ТОП 10:

Поняття і види правової поведінки . Юридично нейтральна поведінка.



Правова поведінка - це соціально-значуща, усвідомлена поведінка індивідуальних чи колективних суб'єктів, що передбачена нормами права та тягне за собою юридичні наслідки.

Основні ознаки правової поведінки:

- соціальна значущість - будь-які вчинки людей впливають на систему суспільних відносин (або позитивно, або негативно). У силу своєї соціальної значущості будь-який людський вчинок викликає людську реакцію - схвалення або ж осуд. У цьому і проявляється соціальна характеристика (оцінка) поведінки, яка може бути або суспільно корисною, або суспільно шкідливою (небезпечною);

- суб'єктивізм - обумовлюється тим, що люди наділені свідомістю та волею і контролюють свою поведінку. Вчиняючи ту чи іншу дію у правовій сфері, суб'єкт співвідносить її з тими нормами та цінностями, які існують, аналізує її з позиції того, яку користь він принесе суспільству, собі та іншим людям. У залежності від цього і приймається рішення, визначаються напрями та інтенсивність поведінки. Ця сторона, пов'язана з відношенням особи до своїх дій та їх наслідків, і складає суб'єктивну сторону поведінки;

- чітка регламентація поведінки правом - як об'єктивні, так і суб'єктивні моменти поведінки відображаються у нормах права. Така регламентація забезпечує точність, визначеність поведінки у правовій сфері, є захистом від втручання в діяльність громадян збоку інших суб'єктів. Якою б суспільно корисною (чи, навпаки, суспільно шкідливою) не була б поведінка, якщо вона не опосередкована правом, вона не буде правовою, і не буде забезпечуватись примусовою силою держави. Саме за допомогою норм права стимулюється, втілюється в суспільне життя суспільно корисна поведінка і витісняється з життя поведінка, яка небажана (шкідлива) для суспільства;

- підконтрольність правової поведінки та її гарантованість державою - ця ознака обумовлена властивістю суб'єктів суспільного життя контролювати свою діяльність та передбачає гарантування права з боку держави, в особі її правоохоронних та правозастосовних органів, шляхом оцінки та коригування такої діяльності;

- спроможність правової поведінки спричинити юридичні наслідки. Ця ознака має дуже важливе значення для характеристики поведінки в правовій сфері. В умовах розширення меж загально дозволеного регулювання, коли "дозволено все, що не заборонено законом", можна припустити, що будь-яка поведінка, яка не заборонена нормами права, є правовою. Проте суб'єкти можуть робити такі вчинки, які, хоча і не заборонені правом, однак і не тягнуть за собою будь-яких юридичних наслідків. Оскільки така поведінка є юридично нейтральною- вона не може вважатись правовою. З огляду на вищезазначену особливість правовий вчинок зазвичай виступає юридичним фактом-підставою для виникнення (зміни або припинення) правовідносин.

Діяльність людини у правовій сфері можна оцінювати як з соціальної, так і з юридичної сторони. Коли поведінка досліджується з точки зору її відповідності вимогам норм права ми виділяємо правову поведінку та не правову поведінку. Коли критерієм оцінки є її соціальна значущість - суспільно корисну поведінку або суспільно шкідливу поведінку.

Усе викладене вище дозволяє виділити такі види правової поведінки:

1. Правомірна поведінка - це суспільно-необхідна, бажана і допустима з точки зору інтересів громадянського суспільства поведінка індивідуальних чи колективних суб'єктів, яка полягає в дотриманні (виконанні, використанні) норм права, що охороняються і гарантуються державою.

2. Зловживання правом - це особливий вид правової поведінки, що полягає у використанні громадянами своїх прав у недозволені способи, що суперечать призначенню права, внаслідок чого завдаються збитки (шкода) окремій особі, суспільству, державі.

3. Правопорушення - це суспільно небезпечне або шкідливе неправомірне (протиправне) винне діяння (дія або бездіяльність) деліктоздатної особи, яке спричиняє юридичну відповідальність.

