Соціально-економічний та політичний розвиток Західноукраїнських земель у кінці 18-19 століть.

Наприкінці 18 століття внаслідок поділів Польщі, Західноукраїнські землі стали колонією Австрійської імперії, їхнє населення жило в умовах жорсткого соціально-економічного визиску з боку феодально-абсолютистської монархії. Вкрай незадовільним було й культурне становище українців. У Галичині тривав початий ще значно раніше процес полонізації, на Закарпатті – мадяризації, на Буковині – румунізації. Йдеться, отже, про подвійний, а то й потрійний національний та соціальний гніт. Східна Галичина разом з частиною польських земель входила до «королівства Галіції та Лодомерії» з центром у Львові. В адміністративному відношенні край поділявся на 19 округ. НА чолі Галичини був губернатор, якого призначав Відень. Буковиною певний час управляла військова влада, а в 1786 році її приєднано до Галичини, разом з якою вона перебувала до 1849 року, а потім була перетворена в окрему провінцію. Закарпаття, у зв’язку з тим, що підпорядкування Угорщині, Відню було дуже умовним, фактично управлялось з Будапешта. Отже, навіть перебуваючи у складі однієї держави Західноукраїнські землі були розчленовані на три частини.

У цілому, 1 половина 19 століття стала для Західної України останнім етапом розпаду панщинно-кріпосницької системи господарювання. Галичина, Буковина, Закарпаття були найвідсталішими австрійськими провінціями, їх промисловість залишалася на мануфактурній стадії. Перші дві парові машини у Галичині з’явилися лише у 1843 році. На Західноукраїнських землях розвивалися винокуріння, пивоваріння, металообробна, фарфорово-фаянсова, цукрова, лісова, добувна галузі промисловості, виробництво грубого сукна. Та панівне становище займало ремісництво. Австрія була зацікавлена у відсталості Західної України, так як розглядала її лише як ринок збуту своїх товарів та місце, де можна видобути сировину для своєї промисловості.

Найбільшою перешкодою для розвитку с/г, яке відігравало головну роль в економіці Західної України, залишалось кріпацтво. Чи не найгіршим становище селян було в Галичині, де під час літніх с/г робіт панщина досягала шести днів на тиждень.

У кінці 18 століття Австрійською імператрицею Марією-Терезою та її сином Йосифом ІІ були проведені певні реформи: адміністративна, аграрна, церковна, освітня. Реформи сприяли:

Політ модернізації краю

Посиленню нім. впливу та відстороненню українців від управління

Поширенню серед селянства та греко-католицького духівництва позитивного ставлення до правлячої династії Габсбургів.

Проте, після смерті Йосифа ІІ прогресивні перетворення скасовані його наступниками, у тому числі знову вводиться кріпацтво, панщина і селянські повинності.

32. Декабристський рух в Україні. Посилення реакції після війни 1812 -1814 року сприяло зростанню в Україні опозиційних настроїв. Провідну роль у цьому русі відіграли дворянські опозиціонери – декабристи. Вони не тільки висунули політичний протест, а й організували збройне повстання проти царату Звідси в Україні виникають перші гуртки, які ставили за мету насамперед боротьбу за скасування кріпосного права. Мета: 1.здобути незалежність У. Оформлення політичної опозиції царизму пов’язано з появою декабристських організацій. 1816 – Петербург – «Союз порятунку» 1818 – Москва – «Союз благоденства» 1819 В.Лукашевич – «Малоросійське товариств» Ставили завдання запровадити конституційне представницьке правління, скасувати кріпосне право шляхом воєнного перевороту. Членами організацій були брати Муравйови Апостоли,, Пестель, Орлов та ін. У 1812 році декабристські організації об’єдналися і створили два осередки – Пн. Товариство з центром у м. Петербурзі, та Пд.. товариство – м. Тульчин. Головою Пд. Товариства було обрано полковника Пестеля, членами товариства стали офіцери полків, що перебували в Україні. Незабаром крім тульчинської управи було засновано ще дві: «Кам’янську» - на чолі з Давидовим та Волконським, «Васильківську» - С.Муравйов –Апостолом. Між цими організаціями були розбіжності: Пд.. було радикальнішим, ніж Пн., яке обмежувалося в своїх планах поваленням абсолютизму і встановленням конституційної монархії. Пестель видав «Руську правду»:ліквідація кріпосного права,встановлення республіканського ладу,безплатне наділення селян землею з державного фонду. «Руська правда» проголосила знищення станів, рівність громадян перед законом, свободу слова, друку, віросповідання, скорочення строку служби в армії. Але Пд. товариство не передбачало відокремлення України від Росії й створення суверенної Укр. держави.

