Соціально-економічний розвиток України у другій половині XVII ст.

 

Книжка Терещенка сторінка 192

 

Заснування й розвиток слобідських міст. На схід від Гетьманщини, на кордоні з Московією, розпросторилися незаймані землі. Колись ті землі належали Чернігово-Сіверському князівству, були залюднені та обжиті, але в XIII ст. зазнали спустошливих наскоків ординців. Степові завойовники вздовж річок уторували тут шляхи для своїх нападів на Україну й Московію. Саме тому багатий край протягом тривалого часу лишався занедбаним і знелюднілим. Він був своєрідним кордоном між Московією й татарами.

Від 30-х pp. XVII ст. сюди потяглися валки українських переселенців, які залишали благодатні рідні місця після невдалих повстань, війни, визиску чужинців. Царський уряд, зацікавлений у залюдненні порубіжних земель, всіляко заохочував переселення українців, покладаючи на них справу захисту московських кордонів від руйнівних ударів зі степу.

Масові переселення українців випали на середину XVII ст. Складність внутрішньої ситуації, пов'язаної з Національно-визвольною війною, змушувала родини, а то й цілі села залишати рідні місця й вирушати в небезпечну дорогу. Так, 1652 р. тисяча козаків під проводом полковника Івана Дзиковського з жінками й дітьми прийшли аж з-під Острога на Волині. Недалеко від Дону, на річках Тихій Сосні й Острогощі, вони заснували місто Острогозьк. Полковник Дзиковський привів із собою всю полкову старшину: обозного, писаря, осавулів, а також двох священиків. Переселенці прибули з усім господарством, що полегшувало життя на новому місці.

Інший великий гурт переселенців із м. Ставище Білоцерківського полку на чолі з Герасимом Кіндратенком (Кондратьєвим) того самого року заснував м. Суми. У 1654 р. на городищі, де зливалися річки Лопань і Харків, було засновано Харків.

Подібну історію заснування мали й такі міста, як Салтів, Мурафа, Охтирка, Балаклія, Ізюм та багато інших. Одночасно з містами закладалися села. У них зазвичай оселялися невеликі групи переселенців із різних земель України. Оскільки поселення, що виникали, були звільнені від податків, то й називалися вони за давньою українською традицією слободами. Звідси походить і назва цілого регіону — Слобідська Україна, або Слобожанщина.

Територія Слобідської України охоплювала сучасні Харківську, Сумську, північ Донецької та Луганської областей, а також південні частини Воронезької, Курської та більшу частину Бєлгородської областей теперішньої Російської Федерації.

Залишали обжиті місця й вирушали в небезпечну подорож здебільшого заможні козацькі родини. Заохочувані царським урядом, вони отримували певні привілеї. До головних з-поміж них належало право займанщини. Кожен переселенець привласнював собі стільки землі, лісу, сінокосів, скільки міг обробити. Зайнята земля не обкладалася податком. Так само не бралися податки і з господарських промислів. Замість сплати податків українські переселенці зобов'язувалися відбувати військову службу.

Численних переселенців із Лівобережжя та Правобережжя приваблювало також право на козацьке самоврядування, що його царський уряд на початку колонізації зберігав за українцями. Визнання переселенцями влади царя виявлялося в складанні присяги. Права українських поселенців закріплювалися царськими жалуваними грамотами.

Отже, протягом другої половини XVII ст. поряд із Лівобережною Гетьманщиною постала нова козацька Україна — Слобідська.

Адміністративно-політичний устрій Лівобережної Гетьманщини та Слобідської України. Адміністративно-територіальний устрій Гетьманщини, що склався протягом Національно-визвольної війни, зберігався майже без змін. Наприкінці XVII ст. на Лівобережжі існувало 10 полків, які одночасно були адміністративно-територіальними і військовими одиницями.

Адміністративно-територіальний устрій Слобідської України був подібним, хоч існували й певні відмінності. На території Слобідської України сформувалося п'ять козацьких полків — Острогозький, Харківський, Сумський, Охтирський та Ізюмський. Ці полки, як і в Гетьманщині, були не тільки військовими, а й адміністративно-територіальними одиницями. Полки поділялися на сотні. Полком керував полковник із полковою старшиною. Посада полковника була виборною. Він очолював адміністрацію полку, стверджував судові постанови, роздавав поселенцям вільні землі, а також командував полком під час походів. Полковників обирали довічно. Крім того, на Слобідській Україні нерідко траплялось успадкування посади полковника. Це зумовлювалося особливостями заселення нових земель: полковники звичайно були ватажками переселенських груп. Вони мали надзвичайний авторитет, бо фактично були засновниками полків, на відміну від Гетьманщини. Місце Генеральної військової ради ще за Богдана Хмельницького заступила Старшинська рада. До її складу входили гетьман і генеральна старшина — обозний, писар, двоє суддів, підскарбій, двоє осавулів, бунчужний, а також 10 полковників. Ця рада встановлювала розміри податків, оренди, виносила ухвали з питань оборони.

