Договори у зарубіжному праві

Договір у всіх правових системах є найпоширенішою підставою виникнення зобов’язальних правовідносин. У зарубіжних країн місце правових норм, що регулюють договірні відносини, визначається по-різному: у континентальному праві поняття договору - одне з центральних; термін «договірне право» вживається рідко, інколи договір ототожнюється із загальними положеннями зобов’язального права.

Договірні відносини врегульовано законами. Вони не завжди систематизовані у кодифікованих актах (ФЦК, НЦУ) у главах про угоди, зобов’язання та окремі їх види. Окремі договори врегульовані спеціальними законами (У Франції: про строкові біржові угоди 1885 р., про законну процентну ставку 1975 р., про купівлю-продаж та заклад майнових комплексів комерційних підприємств 1909 р., про оренду майнових комплексів комерційних та промислових підприємств 1956 р., про оманні дії і фальсифікацію продуктів і послуг 1905 р., про безпеку споживачів 1978 р., що вносить зміни в різні положення закону 1905 р., ордонанс про свободу цін і конкуренції 1986 р.); У Німеччині - про страховий договір 1908 р., про мирові угоди 1935 р., про автомобільні перевезення 1952 р., про регулювання права загальних умов угод 1976 р..

Правове регулювання та правова доктрина договорів у романо-германському праві охоплює навіть відносини, які виходять за межі загального вчення про угоди та зобов’язання: переддоговірні, дії принципу свободи договору, порядок укладення договорів тощо.

В англо-американському праві договори розвивалися судовою практикою й поміщеені в нормах загального права, окремі з них врегульовані спеціальними законами: про продаж товарів (1893 р., 1979 р.), про справедливу торгівлю (1973 р.), про поставку товарів, про недобросовісні умови договорів (1977 р.), про поставку товарів і надання послуг (1982 р.) – Великобританія.

Такий же підхід витриманий у більшості штатів США. Водночас застосування загального права поряд зі згаданими законами вимагає ретельної практичної розробки змісту кожного договору. Основні положення про договори закріплено в Єдиному торговому кодексі США та у Зводі договірного права (Restatement of Contracts), а також у цивільних кодексах окремих штатів (Луїзіана, Каліфорнія).

У більшості країни договором є: угода, спрямована на встановлення, припинення або зміну прав і обов’язків (ст. 1101 ФЦК); У Німеччині аналогічне до нього тлумачення виводиться зі змісту пар. 305 НЦУ. Проте є різні тлумачення договору: як узгоджене між партнерами регулювання правових відносин, як двостороння угода, за якої щонайменше два узгоджених волевиявлення спрямовуються на досягнення правового результату, як досягнуте двома чи більше особами погодження воль про досягнення правового результату[134]; у англійському праві судова практика та доктрина розглядає договір як обіцянку (promise) або кілька обіцянок, за порушення яких право встановлює санкцію, що свідчить про наявність у кредитора права на позов. Тож в основі договору є добровільна обіцянка взяти на себе юридичний обов’язок. Таке тлумачення договору склалося історично. Звичайно, що дещо модифікована англійська теорія договору застосовується і в США. Водночас вона посилена таким обов’язковим елементом як погодження волі кількох (двох) сторін.

У правовій доктрині США також відсутнє єдине поняття договору і ним визнають: 1) обіцянку (кілька обіцянок), за порушення якої закон передбачає санкції чи виконання якої закон визнає обов’язковим[135]. Без обіцянки немає і не може бути договору; взаємні дії без обміну обіцянками не є договором. Сутність договору полягає в тому, що обіцянка однієї сторони спонукає іншу сторону надати зустрічну обіцянку; 2) зобов’язання двох або більше сторін, яке визнається законом як обов’язкове через застосування санкцій у випадку його порушення[136]; 3) правове зобов’язання, що випливає з угоди сторін (ЄТК США).

Не менш важливим є питання про класифікацію договорів у зарубіжних цивільно-правових системах, котра здійснюється за різноманітними підставами і слугує виявленню властивостей та практичних особливостей договору. Зокрема у країнах континентального права розрізняються договори односторонні (договори дарування, позики) і двосторонні, до яких належать більшість договорів (купівля-продаж, підряд, майновий найм, перевезення тощо). Останні поділяють на синалагматичні (права й обов’язки сторін приблизно рівноцінні) і неповні двосторонні (права й обов’язки сторін не врівноважені або можуть виникати за певних обставин)[137]. Також виділяють договори оплатні де встановлено обмін еквівалентними цінностями, та безоплатні, які не передбачають отримання в обмін на виконання свого зобов’язання. До того у торгівлі презюмується оплатність договорів. Виділяють оплатні договори: мінові (комутативні), в яких вигоди чи збитки, що їх можуть зазнати сторони, можуть бути оцінені в момент укладення договору, та ризикові (алеаторні), які містять умову, що робить неможливим точне обрахування в момент укладання договору вигоди і можливих збитків у разі виконання договору (договір страхування, договір купівлі-продажу будинку на умовах довічного утримання продавця, договори, пов’язані з азартними іграми та парі).

