Гетьман І. Мазепа в українському національно-визвольному русі



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Гетьман І. Мазепа в українському національно-визвольному русі



26 липня 1687 р. козацькою радою на р. Коломак генеральний писар І. Мазепа обирається гетьманом. Тут же підписується нова угода з Москвою - Коломацькі статті: гетьман не мав права змінювати генеральну старшину без дозволу царя, у Батурині розміщувався полк московських стрільців, для захисту від татар на півдні будувалися міста-фортеці. Разом із тим статті не дозволяли російським воєводам втручатися в українські справи.

І. Мазепа був високоосвіченим політичним діячем. Він знав декілька мов, зібрав багату бібліотеку, ввійшов в історію як великий меценат. У проведенні внутрішньої політики новий гетьман спирався на козацьку старшину - роздавав їй землі, впорядкував податки, земельну власність. Намагаючись зміцнити гетьманську владу, І. Мазепа вводить Нову категорію козацької старшини - бунчукових товаришів, цілком залежних від нього.

У зовнішній політиці Мазепа відмовився від орієнтації як на Польщу, так і на Туреччину та Крим. Розраховуючи зберегти автономію і розширити кордони на південь і захід, він проводив Промосковську політику. До того ж гетьман був близьким другом Петра І.

У кінці XVII ст. Мазепа зі своїм військом бере участь у походах Петра І проти Туреччини. Але у 1700 р. Петро І укладає мир з Туреччиною, починаючи Північну війну зі Швецією за вихід до Балтійського моря. Підписується Константинопольська мирна угода, згідно з якою дніпровські фортеці мали бути ліквідовані. Азов переходив до Росії, але вона не отримувала виходу до Чорного моря.

Поступово Петро І втягує Україну в Північну війну. Північна війна дедалі більше утискала інтереси України. Тисячі українців гинули у походах, на будівництві фортець та нової столиці - Санкт-Петербурга.

У 1708 р. перед Україною виникла загроза нападу Польщі та Швеції. На прохання Мазепи про допомогу Петро І відповів відмовою. Ставало ясно, що подальша централізація управління в Росії та існування Гетьманщини були несумісні. Коли поповзли чутки про намір Петра І реорганізувати козацтво, а гетьмана замінити російським ставлеником, то захвилювались і старшина, і Мазепа. Такі дії Петра І розв'язували руки Мазепі, бо за умовами угоди 1654 р. Росія була зобов'язана надавати Україні військову підтримку. Отут Мазепа робить свій історичний вибір і починає переговори зі Швецією. Він обіцяє Карлові XII зимові квартири в Україні для шведської армії, запаси їжі та фуражу та військову допомогу в обмін на звільнення України від впливу Москви. В кінці жовтня 1708 р. Мазепа виступає з Батурина назустріч шведам. Пізніше між Україною і Швецією було укладено угоду, згідно з якою остання виступала гарантом козацьких вольностей і недоторканності українських кордонів. Заклики Мазепи підняти повстання проти російського царя не знайшли підтримки серед селян і козаків, які боялися знову потрапити під владу польської шляхти. Тому замість обіцяних 50 тис. війська Мазепа зміг привести з собою лише близько 2 тис. Петро І здійснює рішучі заходи. Було зруйновано козацьку столицю Батурин, у 1709 р. Петро I ліквідує Запорізьку Січ. Вирішальний бій між супротивниками стався 27 червня 1709 р. під Полтавою. Війська Карла XII і Мазепи були розбиті.

Напередодні виборів нового гетьмана в Глухові відбулася церемонія ганебної страти опудала, що символізувало І. Мазепу. 23 листопада 1708 р. у Москві, а також Глухові було проголошено церковну анафему (прокляття) Мазепі. Понад 200 років анафему українському гетьманові повторювали священики у церквах Російської імперії. Така мракобісна реакція царського самодержавства пояснювалася тим, що воно як вогню боялося українського національно-визвольного руху. Місце Мазепи у цьому русі визначається його верхівковими методами боротьби. Мазепа сподівався здобути для України волю насамперед за допомогою таємних переговорів і угод з європейськими монархами. Він розраховував підняти народ на боротьбу, спираючись на власний авторитет правителя, а також підтримку купки соратників-змовників.

Історична роль Мазепи полягає у тому, що усвідомлюючи загрозу централізаторської політики Петра І для існування Української держави, він сміливо підняв прапор національно-визвольної боротьби за свободу України. Вчинок Мазепи надихав нові покоління борців за національне визволення українського народу.


