Правомірна поведінка й правопорушення

Правомірна поведінка

Основний різновид правової поведінки – поведінка правомірна, тому що переважна більшість громадян і організацій у сфері права діють саме в такий спосіб.

Правомірна поведінка – це масова по масштабах соціально корисна усвідомлена поведінка людей і організацій, що відповідає правовим нормам і гарантуєтья державою.

Правомірній поведінці властиві наступні ознаки.

По-перше, правомірна поведінка відповідає вимогам правових норм. Людина діє правомірно, якщо вона точно дотримує правових розпоряджень. Це формально-юридичний критерій поведінки.

По-друге, правомірна поведінка звичайно соціально корисна. Це дії, адекватні способу життя, корисні (бажані), а часом і необхідні для нормального функціонування суспільства. Позитивну роль вона грає і для особистості, тому що завдяки їй забезпечується свобода, захищаються законні інтереси.

По-третє, правомірній поведінці властива ознака, що характеризує її суб'єктивну сторону, що, як і в будь-якій іншій дії, складають мотиви і цілі, ступінь усвідомлення можливих наслідків вчинку й внутрішнє відношення до них індивіда. При цьому мотиви відображають не тільки спрямованість, але і характер, ступінь активності, самостійність і інтенсивність поведінки в ході реалізації. Суб'єктивна сторона свідчить про рівень правової культури особистості, ступінь відповідальності особи, про її відношення до соціальних і правових цінностей.

Соціальна роль правомірної поведінки надзвичайно висока. Вона являє собою ту найбільш ефективну реалізацію права, що охороняється державою. Саме через правомірну поведінку здійснюється упорядкування суспільних відносин, необхідне для нормального функціонування і розвитку суспільства, забезпечується стійкий правопорядок. Правомірна поведінка є найважливішим чинником рішення задач, що стоять перед суспільством. Однак соціальна роль правомірної поведінки не зводиться до задоволення суспільних потреб. Не менш важлива її функція складається в задоволенні інтересів самих суб'єктів правових дій.

Оскільки суспільство і держава зацікавлені в такому поводженні, вони підтримують його організаційними мірами, заохочують, стимулюють. Діяння суб'єктів, що перешкоджають здійсненню правомірних дій, припиняються державою.

Разом з тим соціальна значимість різних варіантів правомірної поведінка різна. Різне й їх юридичне закріплення. Деякі види правомірних дій об'єктивно необхідні для нормального розвитку суспільства. Це захист Батьківщини, виконання трудових обов'язків, дотримання правил внутрішнього трудового розпорядку, правил дорожнього руху і т.д. Варіанти такої поведінки закріплюються в імперативних правових нормах у виді обов'язків. Виконання їх забезпечується (крім організаційної діяльності держави) державним примусом.

Інші варіанти поведінки, не будучи настільки необхідними, є бажаними для суспільства (участь у виборах, вступ до шлюбу, оскарження неправомірних дій посадових осіб і т.д.). Зазначена поведінка закріплюється не як обов'язок, а як право, характер реалізації якого багато в чому залежить від волі й інтересів самого управомоченого. Багато варіантів подібної поведінки закріплені в диспозитивних нормах.

Можлива правомірна соціально припустима поведінка. Такі, наприклад, розлучення, часті зміни роботи, страйк. Держава не зацікавлена в їх поширеності. Однак це дії правомірні, дозволені законом, а тому можливість їх здійснення забезпечується державою.

Соціально шкідлива, небажана для суспільства поведінка нормативно закріплюється в виді заборон. Правомірна поведінка в цьому випадку полягає в стримуванні від заборонених дій.

Правопорушення

Правопорушення – соціальний і юридичний антипод правомірній поведінці, їх соціальні і юридичні ознаки протилежні. Правопорушення є різновидом антисоціальної, протиправної поведінки. У соціальному змісті це поведінка, що суперечить або здатна заподіяти шкоду правам і інтересам громадян, їх колективам і суспільству в цілому, вона утрудняє і дезорганізує розвиток суспільних відносин. Так, злочини, передбачені Кримінальним Кодексом, зазіхають на основи державного ладу, на особистість, її політичні й економічні або соціальні права, суспільний порядок і інші соціальні блага. Інші правопорушення хоча й не є настільки суспільно небезпечними, все-таки наносять шкоду суспільним відносинам, особистості, природному середовищу і т.д.

Звичайно, окремі правопорушення не можуть представляти небезпеку для суспільства в цілому. Однак, узяті в сукупності, вони становлять істотну небезпеку для нього, порушують режим законності, установлений правопорядок. Масове явище, що складається із сукупності злочинів, чинених у державі у визначений часовий період, називається злочинністю.

