Склад правопорушення . Вина і винність.

Правопорушення — це протиправне, винне, соціально шкідливе діянн_я (дія чи бездіяльність) деліктоздатної особи, яке тягне за собою юридично визначені негативні наслідки для правопорушника. Ознаки правопорушень характеризуються таки­ми загальними рисами правової поведінки. За своєю Соціальною значущістю ця поведінка соціально шкідлива, тобт_о спричиняє чи може спричинити шкоду нормаль­ним суспільним відносинам, що розвиваються у правовій формі, правам, свободам, законним інтересам суб'єктів. Ця шкода може бути різною, залежно від наслідків протиправного діяння, його соціальної оцінки (матеріальною і моральною, знач­ною і незначно_ю) За психологічними ознаками правопорушення як вчинок завжди має свідомо-вольовий, тобто здійснюється під контролем волі і свідомості суб'єкта. Правопорушенням є лише те діяння, яке скоюється як результат прояву усвідомленої волі особи і вчинене з її вини. Дія, що завдає шкоди інтересам, які охо­роняються законом, є об'єктивно протиправною, але правопору­шенням її назвати не можна при відсутності вини. Юридична ознака правопорушення полягає в його протиправності. Держава в законі фіксує ознаки правопорушення, що вказують на Динаміку, інтенсивність поширення негативних для суспільства вчинків. Тому закон може оперативно змінювати «ме­жу», яка відділяє за формальними ознаками правомірну і проти­правну поведінку. Критерієм правомірності дій має бути право як втілення справедливості, тому саме з позиції гарантованих кон­ституцією прав і свобод людини повинні розцінюватися державою ознаки протиправності діянь. Інакше — в умовах недемократичного режиму державна влада може свавільно, самостійно і за своїми уподобаннями, ігноруючи правовий критерій, визначати формально-юридичні критерії протиправності і міру відповідаль­ності за правопорушення. З точки зору юридичних наслідків правопорушення як юри­дичний факт породжує охоронні правовідносини, в межах яких реалізуються заходи відповідальності за скоєне правопорушен­ня. Таким чином, для суб'єкта правопорушення юридичні на­слідки завжди будуть негативними. Водночас правопорушення мо­же розцінюватися як юридичний факт, на основі якого: виникають процесуальні правовідносини у зв'язку з притягненням суб'єкта до відповідальності і, відповідно, виникають нові для суб'єкта про­цесуальні права й обов'язки; змінюються або припиняються ті правовідносини, учасником яких був суб'єкт (наприклад, звіль­нення працівника у зв'язку з учиненням ним крадіжки; змінення умов договору однією стороною за невиконання чи неналежне виконання зобов'язань другою стороною та ін.). Отже, правопо­рушення завжди передбачає можливість настання юридичних наслідків, які виражаються у втратах правопорушником благ ма­теріального, особистого й організаційного характеру. Зовнішня (об'єктивна) характеристика правопорушення по­лягає в тому, що воно завжди виступає як діяння суб'єкта (дія чи бездіяльність), яке з юридичної точки зору виражене: в невико­нанні суб'єктом своїх обов'язків, що випливають з договору чи за­кону; в недотриманні заборон, установлених правовими нормами; у зловживанні суб'єкта своїми правами, створенні будь-яких пере­пон у використанні своїх прав іншими суб'єктами (наприклад, правомочностей власника стосовно володіння, користування, розпо­рядження своїм майном) і т. д. Різноманітні наміри, думки з приво­ду скоєння правопорушень самі по собі не є правопорушеннями і вважаються юридично нейтральними доти, доки вони не прояви­лися як конкретні протиправні вчинки (діяння) суб'єктів. Контролюючі можливості держави полягають у тому, що во­на може запустити державний механізм притягнення до юридич­ної відповідальності за правопорушення з метою поновлення по­рушених прав суб'єктів з наступним покаранням правопорушни­ка. Слід враховувати, що правопорушення можливе лише тоді, коли воно скоєне деліктоздатним суб'єктом, тобто суб'єктом, здатним згідно з законом самостійно нести юридичну відпові­дальність за власні винні протиправні діяння. Таким чином, попередній аналіз правопорушень приводить до висновку про те, що правова поведінка може бути визнаною право­порушенням, якщо вона є: діянням (дією чи бездіяльністю); проти­правною; винною; соціально шкідливою (небезпечною); караною. Склад правопорушення. Ознаки, які лягли в основу поняття правопорушення, конкретизуються в категорії складу правопо­рушення — такої його моделі, яка закріплена законодавчо сто­совно кожного виду правопорушень. Склад правопорушення — це сукупність передбачених зако­ном об'єктивних і суб'єктивних ознак протиправного соціально шкідливого діяння, за вчинення якого винна особа несе юридичну відповідальність. Склад правопорушення містить чотири елементи: об'єкт, об'єк­тивну сторону, суб'єкт і суб'єктивну сторону правопорушення. Об'єкт правопорушення — це ті суспільні відносини та цін­ності, що