Етнічна і національна культура

тнічна (народна) культура - це культура людей, пов'язаних між собою спільністю походження (кревністю) і ми спільно здійснюваної господарської діяльністю. Вона змінюється від однієї місцевості в іншу. Місцева обмеженість, жорстка локалізація, відокремлення в порівняно вузькому соціальному просторі - одну з основних чорт вирощування цієї культури. Етнічна культура охоплює переважно сферу побуту, звичаї, особливості одягу, народних промислів, фольклору. Консерватизм, наступність, орієнтація зберегти «коренів» - характерні риси етнічної культури. Деякі елементи її стають символами самобутності народу і патріотичної симпатії до його історичного минулого - «щі так каша», самовар і сарафан в росіян, кімоно - у японців, картата спідниця - у шотландців, рушник - в українців. У етнічної культурі панує сила традиції, звички, звичаїв, що передаються від покоління до покоління на сімейному чи сусідському рівні. Визначальним механізмом культурної комунікації тут є безпосереднє спілкування між поколіннями що живуть поряд людей. Елементи народної культури - обряди, звичаї, міфи, повір'я, легенди, фольклор - зберігаються передаються у межах даної культури у вигляді природних здібностей кожної людини - пам'яті, мовлення і живої мови, природного музичного вуха, органічної пластики. Не вимагає ніякої спеціальної підготовки й особливих технічних засобів збереження і записи. Така культура стає не потребує своєї трансляції й у писемності і є у значною міроюдописьменной культурою.Этническую культуру можна уподібнити певною мірою натуральному (але духовному) господарству, має безпосередньо колективний,общинно-групповой характер. Вона самодостатня, перебуває в повному забезпеченні. Етнічна культура позбавлена авторства, вонабезимянна, анонімна. Ніхто не знає, кому належить авторство дійшли до нас древніх міфів і літературних творів усної творчості.

Національна культура об'єднує людей, які живуть великих просторах і необов'язково пов'язаних друг з однимкровнородственними відносинами. Умовою існування культури є виникнення писемності. Саме з допомогою писемності ідеї, й символи, необхідних Національного Об'єднання людей, отримують унікальну можливість поширення серед грамотної частини населення. Письмова культура хіба що протистоїть стихії живого розмовної мови з його місцевими діалектами і семантичними відмінностями. Про виникненні культури ми судимо, передусім, фактично народження письмового мови та національної літератури. Національна культура позбавлена, зазвичай, культового характеру і є продуктом переважно індивідуальної творчості. Національна культура створюється не етносом загалом, а освіченою частиною цього суспільства - письменниками, художниками, філософами, вченими. Внутрішня організація та структура культури набагато складніше, ніж в етнічної культури. Національна культура включає у собі поруч ізтрадиционно-битовой та фахову культуру, поруч із повсякденними має та в спеціалізовані галузі культури (література, філософія, наука, право та інших.).

Культура і цивілізація

Цивілізація виражає щось загальне, раціональне, стабільне. Вона являє собою систему відносин, закріплених у праві, у традиціях, способах ділової і побутової поведінки. Вони утворюють механізм, що гарантує функціональну стабільність суспільства. Цивілізація визначає загальне в співтовариствах, що виникають на базі однотипних технологій. Культура - це вираження індивідуального початку кожного соціуму. Історичні етно-соціальні культури є відображення і вираження в нормах поведінки, у правилах життя і діяльності, у традиціях і звичках не спільного в різних народів, що стоять на одній цивілізаційній ступіні, а того, що специфічно для їх етносоціальної індивідуальності, їхньої історичної долі, індивідуальних і неповторних обставин їх минулого і сьогоднішнього буття, їхньої мови, релігії, їхнього географічного місця розташування, їхніх контактів з іншими народами і т.д. Якщо функція цивілізації - забезпечення загальнозначущої, стабільної нормативної взаємодії, то культура відбиває, передає і зберігає індивідуальний початок у рамках кожної даної спільності. Поняття “культура” і “цивілізація” мають органічний зв’язок. Але переважна більшість соціальних філософів вважає, що культуру і цивілізацією необхідно розрізняти. Вважають що цивілізація починається зі встановленням людиною правил людського життя й людської поведінки. Цивілізована людина – ще людина, яка не зробить неприємного іншій людині, вона ввічлива, тактовна, люб’язна, привітна, поважає людину в іншій людині. Культуру повязували з моральним категоричним імперативом, який мав практичну силу і був зорієнтованим головним чином на розум самої людини, її совість. Цивілізація відображає рівень розвитку культури і суспільства в цілому і водночас – спосіб освоєння культурних цінностей, і матеріальних, і духовних, які визначають все суспільне життя, його специфіку. Ознаки цивілізації: рівень розвитку культури, спосіб освоєння культури.

