Історичні, психологічні, політологічні та інші загально-наукові методи пізнання.

Історичні методи-прийоми пізнання реального процесу розвитку об’єкта.

Психологічні методи-прийоми пізнання психічних явищ.Сутнісна характеристика психікс-свідомість.

Політологічні методи-прийоми пізнання політологічних явищ. Політологічні засоби:політичні норми, політична свідомість, політична культури.

Є ще кібернетичні прийоми, вірогіднісно-статистичні.Їх перелік не є вичерпним.

Техніко-юридичний аналіз.

Техніко-юридичні методи-це прийоми пізнання, які дозволяють здійснити дослідження правових явищ за допомогою юридичних конструкцій та інших засобів юридичної техніки.

Прийоми пізнання:аксіома, презумпція, преюдиція, фікція, застереження, символи.

Засоби:

1.термінологія-загальна(їжа,одяг), спеціально-технічна(габарити, перевезення), спеціально-юридична(держава, право, НПА)

2.конструкція- структурне розміщення нормативно-правових приписів, які відображають нормативно-правові явища. Елементи: нормативна побудова, системна побудова, галузева типологізація.

3.стилістика- прийоми найбільш доцільного використання мовних засобів в процесі створення нормативно-правових приписів. Мовні конструкції мають бути прості, зрозумілі, однозначні.

4.засоби документального оформлення-реквізити і структурне розміщення.

5.Особливі/спеціальні засоби: аксіома(не потребує доведення), презумпція(припущення), преюдиція, фікція, застереження, символи.

 

Системний підхід. Методи та засоби системного аналізу.

Системний підхід – принципи, методи та засоби дослідження об’єкта як цілого.

Основні принципи системного підходу:

1. встановлення властивостей, елементів, складу, частин системи;

2. встановлення властивостей, елементів, складу, частин підсистем;

3. виявлення нових властивостей цілого.

Системний аналіз – це сукупність методів, засобів дослідження та конструювання цілісних (складних) об’єктів.

Прийоми (методи):

1) структурні;

2) функціональні;

3) генетичні;

4) факторні;

5) часові;

6) синергетичний (дає відповідь на питання про організацію системи)

Засоби:

1) елемент;

2) зв’язок;

3) структура;

4) функції;

5) функціонування;

6) мета;

7) ціле;

8) система.

Система – це сукупність закономірно розташованих та взаємопов’язаних елементів.

Ознаки системи:

1) сукупність елементів;

2) впорядкованість елементів та неподільність;

3) наявність зв’язків між ними;

4) наявність властивостей притаманних об’єкту як цілому.

Такі ознаки як цілісність і стійка структура є такими, які відрізняють її від інших явищ.

 

Системи поділяються на:

1) матеріальні: а) органічні; б)неорганічні;

2) ідеальні (система наукових знань).

Поділяються на: 1)динамічні; 2)статичні.

Структура – це сукупність стійких відносин та взаємозв’язків, завдяки яким виникають цілісні властивості системи. Структура дозволяє визначити спрямованість функціонування системи на досягнення відповідної мети.

Елемент – внутрішня неподільна мінімальна одиниця, що має відносно самостійне функціонування, а у взаємозв’язку з іншими елементами утворює систему як ціле. (норма права в системі права)

Зв’язок – це спосіб взаємодії, взаємозалежності елементів. (функцій ні, субординаційні, неординаційні, причинно-наслідкові, тобто залежно від критерію, який ми використовуємо).

Ціле – форма зв’язку елементів.

Мета – це бажаний результат, стан, який має бути досягнутим у процесі функціонування системи. Мета детермінує функції, а через них і структуру системи, без якої сукупність елементів можна буде назвати лише складом.

 

Структурно-функціональні прийоми пізнання

Структурно-функціональний метод базується на основі виокремлення у цілому певної структури, тобто взаємозв’язків між елементами.

