Східноукраїнський національний університет імені володимира даля

СХІДНОУКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ДАЛЯ

КАФЕДРА ГОСПОДАРСЬКОГО ПРАВА

Курс Правознавство

ЛЕКЦІЯ № 2

Право в системі соціальних норм

 

 

Розробила:

доцент кафедри, к.ю.н. Кутовая І.Е.

 

 

Луганськ

ЛЕКЦІЯ № 2

Право в системі соціальних норм

План

1. Сутність і соціальна цінність права
2. Право й інші соціальні регулятори
3. Джерела права та їх види
4. Система права й система законодавства
5. Правовідношення: основні характеристики
6. Правомірна поведінка й правопорушення
7. Основи юридичної відповідальності

 

Мета лекції: сформувати уявлення про право, визначити поняття й ознаки права, з’ясувати соціальне значення права, розкрити сутність і види джерел права, схарактеризувати поняття й структуру системи права, порівняти систему права й систему законодавства, сформувати уявлення про правовідносини, їх структуру, розкрити зміст правосуб’єктності особи, визначити сутність правомірної поведінки і правопорушення, порівняти їх значення в суспільстві, встановити зв’язок між правопорушенням й юридичною відповідальністю, з’ясувати соціальну цінність правової культури

 

Основні поняття:право, джерело права, правовий звичай, судовий прецедент, нормативно-правовий акт, норма права, інститут права, галузь права, система права, систематизація законодавства, правовідношення, правоздатність, дієздатність, деліктоздатність, юридичний факт, правомірна поведінка, правопорушення, склад правопорушення, юридична відповідальність, правова культура

Література

1. Алексеев С. С. Государство и право: Начальный курс. М., 1993.

2. Венгеров А. Б. Теория государства и права. М., 1998.

3. Комаров С. А. Общая теория государства и права. М., 1995.

4. Общая теория права и государства /Под ред. В. В. Лазарева. М., 1994.

5. Правознавство: Підручник / В.Ф. Опришко, Ф.П. Шульженко, С.І. Шимон та ін.; За заг. ред. В.Ф. Опришко, Ф.П. Шульженко. – К.: КНЕУ, 2003. ­­– 767 с.

6. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник: Пер. з рос. – Х.: Консум. 2001. – 656 с.

7. Хропанюк В. Н. Теория государства и права. М., 1995.

 

Сутність і соціальна цінність права

Поняття права

У сучасній юридичній науці термін "право" використовується в декількох значеннях.

По-перше, правом називають соціально-правові домагання людей, наприклад право людини на життя, право народів на самовизначення і т.п. Ці домагання обумовлені природою людини й суспільства й вважаються природними правами.

По-друге, під правом розуміється система юридичних норм. Це – право в об'єктивному змісті, тому що норми права створюються й діють незалежно від волі окремих осіб. Даний зміст вкладається в термін "право" в словосполученнях "українське право", "трудове право", "міжнародне право" і т.д.

По-третє, названим терміном позначають офіційно визнані можливості, які має фізична або юридична особа, організація. Так, громадяни мають право на працю, відпочинок, охорону здоров'я, майно і т.д., організації мають у своєму розпорядженні права на майно, на діяльність у визначеній сфері державного і громадського життя і т.п. У всіх цих випадках мовиться про право в суб'єктивному змісті, тобто про право, що належить окремій особі – суб'єкту права.

По-четверте, термін "право" використовується для позначення системи всіх правових явищ, включаючи природне право, право в об'єктивному і суб'єктивному змісті. Тут його синонімом виступає термін "правова система". Наприклад, існують такі правові системи, як англосаксонське право, романо-германське право, національні правові системи і т.д.

У якому змісті вживається термін "право" в кожнім випадку, варто вирішувати виходячи з контексту, що звичайно не викликає утруднень.

Треба пам'ятати також, що термін "право" вживається й у неюридичному змісті. Існують моральні права, права членів суспільних об'єднань, партій, союзів, права, що виникають на підставі звичаїв, і т.д. Тому особливо важливо дати точне визначення поняття права, установити ознаки і властивості, що відрізняють його від інших соціальних регуляторів.

У юридичній науці вироблена безліч визначень права, що розрізняються в залежності від того, що саме в правових явищах приймається за головне, саме істотне. У таких випадках мовиться про визначення сутності права.

