Сучасні теорії міжнародної торгівлі

Міжнародна торгівля у сучасних умовах стала об’єктом нового підходу до аналізу міжнародних економічних відносин. Це зумовлено тим, що, крім традиційних учасників міжнародного обміну – націй-держав, значний обсяг зовнішньоторговельних операцій виконують багатонаціональні фірми. Нині між країнами переміщуються не тільки товари і послуги, а все мобільнішими стають і фактори виробництва, особливо капітал.
Глобальну стратегію фірм одним з перших намагався пояснити шведський вчений С.Б. Ліндер. Він вважав, що закон пропорційності факторів виробництва може обґрунтувати лише певну частку обсягу міжнародної торгівлі, зокрема, обмін промислових товарів на сировину, які здійснюють між собою держави Півночі та Півдня.
Ліндер, а також Ж. Лафай для пояснення торгівлі промисловими товарами почали розглядати фактори, пов’язані з природою та обсягом попиту. Вони стверджували, що технологічно складні товари фірма виготовляє для задоволення потреб, перш за все, внутрішнього ринку, а після задоволення внутрішнього попиту, через розширення виробництва робляться спроби завоювати зовнішній ринок.
Отже, зовнішні ринки вчені розглядали як продовження внутрішніх. Експорт товарів з країни, як вони стверджували, вимагає певної передумови – існування місткого внутрішнього ринку, що є певною стартовою точкою завоювання зовнішнього ринку. Але структура споживання країни, яка імпортує, повинна бути подібною до тієї, де знаходиться експортна компанія. Отже, ця теорія робить спробу в торгівлі технологічно складними виробами пояснити зустрічні потоки подібних виробів між країнами, що близькі між собою за рівнем доходів і вимогами до якості продукції.
Ця теорія була доповнена введенням такого поняття, як диференційований попит (французький економіст Б. Лассюдрі-Дюшен). Товари, якими торгують країни, подібні, але не ідентичні. Вони відрізняються між собою певними специфічними рисами, інакше зникне природний стимул до торгівлі. Країни, в яких усе однакове, не мають чим обмінюватись між собою.

Суттєве продовження теорія Ліндера отримала в концепції «життєвого циклу продукту» (Раймонд Вернон), яка пояснює закономірності розвитку зовнішньої торгівлі великої кількості товарів. Цю концепцію розробляли, виходячи з досвіду США 60-х років.
За моделлю Р. Вернона, деякі види продукції в своєму розвитку проходять цикл чотирьох етапів:

1) впровадження (фірми США, задовольняючи потреби певного кола своїх заможних споживачів, розробляють нові види продукції. Попит на цю продукцію виникає не тільки в США, а й в інших країнах, де є такі ж забезпечені люди. Тому американські фірми започатковують експорт нових продуктів);

2) зростання (за кордоном попит на нові імпортні товари постійно зростає. На це починають реагувати і місцеві виробники. У результаті виникає імпортозамінне виробництво. Імпорт зі США скорочується);

3) зрілість (місцеве виробництво розширюється настільки, що починається зворотний рух товарів – з місцевих ринків на ринки США);

4) занепад (фірмам США потрібно переходити на виробництво нового товару, попит на який уже виник).

Ці етапи можуть відбуватися по-різному і тривати від кількох років до кількох десятиріч. Виробництво такої продукції переміщується з країни в країну залежно від стану життєвого циклу товару. Якщо в якійсь країні настає стан зрілості і вона насичена певним товаром, в іншій країні в цей час може відбуватись впровадження цього товару як нового.
Американський економіст Джонсон розвив положення теорії Давіда Рікардо про порівняльні переваги, поєднавши його концепцію з теоремою Хекшера – Оліна – Самюелсона та сучасними економічними поглядами. Він показав, що первинні порівняльні переваги після проходження певного часу зникають, розчиняючись у світовій економіці. Отже, теорія порівняльних переваг на сьогодні містить у собі такі поняття:

а) технічного прогресу й нерівномірності його розповсюдження;

б) зростаючої віддачі, що підсилює концентрацію виробництва;

в) позафірмової економії засобів, які сприяють розвитку відповідних галузей промисловості;

г) різниці між країнами за рівнями заробітної плати, що впливає на розміщення капіталовкладень;

д) зовнішньої дії (особливо втручання іноземних держав), яка може модифікувати порівняльні переваги.

