ТДП в системі юридичних наук

ТДП в системі юридичних наук

Теорія держави і права є елементом складної системи знань про суспільство. Ця система включає в себе природні, точні (технічні) і суспільні науки, які тісно між собою пов'язані. Природні науки досліджують закономірності виникнення і розвиток природи, точні (технічні) - закономірності розвитку науково-технічного прогресу, а суспільні - закономірності виникнення, розвитку і функціонування людського суспільства. Право і держава є об'єктом вивчення різних суспільних наук: економіки, філософії, соціології, психології, історії, політології, державознавства і правознавства та ін.

Теорія держави і права займає провідне місце в системі юридичних наук і виконує комунікативну функцію в процесі взаємодії юридичних і інших суспільних наук. Існують різні підходи до розгляду системи юридичних наук. ВАК України затвердив таку систему:

1) теорія та історія держави і права; історія політичних і правових вчень;

2) конституційне право;

3) цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право;

4) господарське право; господарський процес;

5) трудове право; право соціального забезпечення;

6) земельне право; аграрне право; екологічне право; природоресурсне право;

7) теорія управління; адміністративне право і процес; фінансове право;

8) кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право;

9) кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза;

10) судоустрій; прокуратура та адвокатура;

11) міжнародне право;

12) філософія права.

Із цього переліку видно, що до нього включені не всі існуючі сьогодні юридичні науки. Традиційно система юридичних наук включає в себе:

1. Загальнотеоретичні і історичні юридичні науки. Сюди входить теорія держави і права; історія держави і права; історія вчень про державу і право.

2. Галузеві юридичні науки: конституційне право, цивільне право і процес; адміністративне право і процес; кримінальне право і процес та інші галузеві юридичні науки, як традиційні так і комплексні.

3. Юридичні науки, що вивчають структуру, порядок утворення, організацію і функціонування деяких державних органів і органів місцевого самоврядування, наприклад, правосуддя; прокурорського нагляд; правоохоронних органів; органів державного будівництва і місцевого самоврядування та ін.

4. Юридичні науки, що вивчають державне право зарубіжжя та міжнародне право.

5. Спеціальні (прикладні) юридичні науки, наприклад, судова психіатрія, судова медицина, кримінологія, криміналістика та ін.

Отже, теорія держави і права в системі юридичних наук займає провідне місце, є методологічною юридичною наукою, містить загальні закономірності виникнення, розвитку та функціонування державно-правових явищ в Україні.

 

Предмет теорії держави і права та методи дослідження.

Предмет, метод і функції теорії держави і права

Таким чином, у науці про суспільство теорія держави і права займає особливе місце, обумовлене її специфічним об'єктом вивчення — державою і правом, як самостійними, але органічно взаємопов'язаними між собою важливими сферами суспільного життя.

Предметом науки є сукупність закономірностей та особливостей явищ об'єктивної дійсності чи теоретичних знань, які вивчаються цією наукою.

Теорію держави і права можна розглядати, як логічне узагальнення державно-правової практики, що відбиває закономірності розвитку держави і права, сукупність положень узагальнюючого характеру, що становлять самостійну юридичну науку. Теорію держави і права можна визначити, як систему узагальнених знань про основні і загальні закономірності розвитку держави і права, про їхню суть, призначення, функціонування і розвиток. Тобто, предметом теорії є найбільш загальні закономірності виникнення, розвитку і функціонування держави і права.

Предмет теорії держави і права створюється практично всією системою юридичних наук, що пояснюється тим, що галузеві й інші юридичні науки вивчають окремі аспекти держави і права, їхню історію і не дають узагальнених теоретичних знань про елементи і складові держави і права.

