Юридична наука: поняття, система. Об’єкт та предмет правового дослідження

Юридична наука: поняття, система. Об’єкт та предмет правового дослідження

Поняття:

Юридична наука – це система знань про закономірності державно-правових явищ, їх сутність, призначення, виникнення, функціонування та розвиток в суспільстві.

Система:

Система юридичної науки – це сукупність, комплекс її елементів, що взаємодіють між собою, зв’язки між якими є тіснішими та стійкішими аніж зв’язки з іншими видами наук.

Складові елементи системи:

1) Теоретичні науки (загальна теорія держави та права, філософія права, соціологія права, порівняльне правознавство);

2) Галузеві науки (конституційне право, адміністративне право, кримінальне право, цивільне право, трудове, сімейне, кримінально-процесуальне, кримінально-виконавче, цивільно-процесуальне, господарське та ін.);

3) Міжгалузеві юридичні науки (кримінологія, організація та діяльність судів та правоохоронних органів, прокурорський нагляд, право соціального забезпечення, аграрне право, екологічне право, земельне право та ін.);

4) Прикладні юридичні науки (криміналістика, судова медицина, судова психіатрія, юридична психологія, правова статистика);

5) Історично-правові науки (історія держави та права, історія політичних і правових вчень);

6) Науки, що вивчають зарубіжне право (конституційне право зарубіжних країн, цивільне право зарубіжних країн, кримінальне право зарубіжних країн);

7) Науки, що вивчають римське право;

8) Науки міжнародного права (міжнародне публічне та міжнародне приватне).

Об’єкт правового дослідження – це конкретні державно-правові явища;

Предмет правового дослідження – основні сутнісні властивості державно-правових явищ, що зумовлюються загальними закономірностями їх виникнення, функціонування та розвитку.

АБО

Предмет правового дослідження – зафіксовані у досвіді і включені у процес теоретичної діяльності дослідника сторони, властивості і відносини об’єктів, які досліджуються у певних умовах, за певних обставин (закономірності і особливості).

Методологія правознавства: поняття, структура

Поняття:

Методологія правознавства – це система підходів, методів і засобів пізнання державно-правових явищ та виокремлення закономірностей їх виникнення, функціонування та розвитку.

Структура:

Структура методології правознавства – це внутрішня її логічна побудова, взаємне розташування її елементів.

Питання структури методології юридичної науки різними вченими вирішуються по-різному. Основна відмінність у поглядах стосується класифікації методів юридичної науки, а також інших складових методології.

На думку Л. А. Луць, методологія правознавства складається з чотирьох частин:

1) Теоретико-правовий підхід;

2) Вчення про метод загальної теорії держави і права;

3) Методи та засоби теоретико-правового дослідження;

Методика теоретико-правового дослідження.

У теорії права існують також інші підходи стосовно структури її методології: Наприклад, структура методології юридичної науки також може включати такі складові елементи, як:

1) філософські підходи (матеріалізм, ідеалізм, діалектика, метафізика);

2) методологічні принципи ( наприклад, принцип всебічності дослідження правових явищ, принцип історизму, принцип комплексності тощо);

3) логічні прийоми (аналіз, синтез, індукція, дедукція, класифікація, узагальнення, конкретизація, абстрагування та ін.);

4) методи:

а) загальнонаукові (діалектичний, матеріалістичний);

б) часткові (системно-структурний, функціональний, кількісного й якісного аналізу, порівняльний, моделювання, експериментальний);

в) спеціальні (кібернетичні, математичні, конкретно-соціологічні, статистичні, психологічні та ін.);

г) спеціально-юридичні (порівняльно-правовий, формально-юридичного аналізу, державно-правового моделювання, судової статистики, державно-правового експерименту, вироблення державно-правових рішень, тлумачення правових норм та ін.).

 

Матеріалізм як концептуальний підхід. Основні філософські категорії

Концептуальний підхід – це сукупність основних, фундаментальних засад, що визначають стратегію правового дослідження.

