цільові показники – інструменти політики – модель економіки

Основні цільові показники економічної політики:

Ø випуск

Ø інфляція.

У подальшому Р. Манделл розвинув ідеї базової теорії економічної політики. Те, що в реальній дійсності інструменти економічної політики перебувають під контролем різних урядових органів, істотно змінює, за Р.Манделлом, теоретичне розуміння сутності економічної політики.

Р. Лукас показав, що за зміни економічної політики змінюються також закономірності формування очікувань.

Економічна політика – це складова загального політичного процесу, цілісна система заходів державного впливу на економіку, ефективність яких виявляється за взаємозв’язку її елементів. Держава здійснює певну економічну політику, спрямовану на забезпечення ринкової рівноваги і стабільності.

Щодо національної економічної політики то це політика, здійснювана національними урядами щодо розвитку внутрішніх та зовнішніх економічних відносин. Вона може дозволяти вільний потік товарів, послуг між націями або вдаватися до регулювання і заборони цього потоку. Щоб підтримувати збалансованість своїх міжнародних платежів без застосування контролю, нація повинна пристосувати свою економіку до світової економіки. Коли якісь держави проводять внутрішню політику, яка шкодить їхній зовнішній стабільності, всі торгуючі нації відчувають негативні наслідки такої політики. Одним із наслідків самостійної н.е.п. є правова накладка (напр., подвійне оподаткування одного й того ж доходу).

Певний тип державного устрою завжди невід'ємний від певного типу економічної системи. Вони взаємозалежні та коригують один з одним. Звідси, економічна політика, яку проводить держава, зазнає впливу як суто економічних факторів, так і політичних та ідеологічних. Проте в різних економічних системах вплив і значення цих факторів неоднакові. В ринковій економічній системі переважне значення мають економічні фактори, які впливають на економічну політику, в командно-адміністративній переважає вплив політичних та ідеологічних факторів. Однак незалежно від цього можна дати загальне визначення економічної політики як взаємопов'язаної системи довгострокових і поточних цілей економічного розвитку, що визначені державою, комплексу відповідних державних рішень (законів, постанов, інших нормативних актів) та заходів, спрямованих на досягнення цих цілей з використанням державної влади в сфері економіки.

Кінцеве призначення економічної політики держави - сприяти природному еволюційному економічному розвитку, запобігати зловживанням економічною владою з боку окремих осіб, груп, підприємств, а також кризовим явищам, підтримувати господарський порядок.

Залежно від конкретних обставин цілі економічної політики можуть і повинні змінюватись, гнучко реагувати на фактичний стан економіки, її проблеми та протиріччя. Можна сформулювати кілька загальних бажаних цілей економічної політики в ринковій економічній системі.

1. Мета економічного зростання. Це загальна кінцева мета для кожної національної економіки і національної економічної політики в ринковій та перехідній до ринку економіці. Вона конкретизується в обсягах виробництва ВНП, рівні життя населення країни. Заходи економічної політики, спрямовані на досягнення цієї мети, можуть бути різноманітними, проте їх поєднує націленість на активізацію найважливіших факторів економічного зростання, серед яких - інвестиції капіталу, реструктуризація економіки,, ефективна зайнятість і зростання продуктивності праці, достатній платоспроможний попит населення тощо. Використовуються заходи структурної політики загалом.

2. Мета ефективної зайнятості. Як правило, вона поєднується, з першою і передбачає активну економічну політику держави.

3. Мета зростання економічної ефективності. Своєрідна "над-мета" ринкової економіки, досягти яку можливо заходами економічної політики, що мають достатньо довгострокове і стратегічне значення для національної економіки і передбачають розвиток науково-технічного прогресу, освіти, науки, використання своєрідних переваг національного характеру, національної економіки в системі міжнародного поділу праці. Використовуються заходи промислової політики.

4. Мета стабільного рівня цін. В розвинутій ринковій економіці досягається переважно заходами грошово-кредитної та бюджетної політики, що мають антиінфляційну спрямованість. Як правило, в короткостроковий термін ця мета вступає в протиріччя з метою найбільшого рівня зайнятості та стимулювання економічного зростання. В перехідних до ринку умовах пріоритетне місце в напрямі досягнення даної мети має належати загальній економічній політиці з підтримки національного товаровиробника.