Підтримується ідея про консенсуальні договори, які є укладеними з моменту досягнення сторонами згоди щодо всіх істотних умов, та реальні, для укладення яких, ще необхідно передати кредиторові визначену річ (договори позики, схову тощо).

Континентальна правова доктрина виділяє договори: 1) з одноразовим виконанням, де виконання обов’язку здійснюється однією дією за короткий проміжок часу, і з тривалим виконанням, де один або декілька обов’язків реалізуються тривалий час.

Договори можуть укладатися на користь сторін договору, або на користь третіх осіб, які набувають за договором права вимагати від боржника виконання зобов’язання, але не несуть обов’язків.

Німецьке цивільне право виділяє договори: зобов’язальні, речові, шлюбно-сімейні та спадкові, а за змістом зобов’язань: договори про остаточну передачу майнових благ (купівля-продаж, дарування), про надання в користування (найм, оренда, лізинг), про діяльність (трудовий, підряд, туристичний), про об’єднання суб’єктів (спільну діяльність) та ін.

Цікава така їх класифікація у праві Англії та США де виділяють формальні та прості договори. Формальні договори йменують договорами «за печаткою» (contracts by deed) -односторонні зобов’язання, угоди з нерухомістю. Прості договори (неформальні) укладаються як в усній, так і в письмовій формі за звичайною процедурою; обов’язковою умовою в них є зустрічне надання (зустрічна винагорода).

Англо-американське право виділяє договори за рішенням суду (contracts of record), за яких зобов’язання вчинити певні дії покладається на учасників судовим рішенням.

Виділяють виконані договори (executed contracts) — договори, в яких принаймні одна зі сторін хоча б частково виконала свої обов’язки, та договори, які підлягають виконанню (executory contracts), — договори, в яких сторони ще не приступили до виконання своїх зобов’язань.

Цікавим є виділення договорів: 1) прямо (явно) виражених, які укладені в словесній формі, і у змісті яких чітко й недвозначно відображені наміри сторін; 2) договори, які розуміваються (у тому числі квазідоговори) — це такі договори, в яких наміри сторін не відображено або не чітко відображено, або існування й умови яких випливають з відповідної поведінки сторін.

Англо-американська правова доктрина також запозичила поділ договорів у континентальній системі права, зокрема: односторонні та двосторонні, двосторонні та багатосторонні, реальні та консенсуальні, усні та письмові, подільні та неподільні, основні та додаткові (допоміжні), вільні та обов’язкові, змішані та однорідні, взаємно розроблені та договори приєднання, попередні та основні, на користь третьої особи та на користь сторін договору та ін.

Американське право окремо визнає дискреційні договори, в яких оферент не може відкликати свою оферту й адресат оферти має право прийняти її в будь-який час протягом визначеного терміну або поступитися своїми правами іншій особі.

 

Поняття і значення договору

 

У ст. 626 ЦК договором визнана домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Термін “договір” є полісемантичним і використовується в декількох значеннях як:

-прояв свободи учасників цивільних правовідносин (п.3 ст. 3 ЦК);

-різновид актів цивільного законодавства (ч.1 ст.6 ЦК);

- різновид міжнародного правового акту, який регулює цивільні правовідносини (ст. 10 ЦК):

-підстава виникнення, зміни та припинення правовідносин, тобто як юридичний факт (п.1 ч.2 ст.11 ЦК);

-саме зобов’язання, що виникає на підставі зазначеного вище юридичного факту та спричиняє необхідність виконання юридичного обов’язку боржником на користь кредитора (ч.2 ст. 509 ЦК);

- добровільно взятий юридичний обов’язок перед кредитором, який необхідно виконати ( ст. 626 ЦК);

-форма закріплення правовідносин та посвідчення факту їх існування –документ у власному розумінні цього слова (ст.639 ЦК);

-загальна домовленість, що має правове значення.

Крім терміну «договір» як його синонім в законодавстві є терміни “контракт”, “угода” та „операція”. Термін „контракт” широко вживається у комерційній практиці як рівнозначний терміну „договір” (те саме, що й договір), здебільше до договорів у сфері зовнішньоекономічної діяльності, стосовно шлюбного контракту – домовленості між подружжям. В податковому праві договором визначена усна чи письмова угода між споживачем і продавцем (виконавцем) про якість, терміни, ціну та інші умови, за якими здійснюються купівля продаж, роботи та послуги Це використано як підстава для оподаткування.

