Система юриспруденції. Розвиток традиційних юридичних наук. Нові сфери юриспруденції.

Система юриспруденції. Розвиток традиційних юридичних наук. Нові сфери юриспруденції.

Наука — це сфера людської діяльності, яка виробляє та систематизує об'єктивні знання про матеріальний і духовний світ. Залежно від сфери наукового дослідження систему наук умовно поділяють на три основні підсистеми: природничі науки, точні науки та суспільні науки. У кожній із них наявний комплекс теоретичних і прикладних наук.

Держава і право — це соціальні явища. Тому юриспруденція (юридична наука) — система знань про державу і право — належить до суспільних наук. Держава і право підлягають в своєму розвитку загальним об'єктивним закономірностям розвитку суспільства, які вивчають соціологія, соціальна філософія, політологія та інші суспільні науки. Втім, зважаючи на їхню відносну самостійність як соціальних інститутів, держава і право мають свої закономірності та специфіку, що зумовлює виділення юриспруденції як самостійної галузі наукового знання. Державні і правові інститути відіграють важливу роль у сучасному суспільстві, внаслідок чого юридична наука посідає одне з провідних місць серед суспільних наук.

Юридична наука вивчає право як особливу систему соціальних норм, окремі структурні підрозділи права, будову, сутність і функціонування держави. Враховуючи, з одного боку, нерозривний зв'язок між державою і правом (хоча історії відомі й варіанти їхнього автономного існування), з іншого — відмінність держави і права, в юриспруденції виділяють дві основні підсистеми знань: правознавство і державознавство.

Сучасна юриспруденція є розгалуженою системою знань про державу і право. Існують різні класифікації юридичних наук. Імовірно, найточнішим критерієм класифікації є предмет науки, тому юридичні науки можна поділити на такі групи:

1) теоретичні юридичні науки (теорія держави і права, юридична деонтологія, філософія права, соціологія права, порівняльне правознавство). Ці науки вивчають, формулюють і систематизують найбільш загальні юридичні поняття і категорії;

2) історико-юридичні науки (зарубіжна та вітчизняна історія держави і права, історія політичних і правових учень, або, інакше — історія вчень про державу і право). Ці науки вивчають процеси становлення й розвитку держави і права, а також розвиток теоретичних уявлень про державу і право;

3) галузеві науки (наука конституційного права, наука адміністративного права, наука цивільного права, наука кримінального права, група наук процесуального права тощо). Галузеві науки вивчають і пояснюють нормативний зміст галузей права;

4) міжгалузеві науки (юридична деліктологія, наука житлового права, наука банківського права, наука екологічного права тощо). Ця група включає науки, що виникли на стику кількох галузей права. Вони вивчають і пояснюють сенс норм та інститутів, що споріднені за змістом, але на лежать до різних галузей права;

5) організаційні науки. Ці науки вивчають організацію та діяльність державних органів (наука державного будівництва), органів місцевого самоврядування (наука муніципального права), судових і правоохоронних органів (наука судових і правоохоронних органів);

6) прикладні науки (криміналістика, кримінологія, судова медицина, судова психіатрія, судова бухгалтерія, юридична психологія, правова статистика тощо). Ці науки вивчають правові явища не тільки за допомогою юридичних, а й за допомогою спеціальних неюридичних методів, запозичених з інших наук (технічних, медичних, математичних тощо);

7) міжнародно-правові науки (наука міжнародного публічного права, наука міжнародного приватного права). Юридичні науки, виділяють в аналізі держави і права різні сторони і властивості.

Юриспруденція знаходиться в постійному русі та зміні. Проходячи процес юридизації, викристалізовуються нові юридичні дисципліни, наприклад: загальна теорія прав людини, юридична антропологія, інформаційне право, інвестиційне право. Отримують нове наповнення і сучасне звучання такі традиційні дисципліни як римське право, торговельне (комерційне) право, нотаріат та ін. При всіх цих змінах саме теорія держави і права здатна акумулювати досягнення юридичних дисциплін і забезпечувати єдність юриспруденції.