5. Мета захисту і підтримання конкурентного господарського порядку, принципів економічної свободи. Досягається заходами антимонопольної політики, контролю за використанням економічної влади, захисту прав людини та інституту приватної власності. Вступає в певне протиріччя з принципами активної державної економічної політики економічного регулювання.

6. Мета соціальної безпеки і стабільності. Досягається засобами збалансування економічних інтересів роботодавців та найманих працівників, політики соціального страхування та забезпечення, ефективної зайнятості, професійної підготовки та перепідготовки, сприяння малому бізнесу, а також засобами прогресивного оподаткування особистих доходів, оподаткуванням нерухомого майна тощо.

7. Мета рівноваги зовнішньоторговельних-операцій і платіжного балансу, ефективного курсу національної валюти. Досягається заходами зовнішньоекономічної політики, політики центрального (національного) банку щодо курсу національної валюти тощо.

Економічна політика має реагувати на кон'юнктурні коливання. В умовах, коли ринкова економіка розвивається циклічно, відображаючи зміни в попиті і пропозиції, важливим загальним завданням економічної політики є завчасна (своєчасна) реакція на можливі зміни економічної кон'юнктури, стану національного і світового ринків. В умовах, коли економіка зростає, економічна політика повинна запобігати можливому підвищенню "економічної температури", тобто проводити заходи, сутність яких протилежна економічному зростанню. І навпаки, коли з'ясовується близьке економічне "гальмування", економічна політика "включає" стимулюючі заходи щодо інвестицій та ділової активності в цілому.

Одночасно досягти всі основні цілі економічної політики практично неможливо. Тому економічна політика завжди постає перед проблемою вибору пріоритетів. Цей вибір зумовлюється впливом багатьох внутрішніх і зовнішніх факторів, орієнтацією економічної політики На певні економічні доктрини та теорії, економічні інтереси певних соціально-економічних груп населення. Заздалегідь дуже важко визначити, чи буде" вибір пріоритетів ефективним з точки зору кінцевих результатів того чи іншого варіанта економічної політики. На. це запитання відповідає практика. Проте певне об'єктивне співвідношення між реальною економічною ситуацією, загальним станом Економіки і пріоритетами економічної політики завжди існує. Серед фундаментальних загальнонаціональних критеріїв цього вибору можна назвати критерії економічної ефективності (раціональності) і відповідності пріоритетів національно-державним економічним інтересам, а також необхідності загальноекономічної рівноваги.

Загальноекономічна рівновага має різні аспекти. Проте можна сформулювати два головних.

Перший - рівновага сукупного попиту і пропозиції. Другий - збалансована реалізація цілей економічного зростання, високого рівня зайнятості, стабільного рівня цін, рівноваги торговельного балансу. Цей аспект Має умовну назву "магічного чотирьохкутника", що означає величезну складність одночасної реалізації цих чотирьох цілей та здійснення відповідних заходів економічної політики.

Важливим є визначення впливу на економічну політику різних суб'єктів економічного процесу. Держава є головним суб'єктом економічної політики. Однак формування курсу економічної політики відбувається також під впливом інших суб'єктів економічного процесу:

а) вплив монополій - це найзагрозливіший фактор для економічної політики;

б) вплив великого промислового і фінансового капіталу, що може мати як позитивне, так і негативне значення. Позитивне пов'язане з інвестиційними можливостями великого капіталу, негативне - з монополістичними тенденціями;

в) вплив профспілок, який залежить від їх політичної ваги, організованості та має неоднакове значення в різних країнах. Політика заробітної плати формується великою мірою залежно від діалогу "уряд - роботодавці - профспілки";

г) вплив політичних партій і об'єднань. Кожна партія має свою економічну програму (платформ у) і пропонує певні цілі економічної політики, на яких вона зосередить увагу у разі отримання політичної влади. Якщо уряд сформований на однопартійній або багатопартійній основі, його рішення відбивають погляди правлячої партії або блоку партій, представники яких були запрошені до уряду.