охороняються правом. Не існує правопорушень, у яких був би відсутній об'єкт. Однак сам об'єкт може розглядатися з двох точок зору: як загальний і як безпосередній. Під загальним об'єктом правопорушення розуміють систему суспільних відно­син, які функціонують, розвиваються й відновлюються на ґрунті загальновизнаних у суспільстві цінностей, що відображені в праві, ним регулюються й охороняються. Безпосередніми об'єктами є різнорідні види суспільних відносин з приводу матеріальних і не­матеріальних благ (честі, гідності, здоров'я та ін.) у різноманітних сферах життя і відповідні їм права та законні інтереси суб'єктів права — майнові, трудові, політичні та інші. Об'єктивна сторона правопорушення — це зовнішній прояв самого протиправного вчинку. До обов'язкових елементів об'єк­тивної сторони в так званих матеріальних складах правопору­шення належать: діяння (дія чи бездіяльність суб'єкта); його шкідливі наслідки (їх настання або загроза настання). Необхід­ним причинний зв'язок між діянням і наслідками, які настали. Крім обов'язкових, будь-яке правопорушення має факультативні елементи: спосіб, місце, оточення і час скоєння правопорушення. Кожен з них додатково характеризує суб'єкта правопорушення, ступінь суспільної шкоди від його посягання, роль кожного пра­вопорушника в разі співучасті, обставини, що обтяжують або пом'якшують вину суб'єкта. Суб’єкт правопорушення — це фізична чи юридична особа, яка скоїла правопорушення. Необхідна ознака суб'єкта правопо­рушення — його деліктоздатність, тобто можливість, що визначається законом, особи відповідати за свої діяння. На відміну від юридичних осіб, деліктоздатність яких виникає з моменту їх створення (наприклад, офіційної реєстрації), деліктоздатність фізичної особи визначається законом з урахуванням віку і здат­ності людини контролювати свою поведінку волею і свідомістю. Саме тому, наприклад, суб'єктом злочину, згідно зі ст. 22 Кримі­нального кодексу України, визнається фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до кримінального зако­нодавства може наставати кримінальна відповідальність. Суб'єктивна сторона правопорушення (вина) — це психічне ставлення особи до скоєного нею діяння та його шкідливих на­слідків. Правопорушенням визнається лише діяння особи, яка здатна усвідомлювати значення свого вчинку і керувати ним, тому відсутність такої властивості робить її неделіктоздатною. Здат­ність особи усвідомлювати значення свого вчинку (інтелектуаль­ний аспект) і керувати ним (вольовий аспект) — необхідна умова оцінки вини, яка залежно від конкретного поєднання цих характе­ристик і може виступати у двох основних формах: умислу і необе­режності. У свою чергу, умисел виступає у вигляді прямого або побічного, а необережна форма вини — у вигляді самовпевненості або недбальства. При прямому умислі особа усвідомлює проти­правний характер свого вчинку, передбачає ті наслідки, які можуть чи повинні настати, і бажає їх настання. При побічному умислі особа в такій же ситуації не бажає, але свідомо допускає мож­ливість настання шкідливого результату свого діяння, однак бай­дуже до нього ставиться. Необережна форма вини має свою спе­цифіку інтелектуального і вольового аспектів психічного ставлен­ня особи до свого діяння: при самовпевненості особа усвідомлює протиправність свого діяння, передбачає можливість настання шкідливих наслідків, однак легковажно розраховує на їх за­побігання (тому що переоцінює свої здібності або ж недооцінює складність й небезпечність ситуації). При недбальстві особа не усвідомлює шкідливості свого вчинку і не передбачає можливості настання протиправного результату, але повинна і могла їх перед­бачити (наприклад, у разі посадової недбалості). Розрізняють дві форми вини: умисел і необережність. Умисел: 1) Прямий умисел полягає в усвідомленні правопорушником суспільно шкідливого характеру вчиненого ним діяння, передбаченні можливості або неминучості настання протиправного результату, причинного зв'язку між ними, а також бажання їх настання; 2) Непрямий умисел встановлюється якщо правопорушник усвідомлював протиправність свого діяння, передбачав можливість настання протиправного результату, не бажав, але свідомо допускав наслідки або ставився до них байдуже.
Необережність: 1) Протиправна самонадеятельность (легковажність) складається в усвідомленні правопорушником шкідливості свого діяння, передбаченні можливості настання протиправного його результату з легковажним розрахунком на його запобігання, покладаючись на самого себе, свої вміння, навички, майстерність і т.п. без достатніх на те підстав. 2) Протиправна недбалість виражається в тому, що правопорушник не усвідомлює шкідливості свого діяння, не передбачає можливого настання протиправного його результату, хоча за всіма обставинами справи за умови необхідної пильності і передбачливості він міг і повинен був його передбачити.

