ТОП 10:

Розвиток капіталізму в Україні на рубежі ХІХ–ХХ ст.




Після реформи 1861 р. економіка України розвивалась стрімкими темпами, особливо значні успіхи були досягнуті в промисловості Майже 21% усієї промислової продукції Російської імперії вироблявся в Україні.
Економічний розвиток України на початку ХХ ст. мав ряд особливостей. По-перше, у цей період особливо інтенсивно відбувалася концентрація капіталу і виробництва. Ще наприкінці ХІХ ст. за ступенем концентрації промислового виробництва Україна вийшла на перше місце в імперії. В Україні формувалися численні, переважно великі акціонерні товариства, яким на початку ХХ ст. належала вся металургійна і гірничо-хімічна промисловість. Вони розпоряджалися і більшою частиною всіх капіталів.
На початку ХХ ст. в Україні вже не залишилося жодного металургійного заводу, який би не виробляв менше ніж 1 млн. пудів чавуну. А продукція тільки п'яти найбільших заводів-гигантів півдня України складала понад 25% виробництва чавуну всієї імперії. Значну частину вуглевидобутку Донбасу також забезпечували великі шахти, на кожній з яких видобувалося не менше 10 млн. пудів вугілля щорічно.
По-друге, в промисловості України розпочалося формування монополістичних об'єднань. Найпоширенішою формою монополій у початковий період їх існування стали синдикати (угоди самостійних виробників – власників підприємств про спільний продаж продукції через утворюваний ними об'єднаний орган по збуту). У 1902 р. було створено металургійний синдикат, котрий дістав скорочену назву «Продамет» (товариство для продажу виробів російських металургійних заводів). Основою синдикату були заводи України. Підприємства, що входили до «Продамету», являли собою великі комбінати, які об'єднували металургійні заводи з повним циклом виробництва, кам'яновугільні і залізорудні шахти. На їхню частку припадало більше половини усього виробництва різних видів чорних металів в країні.
У 1904 р. було створено синдикат «Продвугілля». До його складу увійшло 18 окремих акціонерних товариств, що добували близько 75% кам'яного вугілля в Донбасі.
Українські заводи входили також до загальноросійських синдикатів «Трубопродаж» (майже повністю монополізував збут труб), «Продвагон» (у 1905р. виконував понад 95% замовлень на рухомий склад залізниць). Продовжували діяти синдикат цукрозаводчиків, мостобудівних підприємств та ін.
По-трете, розвиток сільського господарства гальмувався поміщицьким землеволодінням, яке залишалося зосередженням відсталих і малоефективних форм виробництва, і селянським малоземеллям. В Україні на 1905 р. в руках 32,5 тис. дворян було майже 11 млн. десятин землі – у середньому по 334 десятини на маєток. У той же час 3 млн. селянських господарств мали 20 млн. десятин землі, тобто у середньому близько 7 десятин на одне господарство. Звичайно, створити на цій землі високоефективне фермерське господарство було неможливо.
По-четверте, розвиток капіталістичної промисловості сприяв інтенсивній спеціалізації сільського господарства України, а також окремих її регіонів. На початку ХХ ст. Україна вже була одним із головних районів капіталістичного землеробства в європейській Росії з чітко вираженою спеціалізацією на виробництві товарного зерна. Як зазначалося, в Україні вироблялося майже половина пшениці європейської частини Росії, а разом з ячменем вона давала зерна більше, ніж всі інші губернії європейської Росії разом узяті. В Степовій Україні господарства спеціалізувалися на вирощенні зернових, на Правобережжі – переважали технічні культури.
По-п'яте, відбувався процес капіталізації сільського господарства. Капіталізм, утягуючи, селянське господарство в товарно – грошові відносини, послідовно руйнував феодальні форми землеволодіння і насамперед, його станову обмеженність. Земля все більше входила в ринковий обіг, перетворюючись на товар і переходячи від дворян до представників інших станів (купців, заможних селян). Найбільш характерним це явище було на півдні України, де протягом 1877-1905 рр. дворяни розпродали понад 3,2 млн. десятин землі, або майже половину своїх володінь.
У розширені капіталістичного землеволодіння значну роль відігравала підприємницька аренда землі сільською буржуазією – куркульством. У руках куркулів зосереджувалося 40% орендного фонду землі.
В сільському господарстві поступово відбувалося витіснення залишків феодальної відробіткової системи новою капіталістичною системою вільного найму робочої сили. У великих господарствах стали активніше використовуватися удосконалені знаряддя праці і машини, упроваджувалися нові, більш прогресивні агротехнічні системи обробітку землі.
По-шосте, в економіку України як і інших регіонів імперії, широко проникав іноземний капітал. Особливо чітко це виявлялося у Донецько – Криворізькому регіоні, де переважна кількість шахт, рудників, заводів належала іноземцям. Загалом, в Україні іноземцям належало близько 90% акціонерних капіталів монополістичних об'єднань, переважна більшість прибутків яких спливала за кордон.