Держава і право у своєму розвитку впливають на юридичну науку, яка постійно збагачується. З'являються нові або ускладняються існуючі правові інститути і явища (іпотека, застава, траст, приватизація, комерціалізація тощо). Виникають нові су­б'єкти права (банки, акціонерні товариства, комерційні струк­тури тощо). Розширюються сфери цивільного обороту. Зроста­ють права громадян. Усе це стимулює появу на дереві юридич­ного знання нових наукових напрямків.

У розвитку юридичного знання момент новизни тісно пов'я­заний із моментом спадкоємності. Нова форма в юриспруденції змінює застарілу. Одночасно утримуються і сприймаються прак­тично і науково значущі результати, які набувають нових влас­тивостей на вищому витку розвитку.

Науково-технічний прогрес, спеціалізація наукового знання, зміна тих чи інших суспільних процесів покликали до життя космічне, атомне, комп'ютерне право. Несприятливе становище з охороною довкілля змусило наукове співтовариство зайнятися розробкою екологічного (природоохоронного) права. Соціально-економічні зміни в суспільстві, пов'язані з розвитком ринкових відносин, призвели до виділення підприємницького (комерційного), податкового, банківського, біржового права.

Неолітична революція та походження держави

Жодна з теорій походження держави не в змозі пояснити, чому до початку Великих географічних відкриттів (рубіж XV-XVI ст.) державні установи існували лише в окремих регіонах земної кулі (Європа, Південна і Східна частини Азії, Північна Африка, Центральна і частково — Південна Америка). Відповідь на це питання була дана теорією неолітичної революції (англійський археолог Гордон Вір Чайлд, американські економісти-історики Дуглас Норт і Роберт Томас). Із позицій цієї теорії держава виникла внаслідок переходу людства від привласнюючого господарства до відтворюючого — від полювання і збирання до землеробства, скотарства та ремесла.

Учені дотепер сперечаються про причини неолітичної «революції» (хоча вона тривала кілька сотень, а то і тисяч років). Серед припущень — антропогенне виснаження ресурсів, необхідних для полювання і збирання (зокрема винищування мамонтів і вовняних носорогів); фундаментальна зміна людської психології, яка привела до нових. уявлень про світ і переходу до осілості. Більшість учених сходяться на думці, що основною причиною неолітичної революції стала зміна клімату, що зробила сільське господарство в басейнах великих річок вигідним і зручним. У будь-якому випадку вона відбулася тільки там, де демографічний тиск на природу перевищив її можливості дати людям прожиток, і при цьому були екологічні можливості для землеробства і скотарства (помірно жаркий клімат, наявність видів тварин і рослин, придатних для одомашнення). Відтворююче господарство неможливе без відносин власності на природні ресурси, перш за все землю, і без надгромадського регулювання. Ось чому, з позицій теорії неолітичної революції, виникла держава.

 

Філософський підхід

Філософія завжди виявляла інтерес до права. Він зумовлений передусім потребою філософії пересвідчитися в тому, що вона справді має загальний характер, що вона поширюється і на таку особливу галузь, як право. Відзначимо, що й право завжди прагнуло визначити своє місце у загальній системі соціальних явищ, знайти філософське обгрунтування своїх положень.

Розуміння лрава, його сутності та особливостей залежить від тієї філософської позиції, з якої воно розглядається.

Розвиток філософії слід розуміти не як боротьбу матеріалізму проти ідеалізму (і взагалі "боротьбу всіх проти всіх"), а як спосіб буття вільної думки, заповзятливої, ризикуючої, критичної та самокритичної, через що вона не заспокоюється на жодному своєму результаті.

Право є надзвичайно багатим явищем, і кожна філософська течія відповідно до своєї природи обирає для дослідження той аспект права, який, на її думку, виявляється головним. Одначе представники практично всіх філософських течій погоджуються з тим, що право є засобом регулювання відносин у суспільстві.