Зовнішньоекономічну стратегію фірм (але вже наприкінці 80-х років) пояснював вчений із США М. Портер у теорії міжнародної конкурентоспроможності націй. За цією теорією, конкурентоспроможність країни на світових ринках залежить від чотирьох параметрів:

1) здатності створювати відсутні фактори;

2) умов попиту на внутрішньому ринку;

3) впливу споріднених та обслуговуючих галузей;

4) стратегії фірми та конкуренції.

Отже, міжнародна спеціалізація є функцією порівняльної ефективності комбінації факторів виробництва у набагато складнішому просторі, ніж запропонував Рікардо.

Це такий простір, де:

1. якісним елементам належить основна роль;

2. фактори виробництва мають певну мобільність;

3. виробництвом вважається будь-яка доцільна діяльність людини;

4. ефекти розміру з’являються як на рівні виробничих одиниць, так і ринків збуту;

5. державна політика може викликати викривлення.

При цьому слід відзначити, що більшість теорій будується у масштабах країни і міждержавних зв’язків, але рішення про торгівлю, як правило, приймаються на рівні фірм, розглядаючи стимули до експорту та імпорту.

Стимули до експорту:

1) використання надлишкових потужностей;

2) зниження собівартості одиниці продукції;

3) збільшення націнок;

4) розподіл ризику збуту.

Стимули до імпорту:

1) дешевше постачання товарів;

2) розширення асортименту;

3) зниження ризику переривання постачання товарів.

Усі розглянуті школи економічної думки відзначають, що вільний міжнародний поділ праці дозволяє досягти економічного оптимуму як на світовому рівні, так і на рівні кожної країни.

 

4. У класичному розумінні "економіка" — це наука про вміння раціонально вести домашні справи. У нашому випадку таким домом є регіон, що представляє собою народне господарство в мініатюрі, — це територія, що за сукупністю своїх елементів відрізняється від інших територій та характеризується єдністю, взаємопов'язаністю складових і цілісністю. У такому формулюванні термін "регіон" є синонімом терміну "район". Найважливіша характеристика регіону — його цілісність. Регіон представляє триєдність середовищ: природного, матеріального (створеного людиною) та соціального. Регіональна цілісність передбачає територіальну цілісність та неподільність.

З поняттям "регіон" пов'язаний термін регіональна економіка — науковий напрямок, що вивчає закономірність розміщення продуктивних сил та районів.

Одна з функцій регіональної економіки — створення різних сервісних виробництв та організацій, а також виробництв, що випускають продукцію міжгалузевого призначення. Регіональні органи управління можуть виконувати засновницьку функцію, тобто стати фундаторами нових типів сервісних та виробничих організацій, які згодом можуть функціонувати самостійно. У галузі науково-технічного прогресу функцією регіональної економіки є забезпечення адаптації досягнень науково-технічного прогресу до місцевих умов. На регіональному рівні можлива координація діяльності різних наукових установ та мобілізація їхніх зусиль на розв'язання завдань регіонального характеру.

У сфері регіональної економіки має перебувати й зовнішньоекономічна діяльність, бо багато її форм, такі як вільні економічні зони, прикордонна та прибережна торгівля, іноземний туризм, мають регіональний характер, а інші тісно пов'язані з рівнем розвитку інфраструктури, господарської культури та ділового сервісу регіону.

Таким чином, господарство регіону є відкритою економічною системою, що функціонує на основі спеціалізації, міжрегіональної інтеграції, зміст яких реалізується через галузеві, міжгалузеві та міжрегіональні виробничо-економічні зв'язки.
Для регіональної економіки характерні такі засади функціонування:

- комплексність екологічного, економічного та соціального розвитку;

- єдність процесів природокористування та охорони навколишнього середовища;

- територіальна спільність виробництва;

- відповідність системи розселення демографічній ситуації та розміщенню виробництва;

- цілісність системи соціальної інфраструктури;

- поєднання територіального та галузевого управління об'єктами.

