Політичні портрети гетьмана І.Мазепи та П.Орлика.

Державний діяч і політик найвищого ґатунку, найвправніший дипломат тодішньої Європи, полководець і водночас поет, у поезії якого найсильнішими були патріотичні мотиви, уболівання за долю України. Різноманітна природна обдарованість поєднувалася в ньому з високою освіченістю.

Гетьман Іван Мазепа намагався зробити з України європейську державу, підняти й зміцнити значення й престиж гетьманської влади, яка за десятиріччя руїни зазнала страшної девальвації. Жодний із гетьманів не зробив так багато, як Мазепа для розвитку культури та духовності українського народу. Спроба цього гетьмана вирвати Україну з-під московського ярма, реалізувати велику ідею незалежної самостійної Української держави зазнала поразку.

Корені сучасної незалежної України повною мірою лежать у великій ідеї Мазепи.

Обрання Мазепи пов'язане було з підписанням нових, "Колмацьких статтей". В основу яких покладено "Глухівські статті" Многогрішного 1669 року, але з деякими додатками на користь Москви. Згідно з Коломацькими статтями (1687) новому гетьману Івану Мазепi довелося погодитися на дальше звуження прерогатив своєї влади і політичних прав України. Було обмежено владу гетьмана у розпорядженні військовими землями, усуненні з посад генеральної старшини, обмежено право Війська Запорозького у справі виборів і скинення гетьмана, відхилено домагання надати право гетьманськiй адміністрації зносин з іноземними державами, фактично підтверджено обов’язок старшини доглядати за діяльністю гетьмана і доносити на нього.

Коломацькі статті вперше заперечували державний характер гетьманської влади, а разом з тим і державність України. Але цей пакт не був реалізований.

Після великого Богдана Мазепа вперше поставив особу гетьмана на рівень державного володаря, монарха. Недарма в народі побутувала приказка: "від Богдана до Івана не було гетьмана". Свою владу він ототожнював з могутністю держави. Мазепа якнайрішуче захищався від будь-яких посягань з боку запорожців, що боролися за свою автономність, і від старшини, яка посилала донос за доносом цареві.

У своїй зовнішній політиці гетьман відмовився від орієнтації на Польщу, Крим і Туреччину. Боротьба з із Росією видавалась на той час безнадійною, тому тривалий час Мазепа просто продовжував лінію Самойловича, спрямовану на забезпечення максимально можливої автономії.

Та найбільш вражаюча риса Мазепи як політика полягала в умінні захищати як власні, так і загальноукраїнські інтереси, зберігаючи водночас добрі стосунки з Московією. Коли в 1689 році на трон зійшов молодий і енергійний Петро 1, гетьман уже вкотре застосував свій незбагненний дар чарувати можновладців. Він надавав царю активну допомогу в грандіозних походах на турків і татар, кульмінацією яких стало у 1696 році здобуття Азова. Старіючий гетьман також постійно давав недосвідченому молодому монархові поради у польських справах; згодом між ними виникла тісна особиста дружба.

Щойно вступивши на гетьманство, Іван Мазепа мусив взяти участь у війні Росії з Кримом.

Україна нічого не досягла. Навпаки, вона багато втратила: зобов'язана колмацькою угодою брати участь в зовнішній політиці Москви, вона мусила давати людей не лише для військових справ, але й суднобудівництва тощо. Головне ж було те, що Україна втрачала незалежність і втягувалась у політику Москви, як її власна територія.

У внутрішній політиці Іван Мазепа спирався на старшину, низкою законів відособивши козацтво як окремий клас. Становище козацької старшини особливо зміцнилось на початку 18 ст., зросла кількість так званих бунчукових товаришів - старшинської молоді. Всі ці заходи гетьмана, як і реформи в галузі судочинства й податків, свідчили про намагання гетьмана створити в Україні національну аристократію і з її допомогою вести боротьбу за повну автономію України. Водночас Мазепа всіляко дбав і про захист інтересів народних мас, обмежував апетити старшини, встановив максимальну панщину у два дні на тиждень, дозволив селянам винокуріння на власні потреби, намагався скасувати "оранди". Загалом гетьман дбав про інтереси всього народу, всієї країни.