В умовах розширення меж загально дозволеного регулювання, коли "дозволено все, що не заборонено законом", можна припустити, що будь-яка поведінка, яка не заборонена нормами права, є правовою. Проте суб'єкти можуть робити такі вчинки, які, хоча і не заборонені правом, однак і не тягнуть за собою будь-яких юридичних наслідків. Оскільки така поведінка є юридично нейтральною- вона не може вважатись правовою. З огляду на вищезазначену особливість правовий вчинок зазвичай виступає юридичним фактом-підставою для виникнення (зміни або припинення) правовідносин.

Поведінка за межами правового регулювання суспільних відносин є юридично нейтральною, не має юридичного значення.

 


65.Правомірна поведінка . Типологія правомірної поведінки . Законослухняна поведінка.

Правомірна поведінка — це суспільно корисна, необхідна, бажана і допустима поведінка індивідуальних чи колективних суб'єктів, яка відповідає приписам правових норм, гарантується і охороняється державою.

Правомірна поведінка характеризується певними ознаками:

1)Правомірна поведінка відповідає вимогам правових норм. тобто вона є бажаною та об'єктивно необхідною для нормального функціонування і роз­витку суспільства;Особа діє правомірно, якщо вона точно дотримується правових приписів. Це формально-юридичний критерій поведінки. Нерідко правомірна поведінка трактується як поведінка, що не порушує норм права.

2)Правомірна поведінка є соціально корисною поведінкою. Ці дії, адекватні способу життя, корисні (бажані), а часом і необхідні для нормального функціонування суспільства. Позитивну роль вона відіграє і для особи, оскільки завдяки їй забезпечується свобода, захищаються права і законні інтереси.

Правомірній поведінці притаманна така ознака, яка характеризує її суб'єктивну сторону, яку, як і будь-які інші дії, складають мотиви і цілі, внутрішнє ставлення до них індивіда. Суб'єктивна сторона свідчить про рівень правової культури особи, ступінь відповідальності особи, про її ставлення до соціальних і правових цінностей.

3) має свідомовольовий характер, тобто проявляється як дія або бездіяльність;

4) гарантується і охороняється державою, включаючи заходи державного примусу

Соціальна роль правомірної поведінки надзвичайно велика. Вона є найбільш ефективною формою реалізації права, яка гарантується й охороняється державою. Властиво, через правомірну поведінку здійснюється впорядкування суспільних відносин, яке необхідне для нормального функціонування і розвитку суспільства, забезпечення стійкого правопорядку. Правомірна поведінка є важливим фактором вирішення тих завдань, які сьогодні стоять перед українською державою. І зрозуміло, що молода держава зацікавлена в такій поведінці, вона підтримує її організаційними заходами, заохочує, стимулює.

Разом із тим соціальна значимість різних варіантів правомірної поведінки неоднакова і юридичне закріплення їх різне.

Деякі види правомірної поведінки об'єктивно необхідні для нормального розвитку суспільства. Зокрема, захист Батьківщини, виконання трудових обов'язків, дотримання правил внутрішнього розпорядку, правил дорожнього руху тощо. Варіанти такої поведінки закріплюються в імперативних правових нормах у вигляді обов'язків. Виконання їх забезпечується (окрім організаційної діяльності держави) можливістю державного примусу.

Інші варіанти поведінки є бажаними для суспільства (участь у виборах, вступ у шлюб, оскарження неправомірних дій посадових осіб тощо). Вказана поведінка закріплюється не як обов'язок, а як право, характер реалізації якого в більшості залежить від волі та інтересів самої уповноваженої особи. Більшість варіантів подібної поведінки закріплені в диспозиційних нормах.

Можлива правомірна соціально допустима поведінка. Такою, наприклад, є розлучення, страйк. Держава не зацікавлена в її поширенні. Проте ці дії правомірні, дозволені законом. А тому можливість їх здійснення забезпечується державою.

Соціально шкідлива, небажана для суспільства поведінка нормативно передбачається у вигляді заборон. Правомірна поведінка у таких випадках полягає в утримуванні від заборонених дій.

