Інноваційна політика сучасної держави. Особливості інноваційної політики в Україні.

Під інноваційною політикою слід розуміти комплекс принципів та взаємопідтримуючих економічних, правових, організаційних і соціальних методів планування, стимулювання, регулювання та контролю процесів інноваційної діяльності в науково-технічній та виробничій сферах. Основним завдання державних органів є визначення мети інноваційної політики, основних принципів її здійснення, а також механізму реалізації відповідних заходів.

Метою інноваційної політики провідних країн світу є сприяння розвитку науки й техніки, підвищення інноваційної активності, що забезпечує конкурентоспроможність національної продукції на світовому ринку, обороноздатність країни, покращує екологічну ситуацію, а також сприяє розвитку венчурного довгострокового бізнесу. Виходячи з цієї мети, держава визначає пріоритетні напрями розвитку інноваційної діяльності та обирає основні шляхи підтримки підприємств, які працюють над виконанням державних інноваційних програм.

Пріоритетні напрями — це тематичні сфери науки і техніки, які мають першочергове значення для досягнення перспективних і поточних цілей соціально-економічного розвитку. Вони формуються під впливом національно-економічних, політичних, екологічних та інших чинників. Залежно від масштабу вирізняються глобальні (загальносвітові), міжнародні (система країн) і національні (окремі країни) пріоритети розвитку науки й техніки.
Пріоритетні напрями деталізуються в переліку критичних технологій, які мають міжгалузевий характер, при цьому ураховується їх вплив на конкурентоспроможність продукції, якість життя, поліпшення екологічної ситуації.

Пріоритетні напрями реалізуються у вигляді важливих міжгалузевих проектів і програм зі створення, освоєння та поширення технологій, що здатні кардинально змінити технологічний базис економіки. Наприклад, міжнародні пріоритетні напрями ЄС на 1994—1998 pp. були відображені в 19 програмах, які охоплювали інформаційні технології та телекомунікації, програми виробничих технологій і матеріалів, навколишнього середовища і клімату, біомедицини й охорони здоров'я, сільського господарства і керованого термоядерного синтезу.

Держава одночасно розробляє і принципи, на основі яких буде проводитись політика в науці та в інноваційній сфері, а також механізм реалізації цієї політики. Ці принципи залежать від економічної системи, яка склалась у країні, механізмів економіко-правового регулювання економічних відносин, соціального розвитку країни. Практично в усіх індустріальних країнах нововведення є одним з пріоритетних напрямів у політиці уряду, адже це основа національної незалежності й економічного розвитку. Наприклад, у довгостроковій програмі реформ Б. Клінтона1, яка була ухвалена Конгресом у 1993 p., головна роль відводилась досягненню країною світового науково-технічного лідерства. Програма передбачала послідовну реалізацію доктрини «глобальної технологічної конкурентоспроможності США в умовах глобальної конкуренції».

Уряди західноєвропейських країн, починаючи з 90-х років, як уже зазначалось, підсилили увагу до інноваційних проблем. У прийнятих спеціальних програмах розвитку нововведень передбачались заходи щодо стимулювання інноваційної діяльності фірм, формувались нові механізми міжнаціонального співробітництва в рамках ЄС зі створення інновацій.

Інноваційна політика є важливою частиною державної економічної політики, але разом з тим має самостійний характер і є динамічним інструментом державного господарювання та підприємництва. Інноваційна політика спрямована на створення сприятливих умов для розвитку інноваційних процесів; на концентрацію фінансових ресурсів на пріоритетних напрямах науки, зменшення ризику приватних компаній у процесі розробки нової високотех-нологічної продукції; складання комплексних прогнозів національного інноваційного розвитку; формування цільових науково-технічних програм; створення ринку для нововведень, скорочення витрат фірм, що здійснюють НДДКР; на поширення науково-технічних знань як найважливішого економічного ресурсу.

