Поняття цивільного правопорушення



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Поняття цивільного правопорушення



В основі цивільно-правової відповідальності є правопорушення (ст. 610 ЦК України) де перша – наслідок перетворення деліктного зобов’язання у цивільно-правову відповідальність, а друге – причина. Правопорушення – неправомірна поведінка, яка призводять до шкідливих наслідків матеріального чи морального характеру для потерпілого. Ним є невиконання диспозиції норми цивільного права: а) імперативу незалежно від волевиявлення учасників цивільно-правових відносин; б) диспозитивної норми цивільного права якщо потерпілий вважає що його суб’єктивне право чи охоронюваний законом інтерес порушене і він звертається з вимогою про його поновлення та відшкодування завданого збитку чи шкоди.

На методологічному рівні зазначимо, що слід розрізняти порушення норм цивільного права взагалі та порушення взятого на себе за договором чи покладеного на боржника за інших підстав зобов’язання. Як вказано у ст. 610 ЦК України, порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання). Це дві різні речі, що принципово відрізняються між собою і в той же час мають подібні риси: порушення юридичного обов’язку, шкідливі наслідки порушення для одного із учасників правовідносин та для суспільства у виді порушення встановленого правопорядку у приватній сфері; передбачені законом чи іншою нормою права негативні наслідки у виді санкцій. Але правопорушення є атрибутом зобов’язального права і пов’язане із порушенням зобов’язань.

Як слідує із гл. 51 ЦК України цивільно-правова відповідальність – пов’язується із зобов’язальним правом як його невід’ємним атрибутом. Притягнення порушника до цивільної відповідальності є впливом на нього із застосуванням державного примусу на підставі рішення суду. Якщо зобов’язана особа не виконує юридичний обов’язок, то вона вчинила правопорушення. Його наслідком є передбачені законом чи договором негативні наслідки для деліквента, в разі відмови їх виконати добровільно внаслідок чого вони перетворюються у цивільно-правову відповідальність самого деліквента, або осіб, які відповідають за дії деліквента (батьки, піклувальники тощо). Цивільно-правова відповідальність є ретроспективною і настає за вже скоєне правопорушення в разі відмови деліквента чи зобов’язаних за нього боржників добровільно виконати юридичний обов’язок.

Цивільне правопорушення – різновид правопорушення, яке полягає у невиконанні юридичного обов’язку та приписів актів цивільного законодавства, посягає на майнові та особисті немайнові права кредиторів, має свої ознаки та свій склад. Серед його ознак визначають:

небезпечність – порушується правопорядок у приватній сфері, дестабілізуються нормальні людські чи економічні відносини, виникають локальні та загальні наслідки. Локальні наслідки проявляються в тому, що порушені права та правомірні інтереси кредиторів, а загальні – в порушенні економічної,екологічної, психологічної рівноваги;

шкідливість – завдається шкода охоронюваним нормами цивільного права суб’єктивним правам і законним інтересам кредитора і розкривається через категорії «майновий збиток» та «моральна шкода»;

винність – психічне ставлення порушника до самого правопорушення та його наслідків;

караність– обов’язок перетерпівати негативні наслідки, що передбачені санкцією цивільно-правової норми, зокрема відшкодувати завданий збиток чи причинену шкоду.

В доктрині права розрізняють загальний (генеральний) делікт та спеціальні делікти. Загальний (генеральний) делікт визначає загальні умови відповідальності за заподіяння позадоговірної шкоди і виявляється в наступних положеннях як презумпціях:

1) шкода, заподіяна особі або майну громадянина підлягає відшкодуванню особою, яка заподіяла шкоду;

2) така шкода зазвичай відшкодовується у повному обсязі

3) факт заподіяння шкоди особі чи майну громадянина визнається протиправним (презюмується), якщо особа, яка заподіяла шкоду, не доведе, що була уповноважена на скоєння дій, якими була заподіяна шкода, або діяв у стані необхідної оборони чи крайньої необхідності, тобто правомірно;

4) склад цивільного правопорушення, як підстави деліктної відповідальності закріплений у загальній нормі про деліктні зобов’язання і охоплює: шкоду, протиправну поведінку, причинний зв’язок і вину заподіювача. С.С. Алексєєв у своїх ранніх роботах пропонував визначати склад цивільного правопорушення через об’єкт, об’єктивну сторону, суб’єкт та суб’єктивну сторону, але цей підхід не отримав підтримки.