Безпосереднє діловодство покладалося на Генеральну військову канцелярію. Вона виникла за Богдана Хмельницького. Очолював її генеральний писар, а безпосередньо керував гетьман. У Генеральній військовій канцелярії зосереджувалася військова, політична й міжнародна інформація з усієї України, а також із-за кордону. В цій установі розглядалися й вирішувалися важливі адміністративні, військові, фінансові питання. Звідси відправлялися численні посольства й гінці. Тут складалися гетьманські універсали, провадилося дипломатичне листування, переписувалися й копіювалися документи, розглядалися судові та цивільні справи козаків, селян, міщан.

Найвищою посадовою особою в Гетьманщині був гетьман. У другій половині XVII ст. його обирала вузька Старшинська рада, рішення якої схвалювало козацьке військо на Генеральній військовій раді. Остаточно затверджував гетьмана цар. Влада гетьмана хоч і обмежувалася царатом, проте залишалася значною у вирішенні питань внутрішнього життя Лівобережної України. Повноваження гетьмана визначалися спеціальними статтями (умовами), що укладалися між гетьманом і царем. Гетьман, зокрема, мав право надавати старшині у власність землю за службу, призначати на посади. Гетьман визначав також напрями внутрішньої політики Гетьманщини, умови переговорів або листування з урядами інших держав. Дорадчі права при гетьманові мала Рада генеральної старшини.

У Слобідській Україні посади гетьмана не існувало, не було й генеральної старшини. У цьому полягала ще одна особливість адміністративно-політичного устрою Слобожанщини, накинута царатом. Слобідські полковники підпорядковувалися безпосередньо бєлгородському воєводі.

Кожний полк окремо і в різний час одержував царську жалувану грамоту, в якій визначалися його права на козацький устрій, вільну торгівлю, звільнення від податків на землю тощо. Вибраних у полках полковників погоджував бєлгородський воєвода, а потім пропонував цареві як кандидатів на цю посаду. Кількісний склад козацьких полків не був постійним. Загальний склад — реєстр усіх слобідських полків — містив перелік козаків, які мали відбувати військову службу.

Запорозька Січ у складі Гетьманщини. Перед початком Національно-визвольної війни Запорозька Січ містилася на Микитиному Розі. Саме там Богдан Хмельницький готував повстання проти Речі Посполитої.

Запорозькій Січі належала провідна роль у підготовці та розгортанні Національно-визвольної війни українського народу проти польського панування. Досвід державного життя, що впродовж віків нагромаджувався на Запорожжі, був творчо використаний Богданом Хмельницьким. На визволених територіях впроваджувався козацький устрій. Запорожці брали участь у воєнних діях проти Речі Посполитої.

Одначе за умовами Зборівського договору 1649 р. багато запорожців опинилося поза козацьким реєстром. Це спричинило невдоволення січовиків та загострення їхніх стосунків із гетьманською владою. Не оминув запорожців і тяжкий для України Білоцерківський договір. Не випадково січовики брали участь у виступах козацтва проти старшини й гетьмана. Напружені відносини Запорозької Січі з гетьманським урядом спричинилися до зміни місця її розташування. У 1652 р. запорожці перенесли свою столицю з відкритого перед степом Микитиного Рогу ближче до Дніпрових плавнів, неподалік гирла р. Чортомлик. Запорозька Січ, закладена в гирлі р. Чортомлик, існувала протягом 1652—1709 pp. В історичній літературі її називають Чортомлицькою.

Проте й надалі стосунки Запорозької Січі з гетьманською владою складалися непросто, часом загострювалися аж до збройних виступів. Особливо виразно це виявилося після смерті Богдана Хмельницького, коли посилилося втручання інших держав у внутрішні справи України, коли розгорілася боротьба за гетьманську булаву та почала зміцнюватися влада старшини, яка часто-густо нехтувала інтересами козацьких низів.

За умов наступу на українську державність із боку Москви, Речі Посполитої, Туреччини і Криму та через неспроможність українських гетьманів — наступників Хмельницького - захистити незалежність України Запорозька Січ прагнула повернути собі провідну роль у житті України. При цьому запорожці не завжди виявляли мудрість і політичну далекоглядність, а часом навіть ставали на бік відвертих ворогів Української держави, позбавляючи підтримки гетьманів, які своїми діями домагалися її збереження. Так було, зокрема, під час гетьманування Івана Виговського, коли запорожці підтримали заколотника Якова Барабаша. Підтримка запорожців допомогла здобути гетьманську булаву Іванові Брюховецькому. Не вирізнялися розсудливістю дії січовиків і під час гетьманування Петра Дорошенка. Запорожці вдавалися й до інших нерозважливих спроб утвердити владу в Гетьманщині своїх претендентів на гетьманство, зокрема Михайла Ханенка та Петра Суховія.