До основних принципів державної інноваційної політики належать:

1) урядова підтримка фундаментальних досліджень;

2) пріоритет інновацій над традиційним виробництвом;

3) свобода наукової і науково-технічної творчості;

4) правова охорона та патентний захист інтелектуальної власності;

5) інтеграція наукової, науково-технічної діяльності й освіти;

6) підтримка конкуренції у сфері науки і техніки, інноваційної діяльності;

7) концентрація ресурсів на пріоритетних напрямах НДДКР;

8) створення загальногосподарського, інноваційного клімату; заохочення відновлення капіталу особливими пільгами при впровадженні нових, що раніше не використовувались у виробництві, видів устаткування, сировини, матеріалів, енергії;

9) заохочення розвитку відсталих районів і стримування зростання існуючих агломерацій;

10) підготовка та перепідготовки кадрів для нових і новітніх
галузей виробництва;

11) сприяння розвитку міжнародного наукового співробітництва;

12) ефективність (економічність) інноваційних процесів.

Пріоритет інновацій над традиційним виробництвом передбачає визнання за наукою провідної ролі в системі продуктивних сил. Тільки використовуючи на практиці результати наукових досліджень, можна забезпечити конкурентоспроможність продукції та самих підприємств. Свобода наукової та науково-технічної творчості в контексті інноваційної діяльності забезпечується відповідними законодавчими актами та Конституцією держави. Інтеграція наукової, науково-технічної діяльності й освіти зміцнює взаємозв'язки між системою освіти та науково-виробничими системами, що дає змогу прискорити впровадження інновацій у виробництво, а наукову діяльність орієнтувати на вирішення виробничих проблем.

Принцип підтримки конкуренції у сфері науки, техніки й інноваційній діяльності означає поєднання стимулювання з функціонуванням інноваційних структур в умовах конкурентного середовища. Держава стимулює інноваційну активність, сприяє розвитку науки, малого інноваційного підприємництва й обмежує діяльність підприємств-монополістів через антимонопольне законодавство. Зростає чисельність інноваційних фірм, які конкурують між собою, що стимулює інноваційний розвиток. Концентрація ресурсів на пріоритетних напрямах забезпечує вирішення глобальних першочергових проблем інноваційної діяльності, розроблення відповідних програм з урахуванням інноваційного потенціалу держави, які становлять основу сучасного технологічного прогресу. Наприклад, США прагне стати світовим науково-дослідним центром, де буде зосереджена більшість усіх принципових наукових розробок планети і налагоджений процес дослідного виробництва найсучасніших, технічно складних і дорогих промислових виробів та систем, що стане новою спеціалізацією країни в міжнародному поділі праці.

Інноваційна політика ґрунтується передусім на пріоритетах загальної економічної політики і має динамічний характер.

Увесь період становлення та розвитку системи державного регулювання інноваційної активності в розвинених країнах можна умовно розділити на три етапи.

1. Початковий етап (із середини 40-х до кінця 60-х років) охоплює два напрями державної політики, які між собою були недостатньо скоординовані й організаційно розділені на науковий та промисловий. Перший напрям державної політики був спрямований на підтримку НДЦКР у вищій школі, підготовку наукових кадрів і проведення фундаментальних досліджень у державних лабораторіях.

Другий напрям був націлений на регулювання галузевої структури виробництва, підтримку НДЦКР підприємств і сумісних з власним сектором досліджень.

Науково-технічна політика цього періоду окреслювалась обмеженим колом завдань, першими ланками інноваційного процесу, накопиченням знань та ресурсів, і практично не розглядались шляхи, спрямовані на практичне використання одержаних результатів.

Починаючи з 70-х років, увага до проблем нововведення посилилась у зв'язку з серйозними труднощами, які виникли під час промислового освоєння результатів науково-технологічних розробок у рамках великомасштабних стратегічних програм атомного, авіакосмічного і телекомунікаційного профілів. Саме в цей період виникло поняття інноваційної політики, постали питання пошуку та розроблення нових засобів стимулювання НДЦКР, прискорення впровадження у виробництво одержаних результатів. Збільшилось коло організацій, які залучались у сферу державного втручання, виникла необхідність об'єднання наукової й технічної політики з іншими напрямами державного регулювання, економічною, промисловою, енергетичною та соціальною, а також із засобами у сфері підготовки й використання робочої сили. Пошук нових шляхів стимулювання інноваційного розвитку започаткував створення центрів нововведень, кооперацію навчальних закладів і промислових фірм у здійсненні НДДКР (створення технопарків та інших організаційних форм взаємозв'язку науки й виробництва).