На підставі аналізу цих концепцій можна дати багато визначень права. Право — це система або сукупність формально виражених норм (правил поведінки), які відображають і регулюють найбільш важливі економічні, політичні та інші соціальні відносини (закономірності їх розвитку), встановлені або санкціоновані державою, мають загальнообов’язковий характер, виражають міру справедливості, рівноправності, свободи і відповідальності учасників суспільних відносин, охороняються державною владою від порушень, закріплюють юридичні права і обов'язки суб'єктів правовідносин, охороняють соціальні цінності суспільства, держави і громадян і направлені на розвиток демократії, зміцнення законності і правопорядку

 

Соціологію права як науку про загальну і специфічну соціальну властивості, закономірності і механізми взаємодії суспільства як соціальної системи і права, як його підсистеми, як засобу соціального регулювання.

З цих принципових позицій необхідно вирішувати і питання про природу соціології права і її місце в системі суспільствознавчого знання.

Соціологія, безсумнівно, є міждисциплінарною галуззю наукового знання, яка виникла і розвивається на стику соціології і правознавства. Це означає, що немає місця соціологи права ні там, де норми права і правовідносини досліджуються поза зв'язком із соціумом, ні там, де соціальні явища і процеси не опосередковуються правом.

Але це не означає, що якісна визначеність, природа і місце соціології права чітко не можуть бути визначені чи що соціологію права можна розглядати як галузь юридичної науки. Як видно із самої назви цієї області наукового знання, мова йде саме про соціологію, а не про правознавство. Соціологія права — специфічна галузь соціологічної науки і як така, поряд з десятками інших часткових соціологій, взаємовідноситься із соціологією як частина і ціле.

Соціологія права, у свою чергу, неоднорідна і має досить складну внутрішню структуру, пов'язану насамперед із системою самого права. Так, говориться про соціології державного (конституційного) права, карного, цивільного, сімейного, адміністративного й іншого права. Не всі галузі соціології права одержали однакову розробку в нас і у світі в цілому. Найбільш широко і глибоко розроблені проблеми соціології карного, сімейного і деяких інших галузей права.

Правова соціалізація (від лат. - суспільний) - це двосторонній процес взаємодії особи і суспільства, в якому особа оволодіває системою настанов і оцінювальних орієнтацій як стандартів правомірної поведінки, умінням визначати своє місце в суспільстві та зворотно впливати на формування правових цінностей суспільства.

Ознаки правової соціалізації:

1) є складовою частиною загальної індивідуальної культурної соціалізації, що залучає особу до універсального соціокультурного досвіду;

2) є двостороннім процесом взаємодії особи і суспільства (на відміну від правового виховання, де соціальне середовище впливає на людину);

3) спирається на правову спадщину попередників і правовий досвід (юридичну практику) сучасників;

4) виражається в здобутті знань про правила законослухняної поведінки та в умінні здійснювати правові настанови в її межах;

5) виявляється в умінні бути активним учасником правовідносин та визначати їх значущість для себе;

6) відбувається під впливом не лише цілеспрямованих чинників (як у правовому вихованні), а й у стихійних, спонтанних.

Правова соціалізація - це взаємний правовий розвиток суспільства і особи. З одного боку, відбувається "входження" особи в соціальну систему, її мотиваційне і поведінкове пристосування до існуючих нормативних правових стандартів, з другого - широка свобода особи у виборі цінностей, напрацьованих суспільством, відповідно до власних переконань. Однак не завжди соціалізація особи супроводжується її законослухняною поведінкою. Існують і Інші форми соціалізації, що призводять до делінквентної (вчинення проступку) і кримінальної (вчинення злочину) поведінки. В цих випадках негативну роль відіграють неповноцінні сім'ї з деформованими стосунками або кримінальне середовище, в яке потрапляє ще несформована особа. Певною перешкодою для правової соціалізації особи є правовий нігілізм і правовий догматизм.