Інтегральну характеристику регіону дає соціально-економічний потенціал. Його основу становить економічний потенціал, що характеризується величиною національного багатства, сукупного та кінцевого продукту, національного прибутку, вартості основних фондів, абсолютними розмірами виробництва життєво важливих видів продукції. Він визначає загальні можливості країни або регіону, їхню економічну спроможність.
Сутність соціально-економічного потенціалу на регіональному рівні випливає з єдності економічної та соціальної політики. Серед вихідних компонентів особливо вирізняються природа, людина та виробництво. А рівень, структура, динаміка матеріального виробництва визначають соціально-економічні можливості. Тому для оцінки потенціалу важливе значення має визначення питомої ваги прогресивних галузей промисловості, якісних параметрів та структури основних виробничих фондів, здатності адаптації виробничих систем до використання досягнень науково-технічного прогресу тощо.
Незалежно від конкретного регіону, до складу СЕП (соціально-економічного потенціалу) входять природно-ресурсний, демографічний, науково-технічний, виробничий, науковий, рекреаційний, інформаційний, соціальний та культурний потенціали. Структура СЕП пов'язана з особливостями місця та ролі регіону в територіальному поділі праці. Наприклад, виробничий потенціал може бути розподілений згідно з галузевою структурою матеріального виробництва.

Для визначення спеціалізації регіонів країни застосовуються такі показники:

Ø частка виробництва продукції галузей спеціалізації (промисловості, сільського господарства) регіону стосовнозагального по країні виробництва продукції відповідної галузі;

Ø коефіцієнт локалізації (зосередження) даної галузі (виробництва) на території регіону;

Ø коефіцієнт виробництва продукції на душу населення; цей показник обчислюється за виробництвом продукції у вартісному та натуральному вираженні й розраховується як відношення виробництва на душу населення того або іншого продукту в регіоні до аналогічного показника по країні;

Ø коефіцієнт товарності визначається як відношення вартості завезеної продукції до тієї, що виробляється у регіоні, а за деякими видами продукції — як відношення вивезення з району даної продукції до її виробництва у натуральних показниках.

Отже, виробниче спеціалізованими можна вважати галузі, що мають коефіцієнт локалізації та виробництва продукції на душу населення понад одиницю та продукція яких великою мірою задовольняє потреби інших регіонів країни.

Регіональна інтеграція, чи реальна інтернаціоналізація, виробництва в воєму розвитку проходить декілька етапів:

- зону вільної торгівлі;

- митний союз;

- спільний ринок;

- економічний союз;

- політичний союз.

У всіх цих видів інтеграції є спільна особливість. Вона полягає в тому, що між країнами, які вступають в той чи інший вид інтеграції, усуваються певні економічні бар’єри. Внаслідок цього, в рамках інтеграційного об’єднання встановлюється єдиний ринковий простір, де розвивається вільна конкуренція. Під дією ринкових регуляторів – цін, відсотків і т.д – в цьому єдиному просторі виникає ефективніша територіальна і галузева структура виробництва. Завдяки цьому всі країни виграють на підвищенні ефективності праці, а також на економії витрат, пов’язаних з митним контролем за ЗЕД. В цей же час кожен вид, чи ступень інтеграції має свої специфічні риси.

В умовах зони вільної торгівлі, країни добровільно відмовляються від захисту своїх національних ринків тільки по відношенню до своїх партнерів по даному об’єднанню, а по відношенню до третіх країн, вони виступають не колективно, а індивідуально, тобто, зберігають свій економічний суверенітет. З третіми країнами, кожен учасник зони вільної торгівлі встановлює власні тарифи.

Специфічним видом регіональної інтеграції є митний союз. В рамках цього інтеграційного угрупування зовнішньо торгівельні зв’язки країн-учасниць з третіми країнами визначаються колективно. Так учасники союзу формують разом єдиний тарифний бар’єр проти третіх країн. Це дає, в свою чергу, можливість більш надійно захистити єдиний регіональний економічний простір, що формується, та виступати на міжнародній арені в якості об’єднаного торгового блоку. При цьому країни-учасниці втрачають частину свого зовнішньо торгівельного суверенітету.

Третім ступенем інтеграції є спільний ринок. Тут зберігають своє значення всі характеристики митного союзу. Окрім того в рамках спільного ринку усуваються обмеження щодо переміщення різних факторів виробництва, що посилює економічну взаємозалежність країн – членів такого інтеграційного об’єднання.

