Д. Рікардо про порівняльні переваги

Д. Рікардо пішов далі А. Сміта, заклавши дуже важливі теоретичні підвалини багатьох наступних концепцій світової торгівлі.

Вважаючи положення А. Сміта правильним, але окремим випадком він сформулював ідею про порівняльні (компаративні) переваги, які, як і А. Сміт, визначав як різницю у витратах, але не абсолютними, а відносними розмірами.
Він запропонував правило: кожна країна зацікавлена спеціалізуватись на такому виробництві, в якому вона має найбільшу перевагу або найменшу слабкість.
Рікардо доводить свою теорію на прикладі, що схожий на приклад А. Сміта з виробництвом вина і сукна в Англії та Португалії. Припущення Д. Рікардо такі ж, як і в Адама Сміта:

За А. Смітом, Португалія мала б виготовляти обидва продукти, а Англія, не виготовляючи цих продуктів за відсутності абсолютних переваг, повинна існувати тільки на португальському вині та сукні, що практично є неможливим.
Якщо спеціалізуватись таким чином, щоб:

1) Португалія виробляла продукт, у якому має найбільшу перевагу – вино;

2) Англія виробляла продукт, у якому має найменшу слабкість – сукно, то виграють обидві країни, зокрема, і вся світова економіка загалом.
Доведення

1. Португалія витрачатиме на виробництво вина для себе і Англії 160 (80 + 80) трудоодиниць, а не 170 (80 + 90), якщо б вона виробляла обидва продукти сама.

2. Англія витрачатиме на виробництво сукна для себе і для Португалії 200 трудоодиниць (100 + 100), а не 220 (120 + 200), за умови відсутності спеціалізації.

3. Англія, і Португалія мали б економію в ресурсах, що можуть використовувати для збільшення виробництва.

4. Світова економіка також має економію в 30 (390 - 360) трудоодиниць.
Теорія порівняльних переваг стверджує, що доти, доки за відсутності торгівлі у співвідношеннях цін між країнами зберігаються хоч найменші відмінності, кожна країна матиме порівняльні переваги, тобто у кожної з них знайдеться такий товар, виробництво якого буде вигіднішим за існуючим співвідношенням витрат, ніж виробництво інших товарів.

Теорія порівняльних переваг – ідеальна схема, яка потребує уточнень за такими напрямами:
1) модель передбачає крайній ступінь міжнародної спеціалізації, чого немає в реальній дійсності;
2) модель не бере до уваги вплив торгівлі на розподіл доходів всередині країни, тобто передбачає, що від торгівлі виграють країни, які беруть у ній участь, в цілому;
3) модель не приділяє уваги різниці в ресурсному забезпеченні країн як причині торгівлі;
4) у рікардіанській моделі немає місця такій причині торгівлі, як економія на масштабі виробництва, що не дозволяє пояснити обсяги торгівлі між країнами, практично однаковими за всіма показниками.

Теорія міжнародної вартості

Якщо країни беруть участь у міжнародній торгівлі, то ціни на товари вже не будуть залежати тільки від внутрішніх чинників. Коли відносна ціна сукна в Португалії буде вищою, ніж в Англії, то стане вигідним везти з Англії в Португалію сукно, а звідти – вино. Але так довго тривати не може. Як тільки потреби Португалії в імпортному сукні, а Англії – в португальському вині будуть задоволені, відбудеться вирівнювання відносних цін. Це вирівнювання дозволить визначити, якою буде світова відносна ціна сукна після того, як

країни візьмуть участь у міжнародній торгівлі.

У середині минулого століття зародилась теорія міжнародної вартості, що дала відповідь на поставлене вище питання. Її розробив Джон Стюарт Мілль, який стверджував, що ціна міжнародного обміну встановлюється за законом попиту та пропозиції на такому рівні, що сукупність експорту кожної країни дозволяє оплачувати сукупність її імпорту.

За цією теорією, країні вигідно, щоб її товар користувався більшим попитом за кордоном, ніж іноземні товари користуються попитом на її території, бо тоді ціни на товари даної країни зростуть і вона зможе заплатити за більшу кількість іноземних товарів. Найбільшим досягненням теорії міжнародної вартості є відкриття ціни, яка оптимізує обмін товарами і послугами між країнами і залежить від попиту і пропозиції.
Зона між прямими С1 і С2 є зоною відносних цін сукна і вина, у якій міжнародний обмін є Вищевикладені теорії не пояснюють причини порівняльної переваги, яку має країна щодо того чи іншого продукту. Основи сучасних уявлень про визначення напрямів і структури міжнародних торговельних потоків були закладені шведськими вченими, які в своїх роботах показали, що пояснення проходження порівняльної переваги знаходиться на рівні забезпеченості факторами виробництва.

Теорія Хекшера – Оліна

Основна причина критики теорії порівняльних переваг прибічниками інших поглядів ґрунтувалась на необхідності наближення її до реальної дійсності, насамперед, у плані зведення всіх витрат до праці.

У реальній дійсності, на думку багатьох науковців, у тому числі і сучасних, потрібно враховувати, крім праці, ще й інші фактори виробництва.
Основоположник вчення про фактори виробництва Ж.-Б. Сей в якості таких виділив:

Ø працю;

Ø землю;

Ø капітал.