У сучасних умовах у нашій країні спостерігається різкий сплеск правопорушень, у тому числі самої небезпечної їх форми – злочинів, у різних сферах громадського життя. Невтримний ріст злочинності створює серйозну погрозу державі й суспільству, життю, здоров'ю та майну громадян. Для боротьби з правопорушеннями важливо визначити їх природу й особливості, причини здійснення й на цій основі намітити шляхи скорочення їх числа.

Правопорушення – це суспільно шкідливе винне діяння дієздатного суб'єкта, що суперечить вимогам правових норм.

Розглянемо основні ознаки правопорушення.

По-перше, правопорушення – акт поведінка, що виражається в дії або бездіяльності (під бездіяльністю тут розуміється стримування від дій, коли закон пропонує їх здійснення). Не можуть вважатися правопорушеннями думки, почуття, політичні й релігійні погляди, не виражені в діях. Не вважаються правопорушеннями й якості, властивості особистості, національність, родинні зв'язки людини.

По-друге, правопорушеннями вважаються тільки вольові дії, тобто дії, що залежать від волі й свідомості учасників, здійснювані ними добровільно. Не можна назвати правопорушенням поведінку, не контрольовану свідомістю, або поведінку, чинену в ситуації, що позбавляє людину вибору іншого варіанта поведінки, крім протиправної. Тому правопорушеннями є варіанти поведінки тільки дієздатних (деліктоздатних) людей. Малолітніх і душевнохворих закон деліктоздатними не вважає.

По-третє, правопорушенням визнається тільки таке діяння, вчиняючи яке, індивід усвідомлює, що діє, протиправно, що своїм учинком завдає шкоди суспільним інтересам, діє винно.

По-четверте, правопорушення – дія протиправна, що порушує вимоги норм права. Це або порушення заборон, або невиконання обов'язків. Стримування від активної реалізації права правопорушення собою не представляє. Ознака протиправності характеризує правопорушення з формально-юридичної сторони.

По-п'яте, правопорушення завжди соціальне шкідливо. Всяке правопорушення наносить шкоду інтересам особистості, суспільства, держави (майновий, соціальний, моральний, політичний і т.п.). Ушкодження або знищення майна, смерть людини, обмеження її достоїнства, втрата робочого часу, бракована продукція – усе це негативні наслідки правопорушення. Діяння може й не заподіяти реальної шкоди, а лише поставити соціальні цінності під його погрозу (таке, наприклад, нетверезий стан водія). Ступінь суспільної шкідливості діяння може бути різним, але її наявність обов'язкова для віднесення його до правопорушень.

Відсутність хоча б одного з названих ознак не дозволяє розглядати діяння як правопорушення. Отже, не є правопорушенням варіант поведінки, що порушує правові норми, але не наносить збитку, соціально корисний. Дія, хоча і соціально небезпечна, але здійснювана в рамках правових розпоряджень, теж не вважається правопорушенням, як не вважається таким і протиправною дією недієздатної особи.

Правопорушення, як і акти правомірної поведінки, досить різноманітні. Вони розрізняються за ступенем суспільної шкідливості, тривалістю здійснення, суб'єктом, сферою законодавства, що порушується, об'єктом зазіхань і т.д.

За характером і ступенем соціальної шкідливості всі правопорушення підрозділяються на злочини і провини.

Злочини – суспільно небезпечні кримінально карні діяння. Суспільна небезпека – це явна небезпека діяння для суспільства, для найбільш істотних інтересів держави, особистості.

Підвищена суспільна небезпека злочинів визначає й їх формально-юридичну сторону. У якості злочину діяння закріплюються винятково законом. Ніякі інші нормативні акти цього зробити не можуть. Причому в Кримінальному кодексі вони закріплені з вичерпною повнотою.

До адміністративних провин, ознаки яких сформульовані в ст. 9 КУпАП, відносяться діяння, що наносять збиток відносинам, що складаються в сфері державного управління. Суспільна шкідливість їх полягає в тому, що вони заважають здійсненню нормальної виконавчої і розпорядницької діяльності державних і суспільних органів і організацій, дестабілізують її, зазіхають на суспільний порядок. За здійснення подібних провин законодавством передбачена адміністративна відповідальність.

Цивільно–правові правопорушення (делікти) на відміну від злочинів і адміністративних правопорушень не мають чітко закріпленої в законодавстві дефініції. Це протиправні діяння, що наносять шкоду урегульованим нормами цивільного права майновим і пов'язаним з ними особистим немайновим відносинам (невиконання або неналежне виконання договірних зобов'язань, заподіяння майнового збитку і т.д.).

Під дисциплінарною провиною розуміється протиправне винне невиконання робітником або службовцем своїх трудових обов'язків, що порушує правила внутрішнього трудового розпорядку. Такі правопорушення підривають трудову дисципліну й тим самим наносять шкоду нормальному функціонуванню підприємств, організацій.