Внутрішня та зовнішня політика лівобережних гетьманів доби «Руїна»

Гетьманом Лівобережної України обирають Івана Брюховецького. Це був яскравий представник доби Руїни. В своїй політиці він повністю визнавав зверхність царя та був палким прихильником Москви. Підписані так звані Московські статті не тільки підтверджували Переяславські статті 1659 року, та ще більше обмежували права українського народу. Та переповнив чашу народного терпіння складений 1667 року між Москвою та Польщею Андрусівський договір, на підписання якого українську сторону навіть не запросили. І Брюховецький, побоюючись загального повстання розуміє: єдиний шлях порятунку для України – вигнати московських воєвод та просити протекції турецького султана. Одночасно Брюховецький веде таємніф переговори з гетьманом Правобережжя Дорошенком, який також веде переговори з Туреччиною та Кримським ханом. На обох боках Дніпра починається повстання проти московської присутності на Україні. Весною 1668 року Дорошенко переходить Дніпро, тріумфіально крокуючи по Україні. Народ вітав його і переходив на його бік. Це був час найвижчого тріумфу Дорошенка. Коли він наблизився до с. Будищі поблизу Опішні, де стояв табір Брюховецького, козаки збунтувались проти Брюховецького і вбили його. Дорошенка проголошують гетьманом обох сторін Дніпра.

В тому ж таки 1668 році Дорошенко, змушений повернутися на Правобережжя для боротьби з почавшими наступ поляками прозначає наказним гетьманом Лівобережжя чернігівського полковника Дем’яна Многогрішного. З падіння па Правобережжі Дорошенка і тиском, в тому числі й військовим, з боку Москви Многогрішний клянется на вірність цареві та дістає його визнання як гетьмана Лівобережної України. Укладена ним в Глухові угода чіткіше визначала автономію України в складі Московської держави.Гетьман України позбавлявся права дипломатичних відносин, обмежувався перехід селян в козаки і навпаки. Глухівські статті дещо послаблювали централізовану політику царизму на Україні. Сам Многогрішний взявся за встановлення правопорядку та спокою на Лівобережжі, використовуючи для цього загони компанійців. Активно бореться з старшинською олігархією. Сам призначає та змінює полковників, сотників, без суду їх карає, накладає податкина старшину та духовенство. Але його нетактовність та самовласність, абсолютизм та невміння порозумітися з старшиною стають основними причинами змови проти нього. Від козацької верхівки до Москви пішли доносии, в яких Многогрішного обвинувачено в зв’язку з Дорошенком та в намірах перейти під зверхність Туреччини. 1672 року Дям’яна Многогрішного скинуто з гетьманування,

Протягом трьох місяців в Україні правила старшинська олігархія, намагаючись обмежити владу наступного гетьмана. І це дуже подобалось офіційній Москві. На Генеральній Раді біля Путивля було поновлено договір з Москвою та обрано нового гетьмана - Івана Самойловича. Беручи в свої руки булаву, Самойлович прийняв ряд умов, які обмежували владу гетьмана, також проводячи лінію старшинської верстви, надаючи державі аристократичного характеру. Перед усім він не мав права судити та карати представників старшини. Компанійський полк, який підкорявся безпосередньо гетьманові примусили розпустити. Самойлович не скликав Загальної Ради, а обмірковував всі справи з Радою Старшин. Створив інститут бунчуових товаришів, до якого входили переважно сини старшин, що перебували в близькому оточені гетьмана й виконували спеціальні доручення, готуючись зайняти посади, звільненні їхніми батьками. Поява такого інституту сприяла створенню старшинських династій на Лівобережжі. Та й взагалі, за 15 років правління І. Самойловича зформувалась гетьманська держава з монархічним характером.

В своїй зовнішній політиці Самойлович намагався підкорити всю Україну і боровся проти тенденцій Запоріжжя вести окрему політику. Він притягує під свою владу правобережних полковників. Довгий час свого гетьманування підтримував добрі відносини з Москвою. Щоб поширити кордони України, Самойлович радив цареві заявити Польщі претензії не Західну Україну, Волинь, Підлящща, Поділля, Підгір’я, Червону Русь, які завжди були частиною України. Також він намаговся приєднати до України Слободжанщину, яка була заселена українцями. Та ці обдва домагання не мали успіху. Також Самойлович був проти зближення Москви з Польщею. Взагалі, за час правління Самойловича старшина скаржилась на те, що він не скликав Ради, брав хабарі, роздавав родичам землю. Були нарікання на його некозацьке походження. Та головною причиною незадоволення козацької верхівки було намагання перетворити Гетьманську Україну на спадкову монархію, створивши власну династію правителів.