У навчальних цілях значну цінність представляють визначення, в яких формулюються специфічні ознаки права. З їх допомогою право виокремлюється з інших соціальних явищ. Разом з тим для більш глибокого розуміння права необхідно також усвідомити неспецифічні ознаки, однакові для права й суміжних з ним феноменів.

Право має закономірні зв'язки з економікою, політикою, мораллю й особливо глибокі зв'язки з державою. Усі ці зв'язки так чи інакше виражаються в його ознаках.

Варто розрізняти ознаки і властивості права. Ознаки характеризують право як поняття, властивості – як реальне явище. Ознаки і властивості знаходяться у відповідності, тобто властивості відображаються і виражаються в понятті права в якості його ознак. Філософи не безпідставно затверджують, що будь-яке явище дійсності має незліченну безліч властивостей. Тому в поняття включаються ознаки, що відображають найбільш істотні його властивості.

На основі визнання загальносоціальної сутності права можна сформулювати наступне визначення.

Право – це обумовлена природою людини й суспільства і выражающая свободу особистості система регулювання суспільних відносин, який властиві нормативність, формальна визначеність в офіційних джерелах і забезпеченість можливістю державного примусу.

Ознаки права

Розглянемо найважливіші властивості (ознаки) права, що характеризують його як специфічну систему регулювання суспільних відносин.

Нормативність. Право має нормативний характер, що ріднить його з іншими формами соціального регулювання – моральністю, звичаями і т.д. Права, які має кожна людина або юридична особа, не довільні, вони відмірені й визначені відповідно до діючих норм. Деякі правові теорії (наприклад, у теорії нормативізму) властивість нормативності визнають домінуючою й право визначається як система юридичних норм. При такому підході права фізичної або юридичної особи виявляються всього лише результатом дії норм і як би нав'язуються їм ззовні.

У дійсності має місце протилежна залежність: у результаті багаторазового повторення будь-яких варіантів поведінки формуються відповідні правила. Знання сформованих правил полегшує людині вибір вірного рішення щодо того, як їй варто вчиняти в тій або іншій життєвій ситуації.

Цінність розглянутої властивості полягає також у тім, що в нормативності виражається потреба утвердження в суспільних відносинах нормативних основ, пов'язаних із забезпеченням упорядкованості громадського життя, руху суспільства до свободи, згоди й компромісу в суспільному житті, захищеного статусу автономної особистості, її прав і свободи поведінки.

Інтелектуально-вольовий характер права. Право – прояв свободи й свідомості людей. Інтелектуальна сторона права полягає в тому, що воно є формою відображення соціальних закономірностей і суспільних відносин – предмета правового регулювання. У праві відображаються і виражаються потреби, інтереси, цілі суспільства, окремих осіб і організацій. Підкреслимо, що ці потреби, інтереси й цілі звичайно суперечливі, а іноді й протилежні. Право ж виражає соціальний компроміс на засадах справедливості й розуму. Історично в праві відбувається боротьба двох тенденцій, оскільки його джерела лежать у суспільстві й державі. Становлення права завершується лише з гармонізацією зв'язків між ними. Право робиться розумним, знаходить інтелектуальний характер.

Право є прояв не тільки інтелекту, але і волі людей, тому що в ньому визначається їх майбутня поведінка, з його допомогою реалізуються суб'єктивні інтереси і потреби, досягаються намічені цілі. Вольовий початок права потрібно розглядати в декількох аспектах. По-перше в основі змісту права лежать соціально-правові домагання окремих осіб, їх організацій і соціальних груп, і в цих домаганнях виражається їх воля. По-друге, державне визнання даних домагань здійснюється через волю компетентних державних органів, тобто формування права здійснюється волею суспільства й держави. По-третє, що регулююча дія права можлива лише за "участю" свідомості і волі осіб, що реалізують юридичні норми.