68.Понятття і види правопорушень. Зловживання правом.

Правопорушення — це суспільно небезпечне винне проти­правне діяння (дія або бездіяльність) деліктоздатного суб'єкта, за яке чинне законодавство передбачає юридичну відповідальність.

Кожне правопорушення конкретне, оскільки його чинить конк­ретний індивідуальний чи колективний суб'єкт у певний час, у певно­му місці. Щоб визнати ту чи іншу дію правопорушенням, необхідно встановити, чи має вона ознаки правопорушення.

До основних ознак правопорушення належать:

1) суспільна небезпечність (шкідливість), тобто спричинення шкідливих наслідків чи загроза спричинення таких наслідків за­конним інтересам особи, суспільства, держави, які охороняються законом (шкода може бути моральною, матеріальною та фізич­ною);

2) правопорушенням може бути тільки діяння — тобто у вигляді активної дії (наприклад, вчинення крадіжки) або у формі бездія­льності — коли норми права зобов'язують особу зробити певні дії, а особа їх не виконує (наприклад, ненадання допомоги).

Правопорушення завжди є актом дії суб'єктів. Думки, наміри, переконання, почуття, погляди, соціальні або особисті властиво­сті особи не є правопорушеннями і відповідно не можуть висту­пати як підстави юридичної відповідальності;

3) протиправність діяння, тобто це діяння повинно безпосередньо порушувати вимоги конкретної норми права. Діяння, не врегу­льовані чинним законодавством не вважаються правопорушен­ням;

4) винність діяння, тобто внутрішнє ставлення особи до вчинено­го суспільно небезпечного діяння і його наслідків у формі умис­лу чи необережності. Про винність йде мова тоді, коли особа по­винна була обрати варіант поведінки, але вчинила дії всупереч правовим нормам;

5) деліктоздатність суб'єкта, яка вчинила правопорушення, тобто особа за віком і станом психічного здоров'я усвідомлює харак­тер своїх дій, керує ними та передбачає їх наслідки, а також мо­же нести юридичну відповідальність за їх здійснення. Особа по­винна усвідомлювати, що вона діє протиправно, якщо вона цього не усвідомлює (через малоліття, неосудність або інші об­ставини), то не буде і правопорушення;

6) юридичне карне діяння, тобто за його вчинення передбачаєть­ся певні вид і міра юридичної відповідальності у вигляді втрат особистого, майнового, організаційного чи матеріального харак­теру;

7) причинний зв'язок між діянням і соціально небезпечними наслідками, що наступили, тобто такі наслідки зумовлені саме цим діянням, а не іншими причинами.

Відсутність хоча б однієї з названих ознак не дозволяє розгляда­ти діяння як правопорушення. Ознаки правопорушення повинні аналі­зуватись у сукупності, системно. Для того, щоб те чи інше конкретне діяння було визнано правопорушенням, необхідно, щоб воно відпові­дало певним ознакам, які дозволяють відмежовувати правопорушення від порушення інших соціальних норм і утворюють поняття "склад правопорушення".