Види правової соціалізації:

* за напрямками: практична (здійснюється через передавання від одних осіб до інших практичних навичок правової діяльності, досвіду правової поведінки); Ідейна (теоретична) (здійснюється через ознайомлення з правовими поняттями, принципами, правовими ідеями, концепціями, символами);

* за організованістю: стихійна (спонтанна); цілеспрямована (правове виховання, правове загальне навчання); змішана (стихійна і цілеспрямована);

* за формами вияву: зовнішня (соціальна зумовленість правового формування особи); внутрішня (суб'єктивне сприйняття соціальних норм і цінностей, засвоєння соціального досвіду). Самосвідомість особи - знакова внутрішня умова її правової соціалізації.

 

Нормативно-правові акти — комплекс загальнообов'язкових актівправотворчості, виданих органами законодавчої і виконавчої влади успеціально визначеному порядку за певними процедурами, що містятьправила поведінки загального характеру.

Нормативно-правові акти видаються органами державної влади лише у певній формі й у рамках компетенції певного правотворчого органу. Звідси юридична чинність нормативно-правового акта ви­значається місцем у системі органів держави того органу, який його видав. Вищими за юридичною силою є Конституція і закони.

Нормативно-правовими ці акти називаються тому, що містять норми права загальнообов'язкового характеру. Власне кажучи, це поняття є синонімом поняття "законодавство" у широкому розумінні слова. Це основне джерело права у країнах романо-германської правової системи, але неабияку роль відіграють нормативно-правові акти й у країнах англо-американського права. Офіційна письмова форма нормативно-правових актів дозволяє чітко формулювати правові норми, забезпечувати їхній загальнообов'язковий характер, систематизувати їх.

У деяких країнах значну роль у формуванні й розвитку права, по­ряд із законами й іншими актами державних органів, відіграють такі специфічні джерела, як релігія і звичаї.

3.Релігійні норми. Під безпосереднім впливом релігійних норм формується канонічне право — правила поведінки нормативного за­гальнообов'язкового характеру в країнах, де релігія не відділена від держави, визнається одним із державних інститутів. Його змістом є релігійні настанови, визнані органами державної влади. Вважається, що вони є результатом божественного одкровення і здебільшого не підлягають зміні чи скасуванню. Канонічні норми як джерело права набули широкого розповсюдження в Середні віки, а нині мають офіційний характер лише в деяких країнах мусульманського Сходу й у Ватикані.

4.Правові звичаї. Під правовим звичаєм розуміється звичай, що одержав санкцію держави і визнаний внаслідок цього джерелом пра­ва. Правовий звичай —правило поведінки, яке в результаті багатора­зового повторення в часі і просторі набуває певної стійкості, закріп­люється у практичному досвіді і психології людей, санкціоноване дер­жавою шляхом посилання на нього в нормі закону або використання його як основи судового рішення.

Звичаї політичного життя, торгового обігу, мореплавання, циві­льних, сімейних чи інших побутових відносин мають, хоча й обмежене, юридичне значення і в багатьох сучасних державах.

5. Нормативний договір. На відміну від інших договорів, норматив­ному договору притаманний ряд ознак. Суб'єктами цього договору
завжди є учасники публічно-правових відносин, здебільшого ті, що мають владні повноваження (держава, державні органи, посадові особи). Суб'єкт нормативного договору є колективним. Норми, що міс­тяться в договорах такого роду, є загальнообов'язковими для вико­нання. Правила поведінки, що складають зміст договору, розраховані на невизначене коло суб'єктів. Форма укладання завжди письмова.

Нормативний договір, тобто договір, що містить норми права, за­стосовується як джерело права головним чином у трьох сферах: у трудовому праві — колективний, у конституційному праві — федеративний та конституційний, у міжнародному публічному праві — міжнародний.