Особливо ускладнилося становище Запорозької Січі після Андрусівського перемир'я. Ні Річ Посполита, ні Московія не бажали втрачати Запорожжя. Врешті, над Запорозькою Січчю було встановлено контроль ворожих одна одній держав. За умовами Андрусівського перемир'я Січ повинна була надавати військову допомогу і тій, і тій, причому саме тоді, коли кожна з них прагнула ліквідації Української гетьманської держави.

Економічне життя Запорозької Січі. Основою господарського життя Запорозької Січі, як і перше, був зимівник. У другій половині XVII ст. господарська діяльність козаків пожвавилася. Щоправда, розвиток рільництва гальмувався постійною загрозою спустошливих набігів татарських і ногайських орд, кочовища яких знаходилися в безпосередній близькості до Січі. Не сприяла розвиткові хліборобства, яке потребувало великої кількості робочих рук, незначна заселеність запорозьких земель. Отож, панівною галуззю господарства було скотарство, яким козаки переймалися здавна. Особливого поширення у другій половині XVII ст. набуло конярство.

Розвивалися також промисли, зокрема рибальство, мисливство та бджільництво. Крім запорожців, промислами на Запорожжі влітку переймалися козаки Лівобережжя і Правобережжя, а також селяни й міщани з усіх українських земель.

Значного рівня досягло на Січі й ремісниче виробництво. З-поміж козаків було чимало вправних ковалів, корабелів, зброярів тощо.

Запорозькі козаки зазвичай самі себе забезпечували боєприпасами. Отож, на Січі розвивалися ремесла, пов'язані з виробництвом пороху, залізних і свинцевих ядер для гармат.

Надзвичайно важливе місце в господарському житті Чортомлицької Січі посідала торгівля. Найголовнішим і найдорожчим товаром для січовиків був хліб. Крім продовольчих товарів, запорожці купували зброю, боєприпаси, сукно, папір тощо. Продавали ж мед, шкури, хутро, рибу, віск, велику рогату худобу та коней. Головними торговельними партнерами Запорозької Січі були Лівобережна Україна, московські міста. Торговельні відносини січовики підтримували також з Польщею, Кримом і Туреччиною. Розвиткові торгівлі на Запорозькій Січі сприяло й те, що її територією пролягали важливі торговельні шляхи. Запорожці збирали з купців мито на перевозах і поромах, стягували всілякі збори й подарунки за надання провідників, охорони тощо.

Розвиток сільського господарства. Хліборобство було основою господарського життя Лівобережної Гетьманщини й Слобідської України. Крім зернового хліборобства, значної ваги набуло вирощування городини й технічних культур, зокрема конопель. Посиленому розвиткові хліборобства сприяли нові форми землеволодіння, запроваджені завдяки Національно-визвольній війні. Вільні хлібороби — козаки й селяни — дбайливо ставилися до своєї землі, плекали її та берегли як найбільше багатство. Збільшення хліборобської продукції досягалося також за рахунок освоєння пусток, лук, заболочених місць.

У великих старшинських і монастирських маєтках використовувалася наймана праця, що також давало змогу збирати гарні врожаї.

В останній чверті XVII ст. більшої ваги набуло тваринництво. У господарствах козацької старшини тримали тисячні отари овець, гурти великої рогатої худоби, табуни коней. З-поміж селянських і козацьких господарств часто траплялися такі, в яких налічувалося кілька десятків волів, кілька корів і коней. Висока продуктивність тваринницьких господарств зумовлювалася працею найманих робітників.

Розвиток ремесел і промислів. У господарському житті України важливу роль відігравало ремісниче виробництво. Під час Національно-визвольної війни українські ремісники завоювали право вступати до будь-якого цеху. Із ремесел найпоширенішими були кравецтво, шевство, ткацтво, сукнарство, ковальство, зброярство, ювелірна справа, бондарство, гончарство тощо. У майстернях дедалі частіше використовувалася наймана праця, отож ремесло поступово перетворювалося на дрібнотоварне виробництво. Швидкими темпами розвивались і промисли, найпоширенішими з-поміж яких були бджільництво, винокуріння, млинарство, дігтярство, селітроваріння.

Розвиток торгівлі. В останній чверті XVII ст. пожвавилася торгівля. Її центрами залишалися міста. Особливо жвавою була торгівля між Лівобережною Україною, Слобожанщиною і Запорожжям. Для цього активно використовувалися водні шляхи — Дніпро, Дністро та інші річки. З утвердженням Української держави зросла міжнародна торгівля. Гетьманські універсали заохочували вивіз товарів з України, проте обмежували вивіз коштовностей, коней, селітри. Також заборонялося продавати хліб до Польщі. Активно велася торгівля з Білоруссю, Молдавією, Туреччиною, Кримом; постійні торговельні зв'язки встановилися з Московською державою. Війна проти Речі Посполитої тимчасово послабила торгівлю із Західною Європою. Вона відновилася після Національно-визвольної війни. З України вивозили продукцію сільського господарства і промислів; завозили ж сукно, оксамит, шовки, фарфор, косметику, прикраси, зброю, медикаменти. З Криму й Туреччини до України потрапляли також папір, кава, прянощі, вина, волоські горіхи.