З самого початку свого гетьманування Іван Мазепа виявив себе як великий покровитель і меценат національної культури, мистецтва, науки, православної церкви. Всякими способами Мазепа допомагав, сприяв розвитку освіти в України. У Києві, Чернігові, Переяславі та інших містах і навіть селах фундував школи, бурси, шпиталі, наділяв маєтностями українські монастирі, які на той час були вогнищами просвіти завдяки власним школам і друкарням. Мазепа взяв під свою опіку Києво-Могилянську Академію, дбав про її розвиток, щедро обдаровував її маєтностями. У 1693 році наново побудував братську церкву Богоявлення, поставив новий будинок для Академії, щоб поліпшити умови "всякому з малоросійських дітей, хотящему вчитись".

Гетьман щедро фінансував розвиток мистецтва, зокрема архітектури й малярства, прикрасив українські міста спорудженими й реставрованими чудовими храмами, розбудував в Україні на свій кошт, а також використовуючи військовий скарб близько 20 церков. Різні за виконанням, величні, розкішні споруди водночас мають і спільні риси, названі мистецтвознавцями "Мазепиним бароко". Не тільки талант будівничого, а й витончений художній смак гетьмана втілився в цих церквах. Він відновив Києво-Печерську Лавру, обніс її кам'яною стіною, поставив дві гарні брами з церквами над ними.

Після Петра Могили гетьман Іван Мазепа своїм коштом обновив Софіївський Собор і побудував Софійську дзвіницю.

Іван Мазепа не був демократом. Аристократ, він цілеспрямовано створював в Україні аристократію з середовища козацької старшини й української шляхти. Підтримуючи старшину економічно, надавав їй земельні маєтності, бажав зробити її незалежною політично, дбав про її освіту й навіть зовнішню культуру.

Соцiальна полiтика Мазепи свідчила про перемогу старшинської олігархії і здачу перед нею позицій гетьманської влади, яка в усьому солідаризувалася з новою українською аристократією. Під час свого перебування у Москвi він зажадав від царя дозволу на здійснення запису козаків з тим, щоб відділити козацький стан від «посполитих» і не допускати переходу селян у козацтво. В 1701 р. гетьманським універсалом офiційно була пiдтверджено панщинні обов’язки у два дні на тиждень. Однак ця регламентація не стала перешкодою дальшому зростанню класових суперечностей.

 

Незабаром після смерті Івана Степановича гетьманом українського козацького "уряду у вигнанні" став П. Орлик — не тільки масштабний політичний діяч, а й видатний соціальний мислитель свого часу.

Бажання створити незалежну від Росії українську державу посилювалося ще й тим, що Петро І із кожним роком дедалі брутальніше й безцеремонніше нехтував традиційними правами України і всіх її станів. Орлик, маючи ґрунтовну освіту й володіючи тонким розумом, був здатен відстоювати претензії соціально активних верств українського суспільства до російського самодержавства, протиставляючи царському деспотизмові козацьке розуміння особистих прав і свобод.

Після Полтавської битви він разом із Карлом XII та Іваном Мазепою мусив утікати в турецькі володіння, де тимчасово облаштувався в Бендерах на Дністрі. Тут, поховавши Мазепу, 5 квітня (за іншими даними — 5 травня) 1710 р. козаки, які вирушили у вигнання, обрали Пилипа Орлика гетьманом України — на противагу Іванові Скоропадському, затвердженому на цій посаді Петром І. Як гетьмана України Орлика відразу ж визнали турецький султан та шведський король, із якими було укладено спеціальну угоду щодо продовження спільної боротьби проти Петра І аж до повного звільнення України.

Утім, в історичному розумінні значно важливішим було прийняття в цей день першої конституції України, створеної Орликом на засадах традиційного козацького права, але на рівні раціоналістичної європейської суспільно-політичної думки доби Просвітництва. Втілити в життя цю конституцію, зі зрозумілих причин, не вдалося. Але факт появи такого документа (в той час, коли інший науково мислячий українець, Феофан Прокопович, розробляв для Росії концепцію освіченої, але абсолютної самодержавної влади) свідчить про рівень державної та правової свідомості козацької старшини мазепинських часів.