Методи, які застосовуються у теорії держави і права, можна поділити на загальні і спеціальні. До загальних належать методи, які застосовуються в усіх або в більшості суспільних наук, наприклад, діалектичний метод, який розглядає будь-яке соціальне явище в його взаємозв'язку з іншими явищами та у процесі історичного розвитку. Разом з тим, для відповіді на конкретні питання теорії держави і права як науки необхідно застосовувати спеціальні методи дослідження. Спеціальніметоди — це система різноманітних пізнавальних засобів, організованих у певному порядку, для проведення спеціального дослідження. Тобто, це методи, які застосовуються лише в юриспруденції. При аналізі державно-правових явищ значне місце посідає абстракція, яка, в найбільш загальній формі, являє собою мисленний образ певного предмету чи явища, їхнього окремого аспекту. У процесі абстрагування застосовуються різноманітні засоби, які дозволяють отримувати знання про даний предмет. Це, зокрема, спостереження, порівняння, аналіз і синтез, індукція і дедукція. Спеціальні методи юридичної науки і, зокрема, теорії держави і права обумовлені специфікою предмету вивчення. Вони розмаїті, а межі і можливості їхнього використання різноманітні і залежать від рівня процесу дослідження. Деякі з цих методів використовуються, переважно, на емпіричному рівні, на якому відбувається процес збору й узагальнення різноманітних фактів, даних, інформації про певні державно-правові явища. Інші спеціальні методи використовуються на теоретичному рівні, при розробці, створенні наукової теорії, в якій на основі узагальнення всієї багатоманітності фактів виявляються їхні стійкі, глибинні співвідношення і зв'язки, тобто виявляються певні закономірності.

Загальнонауковий рівень методології - система методів, властивих юридичній науці. До них відносять:

1) загально-соціологічний, що характеризується при вивченні і дослідженні предмета застосуванням методів матеріалістичної діалектики;

2) конкретно-соціологічний — спрямований на дослідження та вивчення причин і обставин впливу права і держави на соціальні явища;

3) статистичний — застосовується при дослідженні і вивченні кількісних аспектів змін у державно-правовому житті, спрямований на оброблення кількісних результатів для наукової і практичної мети;

4) формально-логічний - досліджує і вивчає державно-правові явища за допомогою основних законів формальної логіки;

5) метод аналізу - досліджує і вивчає юридичні особливості державно-правових явищ, їх класифікацію, а також взаємозв'язок їх з іншими явищами суспільного життя шляхом аналізу змісту окремих складових явища;

6) історичний - характеризується дослідженням і вивченням державно-правових явищ в їх історичному розвитку;

7) системно-функціональний метод — досліджує і вивчає державу і право за допомогою системно-функціонального підходу;

8) кількісного і якісного аналізу - досліджує і вивчає кількість державно-правових явищ, що дозволяє конкретизувати властиві кількісні і якісні явища;

9) порівняльний - дає можливість досліджувати і вивчати державно-правові явища, порівнюючи їх і визначаючи їх тотожність чи різність та ін.

Є також інші методи, наприклад логічний, статистичний, метод сходження від абстрактного до конкретного.

Теорії походження держави

 

1. теологічна

2. патріархальна

3. насильництва

4. органічна

5.договору

6.психологічна

7.класова

8. космічна

 

Теологічна теорія - автор Фома Аквінський. Вчення побудовано на ієрархії форм: від Бога - чистого розуму - до духовного і матеріального світу. Проголошення походження держави від Бога обґрунтовує її вічність і непорушність, виправдовує найреакційніші держави, вказує на те, що будь-яке посягання на державу приречене на поразку, оскільки владу вкладено в руки правителя Богом і вона покликана захищати благо всіх. Теорія обґрунтовує панування духовної влади над світською владою, церкви над державою. Кожній людині належить змиритися перед волею Бога, який встановив державну владу, підкоритися тій владі, що санкціонована церквою.

Для сучасної світської трактовки походження держави раціональним зерном можна вважати ідею про затвердження порядку як загального блага в державі. Правда, такий порядок, згідно з цією теорією, створюється за допомогою божественної сили, що виключає активність особистості.

Патріархальна теорія - її сутність полягає у твердженні, що держава походить від сім'ї та є наслідком історичного розвитку і розростання останньої, а тому абсолютна влада монарха - це продовження батьківської влади.