Національна економічна політика може дозволити: вільний потік товарів і послуг між країнами, регулювати чи заборони­ти його і тим самим істотно впливати на міжнародну торгівлю. Для підтримання збалансованості міжнародних платежів країна повинна пов'язувати свою економіку із світовою еко­номікою, тобто проводити політику, яка забезпечувала б кон­курентоспроможність цін і витрат порівняно з іншими країна­ми і не допускала розбіжностей між внутрішньою політикою і міжнародним регулюванням, котрі могли б призвести до конфліктної ситуації у сфері зовнішньої торгівлі.

Якщо внутрішня економічна політика держави шкодить її зовнішній стабільності, то негативні наслідки цього відчува­ють усі торгуючі країни. Для функціонування міжнародної торгівлі в атмосфері свободи країни повинні проводити узгод­жену з торговельними партнерами внутрішню і міжнародну політику, яка не зачіпає інтересів кожної зі сторін. Якщо національна економічна політика у сфері міжнародної торгівлі ґрунтується лише на внутрішніх інтересах держави без погод­ження або без консультацій з її торговельними партнерами, то це призводить до виникнення політичної напруженості між партнерами (обкладання окремих товарів митами, введення квот на імпорт тощо). Отже, міжнародна торгівля часто висту­пає об'єктом впливу самостійної національної економічної політики окремих держав.

Урядове регулювання міжнародної торгівлі. Серйозною перешкодою в міжнародній торгівлі можуть виявитись уря­дові постанови щодо експорту та імпорту товарів та послуг. До них, зокрема, можуть відноситись:

♦ постанови, щодо валютного регулювання. Система ва­лютного контролю за припливом і відпливом іноземної валю­ти в країну і з країни регулює міжнародний рух товарів, послуг і капіталу;

♦ ліцензування експорту і імпорту, імпортні та експортні квоти, експортні та імпортні мита, ембарго та інші інструмен­ти торговельної політики;

♦ постанови, що стосуються стандартів якості, безпеки, охорони здоров'я, гігієни, патентів, торговельних марок, упа­ковки товарів та обсягу інформації, яка наводиться на упаков­ках.

Фактори виробництва (ФВ) – це ресурси, які необхідно затратити, щоб зробити товар:

праця – фізична і розумова діяльність людини, спрямована на досягнення корисного результату;

технологія – наукові методи досягнення практичних цілей (включаючи підприємницькі здібності);

земля – усе, що надала природа в розпорядження людини для її виробничої діяльності (земля, корисні копалини, вода, повітря, ліси та ін.);

капітал – накопичений запас засобів у продуктивній, грошовій і товарній формах, необхідних для створення матеріальних благ.

Фактори виробництва підрозділяються за наступними ознаками.

За походженням:

основні (первинні) – ті, що дісталися країні від природи або в процесі історичного розвитку (природні ресурси, географічне положення, некваліфікована робоча сила);

розвиті (вторинні) – придбані (сучасна технологія й інфраструктура, кваліфікована робоча сила).

За ступенем спеціалізації:

загальні – які застосовуються в різних галузях для створення різноманітної продукції;

спеціальні – які застосовуються у визначеній галузі або для створення визначеного виду продукції або послуг.

Розвиті фактори частіше є спеціалізованими, основні – загальними.

За матеріальністю:

матеріальні (капітал, земля);

нематеріальні (праця, організація виробництва, технологія виробництва, інформація).

За характером зростання:

екстенсивні фактори зростання: збільшення обсягу інвестицій при збереженні існуючого рівня технології, збільшення числа зайнятих працівників, зростання обсягів споживання сировини, матеріалів і палива;

інтенсивні фактори зростання: прискорення НТП (упровадження нової техніки і технологій шляхом відновлення основних фондів), поліпшення використання основних і оборотних фондів, підвищення ефективності виробництва за рахунок кращої його організації.

Фактори виробництва характеризуються обмеженістю і мобільністю. Обмеженість ФВ змушує окремі фірми, країни і світову економіку в цілому вибирати найбільш оптимальні варіанти їхнього використання. Теоретично обмеженість ФВ непереборна, тому вирішальне значення в економічному житті здобуває віддача від ФВ, або проблема фактороємності виробництва. Обмеженість ФВ у національних масштабах виявляє себе в чинності закону зростаючих витрат, закону убування граничного продукту праці і закону убування граничного продукту капіталу. Саме обмеженістю ФВ зумовлюються глибокі розходження у фактороємності виробництва різних товарів у різних країнах, що, відповідно до теорії Хекшера – Оліна, є головним спонукальним мотивом до міжнародної торгівлі.