Забезпеченість можливістю державного примусу. Це специфічна ознака права, що відрізняє його від інших форм соціального регулювання: моральності, звичаїв, корпоративних норм і т.д. Держава, яка має монополію на здійснення примуса, являє собою необхідний зовнішній фактор існування і функціонування права. Історично право виникло й розвивалося у взаємодії з державою, спочатку виконуючи головним чином охоронну функцію Саме держава додає праву найвищою мірою цінні властивості: стабільність, строгу визначеність і забезпеченість "майбутнього", що за своїми характеристиками наближається до "сущого", як би стає частиною існуючих. Право, таким чином, розводить границі стабільності, визначеності, а отже, і рамки свободи в сфері соціального життя.

Формальна визначеність. Варто помітити, що формальна визначеність до деякої міри властива й іншим нормативним системам. Так, корпоративні норми закріплюються в статутах, положеннях і інших нормативних актах. Релігійні норми-заповіді формулюються у священних книгах. Однак у перерахованих випадках форма відповідним правилам надається не державою, а іншими організаціями (суспільними, релігійними). Держава, на відміну від них, додає праву загальнообов'язкове значення, зводячи право в закон, додає йому офіційну форму вираження.

Системність. Право являє собою складне системне утворення. В даний час у світлі нових підходів до розуміння права особливу значимість здобуває розподіл його на три елементи, на природне, позитивне і суб'єктивне право. Перший елемент – природне право, що складається із соціально–правових домагань, зміст яких обумовлено природою людини й суспільства. Найважливіша частина природного права – права людини, або, інакше кажучи, можливості, що суспільство й держава здатні забезпечити кожному громадянинові. Другий елемент – позитивне право. Це – законодавство й інші джерела юридичних норм, у яких одержують офіційне державне визнання соціально-правові домагання громадян, організацій, соціальних груп. Третій елемент – суб'єктивне право, тобто індивідуальні можливості, що виникають на основі норм позитивного права і задовольняють інтереси й потреби його власника.

Сутність права

Сутність – головне, основне в розглянутому об'єкті, а тому її з'ясування являє особливу цінність у процесі пізнання.

Право побудоване на трьох "китах". Це моральність, держава, економіка. Право виникає на базі моральності як відмінний від неї метод регулювання; держава додає йому офіційність, гарантованість, силу; економіка – основний предмет регулювання, першопричина виникнення права, тому що це та сфера, де моральність як регулятор знайшла свою неспроможність.

Моральність, держава й економіка – зовнішні умови, що викликали право до життя як нове соціальне явище. Специфіка права полягає в тому, що в центрі його знаходяться окрема людина з його інтересами й потребами, його свобода. Звичайно, свобода людини історично підготовлюється всебічним розвитком суспільства, найважливіших його сфер – духовної, економічної, політичної. Однак саме в праві й через право свобода закріплюється і доводиться до кожної людини, до кожної організації.

Викладене дозволяє зробити висновок, що право має загальносоціальну сутність, служить інтересам усіх без винятку людей, забезпечує організованість, упорядкованість, стабільність і розвиток соціальних зв'язків.

Джерела права і їх види

Поняття системи права

Система права суть внутрішня будівля (структура) права, що відображає об'єднання й диференціацію юридичних норм. Основна мета цього поняття – пояснити одночасні інтегрування і розподіл нормативного масиву на галузі й інститути, дати системну характеристику позитивного права в цілому. Останнє, будучи нормативним ядром правової системи конкретного суспільства, має такі якості, як цілісність і автономність, стабільність і динамізм, взаємозв'язок і структурованість змісту й форми, має власний зміст і джерела розвитку.

Системно-структурний зріз позначає просторове, певним чином упорядковане розташування норм права. Упорядкованість, погодженість, взаємозв'язок і диференційованість комбінацій юридичних норм обумовлені структурованістю суспільних відносин і цілеспрямованістю їх правового опосередкування. Структурні утворення в системі права відрізняються друг від друга за складністю побудови (горизонтальне, вертикальне, лінійне, матричне), за ступенем твердості зв'язаності елементів і ін. У визначені періоди розвитку суспільства й права на передній план виступає найбільш оптимальна структура. В даний час таким є утворення, що включає в себе норми, інститути, галузі права.

Система законодавства

Під системою законодавства розуміється сукупність нормативно-правових актів, у яких об'єктивуються внутрішні змістовні й структурні характеристики права. Дана система є зовнішнім вираженням системи права. Остання ж своє реальне буття одержує саме в чітких, формально-визначених актах-документах. Однак збіг між системою права й системою законодавства в межах від окремої норми до права в цілому не абсолютно. У цих границях вони існують самостійно, тому що мають свою специфіку, мають власні тенденції розвитку.

