Українська література та музичне мистецтво ХІХ ст. Основні Представники. Суспільно-історичні події

Основними художніми напрямками, що знайшли відображення в українській літературі та мистецтві цієї доби, були класицизм і романтизм. Розвиток традицій класицизму був пов’язаний з творчістю І.Котляревського, П.Гулака-Артемовського, Г.Квітки-Основ’яненка. У дусі романтизму писали свої твори члени гуртка харківських романтиків (Л.Боровиковський, А.Метлинський, М.Костомаров та ін.) та галицькі романтики, члени «Руської трійці» (Я.Головацький, І.Вагилевич, М.Шашкевич), у Закарпатті – О.Духнович. Вершиною романтизму в літературі Наддніпрянщини стала творчість київських романтиків – Т.Шевченка, П.Куліша. Поза тодішніми літературними угрупованнями був Є.Гребінка, твори якого написано як у класичному, так і в романтичному стилях. Однією з головних заслуг українських літераторів-романтиків було те, що вони розглядали українців як рівноправний з іншими народ і намагалися створити повноцінну літературу. Вони ввели до української літератури два важливі тематичні комплекси: народної культури та історичного минулого (головно козацького) України. Творчість українських романтиків відповідала тогочасним європейським традиціям романтизму. Внаслідок цього своєю творчістю романтики сприяли визнанню нової української літератури в європейських колах.

На розвиток музичної культури вплинули процеси українського національного відродження. Одночасно зі змінами у змісті музичної культури змінювались і її форми.

Центрами формування професійного музичного мистецтва у Наддніпрянщині ставали переважно великі міста – Київ, Харків, Полтава, Одеса тощо. У цих містах зосереджувалося театральне життя, відбувалися гастролі оперних колективів, оркестрів та окремих виконавців. У гімназіях та вищих навчальних закладах, де викладалася музика і танці, за нагоди різних подій влаштовувалися аматорські концерти і музичні вечори. З’явилися талановиті піаністи й композитори, які писали фортепьянні твори – варіації на теми українських народних пісень.

Протягом першої половини ХІХ ст. у Наддніпрянської України з’явилися перші музичні товариства, які провадили концертну діяльність.

Однак у цілому музична культура Наддніпрянщини в першій половині ХІХ ст. розвивалася досить повільно. Однією з причин цього була відсутність власної консерваторії, на що неодноразово звертали увагу представники української інтелігенції.

На західноукраїнських землях перехід під владу Габсбургів сприяв деякому пробудженню музичного життя. На це впливало встановлення безпосередніх зв’язків з Віднем, який був центром тогочасного європейського музичного життя. Чільне місце в культурно-мистецькому житті Львова посіли знані європейські музиканти: вчитель польського композитора Ф.Шопена, диригент німецького театру Й.Ельснер та німецький композитор і диригент А.Нанке. Пробудження українського музичного мистецтва було пов’язане з діяльністю у 20-х рр. греко-католицького духовенства в Перемишлі. Завдяки підтримці єпископа І.Снігурського тут 1829 р. було засновано постійний церковний хор. На базі цього хору сформувалося нове покоління, яке започаткувало «перемишльську школу» – український національний напрямок у музичному житті західноукраїнських земель. Найвідомішим з її представників став Михайло Вербицький.

Освіта і мистецтво України доби Кийвської Русі.

Перші літописні київські князі разом з вирішенням важливих політичних і військових проблем державотворення опікувалися розвитком науки та освіти. Літописи розповідають не тільки про військову силу, а й мудрість, освіченість, вченість українських князів, їх ратників та простолюдинів.

Князі Рюриковичі (Олег, Ігор, Ольга, Святослав) заклали підмурок державної освіти і виховання. Основними закладами цього періоду, що діяли до прийняття християнства, були школи грамоти, де діти навчалися читати, писати, лічити. Крім здобуття формальних знань, діти знайомились із суспільними і природними явищами, побутом людей через засоби фольклору: казки, билини, приказки і прислів'я, пісні тощо.