Мобільністю ФВ називається їхня здатність переміщатися в просторі або змінювати свої функції. З цих позицій розрізняють:

абсолютно мобільні ФВ, що відносно легко можна переміщати в просторі і змінювати їхні функції;

слабко мобільні (немобільні) – функції яких не можна або невигідно змінювати. Вони містять монопольний елемент і відповідно вимагають монопольної плати за їхнє використання (монопольної ренти). До них можна віднести, наприклад, здатності фахівця рідкої професії, унікальні ділянки землі для вирощування рідких сортів, унікальні родовища корисних копалин, що коштують дорого саме тому, що крім звичайних витрат їхнє відшкодування повинне включати і монопольну ренту.

Основні і спеціальні ФВ вважаються слабко мобільними, а розвиті і загальні мають високий ступінь міжнародної мобільності.

Однак здатність до мобільності не означає можливості такої мобільності (наприклад, через валютні обмеження, обмеження на вивіз технології та ін.). Розходження в забезпеченості країн факторами виробництва приводить до міжнародного поділу факторів виробництва.

Міжнародний поділ факторів виробництва – зосередження окремих факторів виробництва в різних країнах, що приводить до виробництва ними визначених товарів, економічно більш ефективних, ніж в інших країнах.

Ресурси в економіці розглядаються як складові елементи виробничого потенціалу, якими володіє окрема країна або світове співтовариство, і які використовуються для економічного, соціального і науково-технічного розвитку.

Економічні ресурси поділяються на матеріальні, природні, трудові, технологічні, фінансові, інформаційні. До матеріальних ресурсів відносяться насамперед знаряддя праці (це перший показник технічного прогресу людства) і предмети праці (це речовина, яку людина бере в природи і перетворює в кінцевий продукт або використовує для подальшої переробки). Особливе значення мають природно-сировинні ресурси.

 

 

2. Валютна система - це організаційно-правова форма реалізації валютних відносин у межах певного економічного простору. Ці межі збігаються з межами відповідних валютних ринків. Тому валютні системи теж поділяються на три види: національні, міжнародні (регіональні) і світову. Збіг меж окремих валютних ринків і валютних систем забезпечує їх внутрішню єдність: ринок створює економічну основу для системи, а система є механізмом забезпечення функціонування і регулювання ринку.

Національні валютні системи базуються на національних грошах і, по суті, є складовими грошових систем окремих країн. Як і ці останні, вони визначаються загальнодержавним законодавством.

Міжнародні та світова валютні системи ґрунтуються на багатьох валютах провідних країн світу та міжнародних (колективних) валютах (євро, СДР та ін.) і формуються на підставі міждержавних угод та світових традицій. Як організаційно-правове явище національна валютна система складається з цілого ряду елементів. Основними з них є:

1. Назва, купюрність та характер емісії національної валюти. В Україні національна валюта називається гривнею.

2. Ступінь конвертованості національної валюти. Українська національна валюта гривня є частково вільно конвертованою. Верховна Рада України ратифікувала угоду про приєднання до VIII статті Статуту МВФ, якою передбачено вільну конвертова-ність національної валюти в іноземну з операцій за поточними платежами.

3. Режим курсу національної валюти. Законодавче визначення режиму валютного курсу Верховна Рада України поклала на Кабінет Міністрів та НБУ. Режим валютного курсу поступово змінювався від жорсткої фіксації до регульованого плавання (у межах "валютного коридору") і до вільного плавання, що було введене в 2000 р.

4. Режим використання іноземної валюти на національній території в загальному економічному обороті. Звичайно цей режим зводиться до повної заборони, або до заборони з деякими винятками для окремих видів платежів. В Україні заборона на використання інвалюти у внутрішніх платежах була введена лише в 1995 p., хоч за деякими платежами дозволено її використання і зараз: надання інвалютних позичок банками, оплата послуг, пов'язаних із зовнішньоекономічною діяльністю (оплата авіаквитків на міжнародних авіалініях, оплата митних послуг тощо) та в інших, визначених НБУ випадках.