Джерела історіеграфія

Щодо періодизації історії України (тобто поділу її на окремі періоди), то необхідно відзначити, що серед істориків немає єдиної точки зору. А тому в підручниках і посібниках з історії України більшість авторів ці проблеми, як правило, оминають. Хоч сам виклад матеріалу за розділами свідчить про дотримання ними тієї чи іншої періодизації.
Найчастіше зустрічаються три підходи до періодизації вітчизняної історії:
I - хронологічний (первісна епоха), стародавній світ, середньовіччя, новий і новітній час;
II - за соціально-економічними і політичними ознаками: первісне суспільство, капіталістичне суспільство, соціалістичне (радянське) суспільство і суспільство з перехідною економікою в період незалежності України;
III - за періодами становлення і розвитку української державності: стародавня доба, княжа доба, литовсько-руська (польсько-литовська) доба, козаччина і Гетьманська держава, боротьба за українське національне відродження (XIX – поч. ХХ ст.), українська національно-демократична революція (1917-190 рр.), радянська Україна і незалежна Українська держава.
Переважна більшість учених поділяють історію України саме за третім принципом, якого дотримувався і Михайло Грушевський. Необхідно зауважити, що ще у XVII ст. викладач Києво-Братської Колегії, видатний церковний діяч, історик Феодосій Сафонович у своєму знаменитому творі „Крайніка“ розглядав політичну історію України як процес становлення та розвитку Української держави: Київська Русь - Галицько-Волинське князівство - українські удільні князівства у складі Великого князівства Литовського - Запорізька Січ.
1. Стародавня доба - це період від появи людини на території сучасної України і її розвиток до VI–IX ст. нашої ери, коли в процесі вдосконалення знарядь праці, техніки і технології землеробства, піднесення ремесла і торгівлі, а звідси і класової диференціації та розгляду родово-общинного ладу з’являються перші протодержави, які сприяли створенню фундаменту, на якому у IX ст. зросла могутня будова Древньоруської держави.
2. Княжа доба: Київська Русь та її спадкоємниця Галицько-Волинська держава (IX–XIII ст.): утворення великої і сильної Древньоруської держави, головний осередок якої складали усі нинішні етнічні українські землі, сприяло суспільно-економічному, політичному і культурному розвитку східних слов’ян, висунуло її в число провідних країн середньовічного світу.
3. Литовсько-польська доба української історії (XIV–XVI ст.) - це період, коли в результаті феодальної роздробленості, князівських міжусобиць і спустошливих набігів кочівників (особливо монголо-татарських орд) землі древньоруських князівств стали здобиччю Литви і Польщі. Наприкінці XVI ст. у складі Польського князівства опинилися всі українські землі, за винятком Північної Буковини (Молдавія), Закарпаття (Угорщина) і Чернігово-Сіверщина (Московське царство). Українські селяни були позбавлені права володіти землею і закріпачені, а великі українські землевласники здебільшого покатоличилися і спольщилися.
4. Козаччина і гетьманська держава (кінець XVI – XVIII ст.). Цей період вітчизняної історії важливий не лише виникненням специфічного соціального стану українського суспільства, але й створенням у ході національної революції 1648-1676 рр. незалежної від Польщі української Козацької держави - Гетьманщини і її втрата в результаті внутрішньої боротьби за владу і зовнішнього тиску агресивних сусідів.
5. Період боротьби за українське національне відродження (XIX - поч. ХХ ст.) - від „Руської трійці“, культурно-просвітницької діяльності до створення політичних організацій, одним із головних завдань яких була реалізація самовизначення українського народу.
6. Українська національно-демократична революція (1917-1920 рр.), визначним досягненням якої було створення Української держави – Української народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки та проголошення січня 1919 р. Акту злуки усіх українських земель.
7. Радянська державність (УСРР, згодом УРСР), яка була створена на переважній більшості українських земель після поразки української національно-демократичної революції і перебувала у складі СРСР (191-1991 рр.).
8. Незалежна Українська держава, яка проголошена в серпні 1991 р. в результаті розвалу СРСР.
Зрозуміло, що кожен з цих періодів можна було б розділити на певні етапи розвитку вітчизняної історії, які відіграли визначальну роль у долі українського народу. На цьому буде акцентуватись увага в подальшому викладі.
Історіографія (від історія і грецького – пишу) – письмова розповідь про минуле України, тобто сукупність літератури з проблем історії України, а також – суспільна історична дисципліна, яка вивчає стан та розвиток української історичної наукии. До історіографії історії України відносять усі праці, що були написані чи опубліковані з вітчизняної історії з часу первісного суспільства на території України і до сьогоднішнього дня.
До утворення незалежної Української держави комплексні дослідження з історії України майже не проводились. Українські землі розглядались як частина інших держав (імперій), а український народ – як бездержавна нація. За радянських часів історія Української РСР розглядалася лише в контексті історії Росії та СРСР. Як виняток складають лише праці М. Грушевського, В. Антоновича, М. Аркаса, Н. Полонської-Василенко, Д. Дорошенка, Д. Яворницького, І. Крип’якевича та ін., які зробили вагомий внесок у дослідження історії України.
Особливо активно збагачується історіографія історії України з часу отримання нею незалежності. Проте глибокому, всебічному та об’єктивному дослідженню вітчизняної історії перешкоджає те, що багато безцінних джерел у силу історичного розвитку нашого народу знаходиться за межами країни (в Росії, Польщі, Австрії, Угорщині, Румунії та інших державах), чимало з них втрачені назавжди.
Історичні джерела – це залишки минулого, що пов’язані з діяльністю людини і „відбивають” її історію.
Їх можна поділити на такі типи:
– писемні, літературні джерела – літописи, хроніки, грамоти, настінні і наскальні написи, документи офіційних органів влади (укази, накази, розпорядження, універсали, закони тощо), спогади очевидців подій, архівні документи, наукові і науково-популярні історичні дослідження, публікації в періодичних виданнях тощо;
– археологічні джерела: будівлі, речі, предмети, знаряддя, пам’ятки матеріальної культури;
– усні джерела: билини, перекази, пісні, інша народна творчість, в якій „відбиті” ті чи інші події історії українського народу;
– лінгвістичні: аналіз мови, її діалектів у тій чи іншій місцевості;
– етнографічні: дані про характерні особливості культури, побуту, звичаїв;
– фото-, кінодокументи, електронні носії інформації тощо.
Джерельна база є основою для дослідження, вивчення історії України.