Матеріалізм – світогляд, згідно із яким первинною є матерія, а існування світу та державно-правових явищ є незалежним від свідомості суб’єкта пізнання (рух, простір, час).

В класичній метафізиці матеріалізм є доктриною Демокріта та Левкіпа, що все у всесвіті є матерією чи матеріалом. Всі події пояснювалися в рамках рухів та змін, започаткованих цією матерією. На противагу, Платон намагався встановити існування деяких безтілесних об'єктів, які він називав формами. Арістотель теж не обмежив себе повністю матеріалістичним поясненням світу та вірив, що душа є нематеріальною. Хоча саме його доктрина призвела до більш витончених матеріалістичних поглядів у порівнянні з досократиками, вона в жоден спосіб не вплинула на безкомпромісний матеріалізм Гоббса.

Діалектичний матеріалізм Маркса й Енгельса, у якому людські дії та вірування пояснюються суто в межах економічних сил, був розвинутий Леніним. Деякі недавні матеріалістичні філософи, вивчаючи відношення між розумом та тілом, скоротили думку до (фізичних) нервових процесів. У всіх цих значеннях матеріалізм є метафізичною доктриною.

Види матеріалізму: 1) Відвертий матеріалізм; 2) непрямий матеріалізм.

Відвертий матеріалізм — філософія, яка щиро твердить, що у всесвіті немає жодних причин окрім матеріальних і що всі феномени, котрі звуться духовними або моральними, є функціями матерії, — на сьогодні чується рідко. Проте, непрямий матеріалізм, тобто підкреслююча, невиражена концепція, що матеріальні причини пояснюють усі речі — зберігається. На сьогодні люди зазвичай не говорять, як послідовники механістичного матеріалізму, що людина повинна розумітися як машина чи набір хімічних формул. Вони більше категорично не заперечують, у будь-яких значних кількостях, існування нематеріальних факторів у Всесвіті.

Основні категорії: буття (те, що існує), спокій (стабільність об’єкта), речовина, поле (вид матерії, що немає маси спокою), розвиток (висхідний рух, прогрес тощо).

Діалектика як концептуальний підхід. Основні філософські категорії

Діалектика (грец. διαλεκτική — мистецтво сперечатись, міркувати) — розділ філософії, що досліджує категорії розвитку, вчення про розвиток як безкінечний, поступальний, суперечливий процес, в якому домінує сходження від нижчого до вищого, від складного до простого, від старого до нового тощо.

Закони діалектики: перехід кількісних змін у якісні, єдності та боротьби протилежностей, заперечення заперечень.

Основні категорії: причина і наслідок, сутність і явище, необхідність і випадковість, можливість та дійсність, частина і ціле.

Аналіз та синтез

7. 1. Аналіз (з гр. - розклад, розбір, розчленування) – це метод наукового дослідження, який полягає у вивченні предмета дослідження за допомогою мисленнєвого або практичного розчленування його на складові елементи (частини об'єкта, його ознаки, властивості, відношення) з метою виявлення їх структури, будови, властивостей тощо. Кожна із виділених частин аналізується окремо у межах єдиного цілого.

Логічний аналіз означає виявлення структурних елементів (видів, типів, рівнів) знання, яке оформлене у вигляді певного тексту та їх співвідношення між собою, з'ясування логічного значення істинності або хибності висловлювань у тексті, логічної експлікації ("пояснення", "уточнення") понятійного апарату, через який реалізується це знання, встановлення несуперечності, обґрунтованості, доведеності цього знання.

Приклади аналізу у юриспруденції: Наприклад, суспільство як цілісна система при системному аналізі розчленовується на економічний, політичний, правовий, моральний та ін. аспекти буття і суспільної свідомості (структурні частини цілого) і ці аспекти досліджуються окремо.

7. 2. Синтез (з гр. - з'єднання, складання, сполучення) – це метод наукового дослідження, що полягає у об’єднанні частин, елементів та вивчення об’єкта у цілісності (як цілого). Синтез полягає в уявному з'єднанні частин предмета, розчленованого у процесі аналізу, встановлення взаємодії частинок та пізнання цього предмета як єдиного цілого.