Третій етап (з 80-х до кінця 90-х років) характеризується формуванням законодавчих основ інноваційної політики, її нормативної бази, яка має стратегічний характер, розширенням методів стимулювання інноваційної діяльності; створенням нових організаційних форм проведення сумісних міжнаціональних наукових досліджень; підвищенням мобільності наукових кадрів; подальшим розвитком інформаційної технології як чинника економічного зростання у XXI ст. Слід зазначити, що західні вчені інформацію розглядають не як просту сукупність даних, а як ті можливості, що безпосередньо має людина, що володіє відповідними знаннями та вміннями, здатністю до самовдосконалення, вільного співробітництва з іншими людьми.

У працях О. Тоффлера, П. Друкера, Д. Белла, Ф. Махлупа, Дж. Гелбрейта розглядаються закономірності становлення й розвитку «високоінформаційного суспільства» та характер структурних зрушень, пов'язаних із цим явищем. Зокрема, набувають поширення погляди, згідно з якими суспільство поділятиметься на соціальні групи (класи) не на основі відношення людини до власності, а з урахуванням її належності до виконання певних суспільних функцій, доступу до інформації та можливості оволодіння нею [8, 9,21,25,43].

«Соціальна нерівність виникає внаслідок нерівного доступу до освіти; неосвіченість — довічний супутник громадян другого сорту», — пише з цього приводу Ф. Фукуяма1. Західні вчені наголошують на тому, що в наш час інформація є найбільш демократичним джерелом влади, оскільки всі мають до неї доступ, а монополія на володіння знанням узагалі неможлива.

Унікальність інформації як чинника виробництва полягає в можливостях її самозростання завдяки інтелектуальним здібностям людини. Споживання інформації не означає її ліквідацію, а сприяє появі принципово нового рівня знань. Виникає ланцюгова реакція: знання породжують нові знання.

Уведення до наукового обігу категорій, пов'язаних з інформаційно-структурними зрушеннями та трансформаційними процесами, що йдуть за ними, зумовило зміни традиційного в економічній теорії розуміння обмеженості ресурсів, особливостей їх кінцевого споживання в процесі суспільного господарювання та вивели світову науку на новий рівень розвитку. Загальноприйнятими стали положення про об'єктивність переходу до суспільства, в якому «інформація та знання набувають статусу основного виробничого ресурсу», — вважає, зокрема, К. Кумар1.

Отже, як стверджують західні вчені, навіть та країна, яка не має достатніх матеріальних і фінансових ресурсів, може досягти високих темпів зростання та технологічного прориву за рахунок використання інтелектуального потенціалу нації й «людського капіталу». Ці твердження вкрай актуальні для сучасної України.

Особливість інноваційної політики України визначається тим, що українська економіка розвивалась як підсистема єдиного народногосподарського комплексу СРСР, виробляла лише 20 % кінцевого продукту та була зорієнтована на обслуговування промислового виробництва інших союзних республік. З моменту проголошення акта про політичну незалежність перед Українською державою постало актуальне завдання створити власну економічну систему, що має функціонувати на ринкових засадах. Важливою особливістю трансформаційного процесу перехідного періоду в Україні є його інверсійний характер (тобто формування ринкового господарства в умовах уже існуючого індустріального суспільства). Функціональна заміна централізовано керованих планових зв'язків на ринкові в системі державного управління економікою обов'язково супроводжується глобальними структурними перетвореннями на всіх рівнях суспільного життя. Особливе місце в цьому процесі належить реструктуризації економіки. її складовими, на думку провідних українських економістів, слід уважати:

— структурні зрушення (тобто виведення основних фондів з виробництва без заміни та відшкодування тощо);

— капіталоновацію, створення нових виробничих структур на базі принципово нових технологій;

— структурне трансформування, що поєднує перші два напрями та передбачає оптимізацію заміни старих фондів і економічних форм існування підприємницької діяльності на нові.