Система законодавства складається в результаті видання правових норм, закріплення їх в офіційних актах і систематизації цих актів. Вона має складну структуру. У залежності від основ (критеріїв) можна виділити горизонтальну, вертикальну, федеративну й комплексну системи законодавства.

Горизонтальна (галузева) побудова системи законодавства обумовлена предметом правового регулювання – фактичними суспільними відносинами. На основі даного критерію виокремлюються галузі законодавства, що відповідають галузям системи права (конституційне право – конституційне законодавство, трудове право – трудове законодавство, цивільно-процесуальне право – цивільно-процесуальне законодавство).

Вертикальна (ієрархічна) побудова відображає ієрархію органів державної влади й нормативно-правових актів за їх юридичною чинністю. На чолі системи нормативно-правових актів. У самому загальному виді ієрархічну систему нормативно-правових актів можна представити в такий спосіб:

1) Конституція; 2) закони; 3) укази й розпорядження Президента; 4) постанови й розпорядження уряду; 5) нормативні акти міністерств і відомств.

Особливу групу утворять: а) міжнародні договори; б) нормативні акти органів місцевого самоврядування; в) акти всеукраїнського й місцевих референдумів.

Поняття правовідношення

Право регулює суспільні відносини, у результаті чого вони здобувають правову форму, тобто стають правовими відносинами. Правильне розуміння правових відносин неможливо без з'ясування того, що являють собою суспільні відносини. Суспільні відносини – це зв'язки між людьми, що встановлюються в процесі їх спільної діяльності. Найважливішими з них є економічні зв'язки, тому що вони утворюють базис суспільства й визначають всі інші суспільні відносини.

Правове відношення – це виникаючий на основі норм права суспільний зв'язок, учасники якого мають суб'єктивні права і юридичні обов'язки, забезпечені державою. Це центральна ланка механізму правового регулювання, головний канал реалізації права.

Структура правовідношення

Структура будь-якого правовідношення складається з трьох елементів: суб’єкта, об’єкта й змісту.

Суб'єктами права є індивіди або організації, що на підставі юридичних норм можуть бути учасниками правовідносин, тобто носіями суб'єктивних прав і обов'язків.

Правосуб’єктність є передбачена нормами права здатність (можливість) бути учасником правовідносин. Вона являє собою складну юридичну властивість, що складається з двох елементів – правоздатності і дієздатності.

Правоздатність – це передбачена нормами права здатність (можливість) особи мати суб'єктивні права та юридичні обов'язки.

Дієздатність – передбачена нормами права здатність і юридична можливість особи своїми діями здобувати права й обов'язки, здійснювати й виконувати їх. Різновидами дієздатності є угодоздатність, тобто здатність (можливість) особисто, своїми діями робити цивільно-правові угоди, і деліктоздатність – передбачена нормами права здатність нести юридичну відповідальність за вчинене правопорушення.

Розмежування право– і дієздатності характерно в основному для цивільного права, оскільки правоздатність громадянина виникає в момент його народження, а дієздатність – по досягненні визначеного віку. Яким же чином здійснюються права й виконуються обов'язки, якщо учасником правовідносин виступає недієздатна особа? У таких випадках відсутні елементи правосуб'єктності виконуються іншими особами. У цивільному праві існує інститут представництва. Представник своїми діями реалізує права й виконує обов'язки від імені недієздатного учасника правовідносини. В інших правових галузях право– і дієздатність не розділяються, мається на увазі, що вони з'являються в громадянина одночасно та його правове положення характеризується єдиною право- дієздатністю або, говорячи інакше, правосуб'єктністю.

Суб'єктами права можуть бути індивіди (громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства, особи з подвійним громадянством), організації і соціальні спільності.

Громадяни – самі численні суб'єкти права, вони вступають у різні правовідносини: цивільно-правові, сімейні, трудові, земельні, фінансові, процесуальні й інші. Правоздатність і дієздатність громадян звичайно однакова за обсягом. Однак у ряді випадків за законом або за рішенням суду особа обмежується в дієздатності.