Зловживання правом - особливий вид правової поведінки, яке полягає у використанні громадянами своїх прав недозволеними способами, що суперечать призначенню права, внаслідок чого наноситься збиток (шкода) державі, суспільству, окремій особистості. Ознаки: 1) не характеризується явною протиправністю - виражається в соціально шкідливий поведінці уповноваженої особи, що спирається на належне йому суб'єктивне право, 2) характеризується явною протиправністю, тобто відноситься до розряду правопорушень - виражається у виході особи за межі встановленого законом обсягу суб'єктивного права, яке тягне за собою спотворення призначення права.

69. Юридична відповідальність. Види юридичної відповідальності.

Юридична (ретроспективна) відповідальність — це особливий вид соціальної відповідальності.

Юридична (ретроспективна) відповідальність — це юридичний обов'язок правопорушника зазнати примусового позбавлення його певних соціальних благ чи цінностей (матеріальних, духовних чи особистих), які належали йому до факту правопорушення.

Ознаки юридичної відповідальності:

• це один з видів державного примусу у формах каральних і правовідновлювальних заходів;

• це негативна реакція держави на правопорушення та суб'єкта, винного в його вчиненні;

• виникає тільки за наявності правопорушення;

• здійснюється лише за умови встановлення складу правопорушення;

• має зовнішній характер;

• здійснюється компетентним органом відповідно до закону та при дотриманні певного процедурно-процесуального порядку та форм;

• виражається в обов'язку особи (правопорушника) зазнати певних втрат особистого" організаційного чи матеріального характеру.

Залежно від видів правопорушень розрізняють і види юридичної відповідальності:

• кримінальна відповідальність — полягає в застосуванні виду й міри кримінального покарання до винної у вчиненні злочину фізичної особи;

• адміністративна відповідальність — полягає в накладенні на винних фізичних осіб (в окремих випадках — юридичних осіб), які порушили правила поведінки, що діють у сфері державного управління та інших урегульованих адміністративним законодавством сферах, адміністративних стягнень (штраф, втрати спеціальних прав, попередження та ін);

• цивільно-правова відповідальність — полягає в накладенні цивільно-правових стягнень (неустойки, штрафу, пені, відшкодування збитків) на фізичну чи юридичну особу за невиконання або неналежне виконання зобов'язань, або за заподіяння позадоговірної майнової шкоди, а також за порушення деяких особистих немайнових прав (честь, гідність, ділова репутація);

• дисциплінарна відповідальність — здійснюється у формі накладення адміністрацією підприємств, установ, організацій дисциплінарних стягнень внаслідок порушення дисципліни. Розрізняють види дисциплінарної відповідальності: трудову, військову, службову, навчальну та ін.;

• матеріальна відповідальність — різновид юридичної відповідальності працівника за майнову (матеріальну) шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на нього трудових обов'язків;

• конституційна відповідальність — особливий вид юридичної відповідальності, що має складний політико-правовий характер, настає за вчинення конституційного правопорушення та знаходить свій вияв у передбачених конституційно-правовими нормами особливих несприятливих наслідках для суб'єкта конституційного делікту.

Трудова відповідальність існує в таких сферах суспільних відносин як дисципліна праці, охорона та добросовісне поводження з майном. Відповідальність у трудовому праві поділяється на дисциплінарну та матеріальну. Вони відрізняються за правовим змістом, юридичними наслідками, процедурою застосування заохочень і стягнень; але в обох випадках суб'єктом відповідальності виступає працівник. Негативна дисциплінарна відповідальність - це застосування до винуватого працівника в порядку та на умовах, передбачених законодавством про працю, дисциплінарних стягнень у вигляді обмежень особистого або організаційного характеру. Розрізняють загальну та спеціальну дисциплінарну відповідальність. Загальна дисциплінарна відповідальність передбачена КЗпП України і правилами внутрішнього трудового розпорядку, вона застосовується до всіх без винятку працівників (ст. 447 КЗпП України). Спеціальна дисциплінарна відповідальність визначає особливості правового статусу окремих груп працівників і здійснюється: в порядку підлеглості; відповідно до статутів про дисципліну; на підставі окремих нормативно-правових актів. У юридичній літературі розрізняють такий вид відповідальності як матеріальна відповідальність працівників (ст. 130-138 КЗпП України), що інтерпретується як вид негативної юридичної відповідальності працівника за матеріальну шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації, внаслідок порушення покладених на нього трудових обов'язків (ст. 130 КЗпП України). Разом з тим, матеріальна відповідальність може бути повною та обмеженою1. У сучасній юридичній науці дискутується питання про видову самостійність фінансової, процесуальної, кримінально-виконавчої, сімейної, міжнародної, екологічної та деяких інших видів юридичної відповідальності.