Кінцевою метою ринкових перетворень, як відомо, є створення в Україні соціально орієнтованої та внутрішньо збалансованої національної економіки, що може органічно інтегруватися в систему міжнародного поділу праці та посісти відповідне місце серед розвинених країн світу. Реалізація цієї стратегії, виходячи з реалій сучасного становища України, можлива лише за умов упровадження науково обґрунтованої державної політики структурної переорієнтації економіки, що має інноваційно-інвестиційну спрямованість.

Верховна Рада України ухвалила в 1991 р. Закон «Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності». Цим законом визначено сутність, цілі, напрями та основні принципи державної науково-технічної політики, окреслено основні риси організаційної структури державного управління науково-технічною діяльністю, дано характеристику форм і методів державного впливу на розвиток науково-технічної сфери. У Законі проголошено, що державна науково-технічна політика — це складова соціально-економічної політики України, яка визначає основні цілі, напрями, принципи, форми та методи діяльності держави в науково-технічній сфері. Усі складові державної науково-технічної політики є єдиними, тобто вони взаємопов'язані й тісно взаємодіють, що ілюструє рис. 5.2.

Відповідно до положень «Концепції науково-технологічного та інноваційного розвитку України» (схваленою постановою Верховної Ради України від 13 липня 1999 р. № 916-XIV) в умовах жорсткого дефіциту коштів в основу формування і реалізації державних пріоритетів у сфері науки та технологій покладено принципи відповідності основних напрямів науково-технологічного розвитку головним проблемам та перспективам розвитку суспільства. Отже, головними пріоритетами державної політики України визначені:
• у сфері наукового розвитку: фундаментальна наука, прикладні дослідження і технології, в яких Україна має значний науковий, технологічний, виробничий потенціал і які здатні забезпечити вихід вітчизняної продукції на світовий ринок; вища освіта, підготовка наукових і науково-педагогічних кадрів з пріоритетних напрямів науково-технологічного розвитку; наукове забезпечення вирішення проблем здоров'я людини та екологічної безпеки; система інформаційного та матеріально-технічного забезпечення наукової діяльності;

• у сфері технологічного розвитку: дослідження та створення умов для високопродуктивної праці й сучасного побуту людини; забезпечення медичних закладів медичною технікою, а населення — лікарськими препаратами, засобами профілактики і лікування; розроблення ресурсо-, енергозберігаючих технологій;

- сучасних технологій і техніки для електроенергетики, переробних галузей виробництва, передусім агропромислового комплексу, легкої та харчової промисловості;

- у сфері виробництва: формування наукомістких виробничих процесів, сприяння створенню та функціонуванню інноваційних структур (технопарків, інкубаторів тощо); створення конкурентоспроможних переробних виробництв; технологічне й технічне оновлення базових галузей економіки держави; упровадження високорентабельних інноваційно-інвестиційних проектів.

Основним механізмом реалізації пріоритетних напрямів мають бути загальнодержавні та галузеві наукові й науково-технологічні програми1.

Пріоритетними напрямами прогресивних структурних зрушень та інноваційного оновлення виробництва в Україні традиційно вважаються літакобудування, ракетно-космічна галузь, суднобудування, машинобудування (приладобудування, виробництво енергетичного устаткування та важке машинобудування). У нашій країні є високий науково-технічний потенціал визнаних у світі власних наукових шкіл та унікальних технологій розроблення нових матеріалів, біотехнології, радіоелектроніки, фізики низьких температур, ядерної фізики, електрозварювання, технологій у галузі інформатики, телекомунікацій та зв'язку тощо. Для збереження та примноження цього потенціалу в Україні прийнято низку національних комплексних програм. Відповідно до Закону України «Про національну програму інформатизації» Верховна Рада України затвердила Завдання цієї Програми на 1999— 2001 pp. (постанова Верховної Ради України від 13 липня 1999 р. № 914-XIV). Крім того, особливої підтримки потребують ядерна енергетика, космічна діяльність тощо.