Термін угода у ч.3 ст. 15 ГК України використано як рівнозначний терміну „контракт”. Постановою КМУ “Про укладення угод з реструктурування простроченої станом на 1 січня 2004р. заборгованості юридичних осіб за кредитами, залученими державою або під державні гарантії, та бюджетними позичками” також термін „угода” вживається рівнозначним терміну „договір”. Це дивно, тим більше що ЦК України натомість терміну „угода” введено термін „правочин” і всі інші нормативні акти термінологічно повинні бути б узгоджені з термінологією ЦК України. Якщо угода вживається у сенсі домовленість, то це також не коректно.

Витоками договору вважаються закон – батько та правочин – мати[138]. Як правочин договір повинен бути правомірним – відповідати вимогам права за елементами (належні сторони), предметом (не виключені із цивільного обороту, обмежені в цивільному обороті), за змістом (допустимі суб’єктивні права та юридичні обов’язки). Договір повинен також відповідати вимогам чинного законодавства, звичаям ділового обороту, вимогам розумності, добросовісності та справедливості.

В доктрині права договір розглядається як: угода двох та більше сторін що спрямована на набуття, зміну та припинення цивільних правовідносин (частіше вказують прав та обов’язків)[139], або саме зобов’язання, що виникає з такої угоди, та навіть документ, яким зафіксовано акт виникнення зобов’язання за волею його сторін[140]; юридичний факт, що є підставою виникнення договору як правовідношення чи договірного право відношення, як різні аспекти договору та різні боки його розвитку[141]; юридичний факт, що слугує основою зобов’язання та саме договірне зобов’язання, та документ в якому закріплено факт встановлення договірного правовідношення[142]; як двох чи багатосторонній правочин[143]; узгоджена воля двох та більше сторін про їх взаємні цивільні права та обов’язки[144]; спосіб самообмеження у своїй свободі за яким сторона договору відмовляється від частини своєї свободи за що взамін набуває забезпечення іншої свободи[145].

Основні поняття «договір» проявляють себе у сенсі: соціологічному – вид соціальної дії чи діяльності; праксеологічному (вчення про людську діяльність) – різновид цілеспрямованого співробітництва; філософськосу – прояв комунікативності; правовому – підстава виникнення та форма існування суб’єктивних прав та обов’язків сторін.

Визначення договору як домовленості двох або більше сторін, що спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків поміщене у ч. 1 ст. 626 ЦК) по суті складається із його основи – домовленості, та мети – встановлення, зміна та припинення цивільних прав та обов’язків. Тож йдеться про встановлення правочину за чого договір є домовленим правочином. У цьому визначенні домінує правочинний підхід за чого загальні вимоги до правочину поширюються на цивільно-правовий договір.

У позитивному праві зарубіжних країн визначено договір: ст. 1101 ЦК Франції угоду, на підставі якої одна особа чи декілька осіб зобов’язуються перед іншою особою чи перед декількома особами дати що-небудь, виконати що-небудь чи не робити що-небудь; ст. 213 Книги 6 ЦК Нідерландів багатостороння угода (правочин), в якому одна або декілька сторін приймають на себе зобов’язання стосовно однієї чи декількох інших сторін (ст.213 Книги 6).

У ст. 179 ГК проведено саме зобов’язальницьку конструкцію господарського договору. Господарсько-договірними зобов’язаннями за її ч. 1 є майново-господарські зобов’язання, що виникають між суб’єктами господарювання і не господарюючими суб’єктами – юридичними особами на підставі господарських договорів. Звідси очевидно, що ЦК та ГК по різному підходять до юридичної природи договору, по суті одного і того ж правового інституту.

Серед ознак договору як універсального регулятора суспільних відносин виділені наступні його ознаки: а) вільне волевиявлення; б) згоду сторін за всіма суттєвими аспектами договору; в) рівність сторін у договірних відносинах; г) юридичні гарантії виконання договорів; д) оплатний (за загальним правилом) характер дій сторін у вирішенні передбачених завдань; е) взаємна відповідальність сторін за невиконання прийнятих зобов’язань[146], або те що він: а) виникає на підставі цивільно-правових норм; б) є угодою двох або кількох сторін; в) ґрунтується на узгодженому волевиявленні сторін; г)спрямований на досягнення спільної мети сторін – встановлення, зміну або припинення цивільних правовідносин; г) регулює права та обов’язки сторін та (або) права третіх осіб, тобто визначає зміст правовідносин[147]; чи а) згоду сторін про встановлення прав та обов’язків; б) намір сторін добровільно виконати договір; в) суб’єктивна виконуваність; г) юридичний дозвіл; д) забезпеченість засобами державного впливу.