Найбільш повний розвиток економічна інтеграція отримала в Західній Європі. Європейська інтеграція має багатовікову історію, та особливу актуальність ця проблема отримала після Другої світової війни, як протидія відбу­дові за допомогою СІЛА. 25 березня 1957 р. в Римі було проголошено створення ЄЕС (Європейського економічно­го співтовариства). З цього часу та до початку 90-х рр. XX ст. ЄЕС пройшло у своєму розвитку чотири стадії:

а) митний союз;

б) економічний союз;

в) валютний союз;

г) повну економічну інтеграцію.

У майбутньому передбачається формування найбіль­шої регіональної економіки. Напрямки розвитку цієї економіки в основному узгоджуються з об'єктивними критеріями формування глобальної спільноти. Вони мають включати, передусім, такі заходи:

а) у сфері задоволення потреб: підвищення середньої заробітної плати, підвищення трансфертних платежів як основи усунення бідності, надання більш якісних соціальних послуг, збільшення тривалості відпустки, досягнення повної зайнятості і ліквідація безробіття;

б) формування наднаціональних інституцій;

в) структуризацію багатонаціонального суспільства;

г) делегування національними державами функцій ре­алізації стратегічних національних інтересів транснаціо­нальним корпораціям, банкам та консорціумам. При цьо­
му держави беруть на себе роль глобального підприємця;

д) раціоналізацію економічного механізму.

Проведена раціоналізація економіки уже має свої наслідки. Найбільш рельєфно виступають такі проце­си інтеграції:

— по-перше, спостерігається така тенденція розвитку торгівлі європейських країн: зростає експорт-імпорт про­дукції схожих галузей; ця обставина урівнює шанси країн;

— по-друге, відбувається інтенсивний розвиток інве­стиційної діяльності; 80 % всього нетто-експорту іно­земних інвестицій забезпечує ЄС;

— по-третє, ТНК європейських країн пристосовують міжнародні операції до нових умов розміщення пря­мих іноземних інвестицій.

Сьогодні частка єврозони в загальному обсязі світо­вого експорту досягає 19,5 % (для порівняння відзна­чимо, що частка США досягає 15 %, Японії — 8,5 %). Рівень безробіття становить біля 9 %.

Європейська фінансова система продовжує орієнта­цію на банківські позики, обсяг яких дорівнює 100 % ВВП. Обсяг же внутрішніх боргових зобов'язань, що випускаються здебільшого держсектором, становить 89 % ВВП. Капіталізація фондового ринку — 71 % ВВП, хоча європейська фінансова система на відміну від американської характеризується меншою роллю акцій і облігацій як джерел фінансування і форм збе­рігання. Євросоюз висуває такі стратегічні завдання.

1. Підсилення економічного зростання.

2. Реформування податкової системи (зниження ста­вок оподаткування).

3. Підтримка соціальних гарантій.

4. Реформування пенсійних систем.

5. Реформування держвласності.

6. Реформування ринку праці.

7. Реформування ринків, які мають низьку ела­стичність (особливо капіталів).

Такими є стратегічні завдання, а щодо тактичних за­вдань, то вони тісно пов'язані зі станом європейської економіки. Короткострокові перспективи розвитку євро­пейської економіки в цілому видаються сприятливими. Причини цього такі:

1) покращення світової кон'юнктури;

2) зростання обсягів замовлення продукції євровиробників;

3) впевнене зростання індексів ділової довіри;

4) проведення нейтральної бюджетної політики фі­нансовою владою, яка б не заважала економічному зростанню.

Успіхи розвитку економічної інтеграції в Європі ви­кликали інтерес у різних країнах і у світі в цілому (ви­никло більш ЗО зон вільної торгівлі, митних і еконо­мічних союзів). Дуже інтенсивно інтеграційні процеси протікають в Північній Америці.

Найбільш значним об'єднанням є Північноамери­канська зона вільної торгівлі (НАФТА), яка включає США, Канаду і Мексику. Населення країн зони — більше 370 млн осіб, ВВП — більше 10 трлн дол. На це угрупування припадає 20 % світової торгівлі.

Основні положення угоди про створення НАФТА такі:

1) відміна мита на товари трьох країн під час торгівлі між собою;

2) захист північноамериканського ринку від екс­пансії азійських і європейських компаній;

3) зняття заборони на капітальні вкладення і кон­куренцію американських і канадських компаній в бан­ківській і страховій справі в Мексиці;

4) створення тристоронніх груп для вирішення про­блем, пов'язаних з охороною оточуючого середовища (довкілля).

