Матеріальна і духовна культура

Як органічно випливає з попереднього матеріалу, загаль­ноприйнятим є розмежування культури на матеріальну та духовну. Кожна з них, узята окремо, виражає поняття куль­тури у більш вузькому значенні слова.

У загальнокультурному розвитку людського суспільства одним із основних визначальних чинників постає матері­альна культура – досягнення, які виражають головним чином рівень освоєння людиною сил природи. Вона охоплює всю сферу матеріально-практичного існування і розвитку людей, всю сферу їхнього безпосереднього впливу на природу.

Відомо, що у процесі своєї діяльності люди створюють матеріальне багатство суспільства, яке включає в себе як засоби праці (інструменти, верстати, машини тощо), так і засоби індивідуального споживання (їжа, помешкання, одяг, побутові речі та ін.). В обох цих видах матеріального багатства суспільства функціонують речові елементи мате­ріальної культури, її предметна форма існування.

Найважливішим показником матеріальної культури є знаряддя праці, яків нашу епоху все більшою мірою ста­ють матеріалізованим втіленням досягнень науки. Тому ма­теріально-технічний розвиток суспільства є реальною осно­вою прогресу у сфері матеріальної культури.

Поряд із засобами праці найважливішою частиною мате­ріальної культури є засоби споживання. Зазвичай сферу індивідуального та суспільного споживання називають сфе­рою побуту, на відміну від безпосередньо виробничої сфери.

Таким чином, матеріальну культуру можна поділяти на культуру праці (засоби праці) і культуру побуту (засоби споживання). Без ретельного вивчення одягу, житла, домаш­нього начиння не можна сформувати правильне уявлення про культуру того чи іншого народу, про рівень його розвитку в різні епохи. Засоби споживання характеризують не тільки те, що споживає людина, але і як вона споживає, наскільки розвинуті, багаті, "олюднені" її потреби, адже багатство і багатоманіття потреб, способи задоволення їх є суттєвою складовою культурного обличчя людини. Але матеріальна культура існує не лише у вигляді вже названих засобів праці та засобів споживання, тобто тільки в предметній формі. Вона включає в себе реальні здібності, навички, знання, які за­стосовуються у процесі матеріального виробництва. У цьому розумінні часто говорять про культуру праці різних істо­ричних епох. Рівень матеріальної культури виражається і в інших основах суспільного життя: оброблені людиною пред­мети природи (земля, вода, поля, сади), предмети побуту, на­укове, медичне, навчальне обладнання та прилади тощо.

Досягнення у сфері матеріальної культури нерозривно пов'язані з рівнем духовного розвитку людей, тому не ви­падково археологи та етнографи на підставі пам'яток мате­ріальної культури роблять висновки щодо рівня духовної культури тієї чи іншої епохи, країни, народу.

Отже, якщо матеріальна культура — це результат пе­ретворюючої природу діяльності людей, то духовна культу­ра — результат духовної діяльності людей. Вона функціо­нує як досягнення, що показують рівень і глибину пізнання природи і суспільства, широту світогляду, втілення в су­спільне життя ідей і знань. Найкраще сутність духовної куль­тури розкриває її структура. До структури духовної куль­тури суспільства включені такі основні елементи:

а) цінності сфери суспільної свідомості, тобто світо­глядна культура (філософські, політичні, наукові, релігійні та інші ідеї і погляди людей), моральна культура (норми поведінки, "культурні форми спілкування", культура по­чуттів), естетична культура (мистецтво і література, художнє конструювання, технічна естетика), а також науково-тех­нічна творчість тощо. Ці цінності закріплюються у погля­дах та вчинках людей, звичаях і традиціях, у творах літера­тури і мистецтва.

Особливий вимір займають у ціннісній сфері суспільної свідомості такі явища духовного життя людей, як мова, мислення (логіка). Звільнення людських почуттів та характеру від так званого зоологічного індивідуалізму, вмі_вволодіти своїми почуттями і настроями є також суттєвими елементами духовної культури;

б) різні соціальні інститути й організації, які здійснюють духовне виробництво, регулюють і спрямовують культурно-історичний процес;

в) матеріально-технічна база духовної культури, яка використовується для виробництва і поширення досягнень культури серед населення (окремі галузі промисловості _ поліграфічна, книговидавництво, музичних інструментів паперова; театри, музеї, палаци культури, бібліотеки, а та­кож засоби зв'язку, масової інформації тощо).