Приклади синтезу у юриспруденції: Прикладами синтезу знання у юридичних науках є закони і закономірності, які формулюються на підставі особистих досліджень, загальна теорія держави і права, галузеві і міжгалузеві спеціальні теорії права.

Узагальнення. Абстрагування

8. 1. Узагальнення – це метод наукового дослідження, який дозволяє здійснити перехід від одиничного до загального, від менш загального до більш загального. Узагальнення означає формування та розвиток знання шляхом переходу: а) від думки про індивідуальне, яке міститься в понятті, судженні, нормі, гіпотезі, питанні та ін., до відповідної думки про загальне; від думок про загальне до думок більш загальних; б) від окремих фактів, ситуацій, подій, предметів та явищ до ототожнення їх в думках і до створення щодо них загальних понять і суджень. Такий процес ототожнення стає необхідною умовою формування відповідних гіпотез, теорій концепцій.

Приклади узагальнення в юриспруденції: У правовому пізнанні метод узагальнення використовується у формі: а) узагальнення професійного досвіду на підставі аналізу конкретних випадків (справ) (наприклад, узагальнення Верховним Судом України практики застосування судами законодавства); б) теоретичного узагальнення практики державного будівництва і реалізації права в діях суб'єктів правовідносин (створення теорії права); в) узагальнення емпіричних, галузевих теорій права.

8. 2. Абстрагування або абстракція (з лат. - відвертання) — це процес уявного відділення окремих або загальних властивостей, ознак і відношень від конкретного предмета, що цікавлять людину у даний час, а також уявного відвертання їх від множини усіх інших ознак. Арістотель розглядав абстрагування як процес, в результаті якого відкидається усе часткове, випадкове, другорядне і відділяється загальне. Сутність методу абстрагування полягає у дослідженні реальних предметів, явищ, процесів, вичленуванні в них різноманітних властивостей, ознак, якостей, в уявному відвертанні їх та фіксуванні за допомогою слів і словосполучень природної мови. Термін "абстрагування" вживають у двох значеннях: 1) процес пізнання: 2) як результат цього процесу. Абстрагування як процес — це дослідження, вивчення предметів і явищ з метою виявлення їх специфічних характеристик, а абстракція як результат — це певне знання у формі понять, категорій, суджень, ідей, законів, теорій.

Індукція. Дедукція

9. 1. Індукція – це метод дослідження, завдяки якому загальні висновки робляться на підставі дослідження окремої частини чи елемента конкретного класу.

Приклади індукції у юриспруденції: 1. Якщо на експертизу надійшла партія патронів, експерт робить висновок щодо всієї партії, дослідивши окремі патрони; 2. На стадії порушення кримінальної справи, слідчий може висунути версію (узагальнююче припущення) про злочин на підставі дослідження конкретних фактичних обставин (деталей) справи.

9. 2. Дедукція – це метод дослідження, завдяки якому знання про елемент чи його частину виводять із загальних властивостей усього класу.

Приклади дедукції у юриспруденції: 1. Якщо під час застосування норм права компетентний суб’єкт дійде висновку що відсутня спеціальна норма, що регулює ту чи іншу конкретну життєву ситуацію, то застосуванню підлягатиме загальна норма права, що регулює широке коло відносин, у тому числі і вказану ситуацію; 2.Прикладом дедуктивного міркування є також, наприклад, такий умовивід слідчого: «Злочин може бути вчинений умисно або з необережності. Цей злочин вчинений умисно. Отже, він не вчинений з необережності».

Аналогія. Моделювання

10. 1. Аналогія – це метод пізнання, що дозволяє на підставі подібності об’єктів класу за однією ознакою зробити висновок про їх подібність в інших ознаках.