 

 

78. Зародження та становлення в Україні політичних партій наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.
На рубежі ХІХ-ХХ ст. Україна залишалася ареною діяльності загальноросійських політичних об'єднань. У 1898 р. була створена Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП). У 1903 р. РСДРП розкололась на помірковану(меншовики) і ліворадикальну(більшовики) течії. Меншовики орієнтувалися на парламентську боротьбу, реформи, демократичні свободи. Більшовики закликали до соціалістичної революції і диктатури. І більшовики, і меншовики намагалися закріпитися в Україні.
Наприкінці 1901-на початку 1902 р. була створена партія російських соціалістів-революціонерів (есерів). Ця партія взяла багато з тактики народників. Зокрема, вона широко застосовувала революційний терор. Немало прихильників есерівської партії було в Україні.
Незадоволені самодержавним режимом представники російської буржуазії, поміщиків та інтелігенції мріяли про ліберальне реформування Росії, перетворення імперії на конституційну монархію. Ліберали прагнули знайти й знаходили прихильників в Україні. Але у 1905 р. своєї партії російські ліберали не мали.
Загальноросійські політичні партії особливу увагу зосереджували на питаннях перебудови політичної, економічної системи країни, виробничих відносин. Національному питанню приділялася незначна увага.
На початку ХХ ст. на арену політичного життя виступили євреї – третя за чисельністю після українців і росіян етнична група України. У 1897 р. на з'їзді у Вільно була створена єврейська політична організація – Загальний Єврейський робітничий союз, або Бунд (у перекладі – союз). Бунд прагнув увійти на правах автономії до РСДРП. Але російські соціал-демократи не визнавали в своїй партії автономії. У 1903 р. бундівці були виключені із складу РСДРП і почали діяти як самостійна політична партія.
Початок ХХ ст. ознаменувався посиленням також українського національного руху, поступовим переходом його від культурно-освітньої діяльності до політичної, створенням перших українських політичних партій в Наддніпрянській Україні.
Важливим кроком на шляху до появи політичних партій було створення у 1897 р. на з'їзді громад в Києві Всеукраїнської загальної організації. Її почесними членами стали діячи «старої громади» В.Антонович, Л.Житецький, М.Лисенко та ін. До складу цієї організації увійшло майже 20 громад та чимало студентських груп. По суті це була остання спроба громадівського руху організаційно згуртувати патріотично настроєні національні сили. Проте її ставка на культурницьку діяльність вже не відповідала ні потребам часу, ні настроям значної частини учасників національного руху.
Важливу роль у переорієнтації визвольного руху на політичну діяльність став також вихід з друку у 1900 р. брошури Миколи Міхновського (харківський адвокат, активний діяч Братства Тарасівців) під назвою «Самостійна Україна». Ця брошура вперше в Наддніпрянській Україні відкрито проголосила завдання боротьби за власну незалежну державу. З іменем Міхновського, його брошурою пов'язують зародження українського національного руху в Наддніпрянщині, учасники якого боролися за повну самостійність України (самостійники). Міхновський наголошував, що українська інтелігенція має стати на чолі боротьби за здійснення великого ідеалу: створення єдиної, нероздільної, вільної, самостійної України.
Нові задачі вимагали й набагато вищого рівня організації учасників суспільно-політичного руху. Цей вищий рівень могли забезпечити політичні партії.