На основі східнослов'янської протописемності та літер грецького алфавіту в IX ст. було створено нову загальновживану азбуку — спочатку глаголицю, пізніше — кирилицю, авторами якої були філософи, просвітителі та громадські діячі Кирило та Мефодій. Спрощена азбука робила освіту доступнішою для широких верств населення Київської Русі.

Охрещення у 988 р. Київської Русі сприяло залученню її до європейської культури, християнської моралі, духовному і культурному єднанню різних народів, позначилося на освіті та писемній справі.

Поширення шкіл (школи «книжного вчення», монастирські, школи грамоти, жіночі школи) було зумовлене потребами життя. Вищі школи, або школи «книжного вчення», відкривали при дворах удільних князів. Освічені люди потрібні були церкві й державі для здійснення економічних, торговельних, господарських справ тощо. Було досягнуто високої грамотності населення, відбувалося формування науки, у тому числі й педагогіки.

Монастирські школи відкривали при монастирях. В них навчалися ченці, майбутні священнослужителі.

За князювання Ярослава Мудрого було зроблено спробу створення історії Київської Русі, нею став літописний звід «Повість минулих літ».

Київська Русь, ступивши на шляху розквіту самобутньої культури, літератури, мистецтва, фольклору, державного будівництва, уможливила створення централізованої держави на чолі з Києвом. Прийняття християнства й утвердження єдиної церкви сприяли створенню першої системи народної освіти, до якої увійшли школи грамоти і школи книжної справи, монастирські школи, вищі школи при княжих дворах.

Політична роздрібленість та монголо-татарська навала прискорили розпад Київської Русі, за яким настав період політичного та економічного занепаду. Монголо-татарська навала поставила під сумнів виживання української культури. Знелюдніли міста і села, багато освічених людей попали у неволю. У вогні феодального розбрату, монголо-татарських набігів та подальшої боротьби із завойовниками згоріло багато цінних книг та документів. Усна народна творчість зберігала оповіді про героїв боротьби українського народу із завойовниками. В умовах нестачі освітніх закладів поширилася діяльність майстрів грамоти, що навчали дітей за певну платню.

Освітні, культурні традиції, які були закладені в Київській Русі, не вмерли в період феодальної роздрібленості й монголо-татарської навали, продовжували працювати школи грамоти, організаторами яких були міські громади; освітню роботу релігійного спрямування здійснювали монастирі; перекладалися книги, велося літописання.

Постать Г.С.Сковороди

Григорій Савич Сковорода — український просвітитель-гуманіст, філософ, поет, педагог.

Григорій Сковорода мав величезний вплив на своїх сучасників і на дальше українське громадянство, і то не тільки своєю етичною наукою, а головним чином своїм життям, в якому слово ніколи не розходилося з ділом: його вчення було в повній згоді з його життям. Щоб оцінити цей вплив, як писав С. Єфремов, „досить буде сказати, що сучасники бачили в ньому «мандровану академію» і його самого вважали вартим за університет; досить сказати, що коли треба було тоді знайти в Україні ідейну, чесну та чисту людину, шукали її між «сковородинцями», тобто учнями цього чудного чоловіка та прихильниками його науки. І навіть перший на території України університет Харківський не дурно постав на Слобідській Україні, де найбільше жив і навчав Сковорода… Жертви на новий університет, після заклику і «драматичних жестів» Каразина (р. 1802). посипались головним чином од учнів Сковороди, знайомих та приятелів його, і тих жертв зразу ж набралось на велику, як на той час, суму — 400.000 карб. Впливу од Сковороди безперечно зазнав і батько нового українського письменства Котляревський, і батько української повісти Квітка“… (Іст. укр. письменства, І, ст. 255).