5. Режим формування і використання державних золотовалютних резервів. Він* установлюється для забезпечення стабільності національних грошей і може проявлятися двояко:

o у формі жорсткої прив'язки національної валюти до певної іноземної (національної чи колективної) з установленням фіксованого курсу її до цієї валюти. За такого режиму іноземна валюта перетворюється в забезпечення національних грошей, тобто державні запаси її повинні на 100% забезпечувати наявну в обороті масу національних грошей. Емісія останніх здійснюється тільки через купівлю цієї валюти на внутрішньому ринку, а вилучення з обороту- через її продаж. За такого режиму курс національної валюти "плаває" разом з курсом базової іноземної валюти, а центральний банк країни втрачає окремі свої функції, зокрема функцію кредитора останньої інстанції, певною мірою втрачає свій статус органу монетарної політики. Не випадково грошову систему за такого режиму у світовій практиці називають системою "валютного бюро", а центральний банк стає органом такого бюро;

o у формі використання валютних запасів для підтримання рівноваги на національному валютному ринку з метою стабілізації зовнішньої і внутрішньої вартості грошей при збереженні незалежності центрального банку в проведенні національної монетарної політики та виконанні ним усіх традиційних функцій. Україна в себе ввела якраз цей режим використання золотовалютних резервів.

6. Режим валютних обмежень, які вводяться чи скасовуються законодавчим органом залежно від економічної ситуації в країні. Якщо економіка розбалансована, національні гроші не стабільні, в країні вводяться певні заборони, обмеження, лімітування тощо на операції з іноземною валютою. Так, в Україні в період загострення економічної і фінансової кризи було введено обмеження на відкриття юридичними особами рахунків в іноземних банках і заборонено переведення на них інвалюти; експортерам заборонялося вільно розпоряджатися своєю валютною виручкою, і вони зобов'язані були повністю чи частково продавати її на валютному ринку тощо. У міру поліпшення економічної ситуації подібні обмеження послаблювалися чи зовсім скасовувалися. Розвинуті країни в останні десятиліття взагалі скасували валютні обмеження.

7. Регламентація внутрішнього валютного ринку і ринку дорогоцінних металів. Нормативними актами визначається в Україні порядок функціонування біржового ринку, міжбанківського валютного ринку; центральний банк здійснює ліцензування діяльності комерційних банків з валютних операцій, видає дозволи юридичним особам-резидентам на відкриття рахунків в іноземних банках, контролює надходження виручки експортерів у країну. Регламентується режим поточних і строкових вкладів в іноземній валюті. До 1998р. в Україні не дозволялось здійснювати на ринку операції з дорогоцінними металами. У міру оздоровлення економічної ситуації в Україні режим валютного ринку стає все більш ліберальним.

8. Регламентація міжнародних розрахунків та міжнародних кредитних відносин. Нормативними актами України чітко регламентується: порядок відкриття в наших банках кореспондентських рахунків іноземних банків, і навпаки; порядок здійснення платежів за окремими видами комерційних операцій та форм розрахунків; порядок переказування іноземної валюти за кордон фізичними особами тощо.

9. Визначення національних органів, на які покладається проведення валютної політики, їхніх прав та обов'язків у цій сфері.

Валюта класифікується за кількома критеріями. Основним з них є емітентська належність валюти. За цим критерієм виділяють:

Ø національну валюту, яка виражена в грошах, що емітуються національною банківською системою. Для України це будуть кошти, номіновані в гривні, для Росії – в рублях, для ФРН - у євро тощо;

Ø іноземну валюту, виражену в грошах, що емітуються банківськими системами інших країн. Для України це будуть кошти, номіновані в усіх національних грошових одиницях, крім гривні;

Ø колективну валюту, виражену в особливих міжнародних грошових одиницях, що емітуються міжнародними фінансово-кредитними установами і функціонують за міждержавними угодами. Зараз найбільш відомі дві такі валюти - СДР, запроваджена в міжнародний оборот МВФ, та євро, що запроваджена в міжнародний оборот 11 країнами Західної Європи.

За режимом використання валюти поділяються на:

Ø неконвертовані;

Ø конвертовані.