70. Штрафна і право відновлювальна відповідальність: поняття та призначення.

Юридична відповідальність виступає як охоронне правовідношення між державою (в особі компетентного органу або посадових осіб) і правопорушником, в процесі якого останній зазнає певних несприятливі для нього правових наслідків.
Серед юристів набуло поширення поділ юридичної відповідальності на два різновиди - штрафну і правововідновну, залежно від змісту санкцій як штрафних (каральних) і правововідновну. Ці різновиди санкцій по різному служать правопорядку: штрафні санкції (кримінальні, адміністративні, дисциплінарні) встановлюють межі покарання або стягнення, які призначаються правопорушника відповідно до складом правопорушення; правовостановітельние санкції (цивільно-правові) спрямовані на усунення шкоди і носять абсолютно визначений характер, оскільки розмір збитку може бути точно визначений незалежно від встановлення обставин правопорушення.
Особи притягаються до штрафного відповідальності, покаранню або стягненню на основі рішення, яке виноситься в установленому законом порядку. Тому при штрафний відповідальності так важлива кваліфікація правопорушення, індивідуалізація покарання, реалізація заходів примусу, нарешті, вихід зі стану відповідальності.
Особа, яка вчинила правопорушення, за яке настає правововідновна відповідальність може в будь-який момент без втручання державних органів відшкодувати заподіяну шкоду, відновити порушені права, виконати обов'язки і припинити протиправне стан. Для правововідновної відповідальності визначальне значення має точне визначення існуючих обов'язків правопорушника. Вона припиняється відразу ж по виконанню правопорушником свого обов'язку. На відміну від цього штрафна відповідальність не тільки не завершується реалізацією покарання, але й передбачає стан покарання (судимості), специфічний шлейф відповідальності, який тягнеться за правопорушником. Штрафна відповідальність протікає в строго процесуальній формі і не може бути завершена ні на одній зі стадій свого розвитку.

71. Державно-правовий примус. Заходи державного примусу: юридична відповідальність, заходи захисту, профілактичні заходи.

Державний примус – здійснюваний на основі закону державними органами, іншими уповноваженими на те організації, посадовцями, фізичний, психічний, майновий або організаційний примус в цілях дотримання і виконання правових приписів. Примус існує в будь-якому людському суспільстві і є одним з необхідних методів підтримки в нім організованості і порядку. Суть примусу зводиться до такої дії, в результаті якої людина поводиться всупереч своїй волі, але в інтересах суспільства і держави. Примушується член суспільства до виконання обов'язків, до дотримання заборон. Державний примус - це психологічний, матеріальне чи фізична (в тому числі насильницьке) вплив повноважних органів і посадових осіб держави на особистість з метою змусити її діяти в інтересах держави. Державний примус обмежує свободу людини, ставить в таке положення, коли у неї немає вибору, крім варіанту, запропонованого владою. За допомогою примусу придушуються, гальмуються інтереси і мотиви антисоціальної поведінки, примусово знімаються протиріччя між загальної та індивідуальної волею, стимулюється суспільно корисна поведінка. Державний примус буває правовим і неправовим. Правовим вважається державний примус, вид і міра якого суворо визначені правовими нормами і який застосовується в законних процесуальних формах.