Платон і Аристотель пояснюють виникнення і суть держави природою людини, яка відчуває потребу у спілкуванні, а тому прагне жити в суспільстві. Держава є природним результатом змін у сфері людських співтовариств, вона виникає у процесі історичного розвитку сім'ї. Тому держава є засобом вирішення спільних прав, забезпечує політичне життя самого народу і людини. її мета - досягнення блага людей. Громадянин цілком належить державі, саме держава визначає все його життя і діяльність.

Основними представниками є Арістотель, Р. Фільмер, М. Ми-хайловський, М. Покровський. Р. Фільмер у праці "Патріархія чи природна влада короля" стверджував, що абсолютна влада монарха бере початок безпосередньо від Адама: держава виростає з сім'ї, а влада монарха через Адама дана Богом і непідвладна жодним людським законам.

У наш час ця теорія не може бути сприйнята, проте деякі її елементи, передусім роль сім'ї у становленні державності, повинні враховуватися.

Теорія насильства - держава виникла як результат завоювання одних племен іншими, поневолення одного народу іншим. У результаті розшарування общини одна з них стає переможцем, і, відповідно, пануючим класом. Примусовий апарат, який створюється переможцем для управління переможеними, перетворюється на державу. Держава є тією силою, яку утворюють завойовники для утримання в покорі завойованих народів і зміцнення влади переможців. Насилля і покарання володарюючими підвладних стає основою виникнення економічного панування. Представники теорії: Л. Гумплович, К. Каутський. Е. Дюринг.

Ряд ідей теорії насильства заслуговує на увагу. Історичний досвід свідчить, що завоювання одних народів іншими було реальним фактом існування державності протягом певного часу (наприклад Золота Орда). Елементи насильства супроводжують утворення будь-якої держави (римської, давньогерманської, Київської Русі). Насильство - боротьба між Північчю і рабовласницьким Півднем - відіграло певну роль в утворенні СІЛА.

Органічнатеорія, засновником якої був англійський соціолог і філософ Герберт Спенсер (XIX ст.),розглядає державу як наслідок еволюції природи. Уряд відіграє в державі ту ж роль, що і мозок у людини, землеробство і ремесло складають систему органів живлення, транспорт і зв'язок— розподільну систему держави тощо. Сучасна юриспруденція дотепер використовує окремі елементи концепції Спенсера. Зокрема, в багатьох визначеннях дер­жава характеризується як система взаємопов'язаних спе­ціалізованих органів.

Теорія суспільного договору - пояснює виникнення держави внаслідок об'єднання людей на основі добровільної згоди (договору) про те, що одні будуть управляти, а інші виконувати їх управлінські рішення. Представники теорії: Г. Гроцій, Б. Спіноза, Т. Гоббс, Ж.-Ж. Руссо (праця "Про суспільний договір"), О. Радищев, Кант.

В основі теорії лежить теза про те, що державі передує природний стан людей. Це уявлялося авторам теорії неоднозначно. Гоббс вважав, що, в природному стані відбувається "війна всіх проти всіх". Руссо, навпаки, змальовував яскраву картину свободи й рівності. Проте усі вони розглядали державу як продукт людської діяльності і намагання людей вижити. Домовившись про створення держави, люди або передають правителю частину своїх природжених прав, щоб потім отримати їх з його рук (один варіант трактовки походження держави), або домовляються про збереження своїх природних прав (другий варіант). У будь-якому випадку передбачається забезпечення прав і свобод особистості в межах держави.

Об'єктивні причини виникнення держави не можна пояснити лише договором. їх значно більше. Разом з тим договір відіграє значну роль у створенні ряду держав, у практиці їх державного будівництва. Так, Конституцією США закріплений договір між народами, що перебувають у складі держави, і визначені його цілі: утвердження правосуддя, охорона внутрішнього спокою, організація спільної оборони, сприяння загальному благополуччю.

Психологічна теорія - держава виникла завдяки особливим властивостям психіки людей. Людській психіці, начебто, притаманна потреба покори, наслідування, усвідомлення, залежності від видатної особистості. Народ є інертною масою і не здатний приймати рішення, а тому потребує постійного керівництва. Представником цієї теорії був Л.Петражицький.