Таким чином, за часів гетьманування спочатку Многогрішного, а потім Самойловича на Лівобережній Україні скінчується доба Руїни і починається новий період - Гетьманщина.

26.Внутрішня та зовнішня політика правобережних гетьманів доби „Руїни". У 1677р. Правобережжя знову опинилося під владою Польщі. Тільки в 1713р. були встановлені польсько-шляхетські порядки. Поділивши Україну на чотири традиційні воєводства(Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське(Київ залишався під владою Росії), поляки почали продавати або роздавати величезні площі незайманих земель магнатським родам. Магнати принаджували на ці землі селян, пропонуючи їм наділи на термін від 15-20 років, та звільнення від усяких повинностей. Але з подальшим заселенням цих земель іде закріпачення селян. Шляхта всіляко заважала розвиткові міст. Багато міст були приватною власністю магнатів. Розвивалися мистецтво та зовнішня торгівля. Майже всі багатства, створені на Правобережжі йшли до кишень польських „королів”. У червні 1699р. польський сейм, побоючись наростання нової хвилі національно-визвольного руху на Правобережжі, прийняв постанову про ліквідацію козацьких полків. Це рішення не було визнане козаками і привело до повстання. У 1688р. Палій розпочав заходи по об’єднанню Правобережної та Лівобережної Укр., щоб захиститись від Туреччини та Криму. Втративши надію на допомогу Москви, Палій підготував по всій території Правобережжя повстання проти Польщі(1702-1704). Розмах повстання нагадував Хмельниччину. Були взяті такі міста-фортеці як Біла Церква, Могилів, Бердичів, та ін. Однак у 1704р. повстання почало розгортатися з новою силою. Козацьке самоврядування було встановлене в кількох районах Поділля і Брацлавщини. Повстанцям допомагали запорожці, козацтво з Лівобережжя. За таких обставин Петро1 дав наказ Мазепі окупувати Київщину та Волинь. Гетьман прийшов на Правобережжя як союзник Польщі., заарештував С.Палія, придушив повстання. Після повстання козацький військово – територіальний устрій на Правобережній Укр.. було ліквідовано.

27.Соціально-економічне та політичне становище Слобідської України в 2-йполовиніXVII ст. - XVIII ст. У середині!7 ст. Царський уряд дозволив кільком хвилям українських втікачів осісти тут і встановити незалежне самоврядування на козацький звичай. Основою економічного ладу Слобожанщини було хліборобство „ Жалувані грамоти” закріпляли право володіння землею. Успіхи в розвитку господарства сприяли виникненню міст: Острозька (1652), Суми (1655), Харкова(1656). У 60-х рр. На Слобожанщині існувало вже 57 міст і містечок. Вони були великими господарськими осередками. У Харкові, наприклад, щороку виготовляли тисячі килимів. Міста в адміністративному відношенні підпорядковувалися цаоським воєводами і козацькій старшині. Слобідська Укр. поділялась на полки, названі за п’ятьма основними поселеннями: Харківський, Охтирський, Острозький, Ізюмський та Білгородський адміністративний окрг.Полковники обиралися на довіцний термін. Цар призначав воєводу із резиденцією в Бєлгороді, який наглядав за ділами козаків і з якими кожен з п’яти полковників спілкувався окремо. Таким чином, зосереджуючи значне населення, що дедеалі зростало, Слобожанщтна була неспроможною відігравати самостійну політичну роль.