Існує інша класифікація методів діяльності держави, методів здійснення функцій держави. Можна виділити: 1) централізованнний метод. Суть його полягає в тому, що держава встановлює єдині правила для всієї своєї території, не допускаючи самостійності адресатів своїх владних приписів. Це метод єдиного, однакового здійснення влади, жорсткої владної діяльності; 2) децентралізований метод. У цьому випадку здійснення влади відбувається на основі визнання ідей самоврядування, певної самостійності суб'єктів гос- ва; гос- во не втручається в усі сфери суспільного життя, не всі сфери регулюються зверху, централізовано; залишається великий простір для діяльності суб'єктів держави, які можуть приймати рішення з урахуванням специфіки того чи іншого регіону. У діяльності сучасних держав обидва методи поєднуються. Заходи державного примусу можуть застосовуватися у зв'язку з екстремальними соціальними умовами, військовими діями і стихійними лихами. Держава використовує також профілактичні заходи в інтересах своєї безпеки, охорони прав громадян. Наприклад, застосовується огляд багажу, особистий огляд, перевірка документів. Такого роду державний примус принципово змінюється від санкцій, пов'язаних з фактами протиправної поведінки. Ці заходи становлять особливу групу в системі гос-ного примусу, але вони також повинні бути регламентовані нормами права. Питання про державний примус безпосереднім чином пов'язаний з уявленнями про обов'язок права, оскільки його втілення в життя визначається як соціальної та особистісної цінністю, так і гарантованістю державою.

За своїм конкретним змістом державний примус ділиться на фізичне і психічне (психологічне). Обоє ці виду примусової дії різні за змістом, але виражають загальну суть. Той або інший вид державного примусу визначається сферою дії на об'єкт.

Мірою фізичної дії звернені до фізичної (особистою або матеріальною) сторони існування суб'єкта, тоді як психічний державний примус безпосередньо обернений на психіку людини. Фізичний примус строго індивідуалізований, а психічний примус може бути спрямований і на колектив осіб, хоча і в цьому випадку воно "розсіюється" по індивідах.

Об'єкт психічного державного примусу має складну структуру: в психіці людини взаємодіє раціональна, емоційна і вольова сфери. Зовнішня поведінка людей в індивідуальних вчинках або у складі певної групи продиктована їх внутрішньою психічною діяльністю, при цьому вольові акти психіки породжуються як думками, так і почуттями, що взаємновпливають один на одного. Впливаючи на розум і почуття ззовні, можна зумовити волю людини, сформувати її "зсередини" і пробудити до прояву у вигляді вольової дії. Завдання психічного примусу полягає в збудженні такого мотиву поведінки, який, вступаючи в боротьбу з іншими мотивами, повинен здолати їх і схилити суб'єкта до необхідної поведінки. Як правило, це мотив страху перед несприятливими наслідками непокори, бажання уникнути їх. Із зовнішнього боку він виражається в дії на свідомість і волю обличчя правової норми або акту її застосування, що містять державно-владну заборону або припис певної поведінки. Функція психічного державного примусу - попередження правопорушень. Психічний державний примус тісно пов'язаний з переконанням.

Безпосереднім об'єктом фізичного примусу є фізичне буття суб'єктів громадського життя. Фізичний державний примус виражається у фізичній дії на громадське положення, майно, грошові кошти осіб або їх об'єднань. Впливаючи на цей об'єкт, можна вплинути на свідомість особи і таким чином мотивувати необхідну поведінку.

ля правової науки і практики дуже важливо з'ясувати співвідношення і взаємозв'язок юридичної відповідальності і державного примусу, їх загальні і відмітні риси. Тим біліше що в літературі вони нерідко або отожествлялись, або, навпаки, протиставляються.

Юридична відповідальність найчастіше визначається через різні форми державного примусу. Це пояснюється тим, що правова відповідальність, як правило, розглядається лише в позитивному аспекті. В результаті уся проблема відповідальності зводиться в основному до боротьби із злочинністю.

Між тим державний примус застосовується тільки при негативній (ретроспективною) відповідальності як допоміжний засіб, який не можна поширювати на усі різновиди відповідальності.

Відповідальність є форма реалізації санкцій правових норм, реалізація ж санкцій, що передбачають заходи покарання правопорушників, неможливі без застосування державного примусу. У наслідку цього юридична відповідальність виступає правовою формою здійснення державного примусу.

Юридична відповідальність є одним з видів соціальної відповідальності, завжди пов'язаної з можливістю застосування примусової сили держави.