Приклад аналогії у юриспруденції: якщо певний цивільно-правовий договір не передбачений актами цивільного законодавства, ми можемо віднести його до того чи іншого виду договорів на підставі тотожності однієї чи декількох його ознак з ознаками юридичного складу нормативно-визначеного цивільно-правового договору. Однак аналогію як метод правового дослідження не слід плутати з аналогією як засобом правового регулювання (наприклад, аналогією закону чи аналогією права у цивільному праві), оскільки це не тотожні поняття.

10. 2. Моделювання (з лат. - міра, ритм, величина, пов'язано зі словом - зразок) – це метод пізнання, що дозволяє вивчити об’єкт завдяки зразку, моделі, що його замінює. Сутність цього методу полягає в побудові моделей, за допомогою яких досліджуються різноманітні природні та соціальні об'єкти. Метод моделювання використовується, як правило, тоді, коли з якихось причин неможливо досліджувати об'єкт безпосередньо. Тоді замість нього виступає його аналог — модель, яку досліджують як імітацію оригіналу (об'єкта). На моделі вивчають властивості об'єкта, а потім нагромаджені знання переносять на оригінал. В основі такого перенесення лежить схожість, подібність моделі та оригіналу.

Приклад моделювання у юриспруденції: метод моделювання використовується при побудові наукової теорії права (теорія права як модель), системи нормативно-правових актів, в ситуації доведення юридичних фактів ("слідчий експеримент" як аналог дій підозрюваних, потерпілих, свідків) та ін.

 

Поняття. Класифікація

11.1. Поняття – це форма мислення, завдяки якій здійснюється узагальнення та виокремлення предметів і явищ будь-якого класу за найбільш суттєвими ознаками. Поняття є формою відображення дійсності та містить знання про велику кількість предметів чи явищ. Тобто поняття–це форма мислення, що відображає предмети та явища об'єктивного світу в їх суттєвих і специфічних ознаках, а також зв'язки і відношення між предметами та явищами. Структура будь-якого поняття складається з двох основних компонентів: зміст та обсяг.

Зміст поняття — це сукупність суттєвих ознак предметів, на підставі яких предмети узагальнюються і виділяються в класи. Наприклад, змістом поняття «іпотека» є такі ознаки: а)вона є різновидом застави як способу забезпечення виконання зобов’язання; б) предметом є нерухоме майно; в)майно зберігається у заставника чи третіх осіб тощо.

Обсяг поняття — це клас предметів (предмет чи їх сукупність), які відображають змістовні ознаки поняття та виділяються і узагальнюються в понятті. Кожному з цих предметів притаманні ознаки, що складають зміст поняття. Наприклад, обсягом поняття «крадіжка» є всі злочини, яким притаманні суттєві ознаки цього поняття: 1) таємне; 2) викрадання; 3) чужого майна (крадіжка вчинена у істотних, великих, особливо великих розмірах, з проникненням у житло чи інше приміщення, у співучасті чи одноособово тощо). Або елементами обсягу поняття держава є: правова держава, соціальна держава, демократична держава тощо.

Прийнято вважати, що відношення між обсягом і змістом поняття регулюється законом, який отримав назву «закон оберненого відношення між обсягом і змістом поняття». Цей закон уперше був сформульований у XVII ст. у логіці Пор-Рояля.

Його сутність така: чим ширший зміст поняття, тим вужчий його обсяг, і навпаки. Точніше, якщо зміст одного поняття є ширшим, ніж зміст іншого поняття, то обсяг першого поняття є вужчим, ніж обсяг другого поняття.

Зазначимо, що в законі оберненого відношення йдеться про відношення між обсягом і змістом таких понять, які мають один і той самий рід.

Проілюструємо дію зазначеного закону. Зміст поняття «студент» визначається ознакою «навчатись у вищому навчальному закладі». Його обсяг складає клас всіх людей, які навчаються у вузах. Збільшимо зміст цього поняття (введемо нову ознаку): «навчатись на юридичному факультеті». Таке збільшення змісту спричинить появу поняття з меншим обсягом («студент-юрист»), оскільки буде матися на увазі лише клас студентів, які навчаються на юридичному факультеті.

