Теоретичні конструкції цивільно-правового договору

Договір – одна із найстаріших правових форм узгодження волевиявлення та досягнення домовленостей юридично незалежних суб’єктів права з метою задоволення майнових та інших потреб. Він – з одного боку двохстороній правочин (ч.2 ст. 202 ЦК), а з другого – вид зобов’язання, сфера застосування для врегулювання відносин майнового обороту та обміну результатами праці. Його конструкція дозволяє врегулювати різні за характером відносини і максимально узгодити майнові та інші інтереси його сторін і, перш за все, товарооборот.

Насамперед договір слугує забезпеченню потреб фізичних осіб. Це перший гносеологічно рівень договірного регулювання, що охоплює собою відносини у сфері задоволення побутових, життєвих, культурних та інших потреб людини і може бути нами умовно названий споживчим. Відповідно п. 7 ст. 1 ЗУ «Про захист прав споживачів» споживчим договором є усний чи письмовий правочин між споживачем і продавцем (виконавцем) про якість, терміни, ціну та інші умови, за яких реалізується продукція. Підтвердження вчинення усного правочину оформляється квитанцією, товарним чи касовим чеком, квитком, талоном або іншими документами (розрахунковий документ).

Другий рівень регулювання цих відносин є підприємницьким і охоплює врегулюванні відносин у схемі – товаровиробники – торговці чи товаровиробники – посередники – торговці -споживачі, а третій - коопераційний, який забезпечує досягнення спільної мети двох та більше сторін таких договорів.

Сфера застосування цивільно-правового договору постійно збільшується й охоплює інші відносини: деліктні – договір про відшкодування заподіяного збитку, спадкові – спадковий договір, для реструктуризації простроченої заборгованості, зокрема по комунальним платежам, відшкодування заподіяного збитку тощо, для покращення умов відбування покарання у виправних закладах України, із забезпечення правопорядку під час проведення спортивних, культурних, інших заходів[130].

Договір – опорна конструкція цивільного права, що наразі переживає оновлення на універсалізаційній (адаптаційній) ідеї і спричиняє тим проблеми в теорії і на практиці[131]. Йдеться про формування загального чи навіть всесвітнього договірного права. У той же час конструкція договору відчуває на собі особливості національного права його пріоритетів (чи людина як споживач чи товаровиробник).

Договір побудований на певних теоретичних конструкціях. Перша з них контрактна була розроблена ще римськими юристами. Ними контрактом вважався договір між двома та чи більше особами, який визнавався цивільним правом і мав позивний захист і зв’язана з формальностями (особливими процедурами його укладення, виконання та розв’язання спорів), причинністю. Ця модель була формалізована. Римлянами сформовано два взаємовиключних принципи договору: принцип святості договору (pacta sunt servanda – договори повинні дотримуватися) та принцип наступної зміни обставин (clausula rebus sic stantibus – чинність договору залежить від непорушності обставин за яких він був укладений).

Контракт в римському приватному праві можна звести до наступного: це – правочин, що учинявся між двома чи більше особами стосовно предмету – дії чи бездіяльності сторін договірного зобов’язання. Договір зв’язувався із двома його ознаками: згодою чи домовленістю (consensus) та підставою у виді певної мети (causa).

Друга (класична чи консенсуальна) теорія ) договору склалась в європейській традиції права наприкінці ХІХ ст. і зв’язана із розвитком та становленням уявлення про консенсуальність договору, його підставу – чисту домовленість (consensus) сторін, яка не потребує жорсткої формалізації його укладення. Тут на перший план висувається юридичне значення досягнення домовленості між власником товару та його споживачем.

Консенсуальна модель договору стала вершиною юридичної культури. Проте, якщо в римському праві консенсуальний договір існував як номінація чотирьох відомих римлянам типів відносин (купівлі-продажу, найму, товариства і поруки), то завдяки зусиллям Савін’ї і Р.Ієрінга на основі розробок економічної теорії класична консенсуальна модель договору набула довершеності.

У подальшому консенсуальна конструкція договору використана у всіх пандектних системах, була запозичена в BGB (НЦУ), а через адаптацію їх положень і в англійське договірне право на ґрунті співвідношення сommon law (загального права) та equity (права справедливості). Ця теорія виходить з того, що договір – домовленість двох та більше осіб про встановлення, зміну та припинення цивільних (майнових) прав та обов’язків. До її ознак відносять такі:

- домовленість досягнута вільним волевиявленням сторін;

- спрямованість на досягнення правового результату – встановлення, зміну та припинення цивільних прав та обов’язків;

- поширення суб’єктивних прав та юридичних обов’язків, що витікають з договору, на сторін, які уклали договір;

- ототожнення сторін договору та сторін відповідного договірного зобов’язання.

В рамках класичної теорії розроблена теорія договорів на користь третьої особи, яка (третя особа) за її російською версією набуває суб’єктивне право тільки після виявлення згоди, на набуття прав за укладеним на її користь договором. Третя особа стає не стороною договору, а стороною зобов’язання.

Консенсуальна конструкція договору має два види: зобов’язальницьку та правочинну, що сповідується законодавствами пострадянських країн. У своїй основній конструкції вони збігаються. Розбіжності полягають у розумінні зобов’язання: чи як добровільно взятого на себе юридичного обов’язку, чи як різновиду правочину, що виникає на підставі договору. Тож договір є: 1) добровільно взятим зобов’язанням що засноване на зв’язаності сторони пропозицією укласти договір; 2) зобов’язання за яким кредитор вправі вимагати від боржника певного надання, або утримуватися від певної дії. В сучасній європейській доктринідоговір ототожнюється з зобов’язанням і загальні положення про зобов’язання поширюються на договори.

Одночасно розвивається й правочинна конструкція, зокрема в ПЄКП.

В ЦК України класична концепція дещо модифікована і натомість терміну “угода”, застосовано термін “домовленість”. Термін „угода” [132] в україномовній традиції розглядався як синонім договору і не б міг замінити російськомовну конструкцію „сделки”. Зв’язку з цим необхідно було віднайти більш точні терміни: замість «сделки» – правочин, а замість «сделки» як згоди та підстави виникнення зобов’язань – домовленість. Домовленість – результат узгодження волевиявлень учасників переговорів як компроміс між їхніми суб’єктивними здебільше абсолютними правами та охоронюваними законом інтересами і такими ж правами і інтересами інших учасників переговорів. Цими домовленостями сторони можуть чимось поступитись і програючи в одному – виграти у іншому.

Третя альтернативна теорія договору виникла у сучасному договірному праві заснована не стільки на консенсусі, скільки на факті зважання сторони на зроблені іншою стороною заяву чи обіцянку. Сторона, яка зробила пропозицію нею зв’язана, а інша сторона може покластися на таку пропозицію. Тож домовленість не єдиний генотип договору і договором може бути обіцянка, на яку може покластись контрагент [133]. Така конструкція була притаманна купецьким договорам – зобов’язанням, що засновувались на твердому купецькому слові і не потребували формалізації. Така конструкція відкриває дорогу для одностадійного укладення договору за якого лише одна тільки оферта є достатньою підставою для визнання договору укладеним в тих випадках, коли тільки у оферента є обов’язок, а у акцептанта – тільки право (одностророннє зобов’язання).

В ПЄКТ встановлено, що обіцянка, яка зроблена з наміром породити юридичні наслідки, є обов’язковою і без акцепту (ст. 2, 107 Принципів). Це важливе для комп’ютерних договорів, які учиняються лише волевиявленням однієї сторони через активацію певного інформаційного ресурсу.