Неконвертованими є валюти, які неможливо вільно обміняти на іноземні валюти за ринковим курсом, їх ввіз та вивіз жорстко обмежується. Такими звичайно є валюти слаборозвинутих країн чи країн, які переживають глибоку і хронічну економічну і фінансову кризу. До 1997 р. типово неконвертованою була і національна валюта України - гривня.

Конвертованими є валюти, які вільно обмінюються на валюти інших країн, за курсом, що формується у встановленому порядку, і вільно вивозяться і ввозяться через кордон. Конвертованість - надзвичайно важлива, визначальна якісна риса валюти.
Конвертованою валюта стає не стихійно, а забезпечується державою завдяки значним зусиллям, спрямованим на досягнення товарно-грошової збалансованості, розвиток вільних товарних і валютних ринків, запровадження організаційно-правових основ валютного регулювання тощо. Ці зусилля повинні створити такі передумови запровадження конвертованості валюти:

Ø зниження інфляції до помірного рівня, за якого національні гроші починають задовільно виконувати всі функції, особливо функцію накопичення вартості. Інакше резиденти будуть постійно переводити свої заощадження у вільно конвертовану іноземну валюту, що провокуватиме надмірний попит на цю валюту і знецінення національної;

Ø формування ринкового механізму ціноутворення, за якого ціни будуть вільно реагувати на зміни в попиті і пропозиції;

Ø лібералізація зовнішньоекономічних відносин;

Ø накопичення достатнього золотовалютного резерву;

Ø відмова від широкомасштабного датування цін на товари та послуги, створення рівних конкурентних умов на ринку для всіх економічних суб'єктів.

У міру забезпечення вказаних передумов уряд країни створює відповідний організаційно-правовий механізм для конвертації національної валюти та оголошує про приєднання до статті VIII Статуту МВФ, яка вимагає від країн-членів Фонду запровадження конвертованості валюти за поточними операціями. Україна оголосила про своє приєднання до цієї статті як підтвердження запровадження поточної конвертованості гривні лише в 1997 р.

Конвертованість валюти можна класифікувати за кількома критеріями:

За повнотою конвертації:

Ø повна конвертованіеть;

Ø часткова конвертованіеть.

За видами суб'єктів:

Ø зовнішня;

Ø внутрішня.

За характером економічних операцій, що обслуговуються конвертованою валютою:

Ø за поточними операціями;

Ø за переміщенням капіталу.

Призначення національної валютної системи:

1. Розроблення та реалізація валютної політики

2. Валютне регулювання

3. Валютний контроль

 

3. Міжнародна торгівля - це важлива і найбільш розвинута сфера міжнародних економічних відносин, яка відображає стан і перспективи просування різних товарних форм як між національними економіками, так і внутрі- та між транс­національними корпораціями, що розглядають світ як єдиний світогосподарський простір.

До чинників, що зумовлюють необхідність міжнародної торгівлі, відносяться:

♦ виникнення світового ринку;

♦ нерівномірність розвитку окремих галузей у різних країнах. Продукція найбільш розвинутих галузей, яку немож­ливо реалізувати на внутрішньому ринку, вивозиться за кор­дон. Іншими словами, виникає потреба збуту продукції на зовнішніх ринках і необхідність отримання певних товарів іззовні;

♦ тенденція до безмежного розширення розмірів вироб­ництва, оскільки місткість внутрішнього ринку обмежена пла­тоспроможним попитом населення. Відтак виробництво пере­ростає межі внутрішнього ринку, і підприємці кожної країни ведуть боротьбу за зовнішні ринки;

прагнення отримати більш високі прибутки у зв'язку з використанням дешевої робочої сили та сировини з країн, що розвиваються.

Міжнародна торгівля доцільна тоді, коли вона приносить який-небудь виграш. Він може бути отриманий на рівні країни, споживачів, міжнародної фірми, вітчизняної імпорто-конкуруючої фірми.