Соціально-економічна (класова) теорія - держава розглядається як знаряддя класової боротьби, як машина для гноблення одного класу іншим, для підтримання панування одного класу над іншим. Суть держави полягає в диктатурі класу, що панує економічно й політично. Диктатура класу визначає основні цілі, завдання і функції держави.

Згідно з марксизмом виникнення держави пов'язується з розшаруванням суспільства на класи. Суспільна організація стає державою, коли її зміст і функції зводяться до захисту інтересів групи, що володіє основними засобами виробництва. Держава як частина надбудови визначається ознаками виробничих відносин, насамперед відносинами власності на основні засоби виробництва.

Великий акцент на ролі класів і класової боротьби у виникненні держави привів прибічників цієї теорії до ряду міфічних висновків. Держава оголошувалася тимчасовим явищем, що виникає разом з виникненням класів. Вважалося, що держава відмирає разом з відмиранням класів і встановлюється суспільство комуністичного самоуправління.

Космічна теорія - виникнення держави пов'язане із завезенням на Землю політичної організації суспільства з Космосу іншими цивілізаціями.

 

Похідне виникнення держав

Держави виникають і в сучасному світі. Таке виникнення держави відрізняється від первинного тим, що нова держава виникає не на порожньому місці, а на основі окремих елементів колишньої держави і з використанням вже наявних готових моделей державності. Похідне виникнення держав має наступні варіанти:

1) ліквідація колишньої держави в результаті революції і виникнення нової держави (але на тій же території, населеній тим же народом). Прикладом тому може бути Перша республіка у Франції, проголошена в 1792 р., Російська Радянська Федеральна Соціалістична республіка, що виникла в результаті Жовтневої революції 1917 г.;

2) розділення держави. Таким чином виникли Чехія і Словаччина в результаті розділу федеральної Чехо–Словаччини, пострадянські держави в результаті розпаду СРСР;

3) сецесія частини держави і населення. Таким шляхом виникли Эритрея, що вийшла з складу Ефіопії, Бангладеш, що вийшла з Пакистану;

4) об'єднання декількох держав. Прикладом може бути об'єднання ГДР і ФРН в 1990 р.

5) виникнення держави в результаті національно–визвольного руху. Створення нових держав на руїнах колоніальних імперій (перш за все – Британської і Французької) стало найбільш поширеним способом створення держав в ХХ в. Багато держав (Мозамбік, Алжір, Ангола, В'єтнам) виникли в результаті збройної боротьби, інші (Мадагаскар, Танзанія) добилися незалежності від метрополій мирним шляхом. Деякі з народів, що добилися незалежності, мали власну державність в доколоніальний період (Індія, Єгипет), інші – ні. У будь–якому випадку і ті, й інші нові держави спочатку будувалися на державних моделях, що вже є в світі. Більшість нових незалежних держав орієнтувалися на державний лад колишньої метрополії, проте деякі проголошували своїм зразком соціалістичні держави. Надалі вони, як правило, відходили від спочатку вибраних моделей.

 

Поняття та ознаки держави.

 

Держава як особлива форма організації суспільства характеризується у двох аспектах:

• Теоретичному, що визначає державу як юридичну категорію;

• Функціональному, що визначає державу як засіб управління та здійснення політичної влади в суспільстві.

 

Як юридична категорія держава характеризується наявністю певних ознак, що відрізняють її від влади додержавного суспільства, а також від інших соціальних утворень, що існують в рамках державного суспільства.

 

Основні ознаки держави:

1) Територія.

2) Суверенітет.

3) Наявність системи органів, установ та організацій, що створюються державою для виконання її функцій та об'єднуються поняттям "механізм держави". Частина державних органів, що наділені владними повноваженнями, складає поняття "аппарат держави", який входить в структуру механізму держави.

4) Наявність політичної публічної влади.

Політичний характер влади визначає ступінь обов'язковості державно-владних рішень. Вони є загальнообов'язковими, виконуються всіма суб'єктами та забезпечуються можливістю застосування примусових заходів.

Публічний характер влади визначає ступінь її поширеності на населення держави. Лише державна влада поширюється на всіх суб'єктів, надаючи відносинам між ними упорядкованого характеру шляхом надання їм певних прав чи покладання на них певних обов'язків.