Від інтеграційних зрушень виграють усі члени угрупу­вання:

1) споживачі — від розширення торгівлі та знижен­ня тарифів;

2) американські промисловці — від притоку деше­вої мексиканської робочої сили;

3) американські економічні сектори з виробництва електроніки, комп'ютерної техніки, автозапчастин, будматеріалів — від зростання доходів;

4) значно зростає зовнішня торгівля Канади; так, ка­надський експорт за 10 років подвоївся, причому 80— 84 % припадає на США;

5) прогнозується, що Мексика підвищить темпи зро­стання з 1,6 % до 2,6 %, скоротить період реформуван­ня своєї економіки і перехід до економічно розвинутих країн з 50 до 10—15 років.

За угодою НАФТА вимальовується стратегія і так­тика економічної політики і такі стратегічні завдан­ня.

1. Створення повноцінного північноамерикансько­го спільного ринку до 2010 р.

2. Створення самодостатнього панамериканського торговельного блоку від Аляски до Вогняної Землі.

Основні тактичні напрямки діяльності НАФТА:

— активно сприяти торгівлі та інвестиціям шляхом усунення як традиційних, так і нетрадиційних торго­вельних бар'єрів;

— полегшувати доступ іноземних інвесторів на внутрішній ринок шляхом розширення прав усіх інве­сторів при одночасному обмеженні державного регу­лювання;

— узгоджувати стимулювання зростання рівня зай­нятості й реформування в сфері соціальної політики з метою всебічної підтримки експорту;

— здійснювати більш ефективне розв'язання торго­вельних спорів за допомогою спеціально створених ме­ханізмів.

Основна мета НАФТА — прискорити процес форму­вання найбільшого на Північноамериканському кон­тиненті регіонального господарського комплексу.

Інтеграційні процеси активізуються і в Південній Америці. На початку 60-х рр. тут планувалося створи­ти "зону вільної торгівлі", а потім — Центральноаме­риканський спільний ринок (ЦАСР). Але політична і економічна кризи не дозволили реалізувати ці плани. До середини 90-х рр. інтеграційні процеси активізува­лись шляхом укладення торговельного пакту МЕРКО-СУР між Аргентиною, Бразилією, Уругваєм і Пара­гваєм, який приєднався пізніше. Пакт набрав чинності з 1 січня 1995 р. Він мав привести до створення нового великого регіонального торговельно-економічного бло­ку, що об'єднає держави з загальною чисельністю на­селення більш ніж 220 млн осіб і сумарним ВВП в 550 млрд дол.

В результаті створення цього угрупування 90 % взаємної торгівлі чотирьох держав звільняються від дії будь-яких тарифних бар'єрів, а щодо імпорту з третіх країн, то запроваджується загальна тарифна структура і митні правила. Передбачається, що МЕРКОСУ Р буде інтегруватися з НАФТА і поступово в нове угру­пування увійдуть інші країни регіону.

Прагнуть розвивати інтеграційні процеси у своєму регіоні африканські країни. В 1989 р. в Північній Аф­риці було створено союз Арабського Магріба за участі Алжиру, Лівії, Мавританії, Марокко і Тунісу. Угода про цей союз передбачає організацію широкомасштаб­ного економічного співробітництва на рівні регіональ­ної інтеграції. Але сьогодні Північноафриканський регіон являє собою п'ять замкнутих в національних кордонах, відокремлених один від одного ринків.

Прагнення інших африканських країн до економіч­ної інтеграції означає спробу відсталих, економічно не пов'язаних між собою країн створити в окремих субрегіонах Африки умови для розвитку промисло­вості, яка була б орієнтована на задоволення потреб внутрішнього ринку. Створюючи економічні союзи та митні зони, африканські країни планували на основі скоординованої політики розвивати тісні економічні зв'язки між собою. Результатом мало було стати ви­никнення містких внутрішніх ринків як бази модер­нізації економіки. Інтеграція розглядалась як альтер­нативний шлях розвитку з "опорою на власні сили". Ця ідея є і в планах Організації Африканської Єдності (ОАЄ) зі створення Африканського економічного спів­товариства.