Прикладом державного захисту цих сфер виробництва стало прийняття Закону України «Про державну підтримку космічної діяльності» (від 16 березня 2000 р. № 1559-Ш); постанови Кабінету Міністрів України «Про заходи щодо забезпечення функціонування, збереження та подальшого розвитку унікальних об'єктів космічної діяльності» (від 26 лютого 2000 р. № 404); Закону України «Про дозвільну діяльність у сфері використання ядерної енергії» (від 11 січня 2000 р. № 1370-XIV). Здійснюється Національна програма підтримки літакобудування, створення промислових зразків та серійне виробництво літаків АН-70, АН-70Т, АН-140, ТУ-334. Ця інноваційно зорієнтована галузь виробництва принесла Україні визнання на міжнародних ринках. Однак окремі успіхи не вирішують усіх проблем, які гальмують інноваційний розвиток держави.

Наступне погіршення економічної ситуації в країні не дало можливості забезпечити відповідне фінансування наукових досліджень і реалізацію цих пріоритетних напрямів. Більш того, протягом 1990—1999 pp. кількість розробок зі створення нових видів техніки і технологій в Україні зменшилось у 3,2 раза, з них розробок, технічний рівень яких відповідає світовому — у 3,4 раза. Бюджетне фінансування інноваційної сфери становило 0,41 % від ВВП у 1999 р. (у 1998 р. цей показник дорівнював 1 %; у 1997 р. — 0,44; у 1996 р. — 0,46; у 1995 р. — 0,45 %).

Для України поки що характерні відсутність радикальних (базових) інновацій, незначна кількість інноваційної продукції принципової новизни, низька інноваційна активність підприємств. Наприклад, нові технічні рішення на рівні винаходу були використані у процесі створення лише 9 % загальної кількості зразків нової техніки1.

До основних причин, які перешкоджають розвитку інноваційних процесів у державі, належать такі:

відсутність цілісної кодифікованої системи законодавства, яке має врегулювати правовідносини у сфері інноваційної діяльності;

• розрив між необхідним обсягом інвестиційних ресурсів для інноваційної реструктуризації економіки та фактичним їх обсягом;

• великий ризик розробки та освоєння інновацій і відсутність механізмів щодо покриття та страхування цих ризиків;

«низький рівень підготовленості керівників та персоналу на мікро- і макрорівнях до здійснення управління інноваційним процесом на всіх стадіях його життєвого циклу;

• недостатність інформації про новітні технології, пропозиції їх трансферту та кон'юнктуру інноваційного ринку.

Внаслідок дії зазначених та інших причин, які гальмують інноваційний розвиток країни, раніше створений науково-технічний потенціал залишається без попиту, що знов-таки призводить до його руйнації і стагфляції економіки.

94. Контрольна влада в сучасній державі та її інститути. Інститут омбудсмена (народного правозахисника) і його особливості.

Контрольна функція та контроль як один із методів управ­ління так або інакше властиві всім органам держави. Але лише в другій половині XX ст. контрольна функція одержа­ла оформлення як самостійна гілка державної влади.

Контрольна влада — гілка державної влади, що посідає самостійне місце в системі розподілу влади. На відміну від адміністративного і судового контролю, які є функцією інших гілок влади, вона має самостійне місце й організа­ційно відособлена від інших гілок влади. Контрольна влада займається розслідуванням, перевіркою, вивченням стану справ і не має права втручатися в оперативну діяльність установ і підприємств. Звичайно органи контрольної влади доповідають про результати перевірок іншим органам дер­жави, які й уживають відповідних заходів до порушників. Самі ж органи контрольної влади, як правило, жодних санкцій застосовувати не можуть.

Специфіка побудови контрольної влади полягає в тому, що органи контролю розосереджені, не мають єдиної ієрар­хічної системи, і кожний з них здійснює частину повнова­жень із загальнодержавного контролю. Сфера застосування контрольної влади не обмежена: вона має право контролю­вати навіть законодавчу владу.