Історія виникнення українських політичних партій на східноукраїнських землях веде відлік від створення у 1900 р. на основі студентської громади Харкова Революційної української партії(РУП).Керівниками цієї першої політичної партії були Д.Антонович, Б.Камінський, Л.Мацієвич, М.Русов. Партія об'єднала своїх прихильників місцевих осередків, що функціонували у Києві, Харкові, Чернігові, Лубнах та інших містах.
Першим програмним документом цієї організації стала брошура М.Міхновського «Самостійна Україна». Хоча цей твір не був повноцінною програмою політичної партії, оскільки не декларував її основні напрямки діяльності, соціальну базу тощо. Проте вона містила низку важливих орієнтирів: створення політично незалежної української держави; провідна роль інтелігенції, яка повинна служити своєму народові; досягнення поставленої мети передбачалося через рішучу боротьбу усіма засобами; закликала до розмежування з представниками поміркованого крила національного руху.
Проте більшій частині рупівців не імпонувала категоричність, радикалізм, ставка на силові методи, якими були насичені сторінки «Самостійної України». Проте М.Міхновський та його прибічники твердо стояли на платформі цього документа. Це призвело до першого розколу в РУП та утворення у 1902 р. міхновцями Української народної партії (УНП), невдовзі стався другий розкол – у 1903 р. Від РПУ відмежувалася група на чолі з Б.Ярошевським, яка утворилаУкраїнську соціалістичну партію (УСП). УНП і УСП не були численними організаціями і не мали значного впливу в народних масах.
У 1904 р. РУП остаточно розпалася. Частина її членів на чолі з М.Меленевським заснували Українську соціал-демократичну спілку (УСДС), яка на правах революційної організації увійшла до меншовицької фракції Російської соціал-демократичної робітничої партії. Друга частина (більшість РУПу) лідером якої був економіст М.Порш, а також Д.Антонович, В.Винниченко, С.Петлюра у грудні 1905 р. трансформувалася в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). Програма УСДРП передбачала ідею автономії України, конфіскації земельної власності (муніципалізації земель) і вважала можливим об’єднання з РСДРП на федеративних засадах, хоча і не поділяла революційного екстремізму цієї партії.
З ініціативи колишніх діячів Київської громади восени 1904 виникаєУкраїнська демократична партія (УДП) на чолі з поміркованими діячами О Лотоцьким, В.Чехівським і Є.Чикаленко, а такожУкраїнська радикальна партія (УРП), яку очолили Б.Грінченко, С.Єфремов і Ф.Матушевський. Обидві партії були нечисленими і стояли на позиціях буржуазного лібералізму (тобто на платформі, близький до кадетської). Виступали вони і за надання Україні автономних прав. Не маючи принципових розбіжностей, обидві партії у 1905 р. об’єдналися в Українську демократично-радикальну партію (УДРП).
Отже на початку XX ст. помітно активізується діяльність українських політичних партій. З точки зору відношення щодо перспектив політичного розвитку України їх можна розподілити на дві групи: ті, що виступали за автономію України в федеративній Росії (автономісти) і ті, що виступали за самостійність України (самостійники).
Крім суто національних партій, на політичне життя України активно впливали загальноросійські партії: РСДРП (вважала, що капіталізм потрібно замінити соціалізмом за допомогою революції), есери ( головну силу бачили в селянстві), кадети (виступали за конституційну парламентську монархію), октябристи (наполягали на збереженні існуючого ладу, неподільної Росії), “Союз руського народа ” (чорносотенна організація).

 







Последнее изменение этой страницы: 2016-12-28; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.207.238.169 (0.004 с.)