Конституція Пд. товариства, розроблена Муравйовим була поміркованішою. 1823 – Новгород - Волинський створення 3-тя таємна організація – «Товариство об’єднаних слов’ян»:ідея добровільного єднання слов’янських народів у формі федеративної республіки. У грудні 1825 р. в Таганрозі помер цар Олександр 1.Настало «міжцарювання». 1826р.-Чернігівський полк виступив за скорочення строку служби в армії. Пн. товариство, скориставшись цим, 14 грудня 1825 піднесло повстання в Петербурзі. Але воно не було як слід підготовленим. Солдати навіть не знали мети повстання, населення не підтримало акцію, царські війська легко розсіяли повстання. Почалися арешти. 13 грудня заарештували Пестеля. Керівництво перейшло до Муравйова-Апостола. Але вже в першій сутичці його було тяжко поранено. Керівників повстання було доставлено до Петербурга на суд. 5-х було повішено. Причини поразки: 1.мета декабристів не була зрозуміла для народу; 2.вузькою залишалася соціальна база повстання

33.Кирило-Мефодіївське братство: програма і діяльність. Кирило-Мефодіївське товариство - українська таємна політична організація, що виникла в січні 1846 р. у Києві. Ініціаторами створення братства були вчитель з Полтави Василь Білозерський, службовець канцелярії Київського генерал-губернатора Микола Гулак, професор Київського університету Ми­кола Костомаров, письменник Пантелеймон Куліш, етнограф Опанас Маркевич. У квітні 1846 р. до братства приєднався Тарас Шевченко. Восени 1846 р. загальна кількість членів братства, за даними слідства, становила 12 осіб. Організацію назвали іменами відомих слов'янських про­світителів Кирила й Мефодія, чим засвідчили просвітницькі, гу­маністичні наміри й прагнення знайти шлях поліпшення долі ук­раїнського та інших слов'янських народів через утвердження со­ціальних ідеалів християнства - справедливості, свободи, рівності, братерства, а також релігійну спрямованість братства. Програмні положення Кирило-Мефодіївського брат­ства були викладені у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов'янського братства св.Кирила і Мефодія», ос­новним автором яких був М. Костомаров, та у «Записці», напи­саній В. Білозерським. Вони, зокрема, передбачали: створення демократичної федерації рівноправних слов'янських республік; знищення царизму і скасування кріпосного права та станів; ут­вердження в суспільстві демократичних прав і свобод для грома­дян; досягнення рівності у правах на розвиток національної мови, культури та освіти всіма слов'янськими народами. Головною метою товариство вважало досягнення Украї­ною державної незалежності з демократичним ладом на зразок США або Фр. Респ. Ідею визволення слов'янських народів та їх єднання передбача­лося поширювати головним чином літературно-просвітницькою діяльністю. Братчики вели активну громадсько-політичну діяльність: вони поширювали ідеї товариства через розповсюдження його про­грамних документів, прокламацій («До братів-українців», «До братів-великоросів і поляків»), творів Т. Шевченка; займалися науковою працею й виступали з лекціями в навчальних закладах Києва, у яких проповідували свої погляди; піклувалися про розвиток на­родної освіти, збирали кошти на відкриття народних шкіл, напи­сання й видання нових. Кирило-Мефодіївське братство проіснувало 14 місяців. У березні 1847 р. за доносом провокатора діяльність організації була викрита, а її члени заарештовані. Найтяжче було покарано Т. Шевченка - віддали в солдати Оренбурзького корпусу із забороною писати і ма­лювати. На трирічний термін було ув'язнено у Шліссельбурзьку фортецю М. Гулака. Значення Кирило-Мефодіївського братства полягає в тому, що воно вперше розробило широку політичну програму національ­но-визвольного руху, фактично поклавши початок переходу від культурницького до політичного етапу боротьби за національний розвиток України. То була спроба передової частини національ­ної еліти осмислити й усвідомити місце й роль українського на­роду в сучасному їй світовому історичному процесі. Кирило-Ме­фодіївське товариство, врахувавши уроки світового досвіду й спро­ектувавши передові західноєвропейські ідеї на український грунт, сформулювало основні постулати українського національного відродження, визначило форми та методи досягнення поставле­ної мети. Ось чому видатний український історик Михайло Грушевський назвав Кирило-Мефодіївське товариство «ла­бораторією української політичної думки».