Іншими словами, у структуру духовної культури суспіль­ства необхідно включати: готові результати духовної діяль­ності; розподіл продуктів духовної діяльності; освоєння (спо­живання) духовних цінностей, перетворення їх у досягнен­ня кожної людини. Отже, духовна культура є вищим про­явом і спрямовуючим чинником у системі цілісної людської культури, оскільки саме вона ціннісне орієнтує, мотивує, формує, визначає, надає сенсу всім сферам діяльності люди­ни, у тому числі сфері матеріального виробництва

Саме вона є тим, що культивує гуманність сутнісних сил людини – почуттів, розуму, волі, освітлюючи їх вищими духовними цінностями: добром, правдою, красою та любо­в'ю, яка є вищим виявом і реалізацією духовності людини.

Отже, культура як феномен суспільного життя є ре­зультатом суспільної діяльності, за допомогою якої матеріально і духовно людина перетворює світ і саму себе, створюючи власний, відмінний від природи світ, в якому вона живе.

Суттєвою ознакою людського в людині є любов, яка з дав­ніх-давен посіла важливе місце в духовній культурі людства. Це можна проілюструвати на прикладі міфології народів сві­ту, релігійної літератури, творів письменників і поетів, ху­дожників і композиторів, багатьох філософських трактатів.

Особливо важливе значення почуття любові в культурі полягає в його здатності перетворювати знання, образи, ідеї, цінності на ідеали. Ідея добра стає моральним ідеалом, коли животвориться любов'ю, і тоді служіння добру приносить вищу моральну радість, а зрада – муки сумління. Це ж стосується й ідеї Бога. Вона стає найвищою ідеальною реальністю, якщо животвориться почуттям любові до Бога і через нього – до його творінь.

Любов, таким чином, є глибинною основою культури і всього духовного життя людини. Це те, що підносить люди­ну до вищих, священних, справді людських поривань. Над­звичайно влучно про це сказано в Першому Посланні свято­го апостола Павла до коринфян: "Коли я говорю мовами людськими і ангельськими, та любові не маю, — то став я як мідь та дзвінка або бубон гудячий! І коли маю дар пророку­вати, і знаю всі таємниці й усе знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любові не маю, — то я ніщо!..." Отже, за Біблією, любов є вищою і за найглибші знання, і за найсильнішу віру, і за найвтішнішу надію.

Вищі духовні цінності тієї чи іншої культури виражають­ся в символічній формі через її святині. Вони сприймають­ся як національні чи релігійні й також пов'язані з любов'ю, їхній духовний зміст та ідеальне значення не може відобра­зити ніякий конкретно чуттєвий образ. Це здійснюється за допомогою символів, які є поєднанням чуттєвого і надчут­тєвого. З давніх давен сонце і небо, вогонь і вода, колесо і хрест та багато інших предметів ставали символами, що входили до сфери культурної діяльності людини. Отже, й почуття любові до цих предметів набирає символічних форм у вигляді обрядів та культових дійств.

Поділ культури на матеріальну та духовну здається са­моочевидним. Зрозуміло й те, що предмети цих культур мож­на використовувати по-різному. Знаряддя праці і твори жи­вопису слугують різним цілям. Тому відмінності між мате­ріальною та духовною культурою дійсно існують.

Культура — явище цілісне. У будь-якому її прояві міс­тяться матеріальне й духовне начала. Твори мистецтва потребують матеріальних затрат для їхнього створення та й існують у матеріальній формі — у вигляді картин, книжок, скульптурних зображень, нот тощо.

Водночас у будь-якому матеріальному предметі реалізо­вані ідеї, знання, культурний зміст. Наприклад, архітектур­на споруда є продуктом матеріальної та духовної праці. Те саме можна сказати про той чи інший технічний засіб, пред­мет побутового вжитку тощо.