Їх ринкова ціна (заробітна плата, земельна рента, процент на капітал) формує витрати виробництва і дозволяє оцінювати фактори виробництва.
Е. Хекшер у 1919 році та Б. Олін у 1933 році сформулювали закон пропорційності факторів, який належить уже до неокласичної теорії міжнародної торгівлі. Основною відмінністю останньої від класичного напряму є визначення вартості товару:

Ø корисністю;

Ø ступенем задоволення потреб;

Ø попитом на товар.

Припущення моделі пропорційності факторів Хекшера – Оліна:

1різне співвідношення факторів виробництва у виробництві різних товарів;

2. неоднакова відносна забезпеченість країн факторами виробництва;

3. однаковий рівень технології у різних країнах;

4. досконала конкуренція.

Елі Хекшер, відомий шведський економіст, сформулював вихідні принципи теорії пропорційності факторів у коротенькій статті (1919 р.), в якій він стверджував, що міжнародний обмін витікає з відносного надлишку або відносної рідкості факторів виробництва, які знаходяться у розпорядженні різних країн. Країна вважається надлишково наділеною певним фактором виробництва, якщо співвідношення між кількістю цього фактора і рештою факторів у ній вища, ніж в інших країнах. Кожна країна має тенденцію до спеціалізації на тому виробництві, для якого співвідношення факторів виробництва, якими вона володіє, є найбільш сприятливим.

Наприклад, Австралія у своєму обміні з Великобританією повинна спеціалізуватись на виробництві пшениці, кормових культур і тваринництва, оскільки є відносно біднішою на капітал і працю при багатстві на землю.

У 30-х рр. Бертіл Олін уточнив теорію свого вчителя думкою, що міжнародний обмін є обміном надлишкових факторів на рідкісні фактори, тобто мобільність товарів замінює складнішу мобільність факторів виробництва. Це уточнення отримало назву «Теореми Хекшера – Оліна».

У 1948 році Пол Самюелсон вивів математичні умови, за яких теорема Хекшера – Оліна ставала цілком реальною, після чого отримала назву «Теореми Хекшера – Оліна – Самюелсона». Вона набрала приблизно такого звучання: у випадку однорідності факторів виробництва, ідентичної техніки, досконалої конкуренції та повної мобільності товарів, міжнародний обмін вирівнює ціну факторів виробництва між країнами.
Таким чином, за Хекшером, Оліном, Сомюелсоном порівняльна оцінка факторів виробництва призводить до таких висновків:

1) у країнах-учасницях міжнародного обміну існує тенденція до вивозу тих товарів, для виготовлення яких використовуються переважно надлишкові фактори виробництва, і ввозу тієї продукції, для виготовлення якої потрібні дефіцитні фактори;

2) розвиток міжнародної торгівлі вирівнює «факторні» ціни, тобто доходи, які отримують власники факторів у різних країнах;

3) за умови міжнародної мобільності факторів виробництва існує можливість заміни експорту товарів переміщенням факторів між країнами.

У цілому структура зовнішньої торгівлі сформувалася відповідно до такої наділеності факторами виробництва: Японія експортує техноємні продукти, а імпортує сировину; Канада експортує сировину та продукцію металургійної, деревообробної, целюлозно-паперової галузей, нафту, а імпортує працеємні товари та послуги. Та все ж, окрім очевидних переваг, ця теорія має і певні обмеження. Вона, зокрема, не спроможна пояснити таку тенденцію у післявоєнному розвитку, як зростання зустрічної внутрішньогалузевої торгівлі між подібними країнами. Тобто, теорія Хекшера – Оліна – Самюелсона дає пояснення загального характеру, а не конкретних життєвих нюансів.
У 1953 році відомий американський економіст російського походження, лауреат Нобелівської премії з економіки В. Леонтьєв на основі статистичних даних перевірив положення про експорт з США капіталоємних товарів. Він поставив собі за мету довести, що показник затрат капіталу в розрахунку на одного робітника у стандартному наборі товарів, які експортувалися зі США, є вищим, порівняно з аналогічним показником в імпортозаміщувальній продукції у наборі товарів, які імпортувались у США.
Результати досліджень були парадоксальні: у США галузі, яким найбільше таланить в експорті, мають вищу працеємність, ніж ті галузі, що страждають від конкуренції імпортних товарів.

Сам же Леонтьєв та інші науковці-прибічники теорії Хекшера – Оліна – Самюелсона запропонували шукати пояснення цьому парадоксу в надто спрощеному підході шведських вчених, які не враховували якості факторів. Якщо брати до уваги якість факторів, то теорема Хекшера – Оліна – Самюелсона залишається справедливою, адже фактор праці, що входив у той час до складу американського експорту, був специфічним, оскільки США мали кваліфікованішу робочу силу порівняно з країнами-партнерами. Крім цього, на той час за критерієм надлишку перше місце у США належало землі, що оброблялась, друге – кваліфікованим кадрам, а вже потім – капіталу. Тому й експорт з США, у першу чергу, складався з товарів, які поглинули фактори, що займали провідні місця. Під цим кутом зору теорія Гекшера – Оліна – Самюелсона не заперечувалась, а, навпаки, підтверджувалась.