Беручи участь у міжнародній торгівлі, країни отримують:

♦ можливість експортувати ті товари, у виробництві яких ширше споживаються ресурси, які є в них порівняно у великій кількості;

♦ можливість імпортувати такі товари, для виробництва яких потрібно було б витратити багато порівняно обмежених для неї ресурсів;

♦ ефект економії на більших масштабах виробництва, спеціалізуючись при цьому на більш вузькому наборі товарів

Споживачі зацікавлені в міжнародній торгівлі, щоб:

♦ імпортувати споживчі товари за дешевшою ціною порівняно з вітчизняними, або які за певними параметрами відрізняються від них у кращу сторону;

♦ імпортувати сировину і промислові товари, що знижує внутрішні витрати виробництва, дає можливість відмовитись від випуску виробів, виготовлення яких залежить виключно від іноземних постачальників;

♦ експортувати вітчизняні товари, а отримані кошти ви­користати для імпорту

Отже, споживачі виграють від збільшення кількості і різноманітності товарів, нижчих цін, а завдяки цьому зростає рівень їх добробуту.

Виграш від міжнародної торгівлі для вітчизняних міжна­родних фірм виявляється в наступному:

Ø експорт товарів і послуг забезпечує вітчизняним ви­робникам отримування прибутку і, як правило, збільшення масштабів виробництва з меншими витратами. Крім того, екс­порт і імпорт можуть зменшити коливання попиту, пропозиції і цін на окремі товари;

Ø несподівані зміни в доступі до вітчизняних джерел си­ровини можуть компенсуватись протилежними змінами в імпорті сировини;

Ø виробники із значними обсягами зарубіжного продажу менше залежать від внутрішніх економічних умов;

Ø ставши учасником світового ринку, фірма може знахо­дити більше способів підвищення своєї конкурентоспромож­ності;

Ø знання і досвід, отримані фірмами в процесі міжнарод­ної торгівлі, сприяють підвищенню ефективності їх діяльності при проведенні маркетингових операцій на внутрішньому ринку.

Таким чином, міжнародна торгівля при експорті товарів і послуг може збільшувати обсяги продажу і прибутки, а при імпорті - уникнути обмежень внутрішнього ринку, знижуючи витрати на виробництво або підвищуючи якість продукції.

Вплив міжнародної торгівлі на вітчизняні імпортоконкуруючі фірми неоднозначний. Зіткнення інтересів фірми з конкуренцією з боку імпорту може призвести до негативних наслідків у вигляді звільнення частини робочої сили або до зменшення їх заробітної плати. Несприятливий ефект конку­ренції з боку імпорту особливо помітний, якщо імпортоконкуруюча галузь функціонує в специфічній сфері. Однак зга­дані втрати, спричинені конкуренцією імпорту, тимчасові. В економіці, що розвивається, невикористані ресурси будуть переміщуватись у більш продуктивні галузі, наприклад, в га­лузі, які виробляють продукцію на експорт, а імпортоконкуруючі фірми будуть пристосовуватись до сприйняття нових технологій, до попиту на нові товари і послуги та до їх вироб­ництва.

 

4. В усіх країнах, хоча й різною мірою, держава бере активну участь у розвитку зовнішньоекономічних зв’язків. Вона стимулює чи обмежує їх розширення в цілому, з певними країнами або ж стосовно окремих господарств, видів продукції та послуг.

В основі сучасної зовнішньоекономічної політики країн - учасниць міжнародного поділу праці лежить перманентний процес складного пристосування структур національних економік (галузевої, технологічної, організаційної тощо) до більш динамічної за своєю природою структури світового господарства, про що свідчать, насамперед, випереджаючі темпи зростання світової торгівлі і зарубіжного інвестування порівняно із сукупним валовим національним продуктом.

Такому пристосуванню, яке неминуче тягне за собою зміну структури господарства, що склалася, перешкоджає не тільки виробництво, яке об’єктивно прагне до стабільності, а й економічна політика уряду, спрямована на захист відносно слабких вітчизняних галузей і підприємств від іноземної конкуренції.

Наслідком протекціоністської політики, незважаючи на постійне стимулювання експорту, є поступове відособлення національної економіки від світової і природної, зниження темпів розвитку.

Як правило, лише із запізненням, коли негативні явища накопичуються і стають очевидними, ділові кола домагаються перегляду зовнішньоекономічного курсу в бік часткової взаємної лібералізації світогосподарських зв’язків. З цього моменту масштаби зовнішньоекономічних зв’язків починають значно збільшуватись, вдосконалюються їх форми, змінюються напрям і структура в більший або менший відповідності з регіональною і міжнародною спеціалізацією.