Конструктивні елементи договору створюють його своєрідний „каркас” (матрицю) котрий у подальшому можна застосовувати для визначення договору як правової конструкції[148]. Доволі цікаву конструкцію запропонувала В.С.Мілаш яка до конструктивних (базових) елементів договору відносить: а) вільну за своєю природою домовленість сторін щодо вступу у договірне зобов’язання; б) реально існуючий намір сторін виконати домовленість; в) початкову суб’єктивну виконуваність, г) забезпеченість засобами державного впливу. До спеціальнихелементів відповідно: 1) його форму; 2) суб’єктний склад, 3) господарську договірну правосуб’єктність сторін, 4) об’єкт, 5) інтерес; 6) мету договору[149].

Традиційне в нашому праві доктринальне поняття „договір” в принципі співпадає і ґрунтується на наступних проявах як: підстави виникнення суб’єктивних цивільних прав та юридичних обов’язків; різновид зобов’язання; правова форма товарообороту; спосіб встановлення мононорм права для його сторін що враховується судами при кваліфікації дій сторін зобов’язання; форма досягнення компромісу та балансу стосовно предмету договору та зокрема його умов; засіб досягнення сторонами певних цивільно-правових наслідків (мети);

Слід розрізняти деякі види домовленостей як договорів: строга для публічного договору, обумовлена в договорі приєднання, диспозитивна при узгодженні умов договору, умовна, яка може змінюватися при зміні певних умов договору тощо;

Договірв національному позитивному праві визначено як різновид правочину, Тільки двосторонній чи багатосторонній правочин може бути договором.

Значення договору полягає в наступному:

- є найпоширенішою підставою виникнення цивільних прав і обов'язків;

- це основний спосіб оформлення економічних за змістом та юридичних за формою зв'язків учасників цивільного обороту;

-договір конкретизує обсяг суб’єктивних прав і юридичних обов'язків його сторін, порядок і умови виконання зобов’язання;

-договір має загальні та спеціальні гарантії і включає в себе способи забезпечення виконання зобов’язань його сторонами. Це проявляється у поруці, заставі, уточнені санкцій майнової відповідальності за їхнє невиконання чи неналежне виконання;

- договір дозволяє правильно визначити попит та пропозицію, а також і суспільно необхідні витрати на товари, послуги і т.п.;

- договір стабілізує відносини цивільного обороту, робить їх передбачуваними, забезпечує формування впевненості в тім, що людина буде забезпечена всім необхідним;

- договір стимулює ініціативу суб'єктів цивільних правовідносин, чим і сприяє розвитку виробництва і призводить до появи нових договірних інститутів та субінститутів.

Договір слід відрізняти від інших домовленостей, які мають не правовий, а моральний характер: взяти із собою у відпустку якщо буде така змога; непевної домовленості – якщо не будете мені надоїдати я заплачу за ваше навчання на комп’ютерних курсах; прийняти запрошення від знайомих чи інших осіб[150], прийняти участь у змаганнях тощо.

Договір як джерело моно нормативного регулювання правовідносин має певні функції. Ідея функцій цивільно-правового договору була запропонована О.О. Красавчиковим, який виділив ініціативну, програмно-координаційну, інформаційну, гарантійну та захисну його функції [151]. До функцій договору відносимо наступні:

- регулятивна – упорядковує відносини динаміки і є домінуючою в упорядкуванні цих відносин. Договір є формою цих відносин у науково обґрунтованих моделях і надає сторонам можливості самоорганізації і саморегулювання мононормами права;

- ініціативна – договір є підставою виникнення цивільно-правових відносин на основі домовленості та досягнення компромісу між інтересами з урахуванням економічних показників тощо;

- символьна – встановлює категоріальну систему узагальненої і усередненої поведінки сторін договору, які можуть адекватно сприйматися і оцінюватися судом;

- інформаційна – вказує на зміст договору і його відповідність встановленим вимогам, можливість гарантувати суб’єктивні права та мінімізувати втрати;

- прогностична – створює умови для формування нових відносин, зокрема у мережі Інтернет; електронна пошта, електронна торгівля (комерція), електронна реклама, інформаційне обслуговування.

Договір має свою динаміку та складається із різних за змістом та тривалістю стадій, зокрема:

1) виникнення договору (укладення договору) що охоплює переддоговірні умови чи передумови укладення договору, перевірки безпечності укладення договору на добросовісності майбутньої сторони, вибір способу укладення договору та його різновиду;

2) стабілізація договору тобто надання йому тої сили і довершеності механізму забезпечення виконання за якого буде досягнуто мети укладення договору. Це характерно для господарських договорів, за якими через внутрішні організаційні відносини забезпечується супровід договору, в разі необхідності отримання кредиту, призначення відповідальних, уточнення строків;

3) виконання зобов’язань за договором;

4) припинення договору із переданням його результату та отриманням платежів, підписанням документів, повернення;

5) поновлення правовідносин за припиненим договором, зокрема протягом гарантійних строків, строків придатності тощо.