Невважаючи на те, що творів Сковороди не друкувалося, вони ширилися через переписування. «Сковороді не треба було шукати читачів, — вони його шукали: в нього знаходились такі гарячі прихильники і пропаґатори, що навіть через газети сповіщали, закликаючії до себе охочих читати твори українського філософа… Ці твори заходили й під сільську стріху:

Сковорода стоїть тут поруч дуже популярних творів напівнародної музи, і, справді, багато псалмів його й тепер ще співають сліпці та лірники, не знаючи й не відаючи нічого про автора…»

 

Початок українського культурного відродження. Кирило-Мефодіївське братство. "Руська трійця".

Поряд із усвідомленням необхідності боротьби за соціальні та еконо­мічні права на західноукраїнських землях протягом перших десятиліть XIX ст. формується національний рух. Під впливом політики «освіченого абсо­лютизму», нових європейських течій, політичних, соціальних і культурних змін у Центром першої хвилі національного відродження став Перемишль, де навколо пе­ремишльського владики - єпископаМихайла Левицького згуртувалося невелике коло представників національне свідомої інтелігенції - Шогильницький, Й.Левицький, Й.Лозинський, А.Добрянський, І.Лаврівський, І.Снігурський та ін. Вони виявляли великий інтерес до вітчизняної історії, життя народу, його мови й усної творчості, чимало зробили для піднесення укра­їнського шкільництва, вживаючи заходів щодо створення початкових шкіл для місцевого населення.

Кирило-Мефодіївське братство було засновано в Києві 1846 р. Членами братства, очолюваного істориком, ад'юнкт-професором Київського університету М.Костомаровим, були полтавський учитель В.Білозерський, службовець канцелярії генерал-губернатора М.Гулак. Пізніше до них приєдналися П. Куліш і Т.Шевченко. Це був цвіт тогочасної молодої української інтелігенції. Принципові положення політичної програми братства були викладені у «Книзі буття українського народу» та «Статуті Кирило-Мефодіївського братства». Братчики вірили в те, що прийде час, коли «вся слов'янщина встане, і не залишиться в ній ні царя, ні пана, ні холопа». Ставилося за мету об'єднати всі слов'янські народи в одну федерацій, в якій кожний народ зберігав би свою свободу. Провідна роль відводилася Україні: Київ мав стати столицею федерації, де збирався б загальний сейм.

Проіснувало братство недовго: на початку 1847 р. за доносом студента Петрова його члени були заарештовані. Найгірша доля спіткала Т.Шевченка. Його заслали до Оренбурга без права писати й малювати.

Таким чином, від Кирило-Мефодіївського братства бере початок історія нового українського політичного руху. Воно було першою в історії України нелегальною політичною організацією, що поставила за мету нац­ональне й соціальне визволення українського народу, возз'єднання його в єдиній соборній державі з одночасним створенням федерації чи, можливо, конфедерації слов'янських країн.

У 1830-1840-х роках центром національного руху став Львів, а його авангардом - громадсько-культурне об'єднання «Руська трійця». Засновники об'єднання М.Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Го-ловацький, на той час студенти Львівського університету і водночас вихованці греко-католицької духовної семінарії, виступализа визволення поділеної на частини України. Вони започаткували новий етап у роз­витку національного руху на західноукраїнських землях у дусі романтизму.

У 1836 р. члени гуртка підготували літератур­но-науковий альманах «Русалка Дністрова», що містив твори із проблем історичного минулого України. Альманах, який через цензурні перешкоди був виданий у Будапешті, отримав позитивну оцінку сучасників, зокрема І.Франко зазначав, що «Русалка Дністрова» виразно і сміливо вказувала на «далекий ясний образ свободної всеслов'янської федерації в освіті й спі­льній роботі політичній». Діяльність «Руської трійці» свідчила про еволюцію національ­ного руху на західноукраїнських землях від вирішення культурно-мовних до постановки соціально-економічних і політичних питань.