Правомірна поведінка поділяється на такі види:

1) залежно від сфери суспільних відносин — економічна, полі­тична, соціальна тощо;

2) залежно від суб'єктів права — індивідуальна чи колективна поведінка (діяльність трудових колективів, державних органів, громадських об'єднань тощо);

3) залежно від об'єктивної сторони — дія або бездіяльність;

4) залежно від форм реалізації норм права — дотримання, вико­нання, використання, застосування;

5) залежно від ставлення держави до правомірної поведінки — схвалювана, заохочувальна, допустима;

6) за фіксацією в нормативноправових актах — врегульована законодавством або неврегульована законодавством;

7) залежно від особливостей внутрішнього ставлення суб'єкта права до своїх діянь (за суб'єктивною стороною):

активна (принципова) поведінка, тобто вона характеризу­ється високим ступенем активності, відповідальності, правос­відомості, внутрішньою переконаністю суб'єктів права у необ­хідності виконувати вимоги правових норм;

звичайна поведінка, тобто вона характеризується тим, що не­обхідність виконання вимог правових норм у суб'єктів права стала звичкою, яка не вимагає від них додаткових витрат і зу­силь;

пасивна (конформістська) поведінка, тобто вона характери­зується низьким ступенем соціальної активності суб'єктів пра­ва, їх пристосованістю до зовнішніх обставин, відсутністю власної позиції, прагнення не відрізнятися від інших суб'єктів, а робити так, як роблять інші;

маргінальна поведінка, тобто вона характеризується тим що суб'єктам права притаманна готовність до протиправних дій у разі зниження нагляду і контролю за їх поведінкою, але перес­тупити межу між правомірною та неправомірною поведінкою їм не дозволяє страх перед можливістю застосування

Законослухняна поведінка - це відповідальна правомірна поведінка, що характеризується свідомим підпорядкуванням людей вимогам закону. Правомірні розпорядження в цьому випадку використовують добровільно, на основі належної правосвідомості. Подібна поведінка переважає в структурі правомірної поведінки.


66.Кодіфікація і інкорпорація , їх співвідношення і різновиди .

Інкорпорація — це вид систематизації законодавства, який передбачає об'єднання нормативноправових актів без зміни їх

змісту в збірники у хронологічному, алфавітному, предметному чи іншому порядку.

Метою інкорпорації є підтримка законодавства у діючому стані, який міг би забезпечити його доступність, надавати усім суб'єктам права достовірну інформацію про нормативноправові акти у їх чин­ній редакції.

Результатом інкорпорації є зовнішнє упорядкування чинного за­конодавства. Під час такого упорядкування до тексту актів, вміщених у збірник вносяться всі наступні офіційні зміни і доповнення з фіксу­ванням реквізитів тих актів, якими внесені відповідні корективи, а та­кож вилучаються глави, статті, окремі пункти, абзаци й інші частини, які визнані такими, що втратили силу.

Із тексту нормативноправових актів виключаються також різ­ного роду оперативні доручення, ненормативні приписи, тимчасові норми, строк дії яких закінчився, відомості про осіб, що підписали відповідний акт.

Отже, особливістю інкорпорації є те, що при упорядкуванні за­конодавства зміст нормативноправових актів по суті залишається не­змінним. І цією властивістю інкорпорація відрізняється від кодифіка­ції і консолідації.

Залежно від юридичної сили збірників, що видаються, інкор­порація поділяється на офіційну і неофіційну.

Офіційна інкорпорація здійснюється від імені компетентних правотворчих державних органів, які затверджують або у інший спо­сіб офіційно схвалюють підготовлені збірники чинних нормативноправових актів. Такі збірники є офіційною формою оприлюднення ді­ючих актів або тих, що набувають чинності і виступають офіційним джерелом права. І тому на його матеріали можна посилатися у процесі правотворчої або правозастосовчої діяльності, при вирішенні будьякої юридичної справи.

Неофіційна інкорпорація здійснюється відомствами, держав­ними чи приватними видавництвами, науковими установами, навча­льними закладами, окремими спеціалістами за власною ініціативою. Неофіційні збірники законодавства не є джерелами права, на них не можна посилатися у процесі правотворчості й застосування права, во­ни мають суто довідковоінформаційний характер.

Більшість виданих на сьогодні в Україні збірників законодавст­ва — це є неофіційна інкорпорація.