5) Наявність можливості розробляти, приймати чи санкціонувати правові норми, що закріплюють повноваження державних органів та гарантують виконання обов'язків держави щодо особи.

6) Можливість встановлювати форми та види податків з метою утримання державних органів та виконання загально-соціальних функцій.

 

Типологія держав

Тип держави – це сукупність загальних ознак, властивих визначеній, як правило, історично відособленій групі держав.

 

Види функцій держави

За строками виконання.

Постійні - здійснюються протягом усього часу існування даної держави (оборона країни, охорона правопорядку);

Тимчасові - здійснюються протягом певного проміжку в часі, наприклад, під час стихійного лиха, війни.

 

Види державних органів.

 

За способом створення вони поділяються на первинні та похідні. Первинні створюються шляхом прямого волевиявлення всього або більшості населення (Верховна Рада), або виникають внаслідок спадкування (монархія), а похідні утворюються первинними органами та їм підзвітні.
За обсягом владних повноважень державні органи класифікуються на вищі (їх влада розповсюджується на територію всієї держави) та місцеві (функціонують в адміністративно-територіальних одиницях, їхні повноваження розповсюджуються лише на ці регіони).
За широтою компетенції виділяють органи загальної та спеціальної компетенції. Органи загальної компетенції уповноважені вирішувати широке коло питань, яке охоплює всі функції держави (уряд), органи спеціальної компетенції виконують одну функцію (міністерство фінансів, міністерство юстиції).
За принципом розподілу владних повноважень державні органи поділяють на законодавчі, виконавчі та судові.
За способами створення — виборні, призначувані та ті, що успадковуються.
За часом функціонування — постійні та тимчасові.
За складом — одноособові (монарх або президент) та колегіальні (парламент, уряд).

 

Абсолютна монархія

Ця форма правління типова для пізнього феодалізму, коли в глибинах аграрного ладу виникають зачатки індустріального суспільства. Характеризується вона тим, що в руках монарха концентрується вся повнота державної влади. Монарх сам видає закони, може безпосередньо керувати адміністративною діяльністю або призначати для цього уряд, вершить вищий суд. Жодних обмежень його влади немає, принаймні юридично, хоча політичні, морально-етичні, релігійні і інші чинники можуть бути присутні. Піддані юридично безправні, оскільки монарх не наділяв їх якимись правами і не відбирав ці права.

В сучасних умовах абсолютна монархія — надзвичайна рідкість. Як приклад можна згадати Саудівську Аравію, Оман. Такі держави можуть сьогодні мати навіть символічні конституції, проте ці акти не є конституціями в повному розумінні слово, оскільки не обмежують владу монарха. Такою конституцією була, наприклад, Тимчасова конституція Катару 1970 року.

Монархи в Саудівській Аравії і Омані вважаються також вищими духовними особами, що ще більше посилює їхню владу. Проте все ж таки ця влада не безмежна: особлива роль належить правлячій сім'ї, яка на своїй раді вирішує, зокрема, питання престолонаслідування (успадковує не обов'язково син колишнього монарха), може примусити монарха відректися від престолу.

Для абсолютної монархії характерний авторитарний політичний режим, а державний режим іменується абсолютизмом.

Теократична монархія — це різновид абсолютної монархії, за якої політична влада належить голові церкви або релігійному лідеру.

Виборна монархія — тип монархії, коли новий монарх після припинення повноважень попереднього обирається парламентом, членами монаршої родини або іншим спеціальним органом.

Дуалістична монархія

Це первинна форма обмеженої, або конституційної, монархії. Тут вже спостерігається розділення влади у зародковій формі або досить розвинуте, принаймні відділення законодавчої влади від виконавчої.

Законодавча влада належить у принципі парламенту, який обирається підданими або певною частиною їх, якщо виборче право цензове. Виконавча влада належить монарху, який може здійснювати її безпосередньо або через призначений ним уряд.Судова влада належить монарху, але може бути більш-менш незалежною.