30. Конституція Пилипа Орлика - перша Конституція України Після смерті І. Мазепи на загальній раді старшина та Військо Запорізьке 5 квітня 1710 р, обрали гетьманом України Пилипа Орлика. Він походив із чесько-польського роду. Закінчив Києво-Могилянську академію, працював спочатку в канцелярії київського митрополита, а згодом - у гетьманській канцелярії. Під час козацької ради 5 квітня Рада було прийнято написаний ним документ - «Пакти і Конституцію прав і вольностей Війська Запорізького», згодом названі «Конституцією Орлика», які були договором між гетьманом і Військом Запорізьким про державний устрій України після її визволення від московського панування. Цей документ ніколи, не був втілений у життя, але увійшов в історію як одна з перших в Європі конституцій демократичного суспільства (у той час лише Англія, Нідерланди і Швейцарія втілювали принципи конституціоналізму в політику й правову практику), став свідченням передової української суспільно-політичної думки. Документ складався зі вступної частини й 16 статей. У ньому проголошувалася незалежність України від Московії та Речі Посполитої; обґрунтовувалася протекція шведського короля та союз із Кримським ханством; територія України визначалася за Зборівським договором 1649р.; козакам поверталися їхні традиційні території в Подніпров'ї; при гетьманові утворювалася Генеральна рада із законодавчою владою, яка складалася з генеральної старшини, полковників, виборних депутатів від кожного полку та з делегатів від запорожців; рада збиралася тричі на рік -- на Різдво, Великдень, Покрову; справи про кривду гетьманову та провини старшини розглядав генеральний суд, до якого гетьман не мав права втручатися; державна скарбниця і майно підпорядковувалися генеральному підскарбію, на утримання гетьмана призначалися окремі землі; встановлювалася виборність полковників, сотників з наступним їх затвердженням гетьманом; спеціальна комісія мала здійснювати ревізію державних земель, якими користувалася старшина, а також повинностей населення; гетьман мав захищати козацтво і все населення від надмірних податків і повинностей, допомагати козацьким вдовам і сиротам. Таким чином, проголосивши Україну фактично незалежною республікою, «Конституція Пилипа Орлика» стала найвищим щаблем тогочасної політичної думки не тільки в Україні, а й узагалі в Європі. Конституція значно обмежувала права гетьмана, передбачала створення представницького органу -- Генеральної Ради. У ній були закладені підвалини принципу розподілу виконавчої та судової влади, впроваджувалась виборність посад.

 


 

31. Ліквідація російським самодержавством гетьманства та решток автономного устрою Гетьманщини.Із другої половини XVIII ст. посилився наступ російського самодержавства на автономні права Гетьманщини. Після смерті Данила Апостола вибори нового гетьмана не відбулися. Російський уряд, обмежуючи державність України, зобов'язав здійснювати владу в Лівобережній Гетьманщині Правління гетьманського уряду.Правління у своїй діяльності мало керуватися «Рішительними пунктами» Данила Апостола, прийнятими в 1728 р. Гетьман був позбавлений права провадити зовнішню політику, вищі військові посади затверджував імператор, він же вважався «головним суддею» Генерального суду. Росіяни знову отримали можливість купувати землі в Україні, хоч нібито і мали коритися місцевій адміністрації. За царським указом, Правління гетьманського уряду мало діяти до обрання нового гетьмана. Однак в указі не зазначалося, коли це обрання мало відбутися. Також за цією інструкцією заохочувалися російсько-українські шлюби, що сприяло упокоренню козацької старшини. Правління гетьманського уряду проіснувало до 1750 р. і його влада ознаменувалася утисками українського населення, втручанням росіян у внутрішні українські справи, погіршенням економічного становища.

Деяке полегшення для України наступає в часи правління дочки Петра І Єлизавети Петрівни. Під час її перебування у Києві в 1744 р. козацька старшина звернулася до неї із проханням дозволити вибори гетьмана. Імператриця не заперечила, але й не дала дозволу одразу. Вибори відбулися через 6 років. Останнім гетьманом України було обрано Кирила Розумовського, який походив з родини рядового козака і отримав хорошу європейську освіту. Гетьманство було відновлено в 1750 р. Вибори пройшли у Глухові і були зустріті українцями з патріотичним піднесенням. Вони відродили надію на відродження автономії України.