Іноземні громадяни й особи без громадянства можуть бути суб'єктами трудових, цивільних, процесуальних і інших правовідносин, але вони не мають виборчих прав, на них не поширюється військовий обов'язок, деякі статті Кримінального кодексу (наприклад, про зраду Битьківщини) і т.д.

Крім загального (конституційного) правового статусу різні громадяни мають спеціальний статус, що визначається більш конкретними законами: наприклад, статус робітника, військовослужбовця, працівника міліції, студента, пенсіонера і т.д.

До суб'єктів права відносяться державні і недержавні організації, держава в цілому. Державні організації створюються для виконання різноманітних функцій. Як суб'єктів права їх можна підрозділити на три групи:

1) органи держави, що виконують функції управління й володіють владними повноваженнями. Найчастіше вони виступають суб'єктами адміністративних, земельних, кримінально-правових, процесуальних правовідносин. Правове положення органів держави характеризується компетенцією, тобто сукупністю прав і обов'язків, передбачених відповідними нормативними актами;

2) установи, що займаються соціально-культурною діяльністю, не пов'язаною з владними повноваженнями. Такі установи (школи, лікарні, вузи, бібліотеки, театри, музеї і т.д.) знаходяться на бюджеті держави, наділяються комплексом прав і обов'язків для виконання своїх функцій;

3) підприємства, що займаються господарською діяльністю, що діють на праві господарського ведення (унітарні підприємства) або на праві оперативного управління (казенні підприємства). Держава несе субсидіарну (додаткову) відповідальність по їх зобов'язанням.

Права юридичних осіб одержують і багато недержавних організацій (господарські товариства і суспільства, виробничі і споживчі кооперативи, суспільні, релігійні організації і т.д.). Недержавні організації діють не тільки в сфері господарства, але й у сфері політики (партії), захисту прав громадян (юридичні консультації, суспільства охорони прав споживачів, профспілки), виступають як суб'єкти права в державно-правових, адміністративно-правових, трудових, процесуальних і інших відносинах.

Держава в цілому виступає як суб'єкт права в державно-правових й деяких майнових (при випуску облігацій внутрішньодержавної позики, у відношенні права власності на безхазяйне майно, на скарби і т.д.) взаємозв'язках, є власником підприємств промисловості, транспорту, зв'язку й ін.

Соціальні спільності (народ, нація, населення регіону, трудовий колектив) є суб'єктами права в особливих, передбачених законом випадках. Наприклад, народ безпосередньо здійснює свої права шляхом усенародного голосування (референдуму). Відповідно до Конституції України місцеве самоврядування забезпечує самостійне рішення населенням питань місцевого значення, володіння, користування і розпорядження муніципальною власністю. Однак найчастіше соціальні спільності діють через державні й громадські організації.

Об'єкт правовідносин – це те реальне благо, на використання або охорону якого спрямовані суб'єктивні права і юридичні обов'язки. Наприклад, КЗпП України передбачає підвищену оплату понаднормових робіт. Виплачувані грошові кошти і є об'єктом даного правового зв'язку. Причому робітник має право на підвищену оплату праці, а підприємство зобов'язане зробити її.

Об'єкт правовідносин найтіснішим чином пов'язаний з інтересом уповноваженої сторони і є благом, що знаходиться в його розпорядженні й охороняється державою. Об'єктами можуть бути різноманітні предмети, що представляють цінність для суб'єкта права. Наприклад, за житловим законодавством для наймача об'єкт – житлове приміщення, необхідне йому для проживання.

Об'єктами правовідносин виступають предмети духовної творчості (наприклад, об'єкт авторського права, створений автором твір), різні нематеріальні блага (право на особисту й сімейну таємницю, таємницю листування, телефонних переговорів, поштових, телеграфних і інших повідомлень і т.д.).

Зміст правовідносин – це суб'єктивні юридичні права й обов'язки. Суб'єктивне право і відповідний йому обов'язок утворять юридичний зв'язок управомоченої і зобов'язаної сторін. Причому правове відношення може складатися з однієї або декількох юридичних зв'язків. Наприклад, правовідношення, що виникає на основі договору купівлі-продажу, містить у собі як мінімум два правові зв'язки: перший – право покупця одержати товар і обов'язок продавця передати товар покупцеві; другий – право продавця одержати гроші за товар і обов'язок покупця заплатити за нього погоджену в договорі суму.