34.Реформи 60-70-х років XIX ст. Розвиток України в пореформений період.У середині 1950-х рр. нове керівництво СРСР на чолі з М. Хрущовим здійснило спроби реформування системи управління народним господар­ством. Цих змін вимагав час. У світовій історії цей період відзначався новим етапом розвитку, обумов­леним НТР. Особливістю НТР в СРСР було те, що вона переважно відбувалася в галузях воєнно-промислового комплексу. Радіо­техніка, електроніка, ЕОМ, штучні матеріали із заданими властивостями усе ширше стали застосовуватися у промисловості. У структурі промисловості виділяється машинобудування. Успішно розвивається літакобудування. З'являються нові машинобудівні галузі. У цей період були зведені найбільші гідроелектростанції Дніпровського каскаду, уведені у дію нові ТЕС. Відбувалося інтенсивне спорудження шахт у Донбасі. Були освоєні нові вугільні райони — Львівсько-Волинський, Дніп­ровський. У1957 р. почалася реформа керівництва народним господарством. Було ліквідовано міністерства і створено Ради народного господарства — раднаргоспи, що повинні були виконувати управлінські функції в організованих економічних регіонах. Особливе місце у процесі реформування відводилось аграрному сектору. У 1950-ті рр. відбувалися численні пленуми ЦК КПРС і КПУ, де обговорювалися проблеми с\г. У 1954 р. почалося освоєння цілинних земель у Казахстані, Поволжі, на Уралі, Північному Кавказі. Значний внесок у реалізацію цієї надпрограми зробила Україна, забезпечивши велику кількість людей і техніки. Ці заходи мали екстенсивний характер, бо передбачали розвиток с\г за рахунок освоєння нових земель. Позитивний резуль­тат був короткочасний, і до початку 1960-х рр. земля, що постійно видува­ється вітрами, перестала давати великі врожаї. Усередині 1950-х рр., а особливо після візиту до Америки (1959), М. Хру­щов дійшов висновку, що розв'язати зернову проблему можна за допомогою широкої культивації кукурудзи, як правило, за рахунок скорочення посівів інших культур. Почалося розширення посівів кукурудзи навіть у регіонах, не придатних для вирощування цієї теплолюбивої культури. У результаті часто не було ані кукурудзи, ані вівса й жита. Незабаром було висунуто новий план — наздогнати й перегнати Америку за виробництвом молока, масла та м'яса, для чого необхідно було збільшити їхнє виробництво утричі. На початку 1960-х рр. с\г опинилося на межі кризи. З 1962 р. стали зростати ціни на м'ясо й масло, почалися серйозні перебої з хлібом. М. Хрущов зважився на нову реформу управління. Були створені коміте­ти з нової техніки, відроджені міністерства. Важелі керівництва промисло­вістю та будівництвом на території СРСР зосередила у своїх руках Вища рада народного господарства.Поряд із цим мали місце позитивні зрушення. За Хрущова відбулося під­несення життєвого рівня населення: скоротився до 7 годин робочий день, зросла заробітна плата, був скасований випуск обов'язкових облігацій дер­жавних позик. Почалося масове житлове будівництво. Родини стали одер­жувати окремі квартири. Продовжувалася газифікація міст. Колгоспники одержали паспорти і право вільного пересування країною. Висновок. Економічні реформи наприкінці 1950-х — у першій половині 1960-х рр. повинні були забезпечити вступ країни до епохи НТР. Реформи мали короткочасний ефект, оскільки базувалися на адміністративно-ко­мандних принципах соціалістичного господарювання: жорсткому плануванні, централізації, адмініструванні. Разом із цим у соціальній політиці мали місце позитивні результати.