Останній гетьман України домігся права вести самостійну зовнішню політику, обороняв її фінансову самостійність. Він виношував плани відкриття університету, скасував внутрішні митні кордони, домігся ліквідації митного кордону між Росією та Україною, реформував судочинство. Він спробував реформувати українські військові частини, перетворивши козацькі полки на регулярні. Заслуговують на увагу і плани останнього гетьмана щодо освіти: він планував відкрити в Україні два університети.

Але великим задумам гетьмана став на заваді прихід до влади в 1762 р. Катерини II, яка завершила справу, розпочату в Україні Петром І. Кирило Розумовський був викликаний до Петербурга. Від нього вимагалося добровільно зректися гетьманської булави. Український гетьман впродовж 10 місяців вів нерівну боротьбу проти свавілля російської імператриці, але вона виявилася непохитною. 10 листопада 1764 р. імператорським маніфестом гетьманство було ліквідоване. Скасування гетьманства мало на меті не лише позбавити українські землі решток державності, а й взагалі знищити культуру і мову українського народу, перетворити його на меншого брата росіян -- малоросів.

Для управління Україною було створено Малоросійську колегію, яку очолив її президент генерал-губернатор Петро Рум'янцев. Основним завданням колегії було остаточно ліквідувати автономні права. У 1765 р. було скасовано козацький устрій Слобожанщини, яка перетворилась на Слобідсько-Українську губернію. У 1775 р. ліквідовано Запорозьку Січ -- останній оплот української державності і захисту прав та свобод України.

У 1783 р. в Україні Імператорським указом остаточно було впроваджено кріпацтво. У цьому ж році було ліквідовано й козацьке військо: замість козацьких полків було утворено 10 регулярних кавалерійських карабінерних полків російської армії. Українській шляхті та старшині надавалися всі права російського дворянства. Із втратою гетьманства і ліквідацією Запорозької Січі Україна остаточно втратила свою державність, перетворившись на колонію Російської Імперії.


 

32. Ліквідація запорозької січі приєднання Криму і північного Причорномор'я до Росії.Запорозька Січ -- українська козацька республіка. Виникла і розвинулась на Наддніпрянщині, за порогами, в перших десятиліттях XVI ст. Запорозька Січ мала власні збройні сили -- Запорозьке Військо.

У 1709 р. за наказом Петра І Січ була зруйнована за підтримку козаками акції І.Мазепи. В 1734 р. царський уряд дозволив запорожцям повернутися в рідні місця. Вони заснували Нову Січ, якій судилося стати останньою.

У російській імперії, жорстко стиснутій кріпацтвом, незалежна українська Січ дратувала ще Петра І, котрий називав Запоріжжя «коренем усякого зла». За наступників Петра влада терпіла присутність цього острівця вольностей на околицях імперії доти, доки запорожці ще були потрібні у ролі вартового південних кордонів. Використавши козацьке населення в ході турецько-російських воєн за Причорномор'я і досягнувши своєї мети, царський уряд вирішує ліквідувати Запорозьку Січ -- символ давньої української вольності. Улітку 1775 р., повертаючись додому з театру російсько-турецької війни, генерал П.Текелій з великими збройними силами, пройшовши швидким маршем через паланки, оточив січову фортецю і оголосив запорожцям, що волею імператриці Катерини II Січ ліквідовується. Перевага російських сил була очевидною, козаки здалися без бою. Січові укріплення і всі споруди на території фортеці були розібрані, архів і військова скарбниця з коштовностями була вивезена, старшину заарештовано. За вироком Катерини II, кошового суддю П.Головатого та військового писаря І.Глоду заслали до Сибіру. Останнього кошового отамана Петра Калнишевського, ув'язнили в келії Соловецького монастиря. Там він і помер. Традиції Запорозької Січі збереглись у пам'яті народу. Вони проявилися у житті козацької громади на Дунаї (Задунайська Січ, 1775-1828 рр.) та на Кубані. Перші українські військові формування у XX ст. також пов'язувались з традиціями Січі -- Українські Січові Стрільці (УСС).

Вихід Росії до Чорного моря був метою її зовнішньої політики протягом усього XVIII ст. Туреччина в свою чергу прагнула зміцнити свій вплив у Причорномор'ї. Російська армія у 1769 р. захопила фортеці Хотин і Ясси, у 1770 р. російський полководець П. Румянцев двічі розгромив турків під Ларгою і Кагулом, російський флот знищив турецький у Чесменській битві (1770 р.), війська під командуванням О. Суворова розбили турецьку армію під с. Козлуджі (1771 р.).