11.2. Класифікація – це системний розподіл предметів за класами на підставі загальних ознак, який здійснюється таким чином, щоб кожний клас займав відносно іншого чітко визначене, фіксоване місце. Класифікація (фр., англ. classification походить від лат. classis – клас і facio - роблю) — система розподілення об'єктів (процесів, явищ) за класами (групами тощо) відповідно до визначених ознак. Інколи вживають термін категоризація у значенні "розподілення об'єктів на категорії". Оскільки в результаті класифікації утворюється хоча б один клас (група), принаймні з одним елементом, — можна визначати класифікацію як групування, утворення класів об'єктів, що, до речі, ближче до етимології слова класифікація. Класифікація дозволяє оперувати більш вузькими і конкретними поняттями. Приклади класифікації у юриспруденції: 1) нормативно-встановлена: класифікація груп і видів цінних паперів у Законі України «Про цінні папери та фондовий ринок» та у ЦКУ; 2) теоретична: класифікація цивільно-правових договорів на реальні та консенсуальні, на каузальні та абстрактні, фідуціарні та ін., класифікація видів держав за цивілізаційним підходом тощо.

Техніко-юридичний аналіз.

Техніко-юридичні методи-це прийоми пізнання, які дозволяють здійснити дослідження правових явищ за допомогою юридичних конструкцій та інших засобів юридичної техніки.

Прийоми пізнання:аксіома, презумпція, преюдиція, фікція, застереження, символи.

Засоби:

1.термінологія-загальна(їжа,одяг), спеціально-технічна(габарити, перевезення), спеціально-юридична(держава, право, НПА)

2.конструкція- структурне розміщення нормативно-правових приписів, які відображають нормативно-правові явища. Елементи: нормативна побудова, системна побудова, галузева типологізація.

3.стилістика- прийоми найбільш доцільного використання мовних засобів в процесі створення нормативно-правових приписів. Мовні конструкції мають бути прості, зрозумілі, однозначні.

4.засоби документального оформлення-реквізити і структурне розміщення.

5.Особливі/спеціальні засоби: аксіома(не потребує доведення), презумпція(припущення), преюдиція, фікція, застереження, символи.

 

Юридична наука: поняття, система. Об’єкт та предмет правового дослідження

Поняття:

Юридична наука – це система знань про закономірності державно-правових явищ, їх сутність, призначення, виникнення, функціонування та розвиток в суспільстві.

Система:

Система юридичної науки – це сукупність, комплекс її елементів, що взаємодіють між собою, зв’язки між якими є тіснішими та стійкішими аніж зв’язки з іншими видами наук.

Складові елементи системи:

1) Теоретичні науки (загальна теорія держави та права, філософія права, соціологія права, порівняльне правознавство);

2) Галузеві науки (конституційне право, адміністративне право, кримінальне право, цивільне право, трудове, сімейне, кримінально-процесуальне, кримінально-виконавче, цивільно-процесуальне, господарське та ін.);

3) Міжгалузеві юридичні науки (кримінологія, організація та діяльність судів та правоохоронних органів, прокурорський нагляд, право соціального забезпечення, аграрне право, екологічне право, земельне право та ін.);

4) Прикладні юридичні науки (криміналістика, судова медицина, судова психіатрія, юридична психологія, правова статистика);

5) Історично-правові науки (історія держави та права, історія політичних і правових вчень);

6) Науки, що вивчають зарубіжне право (конституційне право зарубіжних країн, цивільне право зарубіжних країн, кримінальне право зарубіжних країн);

7) Науки, що вивчають римське право;

8) Науки міжнародного права (міжнародне публічне та міжнародне приватне).

Об’єкт правового дослідження – це конкретні державно-правові явища;

Предмет правового дослідження – основні сутнісні властивості державно-правових явищ, що зумовлюються загальними закономірностями їх виникнення, функціонування та розвитку.

АБО