Цивільно-правове порушення має специфічний склад (corpus delikti civile). Він є повним і охоплює всі чотири загально визнані підстави, про які йдеться нижче, спеціальним, якщо законом встановлені додаткові підстави притягнення до відповідальності (за шкоду, яка завдана при виконанні службових обов’язків працівником роботодавця) та усіченим, коли один або два елементи не є обов’язковими (відповідальність за шкоду, яка завдана джерелом підвищеної небезпеки). До загальних елементів цивільно-правопорушення відноситься:

1)протиправність – такі діяння боржника, як невиконання чи неналежне виконання зобов’язання боржником (ст. 610 ЦК України), порушення приписів законодавства. Протиправною є й бездіяльність: невиконання імперативного юридичного обов’язку (працівник міліції не втрутився і не припинив противоправні дії проти (хуліганство) або лікар не надав екстреної лікарської допомоги особі, яка її потребувала). Порушення права означає або порушення припису норми права, або /та порушення суб’єктивного права та охоронюваного законом інтересу потерпілого.

Особа, яка вчинила делікт йменується деліквент, а особа, якій завдано збиток чи шкоду – потерпілий. Протиправність – антипод правомірності. Протиправним визнається діяння, яке не відповідає:

- взятим за договором чи іншим правочином зобов’язанням;

- умовам договору чи імперативним вимогам актів цивільного законодавства, диспозитивам цивільного права, якщо їх порушення не влаштовує хоча б одного учасника цивільних правовідносин;

- вимогам актів цивільного законодавства;

-вимогам, що випливають з адміністративного акту;

-звичаям ділового обороту, або вимогам, що звичайно пред’являються.

В доктрині права протиправність розглядається як: дія, яка порушує юридичний обов’язок, або проявляється у зловживанні правом[89]; дії, що посягають на існуючий правопорядок[90], та є загрозою для суспільства[91]; діяльність, що вчиняється з порушенням норм об’єктивного права; властивість діяльності, яка порушує суб’єктивне право[92]; характеристика протиправності як волевиявлення, що об’єктивоване на зовнішні предмети і є віддзеркаленням свідомості особи[93]; порушення норм об’єктивного права, що тягне за собою порушення суб’єктивних прав[94] чи навпаки порушення суб’єктивних прав незмінно проявляється й у порушенні об’єктивної норми права[95];

2) наявність збитківчишкоди у кредитора, а саме: знищення, пошкодження чи непридатність майна, потреба додаткових витрат на локалізацію та усунення наслідків правопорушення, втрата можливості отримання прибутку чи доходу, тощо; погіршення здоров’я потерпілої особи, втрата працездатності, потреба витрат на лікування. При смерті особи його утриманці втрачають джерела забезпечення свого існування, погіршується їх матеріальне становище, звичайні життєві зв’язки (можливість відвідування клубів за інтересами, займатись певним хобі); фізична особа перетерпіває моральні страждання та переживання. Їм надається взагалі вирішальне значення і вони визнаються єдиною підставою для притягнення до відповідальності.

Збитки визначені у ст. 22 ЦК. У чинному праві використовується одночасно термін “шкода” — зменшення кількості та (чи) вартості майнового блага чи страждання немайнового характеру. У ст. 23 ЦК шкода визначена нематеріальна (моральна).

Матеріальний збитокє майновими втратами — зменшення вартості пошкодженої речі, чи зменшення (втрата) доходу, необхідність нових витрат і т.п. Вона може бути відшкодована в натурі, а за неможливості - компенсована в грошах. Частіше використовується грошова компенсація заподіяної шкоди, що іменується відшкодуванням збитків. Відшкодування збитків — установлена законом міра обов’язку, застосовувана як у договірних, так і в позадоговірних відносинах. Збитками є:

1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);

2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Якщо особа, яка порушила право, одержала у зв'язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержані особою, яка порушила право.

Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. При тому положення про відшкодування збитків є однією із презумпцій у цивільному праві та застосовується незалежно від того, передбачено це законом чи ні.

На вимогу особи, якій завдано шкоди, та відповідно до обставин справи майнова шкода може бути відшкодована в інший спосіб, зокрема, шкода, що завдана майну, може відшкодовуватися в натурі (передання речі того ж роду та тієї ж якості, полагодження пошкодженої речі тощо).

Фізична шкода полягає у пошкодженні здоров’я та стійкій втраті працездатності. При смерті фізичної особи втрачається годувальник та його надходження, які використовувалися на потреби потерпілого.

Моральна шкодає фізичними чи моральними стражданнями фізичної особи, що спричинені порушенням його особистих немайнових прав або зменшенням інших його особистих (нематеріальних) благ — зазіханнями на його честь і гідність, недоторканність особистості, здоров'я і т.д. Вони визначені ст. 23 ЦК та іншими актами цивільного законодавства. Така шкода сама по собі не може бути відшкодована у прямому сенсі цивільно-правовими (майновими) способами, тому що не піддається точній матеріальній оцінці, а відшкодовується, чи точніше компенсується, грішми, майном або в інший спосіб. Розмір грошової компенсації моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини деліквента, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які є істотними для (індивідуальних особливостей потерпілого й інших фактичних обставин).

Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом;

3) причинний зв'язок між правопорушенням боржника і виникненням збитків у кредитора як об’єктивна залежність між явищами, в даному разі протиправними діями) та їх наслідками. Тут одна дія – протиправна поведінка особи (причина) спричиняє певні наслідки у виді збитків у боржника. Цей зв’язок може бути безпосередній чи опосередкований – двохланковий за схемою: не було би однієї дії, не виникла б потреба у іншій в результаті якої сумарно завдано збиток. Він – існуючий взаємозв'язок явищ та їх наслідків. Так, прострочення перевезення швидкопсувного вантажу неминуче веде до його псування і виникнення збитків у власника. Якщо є складнощі у встановленні причинного зв'язку між діями правопорушника і виниклими збитками, то слід керувався тим, що причина і наслідок мають значення лише стосовно даного окремого випадку.

Причинний зв'язок у цивільному праві на відміну від кримінального та адміністративного у відповідальності має зовсім інших характер. У цивільному праві він є елементом складу цивільного правопорушення, а у кримінальному та адміністративному – елементом об’єктивної сторони. Проте у своїй ідеї та філософському підґрунті вони співпадають.

В доктрині цивільного права розроблені теорії причинного зв’язку: рівноцінної та необхідної умови (еквівалентності), адекватного (типового) причинного зв’язку, реальної можливості втручання, прямих та непрямих причинних зв’язків, необхідного та випадкового причинного зв’язку. Остання є домінуючою. Її суть полягає у тому, що тільки за наявності необхідного причинного зв’язку між неправомірною поведінкою та шкідливим наслідком можливе притягнення правопорушника до відповідальності. Якщо причина є випадковою, то за загальним правилом, для притягнення до цивільної відповідальності достатніх об’єктивних підстав немає. О.С. Іоффе виділяв необхідні та випадкові причинні зв’язки.

Причинний зв’язок у цивільному праві може бути безпосередній та необхідний (одноланковий) та двох- чи навіть багатоланковий. Перший виходить з того, що внаслідок учинення правопорушення виник конкретний збиток чи шкода. Другий виходить із зв’язаності юридичних фактів, які є ланковою послідовною підставою для порушення права за принципом не було б одного порушення не сталось би й другого. Якщо внаслідок колото-різаної рани живота яка небезпечна для життя людини у момент нанесення була зроблена операція, але після операції внаслідок недогляду потерпілий помер від асфіксії рвотними масами, то тут очевидна залежність одного від другого наслідку.