Проте розділення влад при даній формі правління звичайно урізане. Хоча закони приймаються парламентом, монарх користується правом абсолютного вето, тобто без його згоди закон не набере сили. Крім того, монарх звичайно може видавати надзвичайні укази, що мають силу закону і навіть вищу, а головне, може розпускати парламент, замінюючи фактично дуалістичну монархію абсолютною. Наприклад, в Йорданії після розпуску парламенту в 1974 році чергові парламентські вибори відбулися лише в 1989 році.

Уряд, якщо він є, за свою діяльність несе відповідальність лише перед монархом, але зовсім не перед парламентом. Останній може впливати на уряд тільки використовуючи своє право встановлювати бюджет держави. Важіль цей, хоча і достатньо могутній, може використовуватися лише раз на рік, а крім того, депутати, вступаючи в конфлікт з урядом або через нього — з монархом не можуть не відчувати постійної загрози розпуску парламенту.

Як і для абсолютної монархії, для монархії дуалістичної типовий авторитарний політичний режим. Державний режим може характеризуватися як обмежений дуалізм влади. Дуалістична монархія є зразком компромісу між панівною феодальною верхівкою суспільства та рештою громадян, в якому перевага все ж таки залишається за монархом і його оточенням.

Парламентська монархія

Ця форма правління існує звичайно у високорозвинутих державах, де перехід від аграрного ладу до індустріального супроводився переважно не докорінним знищенням колишніх інститутів влади, а поступовим їхнім перетворенням і пристосуванням до нових умов (Великобританія, Японія, Нідерланди, Бельгія, Швеція, Канада, Австралія тощо.).

Теорії виникнення права.

 

Кожна історична епоха виробляла своє розуміння виникнення права, його ролі в суспільстві, характеру взаємин з іншими соціальними явищами, функціонування. Пізнавальна цінність цих теорій полягає в тому, що через різні пояснення (аргументацію) генезису права простежуються етапи і напрями правового мислення різних поколінь людства.

Право та держава.

Право і держава - близькі, тісно пов'язані між собою, "родинні" явища. За історичними мірками вони виникають одночасно і практично в силу одних і тих же соціальних причин. І право, і держава з'являються як продукт суспільства, який досяг певному щаблі розвитку.

Право і держава завжди існують разом: вони разом виникли, разом розвиваються і функціонують.

Об'єднує право і держава і те, що обидва вони являють собою явища політики: виникають як результат політичного розшарування суспільства і є основними інструментами управління політично диференційованим суспільством, в якому потрібно врахувати, узгодити суперечливі інтереси великих соціальних груп.

Обидва вони тісно пов'язані з таким явищем, як влада.

Таким чином, в якості загальних, об'єднуючих право і держава рис можна назвати те, щоправо і держава:

• виникають одночасно;

• зароджуються в силу одних і тих же соціальних причин;

• функціонують спільно;

• мають політичну природу;

• є головними, основними інструментами управління суспільством у його політичному стані;

• тісно пов'язані з таким явищем, як влада.

Соціальні норми - правила поведінки загального характеру, що складаються у відносинах між людьми в суспільстві в зв'язку з проявом їх волі (інтересу) і забезпечуються різними засобами соціального впливу

Норма права - це загальнообов'язкове, формально-визначене правило поведінки (зразок, масштаб, еталон), встановлене або санкціоноване державою як регулятор суспільних відносин, яке офіційно закріплює міру свободи і справедливості відповідно до суспільних, групових та індивідуальних інтересів (волі) населення країни, забезпечується всіма заходами державного впливу, аж до примусу.

Всі види норм (норма - це певне правило) можна умовно поділити на дві групи:

-соціальні;

-технічні.

Соціальні норми - правила поведінки загального характеру, що складаються у відносинах між людьми в суспільстві в зв'язку з проявом їх волі (інтересу) і забезпечуються різними засобами соціального впливу.

Сутністю соціальних норм є не просто привила, тому що правила існують і в несоціальних утвореннях, таких, скажімо, як математика, граматика, техніка та ін. (технічні норми), а правила чітко вираженого соціального характеру.