Категорія соціальної відповідальності досліджується як юристами, так і філософами. У філософській літературі відповідальність трактується як один з елементів структури особи, що визначає ступінь свободи і характер поведінки людини. Філософи розглядають відповідальність в двох аспектах: активному і ретроспективному. Відповідальність в активному аспекті розцінюється як усвідомлення особою свого боргу перед суспільством, класом, окремим колективом, іншими людьми, усвідомлення сенсу своїх вчинків, узгодження їх зі своїми обов'язками, обумовленими громадськими зв'язками людини.

Відповідальність в ретроспективному сенсі розуміється як відповідальність за минулу поведінку, яка виражається у вчинках, що порушують певні соціальні норми; тобто ретроспективна відповідальність - це відповідальність за досконалі правопорушення. У цьому і полягає сенс юридичної відповідальності.

Слід підкреслити, що в справжній роботі юридична відповідальність розглядається саме як специфічне правове явище, що є один з видів державного примусу, правових норм, що забезпечують виконання.

Метою справжньої глави є усебічне освітлення поняття "Юридична відповідальність як вид державного примусу" відповідно до його трактування у вітчизняній юридичній літературі і сучасному законодавстві Російської Федерації, у тому числі - в Конституції РФ, прийнятої 12 грудня 1993 р. Юридична відповідальність буде розглянута як вид державного примусу, а також принципи застосування цього інституту в сучасній юридичній практиці.

Значення, місце юридичної відповідальності в правовій надбудові визначаються її функціями. Основна функція юридичної відповідальності забезпечення нормальної дії механізму правового регулювання. Юридична відповідальність виступає як одна з юридичних гарантій суворого, неухильного дотримання і виконання норм права, як ефективний засіб забезпечення його реалізації.

Юридична відповідальність настає як реакція у відповідь держави на досконале протиправне діяння. За здійснення правопорушення держава засуджує правопорушника, позбавляючи його яких те благ; таким чином, здійснення правопорушення переводить суб'єкта права з сфери регулятивних правовідносин позитивної відповідальності в сферу охоронних правовідносин негативної відповідальності.

Юридична відповідальність це відповідальність правового характеру, тобто, вона підпорядкована загальним принципам цієї правової системи, нормативно регламентована (закріплена в нормах права), здійснюється через юридичні механізми (застосування права) в розвинених процесуальних формах.

Враховуючи вказані ознаки правової відповідальності, її особливості в суспільстві, можемо дати визначення загального поняття правової (юридичною) відповідальності в обох її основних аспектах. Юридичну відповідальність можна визначити як обов'язок усіх осіб і організацій поступати (поводитися, будувати свою лінію поведінки) строго відповідно до приписів правових норм (вибираючи в їх рамках найбільш оптимальний і раціональний варіант поведінки), завжди бути готовими відзвітувати за виконання своїх правових обов'язків перед державними органами (чи за їх дорученням перед органами громадськості), а у разі невиконання (порушення) зазнати передбачені правом міри державного примусу або (замість них з санкції держави) інші заходи державної або громадської дії, вживані з метою перевиховання, попередження подібних порушень і відшкодування заподіяного збитку.

Залежно від сфери соціальної діяльності соціальну відповідальність, розділяють на відповідальність політичну, юридичну, моральну, відповідальність перед громадськими організаціями.

Юридична відповідальність традиційно розроблялася в правовій науці як відповідальність ретроспективна, тобто вона безпосередньо зв'язується з протиправною поведінкою. По відношенню до суб'єктів права юридична відповідальність набуває державно-примусового характеру. Це відбувається через те, що держава, закріплюючи норми права, визначає юридичну відповідальність незалежно від волі і бажання правопорушників. Державний примус в житті проявляється через різні форми, іноді не пов'язані з юридичною відповідальністю. Таким чином, юридичну відповідальність відрізняє не просто державний примус, а лише державний примус до виконання норм права. Останнє виражається в різних видах діяльності правоохоронних органів. По-перше, в контролі за юридично значущою поведінкою суб'єктів права. По-друге, в діяльності компетентних органів по розслідуванню і встановленню фактів правопорушень. По-третє, в застосуванні до правопорушників передбачених законом санкцій.

Державний примус до виконання норм права характеризується також тим, що сама ця діяльність строго регламентована законом, має свої правові рамки.