Сьогоднішня практика реалізації інтеграційних пла­нів в Африці та завдань поглибленого співробітництва між країнами регіону показує, що всі ці цілі й завдан­ня залишаються поки що лише побажаннями. Разом з тим ідея африканського спільного ринку залишається популярною на цьому контингенті.

Набирають сили інтеграційні процеси у Східній Азії та Тихоокеанському басейні. Азійсько-тихоокеанське економічне співробітництво включає дві основні гру­пи країн та регіональні полюси зростання.

. Найбільш успішно розвивається Асоціація країн Південно-Східної Азії (АСЕАН), куди входять:

Для АСЕАН характерні:

Бруней Філіппіни Сінгапур Індонезія Таїланд

увійшли до угрупування в 1-й половині 90-х рр. XX ст.

В'єтнам (1995) Лаос (1997) М'янма (Бірма) (1997) Камбоджа (1999)

а) давні історичні традиції підтримки торговельних зв'язків;

б) відрегульовані форми співробітництва.

 

Звертають на себе увагу стратегічні завдання, вису­нуті у 1995 р. угодою про утворення цієї зони вільної торгівлі:

1. До 2000 р. знизити тарифи країн-учасниць в се­редньому до 5 % із 38 тис. найменувань товарів.

2. У 2003 р. створити повноцінну зону вільної тор­гівлі.

Але повною мірою ці завдань реалізувати не вдало­ся. Причиною цього є недоліки АСЕАН:

а) невисокий ступінь зрілості інтеграційних процесів;

б) неглибокі інституційні перетворення; так, зону вільної торгівлі АСЕАН можна віднести лише до пер­шого етапу економічної інтеграції (зона з відміною та­рифів).

Водночас у Азійсько-Тихоокеанському регіоні швид­ко розвиваються субрегіональні ринки товарів і капі­талів. Слід відзначити окремі полюси, або трикутники зростання.

Перший полюс — Південно-китайська економічна зона (КНР, Гонконг, Тайвань).

Другий полюс — "золотий трикутник зростання" (Індонезія, Малайзія, Сінгапур).

Третій полюс — економічна зона країн басейну Японського моря (Корея, Тайвань).

Четвертий полюс — Індокитайська економічна зона.

Фінансова криза 1997—1998 рр. завдала значних збитків країнам регіону. За 1998 р. ВВП скоротився: в Індонезії на 18—20 %, в Малайзії на 7—9 %, на Філіппінах — на 1 %. Негативні соціально-економічні наслідки цієї кризи були вражаючими, так за деякими оцінками за 15 місяців (1987—-1998 рр.) за рівнем своїх доходів 50 млн осіб в Азії опустились за межу бідності. Країни регіону здійснюють активу антикризову діяль­ність. В антикризовій політиці є два підходи.

Перший (Китай і Малайзія) робить акцент на таких заходах:

1) захист внутрішньої економіки шляхом валютно­го контролю;

2) підтримка місцевого бізнесу.

Другий (Тайвань і Південна Корея) за основні захо­ди вважає:

1) рішучу санацію економіки;

2) підвищення відкритості економіки.

Основна причина різниці в підходах — це обсяги внутрішнього ринку країн, що сповідують певний ва­ріант економічної політики.

 

 

5. Одним з найбільш загальних конституційних принципів (прин­ципів конституції) є принцип суверенітету. Поняття суверенітету відоме конституційній теорії і практиці всіх країн, хоч існують різні і досить да­лекі від його традиційного тлумачення. Звичайно принцип суверенітету асоціюється з визначенням самого сенсу державності. Це зумовлює його, по суті, універсальне політико-правове значення.

З проблемою суверенітету завжди було пов'язане визначення най­важливіших характеристик конституційного права, зокрема з'ясування питання про носія влади в державі та про межі її здійснення. Визнаною є точка зору, за якою серед усіх відповідних принципів принцип суве­ренітету є найбільш «політичним» за своїм характером. Це пояснюється не тільки особливостями його юридичного змісту, а й тим значенням, яке він відіграє у процесі здійснення внутрішньої і зовнішньої політики дер­жави. До того ж за своїм походженням суверенітет історично являв політичну ідею, яка лише з часом набула юридичного значення.

Поняття суверенітету вперше сформулював Жан Боден (XVI ст.), який запропонував засновану на принципі суверенітету концепцію держав­ної влади.