Ознаки соціальних норм:

1. Правила (масштаби, зразки, моделі) поведінки регулятивного характеру - соціально-вольові норми, що історично склалися або цілеспрямовано встановлені. Вони спрямовують поведінку людей відповідно до закладеної в нормі ідеальної моделі суспільних відносин, вносять однаковість у регулювання суспільних відносин і формують безупинно діючий механізм типових масштабів поведінки;

2. Правила поведінки загального характеру, тобто такі, що не мають конкретного адресата. Вони розраховані на те, щоб спрямовувати поведінку людей у рамках відносин даного виду; вступають у дію щораз, коли виникають відповідні суспільні відносини;

3. Правила поведінки наказового характеру - загальнообов'язкові. Вони встановлюють заборони, дають еталони поведінки;

4. Правила поведінки, які забезпечуються певними засобами впливу на поведінку людей (звичкою, внутрішнім переконанням, суспільним впливом, державним примусом).

Слід зазначити, що соціальні норми виникають у процесі історичного розвитку і, концентруючи досягнення людства в організації суспільного життя, передаються з покоління в покоління, тобто є спадкоємними.

Класифікувати соціальні норми можна за різними критеріями.

Види соціальних норм за сферами дії:

Економічні - регулюють суспільні відносини в сфері економіки, тобто пов'язані з взаємодією форм власності, з виробництвом, розподілом і споживанням матеріальних благ;

Політичні - регулюють відносини між класами, націями, народностями; пов'язані з їх участю в боротьбі за державну владу та у її здійсненні, із взаємовідносинами держави з іншими елементами політичної системи;

Релігійні - регулюють відносини в сфері релігії та між різними релігіями, специфічні культові дії, засновані на вірі в існування Бога;

Екологічні - регулюють відносини в сфері охорони навколишнього середовища та ін.

Види соціальних норм за регулятивними особливостями:

-норми моралі;

-норми-звичаї;

-норми права;

-корпоративні норми (корпорація - лат. corporatio - співтовариство, об'єднання), тобто правила поведінки, які регулюють відносини усередині різних недержавних організацій (громадських - некомерційних і комерційних) між їх членами.

Соціальні норми утворюють єдину систему. Норми права співвідносяться із соціальними як частина з цілим, оскільки вони - важлива, але не одна лише форма регулювання суспільних відносин.

Норми моралі, норми-звичаї, корпоративні й інші норми взаємодіють із принципами і нормами права, знаходять у них одну з необхідних форм свого існування (наприклад, релігійні норми святкування Різдва, Великодня стали правовими).

Ознаки соціально-технічних норм:

-обумовленість законами природи і техніки;

-невиразність соціального характеру (не є суто соціальними);

-невиразність засобів суспільного забезпечення (правових, моральних та інших санкцій);

-виключність використання.

 

Техніко-юридичні норми.

 

Техніко-юридичні норми - це норми, які в якості диспозиції (регулятивного припису) мають технічну норму, а як санкції (охоронної норми) юридичну норму. Тому їх можна розцінювати і як юридичні норми технічного змісту, і як різновид технічних норм.

Щодо природи технічних норм існує дві позиції: одні автори взагалі не відносять їх до соціальних норм, інші вважають їх соціальними. Дійсно, технічні норми своєрідні. Зміст їх визначається законами природи і техніки (тобто вони як би виходять не від людини); регламентують не відносини між людьми, а ставлення людини до об'єктів природи і техніки (тобто начебто регулюють несоциальную сферу); в якості заходів забезпечення виступають негативні наслідки порушення природних законів, технічних правил. Тим не менше, думається, що технічні норми слід вважати різновидом (хоча і вельми специфічної) соціальних норм, так як:

а) головним об'єктом регулювання всіх соціальних норм є поведінка людей (встановлення суспільних відносин у всіх випадках соціального регулювання - це лише засіб регламентації поведінки). На той же об'єкт спрямовані і технічні норми;

б) технічні норми, що мають соціальне значення, яке з розвитком технічної сфери, штучного середовища проживання людини все зростає. На даний момент немає більш актуальною «технічної» норми, ніж та, яка визначає взаємини людини і природи. Інша справа, що за рівнем соціальної значущості технічні норми можуть істотно розрізнятися, і саме ця ознака має найбільше значення в оцінці «соціальності» технічних норм. Наприклад, соціальна значущість поломки побутової техніки внаслідок порушення правил поводження з нею практично дорівнює нулю. Хоча знову-таки порушення технічних норм поводження з побутовими електроприладами може призвести до такого лиха, як пожежа.