Залежно від способу розміщення матеріалу інкорпорація по­діляється на види:

1) хронологічна, тобто у збірнику законодавства нормативноправові акти розташовуються за датами їх опублікування і на­брання законної сили. У хронологічній інкорпорації кожний но­рмативноправовий акт має порядковий номер, назву, рік, місяць і день видання, а також номер статті;

2) систематична (предметна, тематична), тобто у збірнику зако­нодавства нормативноправові акти розташовуються за тематич­ними розділами або за предметною ознакою (галузями права, їх інститутами), сферами державної діяльності. У систематичних збірниках на початку кожного розділу та кожного підрозділу ро­зміщуються акти більшої юридичної сили, що містять основні принципові норми з відповідного питання, а потім акти, що роз­вивають, конкретизують і деталізують основні норми;

3) суб'єктна, тобто упорядкування нормативноправових актів здійсняються за суб'єктом їх прийняття.

Окремі інкорпоративні збірники можуть будуватися не за од­ним, а за кількома критеріями (наприклад, хронологічним та за крите­рієм суб'єкта нормотворчості. Так, наприклад, подається матеріал у "Відомостях Верховної Ради України").

Кодифікація — це вид систематизації законодавства, який передбачає змістовну переробку (усунення розбіжностей і проти­річ, скасування застарілих норм) нормативноправових актів, що мають спільний предмет і метод правового регулювання та ство­рення нового систематизованого нормативноправового акту.

Кодифікація є, по суті, вищою правотворчою формою система­тизації нормативного матеріалу. Вона узагальнює, доповнює та впо­рядковує лише чинне законодавство, об'єднуючи його у певній галузі права. Результатом кодифікації є прийняття нового зведеного норма­тивноправового акту стабільного змісту, який регулює значну части­ну суспільних відносин у сфері дії певної галузі права. Акт кодифіка­ції завжди значний за обсягом та має складну структуру.

Кодифікаційна робота здійснюється виключно державними ор­ганами згідно з їх компетенцією і має офіційний характер.

Кодифікаційні акти можуть зовнішньо виражатися у різних формах, а саме:

1) основи законодавства — це сукупність нормативноправових актів, які містять поняття, цілі, завдання і принципи правового регулювання, які визначають основні напрямки регулювання пе­вної сфери суспільних відносин;

2) кодекси — це нормативноправовий акт, в якому об'єднано і си­стематизовано правові норми, що регулюють певну сферу сус­пільних відносин.

Кодекс є найбільш уживаним видом кодифікованого акту. Він має структурний розподіл на частини, розділи, підрозділи, статті, які певною мірою відображають зміст тієї чи іншої галузі законодавства.

Кодекс, або повністю поглинає всі норми відповідної галу­зі (Кримінальний кодекс), або містить основну за обсягом най­більш важливу частину таких норм (Цивільний кодекс);

3) статути — це нормативноправові акти, які регулюють правове становище певних підприємств, органів, установ (Статут підпри­ємства) або ту чи іншу сферу державної діяльності (Статут залі­зничних доріг).

Тобто статут визначає статус юридичної особи, її завдання, структуру, функції, порядок діяльності тощо;

4) положення — це нормативноправові акти спеціальної дії, які регламентують правовий стан, завдання і компетенцію певного органу, установи, організації чи групи однорідних органів, уста­нов, організацій (Положення про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ України);

5) правила — це нормативноправові акти, які містять процедурні норми, що визначають порядок організації якогонебудь роду ді­яльності та мають загальнодержавне значення (Правила дорож­нього руху).

В юридичній літературі за обсягом розрізняють наступні види кодифікації:

1) загальна — це створення зведених кодифікаційних актів з осно­вних галузей законодавства (Конституція);

2) галузева — це систематизація нормативноправових актів у ме­жах певної галузі законодавства (Цивільний, Сімейний, Кримі­нальний кодекси тощо);

3) спеціальна — це систематизація нормативноправових актів у межах одного чи декількох інститутів (Податковий, Лісовий, Митний кодекси тощо).

Таким чином, кодифікаційний акт є впорядкованою системою пов'язаних між собою нормативних приписів, що регулюють на осно­ві єдиних принципів права певну сферу відносно однорідних, достат­ньо стабільних суспільних відносин.

Кодифікаційні акти сприяють стабільності законодавства, є ос­новою законодавчої діяльності.







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-23; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.235.137.159 (0.019 с.)