Юридична відповідальність проявляється в процесі здійснення державного примусу, але виникає тільки після встановлення факту правопорушення, особливо наявність в нім складу правопорушення. Таким чином, склад правопорушення є фактична основа юридичної відповідальності, а норма права - правова основа, без неї юридична відповідальність не існує.

Ясно, правопорушення і юридична відповідальність нерозривні, оскільки правопорушення завжди і відразу породжує юридичну відповідальність. Реальний зміст і міру юридичної відповідальності за здійснення правопорушником протиправного суспільно небезпечного діяння виражається в застосуванні до нього санкції.

Головним в правовому положенні правопорушника є обов'язок відповісти за скоєне, що виникає внаслідок здійснення ним правопорушення, полягає в несприятливих наслідках особистого або майнового характеру, визначуваних санкцією правової норми. Причому законом передбачений не лише обов'язок відповідати за скоєне, але і володіння об'ємом прав.

Повернемося до санкції, вона є: несприятливі наслідки правопорушення, вказані у відповідній нормі права, які застосовуються до правопорушника компетентними органами. Застосування санкції в правовій державі одночасно пов'язане з громадським засудженням правопорушника, що завдає шкоди громадським або особистим інтересам. Хоча не усі санкції носять каральний характер (обмежують права і покладають обов'язки на правопорушника), але усі вони мають на увазі застосування державного примусу через виконання обов'язку під примусом і містять в собі несприятливі для нього наслідки, які і є юридичною відповідальністю. Юридична відповідальність тісно пов'язана з санкцією правової норми і реалізується через застосування цієї норми компетентним державним органом. Таким чином, юридична відповідальність є примусово виконуваним обов'язком, який виник у зв'язку з правопорушенням і реалізується в конкретному правовідношенні.

Деякі учені розглядають юридичну відповідальність як правовідношення між державою і громадянином, при якому держава в особі своїх органів має право покарати правопорушника, а він зобов'язаний зазнати це покарання. По цих поглядах, у правопорушника виникає як би обов'язок зазнати певні позбавлення, встановлені державно-владним шляхом за правопорушення. Але це все ж занадто формальне розуміння юридичної відповідальності, що ідеалізується, оскільки не всякий правопорушник, особливо злочинець, переймає на себе обов'язок "зазнати" покарання, навпаки, він всіляко прагне його уникнути.

Підсумовуючи вищесказане, можна визначити, що юридична відповідальність - це встановлені законом заходи дії на правопорушника, що містять несприятливі для нього наслідки, вживані державними органами в порядку, також встановленому державою.

Юридична відповідальність, будучи однією з форм соціальної відповідальності, в той же час по цілому спектру ознак відрізняється від усіх інших видів.

Передусім, вона завжди оцінює минуле: це відповідальність за дію (бездіяльність), яка вже мала місце, сталася, тобто юридична відповідальність - відповідальність ретроспективна. Цим юридична відповідальність відрізняється від організаційної, політичної і інших видів відповідальності, обернених в майбутнє.

Далі, юридична відповідальність встановлюється за порушення правових вимог, а не за їх виконання. На жаль, дуже часто можна зустріти штампи, коли "прописують" в законопроектах відповідальність за дотримання правових положень: за достовірну інформацію (а потрібно за недостовірну), за виконання договірних зобов'язань (а потрібно за порушення і тому подібне).

Про зв'язок юридичної відповідальності з державою вже згадувалося. Але тут важливо підкреслити, що тільки держава встановлює заходи цієї відповідальності і тільки органи держави їх здійснюють в порядку, який також встановлюється державою. І заходи ці завжди мають несприятливі наслідки для правопорушника: майнові, фізичні, політичні і інші. Важливо відмітити, що ці наслідки лягають додатковим тягарем на його плечі. Якщо, приміром, що узяло гроші у борг змушують їх віддати або що самовільно зайняло житлову площу виселяють, то тут не можна вести мову про юридичну відповідальність. Якщо ж правопорушник понесе який-небудь ущерб, обтяження, а не тільки примусово виконає свій обов'язок, який він з яких-небудь причин добровільно не виконував, то в наявності буде юридична відповідальність. Наприклад, правопорушник повертає не лише викрадену річ, але і сплачує штраф за досконале їм дрібне розкрадання.

Юридична відповідальність поєднується з д