35.Україна в революції 1905-1907рр. Початком революції стали події 9 січня 1905 р. в Пе­тербурзі. Саме цього дня була розстріляна за наказом уря­ду 150-тисячна мирна робітнича демонстрація, учасники якої намагалися передати цареві петицію про свої потреби. Звістка про загибель 1200 робітників та поранення 5 тис. осіб швидко облетіла країну та викликала хвилю обурення. У своєму розвиткові перша російська революція прой­шла кілька фаз, кожна з яких мала свої харак­терні риси та особливості. І фаза — «піднесення» (січень—жовтень 1905 р.): наростання масової боротьби, посилення її політич­ного характеру; політизація народних мас; поширення хвилі заворушень серед селян та армії.II фаза — «кульмінація» (жовтень—грудень 1905 р.): коротка стабілізація в країні; діалог та легальна взаємодія між опозицією та влад­ними структурами; активне формування багатопартійної системи; організація лівими силами хвилі збройних повс­тань у грудні 1905 р. ІІІ фаза — «спад» (січень 1906—червень 1907р.): посилення репресій (каральні експедиції, арешти, обшуки тощо); помітне зменшення масштабів та інтенсивності ро­бітничих страйків та селянських виступів; перехід більшості політичних партій у підпілля; поширення серед революціонерів терористичних форм боротьби (1906—1907 рр. у Російській імперії було вбито та поранено 97 тис. посадових осіб, на П. Столипіна було здійснено 10 замахів). Протягом квітня—серпня 1905 р. в Україні відбу­лося понад 300 робітничих страйків, у яких взяло участь понад 110 тис. осіб. Тільки жовтневий політичний страйк підняв на боротьбу майже 2 млн жителів Російської імпе­рії, з них в Україні — 120 тис. Червневі виступи україн­ських селян 1905 р. охопили 64 із 94 повітів. За масшта­бами селянського руху Україна займала одне з перших місць у Російській імперії.Революційну хвилю жовтня 1905 р. царизмові не вда­лося придушити силою, і він змушений був піти на пос­тупки. Наслідком широкомасштабного жовтневого полі­тичного страйку стало підписання 17 жовтня Миколою II Маніфесту, у якому народові обіцяли громадянські свобо­ди (недоторканість особи, свободу совісті, друку, зборів, союзів), декларувалося скликання російського парламен­ту — законодавчої Державної думи із залученням до ви­борів усіх верств населення. Цей документ мав надзви­чайно важливі наслідки. По-перше, він суттєво розширив межі легальної полі­тичної та культурної діяльності, помітно її пожвавив та урізноманітнив. У 1905 р. в Лубнах виникає перша в Ро­сійській імперії україномовна газета «Хлібороб». Зас­новуються перші українські суспільно-політичні журна­ли — «Дзвін», «Українська хата», «Рідний край», «По­сів», «Село» тощо. Концентруючи у своїх лавах цвіт української еліти ці об'єд­нання вели активну культурницьку роботу — засновува­ли бібліотеки, проводили вечори, видавали українською мовою літературу.По-друге, почали утворюватися пар­тії, ради, профспілки та інші суспільні організації. Саме цього періоду набирають сили та досвіду українські пар­тії, які 1917 р. стануть домінуючими в Центральній Раді. Протягом жовтня—грудня 1905 р з’являється нова модель організації влади — Ради робітничих депу­татів. В Україні вони діяли в Катеринославі, Києві, Одесі, Миколаєві. Також почали утворюватися профспілки. Однією з перших ви­никла профспілка залізничників Південно-Західної заліз­ниці. У ході революції осередками професійного руху ста­ли Миколаїв, Одеса, Київ, Катеринослав, Харків та інші міста. Наприкінці 1905 р. в Україні існувало майже 80 професійних об'єднань. Влітку 1905 р. виникають місцеві організації Все­російської селянської спілки. Найбільшого поширення ці об'єднання набули на Лівобережжі та Півдні. Всього в українських землях було створено 120 селянських і во­лосних організацій спілки, 12 повітових і 7 губернських комітетів.За роки революції вибухоподібно розгортається коо­перативний рух. Так, якщо в Київській губернії 1904 р. було лише 3 кооперативи, то 1907 р. — вже 193, у Хар­ківській 1905 р. — 2, а 1907 р. — 50 кооперативів. Аналогічно процеси відбуваються і в інших регіонах України. Отже, різке загострення економічних, політичних, со­ціальних та національних проблем при­звело до стихійного вибуху народного незадоволення — першої російської революції. Ця революція пройшла у своєму розвитку кілька фаз: «піднесення — кульміна­ція — спад», яким відповідають кардинальні зміни та зру­шення в суспільному житті. Надзвичайно важливо, що в процесі розгортання революційних подій виникли нові суспільно-політичні явища та тенденції, які надалі сут­тєво вплинули на історичну долю України: виникнення широкомасштабних на­родних виступів; усвідомлення народними масами ефек­тивності та результативності спільного натиску на само­державство; посилення настроїв нестабільності та вагань селянства й армії; суттєве розширення внаслідок прого­лошення царського Маніфесту меж легальної політичної та культурної діяльності, помітне її пожвавлення та уріз­номанітнення; активізація процесу масової самоорганіза­ції.

36.Українська думська громада в Державних Думах царської Росії Важливе значення для розвитку суспільно-політичного життя України мала поява в опозиційних сил легального офіцій­ного каналу впливу на владу — думської трибуни. У І та II Державних думах на правах парламентської фракції діяла Українська думська громада, яка налічувала у своїх лавах понад 40 депутатів і обстоювала, головним чи­ном, право України на політичну автономію та україніза­цію школи, судочинства, церкви та місцевих адміністра­тивних органів. І хоча практична ефективність думської діяльності депутатів-українців була незначною, важливе політичне значення мала можливість оприлюднення з най­вищої державної трибуни національних і соціальних ви­мог та інтересів українського народу. З червня 1907 р. були опубліковані царський Мані­фест про розпуск II Державної думи і новий закон про вибори до III Думи, відповідно до якого 80% населення Російської імперії позбавлялося виборчих прав. Фактич­но було здійснено державний переворот, який не тільки відкривав новий період — період реакції, а й підводив риску під революційними змаганнями 1905—1907 рр.: перша російська революція зазнала поразки.