Україна стала центром зосередження і розгортання російських військ, тут розміщувалися тилові служби діючої армії, склади провіанту, фуражу, зброї та боєприпасів, звідси постачався транспорт.

Російсько-турецька війна 1768-1774 рр. завершилася підписанням К'ючук-Кайнарджийської мирної угоди. До Росії відійшли Кабарда, частина Керченського півострова, Азов із прилеглими землями, територія між Дніпром і Південним Бугом. Росія дістала право вільного торговельного судноплавства Чорним морем, Кримське ханство здобуло незалежність від султанської Туреччини, яка повинна була ще сплатити Росії контрибуцію в розмірі 4,5 млн. карбованців.

Проте Туреччина не змирилася з таким станом справ і розгорнула активну діяльність у Криму та серед народів Кавказу. У відповідь Катерина II 1783 року підписала рескрипт про включення Криму до складу Російської імперії. Туреччина спочатку визнала це, але одразу ж розпочала підготовку до нової війни з Росією.

Під час російсько-турецької війни 1787-1791 рр. російські війська взяли Очаків (1788 р.), під командуванням О. Суворова розбили турків під Фокшанами і на р. Римнік (1789 р.), взяли фортецю Ізмаїл (1790 р.). Наступного року було підписано Яську мирну угоду, згідно з якою до Росії відійшла територія між Південним Бугом і Дністром, включаючи Очаків. Туреччина остаточно визнала приєднання Криму до Росії, а також кордон по р. Кубань у Передкавказзі.

Приєднання Криму до Росії мало виключне значення як з огляду стратегічного - усунення постійної загрози татарсько-турецьких наскоків, так і з економічного - опанування покладів корисних копалин сприяло розвитку промисловості. Окрім цього, значний поштовх дістала торгівля з країнами Близького Сходу і Малої Азії. Крім Причорномор'я, Росія розширює свою територію і на Заході.


 

33. Розподіли Польщі і входження українських земель до Австрійської та Російської імперій.Ослаблення Речі Посполитої в другій половині XVIII ст. дало можливість Пруссії, Австрії та Росії розчленувати цю державу. Відбулося три поділи Речі Посполитої.

І поділ - у 1772 р. Росія загарбала частину Білорусії, Австрія - Галичину) Пруссія - споконвічні польські землі. У 1774 Австрія загарбала Буковину, а ще в кінці XVII ст. - Закарпаття. Таким чином, наприкінці XVIII ст. всі західноукраїнські землі опинилися під владою Австрії.

ІІ поділ - 1793р.. Росія загарбала Правобережну Україну та білоруські землі, Пруссія - польські землі.

ІІІ поділ - 1795 р.. До Росії відійшла Західна Волинь, Західна Білорусія, більша частина Литви і Курляндія (частина Латвії). Пруссія - західнолитовські землі і поділила з Австрією польські землі. Польська держава перестала існувати.

Австрійська влада, проводячи адміністративно-територіальне розмежування, не звертали уваги на етнічний склад населення. На території Галичини та Володимирщини (Волині) утворили королівство Галиції і Лодомерії зі столицею у Львові. Королівство поділили на 12 округів (дистриктів). Був створений Галицький сейм - законодавчий орган краю. В окрузі влада була в руках старости, якому підпорядковувалися чиновники. Урядовою була німецька мова. На селах влада належала війтам (старостам) і наглядачам (мандаторам).

Чисельність українського населення на рубежі XVIII - XIX ст. становила 3,5 млн. чоловік під владою Австрії і 8,2 млн. чоловік під владою Російської імперії. За становою ознакою населення поділяли на дворянство, духовенство, міщан та селян.

На Східній Галичині більшість населення становили українці, а на Західній - поляки. Заможні верстви населення як в Наддніпрянській Україні, та і в Галичині та Закарпатті орієнтувалися на чужоземну панівну культуру та мову, часто відмовлялися від свого етнічно-національного походження, активно проповідували колонізаторську політику уряду.

Однак більшість українського населення зберігало свою етнічну самобутність.

Поділи Польщі призвели до того, що з ліквідацією державних кордонів між Ліво- та Правобережною Україною, створилися сприятливіші умови для розвитку українського народу як у господарській, так і в духовній сферах.