За умов існування множинності рушійних сил, зовнішньоекономічна стратегія і тактика формуються під впливом кількох груп постійно діючих чинників.

Першу групу чинників, які визначають зовнішньоекономічну політику держав, становлять закономірності розвитку і розміщення продуктивних сил. В загальному плані це проявляється в підтримуванні певних пропорцій між матеріальними, трудовими і грошовими ресурсами, виробництвом і споживанням, товарною масою і купівельною спроможністю населення, надходженням і платежами у розрахунках і іншими країнами.

Другою групою чинників є спільні інтереси країни, які спонукають їх переслідувати у своїй зовнішньоекономічній політиці не тільки суто економічні, а й політичні цілі: зокрема, їх спільні інтереси стримують тенденцію до загострення взаємних суперечностей у боротьбі за світові ринки, спонукають до обмеження «вільної конкуренції», коли вона загрожує стабільності внутрішніх ринків і виражають готовність робити поступки в митному оподаткуванні імпорту з держав, які розвиваються, сподіваючись, що це збільшить експорт, а відтак і купівельну спроможність останніх.

До третьої групи чинників належать національні інтереси кожної країни, що визначаються її економічними позиціями, структурою господарства, залежністю від зовнішніх ринків та джерел сировини. А також - не в останню чергу - здатністю провідних державних діячів реалістично оцінювати становище у світі і об’єктивні тенденції міжнародного поділу праці.

Механізм здійснення зовнішньоекономічної політики складається з двох основних частин: із системи адміністративних державних органів, які розробляють та втілюють у життя заходи, що впливають на формування зовнішньоекономічних зв’язків, та з комплексу інструментів такого впливу.

Особливістю сучасної системи державних органів, що беруть участь у розвитку зовнішньоекономічних зв’язків, є те, що вони включають, у свою чергу, дві взаємопов’язані, але такі, що виконують різні функції, підсистеми - національні і міжурядові органи. Діяльність національних органів спрямованих, як правило, на обмеження доступу іноземних товарів на внутрішній ринок і форсування вітчизняного експорту товарів, а також на контролювання припливу в країну іноземного капіталу та іноземної робочої сили, стримування або, навпаки, залучення їх у певні періоди. Діяльність міжурядових організацій зосереджена на регулюванні та сприянні розвитку міжнародного руху товарів, капіталу, робочої сили.

У кожній країні вищі законодавчі органи приймають закони, що регулюють зовнішньоекономічні відносини, ратифікують відповідні міжнародні угоди. Центральні виконавчі органи видають розпорядження на основі прийнятих законів, контролюють їх дотримання і піклуються про раціональне використання фінансових коштів виділених на розвиток зовнішньоекономічних відносин.

Найбільший вплив на формування зовнішньоекономічних відносин справляють економічними зв’язками із зарубіжними країнами і питаннями зовнішньої політики.

Міністерства фінансів звичайно беруть участь у розробці митної політики і відповідних тарифів, регулюванні валютного курсу і зовнішньоекономічних розрахунків.

Крім міністерств важливу роль у здійсненні зовнішньоекономічної політики відіграють державні установи, які фінансують зовнішню торгівлю (Укрексімбанк), які займаються страхуванням експорту і зарубіжних капіталовкладень, установи котрі надають фінансову допомогу країнам, що розвиваються (Агенція міжнародного співробітництва в США).

В останні роки активну участь у зовнішньоекономічній діяльності беруть місцеві органи влади. Вони беруть участь в обговоренні законопроектів зовнішньоекономічного характеру і коригують останні, виходячи з інтересів місцевих компаній, створюють апарат з кваліфікованих спеціалістів, який надає консультативну або фінансову допомогу експортерам і сприяють розвитку економічних зв’язків з окремими країнами. Крім того, місцеві органи влади, нерідко з власної ініціативи, обмежують імпорт.

Дедалі більшого значення для здійснення зовнішньоекономічної політики набувають закордонні державні установи - дипломатичні представництва, місії, консульства. Наприклад Англія утримує в 100 містах світу, біля 1000 спеціалістів з економічною освітою.

Міжурядові організації почали брати участь у розвитку МЕВ (спочатку в окремих, порівняно вузьких галузях) у другій половині 19ст. у міру формування світового ринку. З роз<