28.І.Мазепа. Політика російського уряду щодо України під час Північної війни. З 1700 р. Росія веде війну з Швецією за вихід до Балтійського моря. У цю війну була втягнута й Україна. Український гетьман зважився на проведення переговорів з королемШвеції Карлом 12 з метою створення українсько-шведського військово-політичного союзу, після того як дізнався про намір московського царя Петра 1 ліквідувати політичну автономію України.Цьому сприяло різке зростання податкових, військових та інших товарів, яких зазнавала Гетьманщина під час Північної війни з боку московської адміністрації, а також вимога царського уряду повернути Правобережну Україну до складу Речі Посполитої. Крім того І.Мазепа прагнув забезпечити незалежність України у випадку перемои в ній шведів, відповідно укладено договір між двома сторонами. У жовтні 1708р. шведська армія вступила на україхнські землі. Такий розвиток подій змусив І.Мазепу відкрито перейти на сторону шведів і об’єднатися з ними для ведення війни з Москвою. Відсутність більшої частини козацьких військ ні Україні., жорсткість царських репресій та інші причини не дали можливости гетьману надати шведам суттєвої допомоги. Після цього гетьмана було знято з посаді. Новим гетьманом з наказу Петра 1 було обрано Івана Скоропадського. Україна була поділена на дві частини- одну меншу, яку купувало шведське військо, і другу-більшу, яка перебувала під владою гетьмана Скоропадського, фактично Москви. Пізніше армія Карла 12 перестає існувати. Шведський король разом з Мазепою тікає до Туреччини, де 22 серпня 1709р. помирає у м.Бандерах. Причинами провалу гетьманських планів були – переоцінка сил шведів, вузькість соціальної бази руху, деморалізація українського суспільства внаслідок жорстких репресій.

Іван Мазепа прагнув об’ днати в єдиній державі всі українські землі-Лівобережжя, Правобережжя, Запоріжжя, Слобожанщину. Він передбачав побудову на україні станової держави Західноєвропейського зразка із збереженням традиційного козацького устрою. Гетьман підписав новий договір з Москвою-„ Коломацькі статті”., які закріплювали автономію України.Як представник Гетьманської держави І. Мазепа часто був учасником переговорів між Москвією, Кримським ханством, Османською імперією та Річю Посполитою.Щирим прихильнтком Москви гетьман залишався доти, доки Петро1 не почав ламати основи української автономії.

29.Політика обмеження автономного устрою Гетьманщини в XVIII ст. Ліквідація автономії українських земель: передумови і наслідки.На кінець 17 ст після відвоювання поляками правобережжя та утвердження автономії війська Запорізького, під безпосередньою зверхністю гетьманів лишалося близько третини території, що колисьбула підвладна Хмельницькому- ще десь 1/ 6 сучасної площі Укр. Цей Лівобережний край українці називали Гетьманщиною, а московити- Малоросією. До неї входило 10 полків(Стародубський, Чернігівський, Ніжинський, Прилуцький, Київський, Гадяцький, переяславський, Лубенський, миргородський, Полтавський.. Землеволодіння польських магнатів і шляхти було ліквідоване і одночасно фільваркова панщинна система господарства. Великими землевласниками стали гетбмани та старшинська верхівка.Зросли землеволодіння церкви та монастирів. Одночасно зросла залежність селян від старшин, збільшувалися їхні повинности, погіршилося становище рядових козаків. Основною галуззю економіки залишалося сільське господарство, насамперед землеробств, будувалися млини. Міські торги та ярмарки сприяли формуванню територіальних ринків, а згодом і всеукраїнського ринку. Зміни у суспільному устрої сприяли зростанню міст.Нйвищим органом законодавчої влади формально залишалися загальні військові Ради, де вирішувалися всі найважливіші питання життя держави. Однак, з часом їх значення та роль істотно підупали. Усі військово-політичні, судово-адміністративні та фінінсові функції зосереджував в своїх руках гетьман. Він роздавав землі, вершив суд, затвержував на посадах полкову та сотенну старшину. У своїй діяльності гетьман спирався на генеральну старшину- обозного, суддю, писаря, осавула, хорунжного та ін. У структурі державних установ центральне місце займала Генеральна військова канцелярія, яка реалізувала універсали та розпорядження гетьмана. Найвищим судовим органом України був Генеральний військовий суд. Уся територія Гетьманщини поділялася на полки, що в свою чергу складалися із сотень. Спершу полковники та сотники обиралисяю Пізніше їх почав назначати гетьман і царській уряд. У межах окремих сіл організовувалися курені, очолювані отаманами. Усі поточні справи на території полку чи сотні вирішували полкові чи сотенні канцелярії