6.Правова доктрина. У ряді правових систем до числа джерел пра­ва належить також правова доктрина (вчення, система знань), тобтодумки авторитетних учених з питань права. Специфіка і складність права об'єктивно веде до участі юристів-учених у поясненні тих чи інших проблемних моментів юристам-практикам. Сюди належить і така сфера цієї діяльності, як тлумачення (з'ясування і роз'яснення)
права.

Так, думки провідних юристів були джерелом права в Давньому Римі, де їх повчання ставали складовою нормативно-правових актів, кодексів, судових прецедентів. Яскравий приклад — кодекс Юстині-ана (VI ст. н. е.), до якого увійшло багато положень римських юрис­тів. У європейській середньовічній правовій історії велике місце зай­мали глосатори (тлумачі, коментатори). Важливу роль відіграла пра­вова доктрина у становленні й розвитку мусульманського права, у тій частині ісламу, що є основою для вирішення сімейно-шлюбних, майнових й інших спорів.

У країнах англосаксонського права судді нерідко обґрунтовують свої рішення посиланнями на праці англійських учених. Такі праці, а також юридичні навчальні посібники називаються літературними джерелами права. Доктрина використовується в тих випадках, коли під час розгляду справи відсутній необхідний закон, судовий преце­дент чи звичай.

7. Принципи права. Принципи права є джерелом права в багатьох правових системах. Разом з тим нині відсутня єдина концепція принципів права як джерела права.

У системі традиційного права немає поняття "принципи права", але існує комплекс основних ідей, що фактично є ними. Це насамперед ідеї про вічність, незмінність і універсальність норм традиційного права. Сьогодні в ряді країн мусульманського Сходу шаріат та його принципи вважаються основним джерелом права. У романо-германських країнах принципи права теж вважаються джерелом права. У деяких країнах загальні принципи права розглядаються як дея­ке вище право, своєрідний аналог природного права. Англійському праву в силу його специфіки невідоме поняття загальних принципів права. Споконвічно у разі прогалин судові справи вирішувались тут на основі раціоналізму та прагматизму. У сучасному світі досить по­ширені принципи міжнародного права.

8. У деяких державах зберігається безпосередній вплив традиційних моральних норм на правові відносини, особливо в Японії та Ки­таї, де поряд з релігією істотний вплив на правові відносини справляють положення конфуціанства й інших моральних вчень. Разом з тим сучасна правова система Японії і Китаю істотно модернізована.

Джерело права у юридичному значенні визначають як спосіб зовнішнього прояву права. Це текстуальні джерела права, які можна поділити на первинні (котрі є підставою для виникнення суб'єктивних прав і юридичних обов'язків: нормативно-правові акти, нормативно-правові договори, правові прецеденти, релігійні норми, правові звичаї) і похідні (уточнюють зміст первинних: судова та адміністративна практика).

 

Система юриспруденції. Розвиток традиційних юридичних наук. Нові сфери юриспруденції.

Наука — це сфера людської діяльності, яка виробляє та систематизує об'єктивні знання про матеріальний і духовний світ. Залежно від сфери наукового дослідження систему наук умовно поділяють на три основні підсистеми: природничі науки, точні науки та суспільні науки. У кожній із них наявний комплекс теоретичних і прикладних наук.

Держава і право — це соціальні явища. Тому юриспруденція (юридична наука) — система знань про державу і право — належить до суспільних наук. Держава і право підлягають в своєму розвитку загальним об'єктивним закономірностям розвитку суспільства, які вивчають соціологія, соціальна філософія, політологія та інші суспільні науки. Втім, зважаючи на їхню відносну самостійність як соціальних інститутів, держава і право мають свої закономірності та специфіку, що зумовлює виділення юриспруденції як самостійної галузі наукового знання. Державні і правові інститути відіграють важливу роль у сучасному суспільстві, внаслідок чого юридична наука посідає одне з провідних місць серед суспільних наук.