37.Перша світова війна та воєнні дії на території України. Українськийнаціонально-визвольний рух в роки війни. Головною причиною Першої світової війни ста­ло протистояння двох воєнно-політичних блоків європейських держав — Антанти (Велика Бри­танія, Росія, Франція) і Троїстого союзу (Авст­ро-Угорщина, Італія, Німеччина), які прагнули до світового панування. Відповідно війна мала не­справедливий загарбницький характер. 1 серпня 1914 р. вважається днем початку війни. Німеччина прагнула розгромити Росію і загарбати значну кількість тери­торій (частину Польщі, балтійські землі), а також всі українські землі, які повинні були увійти до складу майбутньої Великонімецької імперії. Австро Угорщина намагалася зберегти своє панування в Галичині, на Пів­нічній Буковині й Закарпатті, а також захопити територію Волині й Поділля. Царська Росія прагнула розширити територію держави до Карпатських гір. З початком війни українські землі перетворилися на театр жорстоких і кровопролитних воєнних дій. Воєнні дії відбувалися на західноукраїнських землях. Для Росії початок війни був успішним. У серпні—вересні 1914 р. відбулася Галицька битва, під час якої російські війська Південно-Західного фронту завдали поразки австрійцям. Східну Галичи­ну, Північну Буковину, Львів, Чернівці було окуповано російською армією, а військову фортецю Перемишль узято в оточення. Перша світова війна мала загарбницький характер. Вона пере­творила українські землі на об'єкт загарбання й театр жорстоких воєн­них дій, а українців — на учасників братовбивчого протистояння. Війна обернулась колосальною трагедією для українського народу. 3,5 млн українців були мо­білізовані до російської армії, а 250 тис. українців з Галичини й Буковини — до австро-угорської. Воєнне протистояння обох імперій — Росії та Австро-Угорщини, що супроводжувалось масови­ми репресіями проти українців, розкололо націо­нально свідоме українство на прибічників і про­тивників війни як серед українців воюючих сторін, так і в межах Російської та Австро-Угорської ім­перій. Відверто проавстрійську позицію зайняла утворена в серпні 1914 р. у Львові Головна Укра­їнська Рада (ГУР), до складу якої входили ра­дикальна, соціал-демократична, націонал-демо-кратична партії. Вона закликала українців підтримати воєнні зусилля Австро-Угорщини проти Росії. Очолив Раду К. Левицький. З ініціативи ГУР у 1914 р. було сформовано легіон Українських січових стрільців (УСС) кількістю 2,5 тис. осіб, що взяв участь у бойових діях про­ти російської армії. У травні 1915 р. Головна Українська Рада у Відні реорганізувалася в За­гальну Українську Раду, яка була єдиним і найвищим представницьким органом українського народу Східної Галичини. Рада вимагала від австрій­ського уряду впровадження української адміністрації і шкіл у приєднаних районах Холмщини та Волині, згоди на поділ Галичини на українську і польську частини та утворення Українського університету у Львові. Німець­ка та австро-угорська влада не підтримали ідеї незалежної України.Паралельно з ГУР політичні емігранти зі Східної України заснували у Львові Союз Визволення України (СВУ), проголосивши його безпартійною громадською організацією. У жовтні 1914 р. СВУ видав програму «Наша платформа», згідно з якою головна мета Союзу полягала у створенні самостійної Української держави з конституційно-монархічною формою правління. СВУ головну ставку робив на Австро-Угорщину, німецьку армію, бажав поразки Росії у війні. 1915 р. діячі СВУ почали видавати українською мовою у столиці Болгарії Софії газету «Робітничий прапор». Велику агітаційно-пропагандистську ро­боту СВУ розгорнув у таборах для військовополонених. Його діячі виступали з лекціями і доповідями не тільки в Австро-Угорщині, а й у Німеччині, Болгарії, друкували статті, а головне — налаго­дили регулярне видання українською та іншими мовами науково-популярних брошур з історичного минулого та сучасного України. У червні 1918 р. СВУ припинив свою діяльність. Історичною заслугою СВУ було насамперед те, що він першим серед українських організацій своєю метою проголосив утворення самостійної української держави. На початку війни емігранти-москвофіли з Галичини організували у Києві «Карпато-русский освободительний комитет». Він закликав галичан вітати російську армію як визволительку, допомагав організовувати владні струк­тури під час окупації Галичини. Проавстрійські та пронімецькі настрої СВУ не знайшли відгуку в Східній Україні. Представники всіх національних меншин у Думі висловили лояль­ність до російського уряду. У зв'язку з тим, що українці не мали свого представництва в Думі, редактор журналу «Украинская жизнь», що вихо­див у Москві, С. Петлюра видав декларацію із закликом до українців чесно виконувати свій обов'язок перед російською державою. У питаннях зовніш­ньої політики С. Петлюра закликав орієнтуватися на Антанту. Товариство українських поступовців (ТУП) зайняло очікувальну позицію, не ставши на платформу Петлюри чи СВУ. Але навіть лояльність українсь­ких діячів до російського самодержавства не пом'якшувала його упередже­ності до України. Це переконувало українців, що тільки в межах національ­ного руху можна розв'язати українське питання. Починаючи з 1916 р. у містах України починають масово виникати націо­налістичні гуртки молоді, які виступали за незалежність України.