 

34. Гайдамацький і опришківський рухи. Коліївщина.Після гетьманування Івана Мазепи Правобережна Україна виявилась ізольованою від Гетьманщини. До цього спрямовувалась політика Росії і Польщі. Польські магнати, які переважно походили з давніх українських родів (Вишневецькі, Потоцькі, Чорторийські, Любомирські та інші), розширювали свої володіння і намагались захопити в свої руки управління всім життям країни. Протистояти цьому процесу не було кому. Українська знать і шляхта були переважно полонізовані, православна церква зосередилась на суто церковних справах, і тільки Греко-католицька Церква на західноукраїнських землях стала єдиним осередком українського життя.

Гайдамаччина - соціальний рух на Правобережжі у ХVІІІ столітті. Причина повстання полягає в тому, що народні маси, серед яких ще жили традиції козацької волі, не хотіли коритися владі панів і зі зброєю в руках виступали проти поневолення. Учасниками гайдамаччини були переважно незаможні селяни, наймані робітники, дрібна шляхта й нижче духовенство. Гайдамаки діяли невеликими загонами, застосовуючи тактику партизанської боротьби, несподівані напади і стрімкі рейди на панські маєтки. Перший вибух гайдамацького повстання стався в 1734 р., коли російська армія разом з козацькими полками увійшла на Правобережжя, щоб підтримати кандидатуру Августа ІІІ на польську корону. Влітку 1734 р. на престол у Польщі сів ставленик Росії Август ІІІ, і на прохання польських магнатів російське військо легко розбило повстанців. В 1750 р. гайдамацький рух спалахнув з новою силою, проте неспроможність створити цілісну організацію, а також відсутність плану дій спричинили поразку повстання.

Коліївщина - найвідоміший виступ гайдамаків 1768 року. Основною його силою було селянство. Це повстання спричинили декілька факторів:

По-перше, в південній Київщині, де зародилась Коліївщина, селяни довше користувались свободою від панських повинностей (ця територія була заселена пізніше від інших частин Правобережжя).

По-друге, панське господарство переживало складні часи перенесення збіжжевих ринків з-над Балтики до Чорного моря.

По-третє, значний вплив на селян мала близькість вільного Запоріжжя.

По-четверте, на півдні Київщини загострилися релігійні суперечності.

На оборону Православної Церкви стала російська цариця Катерина ІІ. Саме тоді польська шляхта, вороже настроєна до Росії, організувала конфедерацію в м. Барі (містечко на Вінниччині). В цей момент гайдамаки підняли повстання, розраховуючи на російську допомогу. Відомими гайдамацькими ватажками стали Максим Залізняк та Іван Гонта. Здобувши Умань, вони вчинили жорстоку різанину панів, євреїв, католицького духовенства. Гайдамацький рух набрав великих розмірів, але зорганізувати повстанців в одну армію не пощастило. З іншого боку, Росія не виправдала надій. Генерал Кречетніков, йдучи на допомогу повстанцям, спочатку ніби виявляв прихильність до них, але потім за завданням Катерини ІІ наказав заарештувати ватажків і віддати їх польському судові. Гонту було піддано тортурам і покарано смертю, а Залізняка заслано в Сибір.

Причинами поразки було те, що царизм вів двозначну політику щодо соціальних рухів на Правобережжі. З одного боку, він бачив у гайдамацькому русі процес дестабілізації та ослаблення Польщі, з іншого - боявся, щоб народний виступ не перекинувся на Лівобережну Україну. Коліївщина (від слів «кіл», «колоти», «колій») була стихійним і погано організованим повстанням. Але об'єктивно вона сприяла возз'єднанню Правобережної України з Лівобережною, що відбулося в кінці XVIII ст. Гайдамацький рух мав великий вплив на піднесення національно-визвольного руху в Галичині.

Опришківство - визвольний рух у Галичині, який розпочався вже у ХVІ столітті і був викликаний посиленням експлуатації селянства й національного гніту. Опришки використовували методи партизанської боротьби, діяли невеликими загонами, користувалися масовою підтримкою населення. Найбільшого розмаху опришківський рух набрав у 30-ті - 40-ві роки ХVІІІ ст. під проводом Олекси Довбуша (загинув 1745 р.). Згодом опришківський рух очолювали І. Бойчук, В. Баюрак, П. Орфенюк.