Суб'єктивне право – це передбачена для управомоченої особи з метою задоволення її інтересів міра можливої поведінки, забезпечена юридичними обов'язками інших осіб.

Суб'єктивне право – складне явище, що включає в себе ряд правомочий: а) право на власні фактичні дії, спрямовані на використання корисних властивостей об'єкта права (наприклад, власник речі вправі використовувати неї по прямому призначенню); б) право на юридичні дії, на прийняття юридичних рішень (власник речі може її закласти, подарувати, продати, заповідати і т.д.); в) право жадати від іншої сторони виконання обов'язку, тобто право на чужі дії (позикодавець має право жадати від позичальника повернення грошей або речей); г) право домагання, що полягає в можливості пустити в хід апарат примусу проти зобов'язаної особи, тобто право на примусове виконання обов'язку (у примусовому порядку може бути стягнений борг, зроблено відновлення робітника або службовця на роботі).

Юридичний обов'язок є запропонована зобов'язаній особі і забезпечена можливістю державного примусу міра необхідної поведінки, якій воно повинне дотримувати в інтересах управомоченої особи.

Юридичний обов'язок має наступні ознаки.

1. Це міра необхідної поведінки, точне визначення того, яком воно повинне бути. Дотримання такої міри обов'язково, тому що обов'язок забезпечений можливістю державного примусу (якщо обов'язок складається в сплаті боргу, те точно повинний бути визначений розмір боргу, термін сплати і т.д.).

2. Він встановлюється на основі юридичних фактів і вимог правових норм.

3. Обов'язок встановлюється в інтересах управомоченої сторони – окремої особи або суспільства (держави) в цілому.

4. Обов'язок є не тільки (і не стільки) повинність, але і реальна фактична поведінка зобов'язаної особи.

5. У зобов'язаної особи немає вибору між виконанням і невиконанням обов'язку. Невиконання або неналежне виконання юридичне обов'язку є правопорушенням і тягне примусовий захід.

Юридичний обов'язок має три основні форми: стримування від заборонених дій (пасивне поведінка); здійснення конкретних дій (активне поведінка); перетерплювання обмежень у правах особистого, майнового або організаційного характеру (мір юридичної відповідальності).

Суб'єктивне право й обов'язок нерозривно зв'язані. Немає суб'єктивного права, не забезпеченого обов'язком, і немає обов'язку, який би не відповідав праву. Названу єдність можна простежити в діях, учинках людей. Фактична поведінка є одночасно правом для однієї сторони й обов'язком для іншої. Наприклад, оплата в підвищеному розмірі понаднормової роботи – обов'язок адміністрації, одержання такої плати – право робітника.

Юридичні факти

Правовідносини – динамічне явище. Вони виникають, змінюються, припиняються, реалізуються. Динаміка правовідносин зв'язана з реальними життєвими обставинами, тобто з юридичними фактами.

Юридичний факт – конкретна життєва обставина, з настанням якої норма права пов'язує виникнення, зміну, припинення правовідносин.

Дуже часто для виникнення правовідносини потрібен фактичний склад, тобто сукупність двох або декількох юридичних фактів, наявність яких необхідно для настання юридичних наслідків (так, для виникнення пенсійного правовідношення потрібні досягнення визначеного віку, наявність виробничого стажу й рішення органів соціального забезпечення про призначення пенсії). Нерідко норми права пов'язують юридичні наслідки не тільки з наявністю тієї або іншої обставини, але і з її відсутністю. Типовим прикладом такого зв'язку служить невиконання обов'язку, що виступає підставою виникнення процесуального відношення з метою захисту порушеного права. Факти, що свідчать про відсутність будь-яких обставин або дій, у юридичній науці називаються негативними.

Юридичні факти являють собою різноманітні життєві обставини, а тому їх можна класифікувати по різних підставах.

За наслідками юридичні факти поділяються на правостворюючі, правозмінюючі й правоприпиняючі.

Правостворюючі факти викликають виникнення правовідносин. Це цивільно–правові угоди, висновок трудового договору, укладення шлюбу в відповідності з нормами сімейного права, здійснення злочинних дій, що викликають кримінально-правові відносини, і ін.