З8Лютнева революція в Росії 1917 р. та піднесення національно-визвольногоруху в Україні. Створення Центральної Ради та її діяльність.Прорахунки уряду викликали невдоволення народу і призвели до кризи у суспільстві. Почався голод, не вистачало хліба, поширюються робітничі страйки. Особливо складною була ситуація у Петербурзі. Війська столичного гарнізону перейшли на бік робітників. І так почалась Лютнева буржуазно-демократична революція 1917 року. Коли стало відомо про події, почалися виступи, демонстрації на підтримку революції, за таких обставин цар Микола ІІ зрікся престолу і до 12 березня 1917 року царський режим розсипався. Так Лютнева революція дуже швидко перемогла. Особливість революції: швидко впало самодержавство. Тимчасовий уряд очолив князь Георгій Львов. Але поряд із цим органом активно діяла Петроградська Рада. В Україні замість старих ор­ганів влади виникають губернські, міські й пові­тові правління. У містах і селах утворюються Ради робітничих і солдатських та Ради селянських де­путатів. Перебіг доволі хаотичних і стихійних подій під час зміни влади зумовив активізацію національного руху в Украї­ні. Національні політичні сили були роздроблені, і для їхньої консолідації необхідно було створити український керівний центр. Так в Україні виник­ла Українська Центральна Рада (УЦР). УЦР, створена 3—4 березня 1917 р. в Києві на зборах представни­ків Товариства українських поступовців (ТУП) і українських соціал-демок­ратів, стала представницьким органом українських демократичних сил, що очолив національно-демократичну революцію в Україні. Посаду голови УЦР обійняв М. Гру шевський. Видатними діячами УЦР були також Д. Антонович, С. Веселовський, Д. Дорошенко, В. Коваль, Ф. Крижанівський. Партійний склад УЦР був різноманітний: Товариство українських по­ступовців; Українська соціал-демократична робітнича партія; Українська народна партія (УНП). Крім того, до складу УЦР увійшли представники громадських організацій. Як революційний парламент УЦР була визнана на Всеукраїнському національному конгресі (квітень 1917 р.). Тоді ж було обрано новий склад і керівництво УЦР: голова — М. Грушевський, заступники — В. Винниченко й С. Єфремов, виконав­чий орган — Комітет, або Мала Рада. Основні напрямки політичної програми УЦР: боротьба за національно-територіальну автономію у складі 9 українських губерній та етнічних земель; підготовка до виборів в Установчі збори з метою розв'язання питання про автономію України в складі Російської республіки; співпраця з Тимчасовим урядом; захист прав національних меншин. Однак в УЦР не було єдиної думки про майбутній статус України. «Само­стійники» на чолі з М. Міхновським виступали за негайне проголошення незалежності. Автономісти (М. Грушевський, В. Винниченко) бачили Укра­їну автономною республікою у федеративному союзі з Росією. Висновок. Створення УЦР стало видатною подією національно-демократич­ної революції 1917—1920 рр. УЦР виступила організатором і лідером наці­онально-визвольного руху, що охопив широкі верстви населення.