Юридична наука вивчає право як особливу систему соціальних норм, окремі структурні підрозділи права, будову, сутність і функціонування держави. Враховуючи, з одного боку, нерозривний зв'язок між державою і правом (хоча історії відомі й варіанти їхнього автономного існування), з іншого — відмінність держави і права, в юриспруденції виділяють дві основні підсистеми знань: правознавство і державознавство.

Сучасна юриспруденція є розгалуженою системою знань про державу і право. Існують різні класифікації юридичних наук. Імовірно, найточнішим критерієм класифікації є предмет науки, тому юридичні науки можна поділити на такі групи:

1) теоретичні юридичні науки (теорія держави і права, юридична деонтологія, філософія права, соціологія права, порівняльне правознавство). Ці науки вивчають, формулюють і систематизують найбільш загальні юридичні поняття і категорії;

2) історико-юридичні науки (зарубіжна та вітчизняна історія держави і права, історія політичних і правових учень, або, інакше — історія вчень про державу і право). Ці науки вивчають процеси становлення й розвитку держави і права, а також розвиток теоретичних уявлень про державу і право;

3) галузеві науки (наука конституційного права, наука адміністративного права, наука цивільного права, наука кримінального права, група наук процесуального права тощо). Галузеві науки вивчають і пояснюють нормативний зміст галузей права;

4) міжгалузеві науки (юридична деліктологія, наука житлового права, наука банківського права, наука екологічного права тощо). Ця група включає науки, що виникли на стику кількох галузей права. Вони вивчають і пояснюють сенс норм та інститутів, що споріднені за змістом, але на лежать до різних галузей права;

5) організаційні науки. Ці науки вивчають організацію та діяльність державних органів (наука державного будівництва), органів місцевого самоврядування (наука муніципального права), судових і правоохоронних органів (наука судових і правоохоронних органів);

6) прикладні науки (криміналістика, кримінологія, судова медицина, судова психіатрія, судова бухгалтерія, юридична психологія, правова статистика тощо). Ці науки вивчають правові явища не тільки за допомогою юридичних, а й за допомогою спеціальних неюридичних методів, запозичених з інших наук (технічних, медичних, математичних тощо);

7) міжнародно-правові науки (наука міжнародного публічного права, наука міжнародного приватного права). Юридичні науки, виділяють в аналізі держави і права різні сторони і властивості.

Юриспруденція знаходиться в постійному русі та зміні. Проходячи процес юридизації, викристалізовуються нові юридичні дисципліни, наприклад: загальна теорія прав людини, юридична антропологія, інформаційне право, інвестиційне право. Отримують нове наповнення і сучасне звучання такі традиційні дисципліни як римське право, торговельне (комерційне) право, нотаріат та ін. При всіх цих змінах саме теорія держави і права здатна акумулювати досягнення юридичних дисциплін і забезпечувати єдність юриспруденції.

Держава і право у своєму розвитку впливають на юридичну науку, яка постійно збагачується. З'являються нові або ускладняються існуючі правові інститути і явища (іпотека, застава, траст, приватизація, комерціалізація тощо). Виникають нові су­б'єкти права (банки, акціонерні товариства, комерційні струк­тури тощо). Розширюються сфери цивільного обороту. Зроста­ють права громадян. Усе це стимулює появу на дереві юридич­ного знання нових наукових напрямків.

У розвитку юридичного знання момент новизни тісно пов'я­заний із моментом спадкоємності. Нова форма в юриспруденції змінює застарілу. Одночасно утримуються і сприймаються прак­тично і науково значущі результати, які набувають нових влас­тивостей на вищому витку розвитку.

Науково-технічний прогрес, спеціалізація наукового знання, зміна тих чи інших суспільних процесів покликали до життя космічне, атомне, комп'ютерне право. Несприятливе становище з охороною довкілля змусило наукове співтовариство зайнятися розробкою екологічного (природоохоронного) права. Соціально-економічні зміни в суспільстві, пов'язані з розвитком ринкових відносин, призвели до виділення підприємницького (комерційного), податкового, банківського, біржового права.