Правозмінюючі факти змінюють правовідносини. Наприклад, перевід на іншу роботу змінює зміст трудового правовідносини між сторонами, хоча в цілому правовідношення зберігається.

Правоприпиняючі факти обумовлюють припинення правовідносин. Такими є дії особи по здійсненню суб'єктивного права або виконанню юридичного обов'язку. Однак правовідношення може припинятися не тільки в результаті реалізації суб'єктивних прав і обов'язків, але і внаслідок, наприклад, смерті людини (суб'єкта права), загибелі речі (об'єкта правовідносини).

Той самий факт здатний викликати кілька юридичних наслідків. Зокрема, смерть громадянина одночасно може викликати виникнення правовідносин по спадкуванню, припинення трудового правовідносини, зміна правовідносини по найманню житлового приміщення.

За вольовою ознакою юридичні факти поділяються на події і дії (або бездіяльність).

Події – це такі юридичні факти, настання яких не залежить від волі суб'єктів правовідносин (пожежа від удару блискавки, закінчення терміну, природна смерть людини й ін.).

Дії – вольові акти поведінки людей, зовнішнє вираження їх волі і свідомості. Вони можуть бути правомірними і неправомірними. Правомірні дії відбуваються в рамках розпоряджень діючих норм.

Бездіяльність – це пасивна поведінка, що не має зовнішнього вираження. Бездіяльність може бути правомірною (дотримання заборон) і неправомірною (невиконання обов'язку).

Правомірна поведінка

Основний різновид правової поведінки – поведінка правомірна, тому що переважна більшість громадян і організацій у сфері права діють саме в такий спосіб.

Правомірна поведінка – це масова по масштабах соціально корисна усвідомлена поведінка людей і організацій, що відповідає правовим нормам і гарантуєтья державою.

Правомірній поведінці властиві наступні ознаки.

По-перше, правомірна поведінка відповідає вимогам правових норм. Людина діє правомірно, якщо вона точно дотримує правових розпоряджень. Це формально-юридичний критерій поведінки.

По-друге, правомірна поведінка звичайно соціально корисна. Це дії, адекватні способу життя, корисні (бажані), а часом і необхідні для нормального функціонування суспільства. Позитивну роль вона грає і для особистості, тому що завдяки їй забезпечується свобода, захищаються законні інтереси.

По-третє, правомірній поведінці властива ознака, що характеризує її суб'єктивну сторону, що, як і в будь-якій іншій дії, складають мотиви і цілі, ступінь усвідомлення можливих наслідків вчинку й внутрішнє відношення до них індивіда. При цьому мотиви відображають не тільки спрямованість, але і характер, ступінь активності, самостійність і інтенсивність поведінки в ході реалізації. Суб'єктивна сторона свідчить про рівень правової культури особистості, ступінь відповідальності особи, про її відношення до соціальних і правових цінностей.

Соціальна роль правомірної поведінки надзвичайно висока. Вона являє собою ту найбільш ефективну реалізацію права, що охороняється державою. Саме через правомірну поведінку здійснюється упорядкування суспільних відносин, необхідне для нормального функціонування і розвитку суспільства, забезпечується стійкий правопорядок. Правомірна поведінка є найважливішим чинником рішення задач, що стоять перед суспільством. Однак соціальна роль правомірної поведінки не зводиться до задоволення суспільних потреб. Не менш важлива її функція складається в задоволенні інтересів самих суб'єктів правових дій.

Оскільки суспільство і держава зацікавлені в такому поводженні, вони підтримують його організаційними мірами, заохочують, стимулюють. Діяння суб'єктів, що перешкоджають здійсненню правомірних дій, припиняються державою.

Разом з тим соціальна значимість різних варіантів правомірної поведінка різна. Різне й їх юридичне закріплення. Деякі види правомірних дій об'єктивно необхідні для нормального розвитку суспільства. Це захист Батьківщини, виконання трудових обов'язків, дотримання правил внутрішнього трудового розпорядку, правил дорожнього руху і т.д. Варіанти такої поведінки закріплюються в імперативних правових нормах у виді обов'язків. Виконання їх забезпечується (крім організаційної діяльності держави) державним примусом.