Основні вимоги до структурно-функціонального методу:

1) об’єкт, що вивчається як система має бути складно організованим;

2) виявлення структури в системі що пізнається;

3) дослідження елементів та їх функціональна характеристика;

4) аналіз змін в елементах та їх функціях;

5) аналіз системи як цілого, яке з’являється в результаті функціонування елементів, які забезпечують таку цілісність.

Функціонування – це процес реалізації доцільних властивостей системи, що забезпечують досягнення мети, а способом її досягнення є функції.

Будь-яка система виступає як єдність функцій та структури, які взаємообумовлені і виражають сутність цілого. Структура по відношенню до функцій є внутрішньою основою і визначає процедуру їх реалізації. На момент утворення будь-якої системи структура і функції є взаємо узгодженими, але в процесі розвитку ця узгодженість порушується, а дієвість системи знижується.

Структурно-функціональний метод дозволяє встановити стабільність елементів та усталених зв’язків у межах системи, виявити стан забезпеченості, впорядкованості системи, наступності та розвитку навіть за умов майбутніх чи наступних змін.

 

Синергетична парадигма: прийоми та засоби пізнання.

Предметом синергетичного аналізу є механізм самоорганізація, утворення та руйнування структур, переходу від хаосу до порядку і навпаки.

Виникнення нових явищ (структур в системі) пов’язане з існуванням таких умов як відкритість, не лінійність, нерівноважність.

Взаємопереходи:

1) організація – дезорганізація;

2) рівноважність – нерівноважність;

3) необхідність – випадковість;

4) стабільність – динаміка.

Основні засоби синергетичного піходу:

1) порядок;

2) хаос;

3) невизначеність;

4) нелінійність;

5) біфуркація (той момент системи, з якого починається перетворення системи);

6) футуація (фактори впливу на систему).

 

Синергетичний підхід в теорії права містить чотири основні елементи, які складають базу структурної зв'язку: (Шишкін В. В. Синергетичний підхід в теорії права.)

а) правило відкритого середовища;

б) принцип нелінійного розвитку;

в) прийом малих впливів;

г) спосіб хаосу (хаотичного моделювання).

Правовий синергізм - це критерій співвідношення нормативних установок у правовій структурі, що відображає матеріальні і духовні потреби суспільства, який визначається ступенем відхилення від загальноприйнятих стандартів соціального співжиття і характеризується як високий, середній, низький.

 

Порівняльно-правовий метод та засоби дослідження.

Порівняльно-правовий метод - це спосіб пізнання правових явищ, що складають систему прийомів, за допомогою яких виявляються подібні та відмінні (риси) ознаки, створюються класифікація або типологія, групи.

В порівняльно-правовому методі основним є прийом порівняння, який дозволяє виявити подібні і відмінні ознаки, що дозволяє вирізняти утворювану групу серед інших. На основі таких подібних ознак здійснюється групування і класифікація.

Спеціальний об’єкт і порівняльно-правового дослідження обумовлює потребу в таких прийомах: 1) збору і вивчення фактів; 2) аналіз; 3) абстрагування;4)порівняння; 5)оцінювання;6) узагальнення.

Порівняльно-правовий метод є конкретизацією частково-науково порівняльного методу і заснований на зіставленні різних державних і правових систем, окремих державно-правових інститутів для виявлення спільного і відмінного між ними. Порівняльно-правовий метод застосовується при здійсненні типології держави і права; зіставлення елементів, що відносяться до однієї правової системи або їх порівнянні, при порівнянні міжнародного і внутрішньодержавного законодавства.

Принципи у порівняльному правознавстві основні і деї і положення, що пронизують усю порівняльно-правову матерію. Принципи яких необхідно дотримуватися при використанні порівняльно-правового методу (наприклад при порівнянні правових систем):

· Врахування історичних, національних, економічних, соціально-політичних та інших умов, в яких виникають і розвиваються порівнювані правові системи;

· Встановлення загальних, особливих і специфічних порівнюваних правових систем;

· Порівняння правової матерії у динаміці;

· Порівняння правових явищ і правових інститутів;

· Відповідність один-одному різних рівнів, форм і видів елементів по порівнюваних систем.