39.Гетьманат П.Скоропадського і його політика. Загострення суспільно-політичної ситуації в УНР навесні 1918 р., присутність більшовиць­ких військ і вторгнення окупаційних німецько-австрійських військ призвели до кризи влади та падіння УЦР. З 29 на ЗО квітня 1918 р. відбув­ся державний переворот. До влади прийшов Пав­ло Скоропадський. Вся законодавча й виконавча влада належала гетьманові. Гетьман призначав Голову Ради міністрів, затверджував і скасовував склад уряду, був верховним воєначальником, мав право оголошувати воєнний чи особовий стан.Після ліквідації в Україні радянської влади відновлювалася приватна власність на землю. Великі землевласники почали спішно відновлювати свою власність на землю і майно. У липні 1918 р. уряд П. Скоропадського опублікував «Проект загальних основ земельної реформи». Передбачалося наділення селян дер­жавними, удільними, а також викупленими у великих власників приватни­ми землями. У промисловості були відновлені права власників підприємств.Гетьманському урядові на деякий час удалося відновити свободу торгівлі й підприємницької ініціативи. Було налагоджено широкий збут товарів за кордон. Поступово було відновлено роботу залізниць. У фінансовій сфері було налагоджено грошовий обіг, введено нову валю­ту — гривню, відкрито кілька українських банків, засновано нові акціонер­ні компанії тощо. Метою військової реформи було створення національної армії. Окремим Універсалом від 16 жовтня 1918 р. П. Скоропадський зробив і спробу відновити козацтво як окремий стан населення. Однак козацькі полки не було сформовано. Православна віра проголошувалася державною. Найбільш вдалою та послідовною була політика у галузі культури. Було прийнято закон про обов'язкове вивчення української мови, історії та геогра­фії України. За часів гетьманату було створено понад 150 українських гімна­зій, близько 50 нових українських шкіл; у Києві та Кам'янці-Подільському відкрилися державні університети. В університетах Києва, Харкова, Одеси було відкрито кафедри української мови, літератури, культури, історії та пра­ва; засновано широку мережу загальнокультурних закладів і установ: Україн­ська Академія наук на чолі з В. Вернадським, Українська національна бібліо­тека. Державний український архів, Національна галерея мистецтв, Український театр драми та опери, Український історичний музей тощо. Зовнішня політика була спрямована на підтримку дипломатичних від­носин із Німеччиною, Австро-Угорщиною, Швейцарією, Туреччиною, Поль­щею. Урядові вдалося налагодити добрі відносини з урядами держав, які постали на території колишньої Російської імперії: Фінляндії, Литви, Гру­зії, Кубані, Дону, Криму. В умовах державно-політичної кризи 14 листопада 1918 р. гетьман ого­лосив про зміну урядового курсу — утворення федерації з небільшовицькою Росією, що остаточно скомпрометувало його уряд. 14 грудня 1918 р. геть­ман П. Скоропадський зрікся влади. Висновок. Гетьман П. Скоропадський на деякий час зумів стабілізувати становище в Україні. Але внутрішня політика мала дуже вузьку соціальну базу, що обумовило падіння гетьманату.

40.Директорія в Україні і її політика. Об'єднання УНР і ЗУНР. Створена 14 листопада 1918 р. на підпільному засіданні Укр. Національно-визвольної Спілки в Києві, як межпартийный орган соцпартій У (політичний керівник - В. Винниченко, військовий - С. Петлюра. Директорія домоглася нейтралітету німців і за допомогою корпуса стрільців під командуванням Е. Коновальца розгромила 18 листопада 1918 р. війська гетьмана Скоропадското в 30 км південніше Києва (причина слабості гетьмана - див. попереднє питання). У середині грудня Скоропадський, зрозумівши безнадійність ситуації, відрікається від влади на користь Директорії і біжить у Німеччину. Внутрішня політика директорії носила закономірно суперечливий характер: а) издала закон про ліквідацію приватної власності на землю, але не могла його реалізувати, забороняючи самовільний поділ землі; б) уникаючи беззакония, лишила в недоторканності польські маєтки на У; в) у січні 1919 р. провела вибори в парламент («Трудовий конгрес»), але реальної законодавчої влади створити не могла; г) оголосила про об'єднання ЗУНР з УНР («Злука»), але через гостру класову боротьбу в обох державах об'єднання У залишилося на папері; д) прихильники Винниченко закликали до першочергового рішення соціальних проблем, а прихильники Петлюри - до зміцнення незалежності (через посилення армії й адміністративних органів). Зовнішня політика Директорії: 1) відношення із Сов. Росією: а) ворожість друг до друга; б) підтримка супротивників один одного (Росія - Радянську У, Директорія - ринулася до спілки з білогвардійцями, Антантою); в) відкрита війна один з одним (січень-лютий 1919 р.). 2) Відношення з Антантою: а) після поразки Німеччини - прагнення ввійти під заступництво Антанти (посилка представників у США, Англію, Францію, Італію й ін.; участь у Парижской мирної конференції і т.д.); б) ставка Антанти (особливо Франції) на Польщу; 3) Відношення з білогвардійцями: а) від військових дій (монархіст Денікін не визнавав незалежної У) до збройного нейтралітету перед настанням Червоної Армії в середині 1919 р. і до підтримки Врангеля в 1920 р., що стремились з'єднатися з Петлюрою і белополяками для спільної боротьби з радянською владою. 4) Відношення з Польщею: а) постійна боротьба з польськими домаганнями на західно-укр. землі (В. Галичина й ін.); б) проте в 1920 р. Петлюра йде на спілку з Пилсудским проти Сов. Росії (див. таке питання). Висновок: влада Директорії була Хитливої, через суперечливий характер внутрішньої і зовнішньої політики, чим і скористалася Сов. Росія в січні 1919 р., захопивши територію УНР; офіційно Директорія була ліквідована 20 листопада 1920 р. указом Петлюри, що привласнив собі усе її повноваження.