Для причинного зв’язку характерне: 1) шкідливе діяння передує наслідку; 2) такому діянню внутрішньо властива неминучість та реальна можливість завдання збитку чи шкоди; 3) в конкретних умовах місця, часу та обстановки ця реальна можливість перетворюється в дійсність і діяння спричиняє шкоду. Проте можливі певні варіанти: 1) діяння закономірне і безпосередньо породжує збиток чи шкоду; 2) діяння спричиняє друге явище, яке, у свою чергу, призводить до настання збитку чи шкоди (два ланкова чи багатоланкова спричиненість); 3)діяння одного суб’єкта провокує діяння іншого (деліквента) діями якого спричиняється збиток чи шкода; 4) шкода спричиняється діями двох та більше деліквентів;

4) вина (провина) боржника – психічне ставлення порушника до своєї протиправної поведінки та її наслідків. Відповідно ст. 614 ЦК вина є необхідним елементом виникнення деліктного зобов’язання, а вразі його добровільного невиконання деліквентом – притягнення його до відповідальності. Вона презюмується доти, доки боржник не докаже зворотне. Відповідальність за вину є загальним правилам, але допускає винятки, що встановлюються домовленістю сторін чи законом. Так, за ст. 618 ЦК в разі покладання виконання зобов’язання на третю особу, відповідальність за його невиконання або неналежне виконання несе сторона за договором, якщо договором або законом не встановлено відповідальність безпосереднього виконавця.

Формами вини в цивільному праві є умисел або необережність. Здебільше зустрічається друга форма. Виключення складають навмисні публічні правопорушення в результаті яких завдається й збиток чи шкода, наприклад навмисне вбивство, шахрайство. Вина може бути на стороні боржника або обох сторін зобов’язання одночасно (змішана вина). За змішаної вини суд відповідно до форми та міри вини сторін зобов’язання може зменшити розмір відповідальності.

Вина стосується всіх учасників цивільних правовідносин.Вина юридичних осіб, державних органів та органів місцевого самоврядування проявляється через вину працівників відповідної організації та посадових осіб.

Вина у цивільному праві базується на основі психологічної концепції, а не поведінкової і започатковується на тому що: 1) термін «психічне ставлення» у визначені вини відображає оцінку (можливість оцінки) поведінки, передбачення або можливість передбачення настання шкідливих наслідків як прояву інтелектуального та вольового аспекту; 2) встановлення правил щодо відповідальності малолітніх, недієздатних з урахуванням саме психічних особливостей учасників цивільних правовідносин поряд з визначенням вини на основі «поведінкової концепції», є порушенням таких принципів цивільного права, як справедливість та рівність; 3) конструкція вини як психічного ставлення не є публічно-правовою конструкцією і не криміналізується; 4) надає можливість для реалізації принципу юридичної симетрії та відповідальності за виконання зобов’язань і готовності нести негативні наслідки їх порушення.

У цивільному праві діє презумпція вини правопорушника.Відсутність вини доводиться особою, що порушила свої зобов’язання. При спричиненні шкоди джерелом підвищеної небезпеки, вина порушника (володільця джерела підвищеної небезпеки) не потрібна. Склад правопорушення тут є “усіченим” і не тільки за рахунок вини, але й за рахунок презумпції неправомірності, яка виводиться із результату: оскільки джерелом підвищеної небезпеки завдано збитку, то така діяльність володільця є неправомірною.

Закон виключення і передбачає покладання цивільної відповідальності лише за наявності деяких з названих умов. Так, цивільно-правовий обов’язок відшкодувати заподіяну джерелом підвищеної небезпеки збиток настає без вини і навіть без неправомірності. Такі склади є виключенням із загального правила. Вони отримали у доктрині права назву усічених.

Найбільш проблемним в розумінні є момент переростання деліктного зобов’язання в цивільно-правову відповідальність. Досі він вирішувався шляхом перетворення умов виникнення деліктного зобов’язання у підстави цивільно-правової відповідальності, що не відповідає її сутності як державного примусу. З огляду на зазначене пропонуємо своє бачення вирішення цієї складної проблеми за рахунок включення додаткового обов’язкового елементу для виникнення цивільно-правової відповідальності і переростання її у таку по суті.