Інші варіанти поведінки, не будучи настільки необхідними, є бажаними для суспільства (участь у виборах, вступ до шлюбу, оскарження неправомірних дій посадових осіб і т.д.). Зазначена поведінка закріплюється не як обов'язок, а як право, характер реалізації якого багато в чому залежить від волі й інтересів самого управомоченого. Багато варіантів подібної поведінки закріплені в диспозитивних нормах.

Можлива правомірна соціально припустима поведінка. Такі, наприклад, розлучення, часті зміни роботи, страйк. Держава не зацікавлена в їх поширеності. Однак це дії правомірні, дозволені законом, а тому можливість їх здійснення забезпечується державою.

Соціально шкідлива, небажана для суспільства поведінка нормативно закріплюється в виді заборон. Правомірна поведінка в цьому випадку полягає в стримуванні від заборонених дій.

Правопорушення

Правопорушення – соціальний і юридичний антипод правомірній поведінці, їх соціальні і юридичні ознаки протилежні. Правопорушення є різновидом антисоціальної, протиправної поведінки. У соціальному змісті це поведінка, що суперечить або здатна заподіяти шкоду правам і інтересам громадян, їх колективам і суспільству в цілому, вона утрудняє і дезорганізує розвиток суспільних відносин. Так, злочини, передбачені Кримінальним Кодексом, зазіхають на основи державного ладу, на особистість, її політичні й економічні або соціальні права, суспільний порядок і інші соціальні блага. Інші правопорушення хоча й не є настільки суспільно небезпечними, все-таки наносять шкоду суспільним відносинам, особистості, природному середовищу і т.д.

Звичайно, окремі правопорушення не можуть представляти небезпеку для суспільства в цілому. Однак, узяті в сукупності, вони становлять істотну небезпеку для нього, порушують режим законності, установлений правопорядок. Масове явище, що складається із сукупності злочинів, чинених у державі у визначений часовий період, називається злочинністю.

У сучасних умовах у нашій країні спостерігається різкий сплеск правопорушень, у тому числі самої небезпечної їх форми – злочинів, у різних сферах громадського життя. Невтримний ріст злочинності створює серйозну погрозу державі й суспільству, життю, здоров'ю та майну громадян. Для боротьби з правопорушеннями важливо визначити їх природу й особливості, причини здійснення й на цій основі намітити шляхи скорочення їх числа.

Правопорушення – це суспільно шкідливе винне діяння дієздатного суб'єкта, що суперечить вимогам правових норм.

Розглянемо основні ознаки правопорушення.

По-перше, правопорушення – акт поведінка, що виражається в дії або бездіяльності (під бездіяльністю тут розуміється стримування від дій, коли закон пропонує їх здійснення). Не можуть вважатися правопорушеннями думки, почуття, політичні й релігійні погляди, не виражені в діях. Не вважаються правопорушеннями й якості, властивості особистості, національність, родинні зв'язки людини.

По-друге, правопорушеннями вважаються тільки вольові дії, тобто дії, що залежать від волі й свідомості учасників, здійснювані ними добровільно. Не можна назвати правопорушенням поведінку, не контрольовану свідомістю, або поведінку, чинену в ситуації, що позбавляє людину вибору іншого варіанта поведінки, крім протиправної. Тому правопорушеннями є варіанти поведінки тільки дієздатних (деліктоздатних) людей. Малолітніх і душевнохворих закон деліктоздатними не вважає.

По-третє, правопорушенням визнається тільки таке діяння, вчиняючи яке, індивід усвідомлює, що діє, протиправно, що своїм учинком завдає шкоди суспільним інтересам, діє винно.

По-четверте, правопорушення – дія протиправна, що порушує вимоги норм права. Це або порушення заборон, або невиконання обов'язків. Стримування від активної реалізації права правопорушення собою не представляє. Ознака протиправності характеризує правопорушення з формально-юридичної сторони.

По-п'яте, правопорушення завжди соціальне шкідливо. Всяке правопорушення наносить шкоду інтересам особистості, суспільства, держави (майновий, соціальний, моральний, політичний і т.п.). Ушкодження або знищення майна, смерть людини, обмеження її достоїнства, втрата робочого часу, бракована продукція – усе це негативні наслідки правопорушення. Діяння може й не заподіяти реальної шкоди, а лише поставити соціальні цінності під його погроз