Іноді у відповідних конституційних положеннях замість народного суверенітету декларується національний суверенітет. Зокрема, в ст. 1 Конституції Іспанії зазначено, що «національний суверенітет належить іспанському народу, від якого походять повноваження держави». Подібний текст містить і ст. З Конституції Франції. Така заміна термінів не є випадковою і свідчить про сполученість понять народного, національ­ного і державного суверенітету.

Використання терміна «національний суверенітет» відображало процес формування в XVII—XIX ст.ст. національних держав. Нації, які на той час утворились, набували державних форм, тож не дивно, що майже відразу в зарубіжній політико-правовій науці поняття національного суверенітету стало сприйматись як першооснова державного суверенітету.

Що ж до прийнятого в науці поняття державного суверенітету, то во­но звичайно трактується як верховенство держави на своїй території і неза­лежність у міжнародних відносинах. Верховенство держави означає дію в ме­жах її території тільки однієї публічної влади, яка визначає повноваження усіх державних органів і посадових осіб, а також підлеглість цій владі всьо­го населення території. Незалежність держави в міжнародних відносинах — це її непідпорядкованість будь-якій зовнішній владі, владі інших держав.

Суверенітет виступає як необхідна політико-правова характеристи­ка держави. Поняття суверенітету відображає якісні риси держави. Вод­ночас воно прямо пов'язане з властивостями державної влади, тобто суве­ренітет — це вияв самої природи влади. Зв'язок між державним і народ­ним суверенітетом нерідко вбачають у тому, що народ є єдиним джерелом влади, яка звичайно здійснюється державою та її органами.

У «Декларації про державний суверенітет України» зазначається, що державний суверенітет — це верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах.

У ст. 2 зазначається, що суверенітет України поширюється на всю її територію. Конституцією проголошується суверенітет держави у повному обсязі: як внутрішній суверенітет (щодо політичних партій та інших інститутів), так і зовнішній, тобто суверенітет щодо інших держав, до того ж у всіх основних сферах: політичній, економічній, культурній тощо.

Демократизм держави і державного ладу виявляється насамперед у визнанні нею народу носієм суверенітету, у поєднанні безпосереднього народовладдя із здійсненням влади народом через органи державної влади та місцевого самоврядування, у визнанні й гарантуванні місцевого самоврядування, демократичному порядку формування органів державної влади та місцевого самоврядування, у системі, структурі, функціях і повноваженнях органів державної влади і місцевого самоврядування та у порядку їх діяльності, тобто в демократичних принципах організації і здійснення державної влади.

Прояви зовнішнього суверенітету: Держава є національною за своїм походженням, оскільки її утворення відбувалось на основі здійснення українською нацією, усім українським народом права на самовизначення. Національний характер держави зумовлюється певною мірою й етнонаціональним складом нашого суспільства.

Це знаходить своє відображення у державній мові (ст. 10), символіці (ст. 20), в інших атрибутах держави, у її політиці сприяння консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України (ст. 11), у піклуванні про задоволення національно-культурних та мовних потреб українців, які проживають за межами держави.

Ознаки внутрішнього суверенітету:

Багатоманітність (політична, економічна та ідеологічна)

Політичний плюралізм полягає у багатопартійності і свободі політичної діяльності, економічний — у багатоманітності форм власності і господарювання, ідеологічний — у багатоманітності ідеологій. При цьому цензура як антипод ідеологічної та політичної багатоманітності Конституцією заборонена, і жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова, хоча це не виключає, звичайно, наявності загальнонаціональної ідеології.

Рівність

Полягає у закріпленні у Конституції рівності усіх людей у своїй гідності та правах (ст. 21), рівності конституційних прав і свобод громадян та їх рівності перед законом (ст. 24).

Унітарність

Означає єдність, соборність держави в політичному, економічному, соціальному, культурному (духовному) та інших відношеннях. Вузловим моментом єдності держави є її територіальна єдність. У Конституції щодо цього зазначається, що територія України у межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною (ст. 2).

Існуючий поділ України є адміністративно-територіальним поділом і не має політичного характеру. Окремі адміністративно-територіальні одиниці мають адміністративну автономію і певні атрибути держави (Автономна Республіка Крим) або спеціальний статус міст республіканського значення (міста Київ та Севастополь), але це не впливає і не може впливати на визначення форми державного устрою України як унітарної держави.