Отже, опришківство було невід'ємною течією національно-визвольного руху всього народу, підточувало підвалини кріпосницького ладу, мало антипольське, антишляхетське спрямування.


 

35. Початок національного відродження в Наддніпрянській Україні.Кінець XVIII -- початок XIX ст. -- вкрай несприятливий період в історії українського народу, позначений цілковитим підкоренням України. Більша її частина перетворилася на колонію Російської імперії. Проте й за таких обставин українці, спираючись на самобутню тисячолітню культуру й такі ж давні традиції власної держави, долали потужні асиміляторські заходи імперії, залишаючись окремим народом і мріючи про відновлення автономної, а то й незалежної Української козацької держави. Не випадково масово переписувалися й вивчалися козацькі літописи, в яких розповідалося як про часи Київської держави, так і Гетьманщини та Січі. В народних масах пам'ять про козацьку славу дбайливо зберігали мандрівні музиканти-співаки -- кобзарі й бандуристи. Найвидатнішим кобзарем XIX ст. був Остап Вересай. Своєрідним предтечею національного відродження став видатний мислитель Григорій Сковорода (1722--1794), який проголосив, що «свобода -- це найдорожчий скарб» і славив гетьмана Богдана Хмельницького. Чинилися й дієвіші кроки. Ще на початку 60-х pp. XVIII ст. козацька старшина збирала петиції з метою зміцнити автономію Гетьманщини. Коли у 1767 р. Катерина II про око скликала «Уложенну комісію», котра мала б встановити нові закони у державі, й запропонувала надсилати відповідні пропозиції («накази») різних станів (крім кріпаків), це знайшло широкий відгук в українському суспільстві. Люди повірили облудним обіцянкам цариці й зайнялися розробкою пропозицій для майбутньої реформи. У Прилуцькому полку було чітко висловлене бажання провести вибори нового гетьмана. Представники Ніжинського полку висловили бажання відновити Гетьманщину як автономну державу. Тоді генерал-губернатор П. Рум'янцев звелів скасувати вибори у Ніжинському полку, заарештувати депутатів і віддати під суд за «державну зраду». Одинадцять осіб було засуджено тоді до смертної кари. Їх потім помилували, але стало ясно, що думки про відродження Гетьманщини є небезпечними. На засіданнях Комісії, яка зібралася в Москві у 1767 p., деякі автономістичні ідеї висловив Григорій Полетика, але того ж року Катерина II припинила діяльність Комісії раз і назавжди. Настала «мертва доба» в історії українства, коли панівні верстви українського суспільства перейшли на вірнопідданську службу Російській імперії, відмовились не тільки від прагнення до Української незалежної держави, а й взагалі від всього українського (мови, культури, традицій тощо), поступово русифікувались. За це верхівка українського суспільства отримувала право на спадкове дворянство і збереження визиску кріпаків.

Ідеями національного відродження наснажена й «Історія русів» (русами тут названо українців): блискуча пам'ятка української історичної прози й публіцистики кінця XVIII ст. розповідає про події в Україні від найдавніших часів до 1769 р. Головні ідеї твору: критика самодержавства й кріпосництва, оспівування незалежної Козацької держави, козацьких прав та вольностей. Тут обґрунтована думка, що саме Україна, а не Росія є прямою наступницею Київської Русі, що українці є окремим від росіян народом зі своїми традиціями, а тому Україна має всі права на відновлення козацького самоврядування. Славні сторінки боротьби українців за волю й незалежність змальовано в епічному плані, вони суголосні народному героїчному епосу. З'явився цей анонімний твір у середовищі козацької старшини й поширювався в багатьох списках. Сприяла національному відродженню і чотиритомна праця Дмитра Бантиша-Каменського «Історія Малої Росії» (1822), писана з використанням багатющого матеріалу батька вченого -- видатного архівіста Миколи Бантиша-Каменського. Вона фактично є першою масштабною науковою узагальнюючою працею з історії України від найдавніших часів до кінця XVIII ст.

Отже, на кінець XVIII -- 40-ві pp. XIX ст. припав перший етап національного відродження в Наддніпрянській Україні -- період «збирання спадщини». Він відзначався зверненням до історичного минулого, інтересом до Гетьманщини, до етнографії. Зусиллями української інтелігенції тоді з'явилися численні історичні та етнографічні дослідження, збірки фольклору. Водночас відбувалося утвердження української мови як літературної та становлення нової української літератури.

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.204.227.34 (0.014 с.)