Проголошення ЗУНР та її злука з УНР. У Галичині - 18 жовтня 1918 р. у Львові відбулося загальне собранне укр. політичних діячів Галичини і Буковини, що обрало керівний орган - Національний Рада, що заявив про прагнення об'єднати усе західно-укр. землі в єдину державу (Галицню, Северо-Западною Буковину і Закарпаття). У листопаді 1918 р. Национальный Рад увів війська у Львів і в Східну Галицню, проголосив 18 листопада 1918 р утворення Западно-укрдинской Народної республіки (ЗУНР, Президент - Е. Петрушевич, голова уряду - К. Левицкий). Було зроблене таке: для захисту республіки - утворив власну Укр. Галицьку армію (УГА; 40 тис.), сформував місцевий адміністративний апарат керування (з австрійських органів влади на місцях), виступив проти націоналізації значних підприємств і передача землі селянам. Що відіпхнуло від Національної Ради селянські і робітники маси, прискорило утворення революційних Рад, Компартии В. Галичины і збройне повстання в Дрогобичі (квітень 1919 р.) із вимогою возз'єднання із Советской У. У результаті: підірвана зсередини ЗУНР не сумела відстояти В. Галичину і 3. Волынь, захоплену Польщею в червні-липні 1919 р.; уряд ЗУНР зі Львова переїхало в Станіслава. 3 листопада 1918 р. 10-тисячне Буковинське Вече висунуло вимогу: «Хочемо до У», унаслідок чого: 1) відповідно до рішення укр. і румунських парламентерів у Віден, місто Чернівц, повіти Заставна, Кицмань, Вашковцы, Выжныца цілком, а Черновицкий і Серетский частково створювали особливу укр. територіальну область; 2) мова йшла не про автономію в складі Австро-Угорщини, а про приєднання австрійські частини Укр. ой Буковини до УНР. На короткий час утворилася ЗУНР - буржуазна держава в 3. У в 1918-1919 р. Більшість земель З. У (В. Галичина, Сев. Буковнпа, Холмщина, Закарпаття), не змогло домогтися незалежності, тому що: 1) їхній повстання спалахували розрізнено друг від друга, були погано підготовлені, неорганизованны, поступалися в чисельності озброєнню військам сусідніх держав; 2) Сов. У. була не в силах зробити їм діючу поміч.

41.Встановлення радянської влади в Україні. Радянсько-польська війна і її наслідки для українців.В історію України 1919 р.увійшов встановленням радянської форми державності.Першим кроком на цьому шляху стала відмова більшовиків від попередньої назви держави-Українська Народна Республіка.З 6 січня 1919року держава,що стверджувалася в Україні радянськими багнетами,одержала нову назву-Українська Соціалістична Радянська Республіка(УСРР).Український уряд став називатися Радою народних комісарів(РНК),а його підрозділи –народними комісаріатами.Тимчасовий уряд перетворився на постійний.Ради існували переважно в губернських містах,а на місцевому рівні діяли військово-революційні комітети.Це можна пояснити тим,що більшовики,не впевнені в підтримці народних мас,робили ставку на диктаторські органи управління і не поспішали віддавати владу демократичним виборним радам.Навіть там,де ради обиралися.цей процес здійснювався під контролем ревкомів,які визначали кандидатів у депутати,блокували висунення в кандидати на багатопартійній основі,контролювали процес виборів тощо.Юридичне оформлення радянськоі державності на теренах України відбулося 10 березря 1919 р.,коли ІІІ Всеукраїнський з”їзд рад (Харків) прийняв першу Конституцію УСРР,розроблену на основі конституційної к