Конституція була схвалена козаками, які обрали Орлика на гетьманство, й мала послугувати підґрунтям політичної системи майбутньої незалежної України. Вона починалась урочистою декларацією: "Україна по обидва боки Дніпра повинна бути вільна від чужого панування". "Гетьманське самодержавство", як мовилося далі, мало обмежуватися генеральною радою, утвореною з представників козацької старшини, полковників та обраних депутатів від кожного полку. Гетьман повинен був радитися з ними щодо всіх державних справ, а крім того тричі на рік скликати сейм (парламент), який мав складатися з полкової та сотенної старшини, депутатів та послів од Війська Запорозького, міст і духівництва України.

При цьому гарантувалися права і свободи, відповідно до традиційного українського права, людей усіх станів. Мала бути проведена ревізія земельних володінь старшини, що збагатилася в минулі десятиліття шляхом свавільного захоплення ділянок, належало скасувати багато обтяжливих для селян повинностей і податків. Загалом ця конституція пройнята ліберальними устремліннями й демократичним духом, що ставить її в один ряд із найцікавішими політичними документами XVII—XVIII ст. у масштабі цілого світу.

Утвердившись як гетьман в очах європейських держав, Пилип Орлик на початку 1711 р. зібрав під своїми знаменами до 16 тисяч козаків і, маючи при собі шведських інструкторів, польський загін І. Потоцького та допоміжні татарські сили, почав наступ на Правобережній Україні. Спершу йому таланило, й козацькі полки переходили на його бік. Наприкінці березня він уже наблизився до Білої Церкви, тобто був на підступах до Києва, але, не маючи облогової артилерії, не зміг узяти добре укріпленого міста й перейшов до затяжної облоги.

З відновленням миру між Росією і Туреччиною, за ослаблення Швеції, Орлик уже не розраховував на допомогу з боку колишніх союзників. За всієї непевності перспектив подальшої боротьби він зі своїми військами в лютому 1713 р. знову зайняв Правобережжя. Однак наступного року султан уклав мир із союзним Росії польським королем Августом II, визнавши за ним права на Правобережну Україну.

Опинившись затиснутим зі сходу й заходу російськими та польськими військами, не покладаючись на підтримку Османської імперії, яка від нього відвернулася, Орлик із Карлом XII (у чиїй порядності він не сумнівався) вирушив у довгу дорогу — через Угорщину, Австрію та Німеччину до Швеції. Для обгрунтування в очах дворів Європи ідеї відтворення козацької української держави гетьман писав і розсилав до основних столиць різноманітні петиції та меморандуми, а також свій трактат "Вивід прав України". У нього виник масштабний план утворення антиросійської коаліції з участю Швеції, Англії, Польщі, Австрії і Туреччини, для реалізації якого він вирушив у подорож Європою.

Політичної підтримки своїх планів Орлику в європейських монархів знайти не вдалося. Європа стомилася від двадцятиліття воєн, і 1721 р. між Швецією та Росією був укладений Ніштадтський мир, що узаконював завоювання Петра І у Прибалтиці. Українські політемігранти ставали небажаними в усіх європейських столицях, тож Орлику 1722 р. довелося знову вирушити до Османської імперії.

Сподіватися на поновлення української держави не доводилося. Орлик залишився вигнанцем. Він помер у бідності в молдавській столиці Яссах 24 травня 1742 р.

В історію Пилип Орлик увійшов, насамперед, як автор першої, нехай і не реалізованої, української конституції. Вона з'явилася на 66 років раніше за американську "Декларацію незалежності" й майже на 80 — за французьку "Декларацію прав людини і громадянина", цілком відобразивши новітні для того часу зрушення суспільної думки (пов'язані з ідеями поділу влади, гарантій прав особистості тощо), які в Західній Європі пов'язують з іменами Дж. Локка та Ш. Монтеск'є.