За предметом контролю розрізняють такі види органів контрольної влади:

1) органи конституційного контролю (загальні суди в англо-саксонських країнах, конституційні суди, конститу­ційні ради, органи релігійно-конституційного контролю вкраїнах ісламу). Здійснюють контроль за конституційністю (відповідністю конституції) законів та інших нормативно-правових актів, а подекуди й дій — наприклад, виборів президента;

2) органи загального нагляду (прокуратура, публічні міністерства). Здійснюють нагляд за дотриманням режиму законності, тобто визначає точність і одноманітність ви­конання і застосування законів державними органами (іно­ді і фізичними, і юридичними особами);

3) органи фінансового контролю та антимонопольніоргани (рахункова палата, антимонопольний комітет). На них покладається завдання контролю над витрачанням
коштів державного бюджету, над дотриманням режиму економічної конкуренції;

4) органи контролю за дотриманням прав людин (парламентський комісар, омбудсман).

5.13. Омбудсман у сучасній державі

Міжнародна асоціація юристів прийняла таке визна­чення терміну омбудсман: «Служба, передбачена Консти­туцією або актом законодавчої влади й очолювана неза­лежним публічним посадовцем високого рангу, який є відповідальним перед законодавчою владою, одержує скар­ги на державні органи від постраждалих осіб, службовців, працедавців або діє за власним розсудом і уповноважений проводити розслідування, рекомендувати коректуючі дії та представляти доповіді».

У більшості держав омбудсман призначається парламен­том, підзвітний парламенту та/або спеціальному парла­ментському комітету. Крім того, відомі виконавчі (призна­чаються урядом або главою держави), муніципальні і гро­мадські омбудсмани.

За характером повноважень розрізняють загальних і спеціалізованих омбудсманів. Загальний омбудсман здій­снює захист прав всіх категорій населення, а спеціалізова­ні — захист окремих соціальних груп (дітей, військово­службовців, жінок тощо.). Наприклад, у більшості країн Європи діють дитячі омбудсмани.

Коло повноважень і загальних, і спеціалізованих омбуд­сманів має національно-державні відмінності. Так, в Іспанії він, окрім захисту прав і свобод людини, здійснює нагляд за діяльністю адміністративних органів. У Франції — оці­нює застосування законів із погляду справедливості, в На­мібії ще й розслідує скарги про надмірне використання природних ресурсів. У цілому інститут омбудсмана — це позаюрисдікційний контроль над тим, чи не порушує адмі­ністративна (або будь-яка інша) практика прав людини.

У більшості країн будь-який громадянин може безпо­середньо звернутися до омбудсмана. У Франції та Великій Британії таке звернення є можливим тільки через парла­ментарія. Інакше кажучи, громадяни не мають з омбудсма-ном прямого контакту. Скарга передається спочатку депу­тату палати громад, який сам вирішує, чи направити її омбудсману («парламентський фільтр»). Омбудсман діє не тільки за скаргами громадян, а й за власною ініціативою.

Все частіше разом із загальним омбудсманом призначаєть­ся кілька спеціалізованих: з охорони приватного життя, із захисту прав споживачів, з національних питань, у військо­вих справах тощо. Головний із них визначає напрями ді­яльності інших.

В Україні відповідно до Конституції парламентський контроль над дотриманням конституційних прав і свобод людини здійснює Уповноважений Верховної Ради з прав людини, який може призначати своїх представників.

Інститут омбудсмана не претендує на монополію у захи­сті прав громадян, проте покликаний гарантувати їм допо­могу як неупереджений і кваліфікований орган, який діє неформально, невідкладно і безкоштовно. Цей інститут поєднує владні початки та демократичність, високий сту­пінь відвертості та публічності.

Межі діяльності омбудсмана визначаються: по-перше, розглядом скарг, що поступають парламентаріям; по-друге, встановленням компетенції, що не поширюється на судову діяльність; по-третє, тим, що повинна бути скарга грома­дянина на дії посадовців.

Право контролю не представляє омбудсману можливість скасовувати або змінювати рішення відповідного держав­ного органу. Омбудсман лише дає цим органам рекоменда­ції, а якщо вони не виконуються, то звертається до парла­менту. Регулярний звіт перед парламентом входить до обов'язку омбудсмана. Для виконання своїх функцій ом­будсман наділений правом вимагати від державних органів і посадовців надання необхідних матеріалів і документів.