Для переростання деліктного зобов’язання у цивільно-правову відповідальність необхідна ще одна обов’язкова умова, яка за юридичною природою є накопичувальним юридичним складом, який може бути названо – судове рішення про притягнення до відповідальності. В нього входять наступні факти:

1) відмова деліквента від добровільного виконання основного та/або деліктного зобов’язання чи зволікання з їх виконанням. При цьому цей елемент може бути відсутній, оскільки потерпілий має право напряму без заявлення вимог (претензії, заяви) до деліквента чи відповідальних за нього осіб звернутися з позовом до суду. Водночас заявлення потерпілим чи його представниками таких вимог у формі претензії особливо до деліквента юридичної особи надає змогу її задовольнити за формальними вимогами і обґрунтовано списати зі свого рахунку та перерахувати на рахунок потерпілого заявлені обґрунтовані вимоги. Так, при відшкодуванні збитків у деліквента – юридичної особи повинна бути формальна підстава: а) обґрунтований підтверджений товарознавчою експертизою чи іншими документами розмір відшкодування, та саме письмове звернення, яке може бути задоволене у встановленому порядку. Це дозволяє сторонам уникнути судових витрат, волокити та інших незручностей судового розгляду спору;

2) звернення потерпілого чи інших управнених на це осіб у суд з позовом про притягнення до цивільно-правової відповідальності. Ця стадія має принципово важливе значення і свідчить про намір позивача надати своїй вимозі публічно-правове значення, а чисто приватному конфлікту – статус судового спору та застосувати можливості державного апарату і зокрема примусу ;

3) прийняття рішення про прийняття справи до провадження та / або застосування запобіжних заходів для забезпечення позову, зокрема заборона на відчуження майна, накладення арешту на рахунок відповідача. Власне з цього моменту починається державний примус щодо порушника, який може бути нами названий як превентивний примус. Його наслідки можуть спонукати до виконання акцесорного зобов’язання але уже як наслідок дії двох взаємопов’язаних факторів: вимоги позивача у виді позову та рішення суду про часткове задоволення вимог про забезпечення позову;

4) винесення судом рішення про притягнення до цивільно-правової відповідальності із встановлення ним її розміру, форми та відповідальної особи/осіб. Таким рішенням позивач ставить під державний захист і його вимога до відповідача посилюється за рахунок: обов’язку відповідача в разі вступу рішення в силу його виконати; суд видає копію судового рішення відповідачу; відповідач може заявити ще раз вимогу відповідачу чи відповідач самостійно його виконати; передати його державній виконавчій службі ;

5) вступ рішення про притягнення до цивільно-правової відповідальності в силу. Доки рішення опротестоване і знаходиться на розгляді в апеляційній чи касаційній інстанціях, воно не вступило у силу;

6) відмова засудженого відповідача від добровільного виконання призначених судом санкції. Зазвичай тим зловживають ТОВ, які наперед розраховують що їх статутного фонду для погашення вимог кредиторів не достатньо, або особи, які формально не мають зареєстрованого на себе майна чи коштів;

7) передача судового рішення на виконання органу Державної виконавчої служби України та відкриття позовного провадження;

8) примусове виконання рішення про притягнення до цивільно-правової відповідальності органом Державної виконавчої служби України.

Слід виділити також принципи юридичної відповідальності:

1) принцип законності – відповідальність допустима лише за умови наявності правопорушення;

2) принцип обґрунтованості – в основі відповідальності є встановлення факту здійснення особою конкретного правопорушення;

3) принцип справедливості – відповідальність повинна бути співрозмірною розміру завданої правопорушенням збитку чи/та шкоди) ;

4) принцип невідворотності – відповідальність неминуче настати для правопорушника у виді застосування до нього передбачених санкцією норми права негативних наслідків. Особливо це стосується відшкодування завданої правопорушенням збитку.

При переведенні деліктного зобов’язання у цивільно-правову відповідальність зазвичай для відповідачів настають додаткові наслідки із відшкодування позивачу витрат на захист своїх суб’єктивних прав: мита за подачу позову, інформаційних витрат, витрат на правову допомогу тощо. Окрім того, при зволіканні із виконанням рішення суду на нього додатково припадають витрати на примусове виконання рішення суду Державною виконавчою службою



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-18; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.235.108.188 (0.012 с.)