Найбільш значущі технічні норми забезпечуються правовими санкціями і стають техніко-юридичними нормами. І тут можна знайти ще один аргумент на користь приналежності технічних норм до соціальних. Адже техніко-юридичні норми, як і будь-які правові норми, вважають соціальними. Однак з-за того, що технічну норму забезпечили правовою санкцією, вона свою природу не змінила: у ній збереглися всі ті риси, за якими технічні норми як раз до соціальних не відносять.

З метою вирішення даного протиріччя проф. Венгеров А.Б. пропонує розрізняти юридико-технічний і нормативно-технічний соціальні регулятори. Однак поняття «регулятор» тут використовується в значенні, не рівнозначному поняття «норма», і дослідження проблеми, таким чином, переноситься в дещо іншу площину, зокрема на рівень нормативних актів.

Проф. Венгеров А.Б. також вбачає існування в суспільстві ненормативних соціальних регуляторів - ціннісного, директивного, інформаційного та інших. Однак мова в даному випадку йде не про індивідуальне регулювання. Названі регулятори мають загальний характер, але не є чітко вираженими соціальними приписами та володіють специфічними механізмами впливу на поведінку людей.

 

Галузі права: поняття, види

Під галуззю права розуміється сукупність взаємопов'язаних правових інститутів, що регулюють відносно самостійну велику область, сферу суспільних відносин.

 

Галузь права регулює суспільні відносини, пов'язані із здійсненням будь-якої широкої сфери предметної діяльності суспільства, держави, громадян та інших суб'єктів права. Наприклад, цивільне право регулює майнові та пов'язані з ними особисті немайнові відносини, сімейне право-відносини, пов'язані з шлюбом і приналежністю людини до родини.

 

Здатність здійснювати правове регулювання великої сфери суспільних відносин відрізняє галузь права від будь-якого правового інституту, регулятивні функції якого обмежуються якою-небудь порівняно вузькою сукупністю відносин. Крім того, на відміну від інституту, галузь права містить вичерпний набір юридичних засобів, методів правового впливу, встановлюваних державою процесі регулювання відносин відповідної сфери.

 

Кожна галузь права має основний інститут, який закріплює загальногалузеві принципи права, визначає предмет і завдання галузі, містить інші загальні положення. Нормативні встановлення такого інституту як би цементують, об'єднують в цілісне утворення норми права та інститути галузі, визначають їх необхідні властивості як компонентів даної, а не іншої галузі права.

 

Галузі права мають власний правовий режим, що регламентує правове становище суб'єктів права, що встановлює законні способи реалізації прав і виконання обов'язків, міри відповідальності. Галузь права містить необхідний набір юридичних засобів, покликаних забезпечити ефективну дію як галузі в цілому, так і кожного її компонента на рівні правових інститутів і конкретних норм права. При цьому для кожної галузі права характерний специфічний, тільки їй властивий набір юридичних засобів правового регулювання, що дозволяє не тільки об'єднувати норми права в єдине ціле, надавати їм упорядкований, системний характер, а й відрізняти одну галузь від іншої.

 

Виділяють наступні види галузей права: профілюючі, спеціальні та комплексні. Профілюючими (основними) є такі галузі, як конституційне, адміністративне, кримінальне, цивільне, цивільно-процесуальне, адміністративно-процесуальне та кримінально-процесуальне право. Спеціальними є такі галузі, як трудове право, сімейне та інші. Комплексні галузі утворюються як об'єднання норм профілюючих і спеціальних галузей права. Прикладом такого роду галузі є підприємницьке право.

Наведемо приклади деяких галузей права.

 

Кримінально-процесуальне право - це галузь права, яка регламентує порядок провадження у кримінальних справах. Норми цієї галузі регулюють діяльність органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду при розслідуванні та вирішенні кримінальних справ.

Норми кримінально-пр