської унії на українські землі почався наступ поляків і католицької церкви. Перед українцями в умовах іноземної експансії і відсутності підтримки з боку держави постала проблема збереження культури й національної ідентичності. Водночас в Україну потрапляли ідеї Відродження, Реформації й Контрреформації, набувала поширення західноєвропейська система освіти.

Українці знайшли в собі сили, залучившись до здобутків західної культури, зберегти і реформувати церкву, створити сучасну систему освіти.

Піднесення національної свідомості в Україні було тісно пов'язане з широким функціонуванням української мови. Успадкувавши давньоруську писемність, вона продовжувала й розвивала традиції літературної мови Київської Русі, незважаючи на феодально-шляхетське й католицько-єзуїтське гноблення, що його зазнавав український народ у Речі Посполитій.

Розвиткові культури й мови України великою мірою сприяло книгодрукування. Засновниками його були І. Федоров і П. Мстиславець, які змушені були втекти з Москви, зазнавши переслідувань натовпу за друкування книжок. У 1561 р. в маєтку магната Г. Ходкевича вони створили першу друкарню й надрукували "Учительне Євангеліє", "Псалтир", "Часослов". У 1573 р. І. Федоров перебирається до Львова, де друкує славнозвісний "Апостол". Запрошений до князя К. Острозького, він здійснює перше повне видання Біблії церковнослов'янською мовою. Поряд з богословською літературою І. Федоров видає полемічні праці Г. Смотрицького, В. Сурозького, X. Філалета, а також букварі. За прикладом І. Федорова створюють друкарні в Києві, Чернігові, Луцьку, Новгороді-Сіверському, Снятині, Рогатині та ін.

Чи не найбільшою серед них була друкарня Києво-Печерської лаври, заснована архімандритом Є. Плетенецьким. Тут на початку XVII ст. вийшла друком ціла низка граматик, словників, букварів, різноманітної полемічної літератури. Побачили світ "Часослов", а пізніше — "Лексикон слов'яно-руський".

Книгодрукування сприяло поширенню освіти, зміцнювало мовну єдність українського народу.

Важливу роль у процесі формування й розвитку національної культури відігравала усна народна творчість, в якій віддзеркалювалися найважливіші події в житті українського народу. З'являються героїко-патріотичні твори про боротьбу з татарами і турками. Серед них такі думи й історичні пісні, як "Втеча трьох братів з Азова", "Самійло Кішка", "Плач невільника" та ін. Темі боротьби проти феодального гніту присвячені думи "Івась Коновченко-Вдовиченко", "Дума про Олексія Поповича", в яких головним персонажем є козак-герой. Розвивається лірична й соціально-побутова тематика.

Важливу роль у національному відродженні відіграв Острозький культурний осередок. Він був створений за ініціативою князя Костянтина (Василя) Острозького в 1576 р. Не пізніше 1578 р. Острозі була створена Острозька школа. У ній викладались церковнослов'янська, грецька та латинська моїй. Викладалися в ній і"сім вільних наук" - граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, астрономія, музика. Острозька школа передбачала початкову й середню освіту з елементами вищої. Тому її називали І колегією, і академією, Ця "слов'яно-греко-латинська" школа була першим вищим навчальним закладом в Україні та серед православних, Острозька школа мала великий вплив на розвиток педагогічної думки та організацію національної школи в Україні, Першим ректором школи був письменник, автор підручника старослов'янської мови Г.Смотрицький, а викладачами - видатні педагоги Д.Наливайко, Х.ФІларет, І.Лятос, Лукаріс Кирило та Ін. Вихованцями школи були гетьман П.Сагайдачний, письменник М.Смотрицький та Ін. Після смерті князя К.Острозького школа занепала І в 1640 р, припинила Існування.

У 1586 р. патріарх Англійський І всього Сходу Йоаким своєю грамотою благословив заснування у містах та містечках України духовних братств. Зокрема, виникло братство при церкві Успення у Львові. Основними напрямками діяльності братства були шкільна та видавнича справи,

У 1615 р. київська шляхтянка Гальшка Гулевичівна пожертвувала двір та садибу на Подолі в Києві богоявленському братству, яке під проводом Іова Борецького збудувало монастир та школу, Братські школи діяли і в інших містах (Кам'янець-Подільському, Вінниці, Луцьку та ін.).

У братських школах працювали видатні вчені просвітителі та педагоги: Стафан і Лаврентій Зизанії, Памво Беринда, Єлисей Плетинецький, Захарія Копистенський, Мелетій Смотрицький (створив у 1619 р. навчальний посібник - "Граматику слов'янську", за яким навчалися майже 150 років), Касіян Сакович.

У 1631-1647 pp. митрополитом київським і галицьким був Петро Могила, який турбувався про зміцнення православної церкви, приділяв увагу реформуванню церковного життя, У Печерській лаврі він заснував гімназію. У 1632 р, братська школа об'єдналася з лаврською гімназією в Київський колегіум (пізніша назва - Києво-Могилянська колегія), Києво-Могилянська академія стала центром духовного життя України. Кількість студентів у ній в окремі роки досягала 2 тисяч. Це були діти духовенства, козаків, селян, міщан. Лекції читали місцеві вчені.

Академія підготувала визначних діячів у різних галузях культури. Серед них особливе місце посідає син козака з Полтавщини Григорій Сковорода, мислите*ль світового рівня, поет і музикант. Видатним філософом просвітителем був Яків Козельський. Багато випускників академії стали ученими-медиками і біологами. Серед них полтавці Н. Максимович-Амбодик, О. Шумлянський, М. Тереховський, І. Полетика, чернігівці Д. Самойлович-Сушковський, О. Шафонський.

Особлива увага, яка приділялась шкільній освіті, підвищувала загальний культурний рівень українського населення.

У другій половині XVII ст. сучасники відзначали, що всі українці, навіть жінки і діти, уміли читати. У козацькій Україні не дивиною було зустріти людей, що вільно володіли кількома іноземними мовами. Суцільна грамотність і висока культурність "Козацької країни" різко контрастувала з сусідньою Московщиною, вкритою ще варварською темрявою



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-18; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.238.130.97 (0.013 с.)