внутрішня політика - це частина міжнародних відносин, діяльність держави та інших політичних інститутів суспільства по здійсненню своїх інтересів та потреб на міжнародній арені.

Зовнішні стосунки держав здійснюються опосередковано через зовнішню політику. Зовнішня політика будь-якої держави є продовженням внутрішньої політики та її суверенітету. Головна мета зовнішньої політики - забезпечення сприятливих умов для реалізації інтересів тієї чи іншої держави, забезпечення національної безпеки та добробуту народу. Зовнішня політика зв’язана із пануючим економічним укладом, суспільним та державним устроєм суспільства і висловлює їх на міжнародній арені. Одночасно зовнішня політика держави має цілий ряд специфічних, тільки їй притаманних особливостей. Вона має більш широкі просторові та соціальні виміри, бо характеризує собою взаємодію з двома або більше країнами. Зовнішня політика визначається зовнішніми факторами, міжнародними обставинами, бо кожна держава існує не ізольовано, а у системі держав, у системі міжнародних відносин.

У кінцевому рахунку і внутрішня і зовнішня політика вирішують одну задачу - забезпечують збереження, ствердження та розвиток існуючої у даній державі системи суспільних відносин. Але у рамках цієї принципової спільності кожна з двох царин політики має свою важливу специфіку. Методи вирішення внутрішньополітичних задач визначаються тим, що держава - володіє монополією на політичну владу у даному суспільстві. На міжнародній арені центру влади не існує, там діють суверенні держави, які у принципі рівноправні і відносини між котрими складаються у результаті боротьби та переговорів, різного роду згод та компромісів.

Одним з найважливіших напрямків зовнішньополітичної діяльності держави є дипломатична діяльність. Що таке дипломатія? Слово "дипломатія" походить від грецького слова "диплома" (у Стародавній Греції - подвійні дошки з письменами, які підтверджують повноваження).

Дипломатія - один з основних засобів зовнішньої політики держави, це офіційна діяльність держав та урядів, міністрів іноземних справ, дипломатичних представництв за кордоном, делегацій на міжнародних конференціях, по захисту прав та інтересів держави, її установ та громадян за кордоном.

У залежності від історичного моменту завдання дипломатії змінювались: від обслуговування війни до перетворення її на систему засобів проведення переговорів та забезпечення мирних умов взаємодії держав.

Зовнішньоекономічні цілі держави реалізуються також шляхом встановлення та розширення торгово-економічних, науково-технічних, кредитно-фінансових та культурних зв’язків. Ці зв’язки підтримуються як на офіційному рівні так і за допомогою суспільних та приватних організацій та установ.

Відносини між державами здійснюються у формі встановлення та підтримки дипломатичних відносин. Вони передбачають взаємне визнання, що особливо важливо при появі у світовій спільноті нової незалежної держави, на яку у разі визнання розповсюджується принцип суверенітету та невтручання у внутрішні справи. Це головна умова, якою формалізуються міжнародні відносини. Невизнання однією державою іншої - не просто показник того, що вони з будь-яких приводів "не дружать", а ситуація, яка виводить їх відносини з царини політико-правового регулювання та рівноправного існування. У цьому смислі дипломатичні відносини - це необхідний мінімум нормальних зв’язків між країнами.

Націоналізм — світоглядний принцип, найбільшою мірою притаманний передовим представникам народу, що виборює своє право на розбудову власної держави, тобто прагне перетворитись на націю. Для XX ст., особливо його другої половини, це широко розповсюджене явище, зумовлене крахом світової колоніальної системи. Після розпаду СРСР у серпні 1991 р., націоналізм, як один із способів розвитку світової співдружності народів, вступив у свій черговий етап.

Головною в націоналізмі є ідея державності та незалежності, самостійності. Але держава — не самоціль, а форма й засіб організації повноцінного життя народу. Народ, у свою чергу, — це не тільки корінний етнос, а й усі етнічні меншини. І дійсний (а не змішаний із шовінізмом, з його намаганнями довести виключність та зверхність «своєї» зростаючої етнонації) націоналізм обстоює право на, державність усіх (як корінних, так і некорінних) етнічних угруповань народу. Коли мета перетворення певного народу на державну націю вже досягнута, націоналізм тим самим остаточно виконує свою історично-конструктивну роль і від нього має залишитися лише патріотизм.